Дiд Йонас втомився, зупинився, встромив рискаль лопати в лiд пiд ногами i обiперся на ii держак.
– Бачиш, мiй останнiй собака мене покинув, – сказав вiн, спостерiгаючи за Вiтасом, котрий продовжував працювати.
Парубок кивнув. Кинув на старого повний спiвчуття погляд.
– Годi! Не людина ж! – зупинив його через кiлька хвилин Йонас. – Стривай, я зараз!
Вiн зайшов у будинок. Повернувся звiдти зi шматком теплоi шинельноi тканини.
– Допоможи! – попросив, зупинившись бiля Барсаса, що лежав на снiгу перед будкою.
Переклали вони на розстелений шматок тканини мертвого собаку. Йонас закутав його.
– Тепер не замерзне, – промовив дiдуган iз сумом у голосi. Здiйняв погляд на Вiтаса. Той усе збагнув.
Узявшись удвох за краi згортка, чоловiки пiдняли загорнутого в шинельну шмату Барсаса й опустили на дно неглибокоi могилки. Потiм засипали ii.
– Треба буде додати землi, коли потеплiшае, – сказав Вiтас.
Дiд кивнув.
– Пiшли, пом’янемо! – скомандував вiн.
Перед тим як зайти на половину дiда Йонаса, Вiтас зазирнув до себе i застав Ренату за пранням – у ваннiй кiмнатi щодуху гула пральна машина.
– Ну все, закопали! – доповiв Ренатi Вiтас. – Я пiду у нього посиджу трохи!
Посидiти у Йонаса Вiтасу особливо i не вдалося – старий налив собi i хлопцю по чарцi зубрiвки, випили, а потiм дiд вирiшив лягти вiдпочити.
Вiтасу не хотiлося йти вiд дiда, але довелося. У коридорi вiн одягнув куртку i черевики i знову вийшов надвiр. Постояв бiля порожньоi собачоi буди, пiдiйшов до комори – дверi були зачиненi. Прогулявся до ближнього лiсу, вслухаючись, як потрiскуе пiд ногами снiгова кiрка.
На небi сяяло сонце. Свiтило легко, прохолодно та байдуже.
Вiтас задер голову i дивився на свiтило кiлька хвилин, дивуючись, що зовсiм воно не яскраве й очам вiд цього перегляду нiтрохи не боляче. Сонце немов також було вкрите крижаною кiркою, що не пропускала сонячне тепло вниз до людей.
Утомившись дивитися вгору, Вiтас вирiшив пройтися до найближчого покинутого хутора. Але коли дiйшов до будинку та комори, то допетрав, що покинутим це господарство називати не слiд. Усi дверi були зачиненi на новенькi навiснi замки. І хоча жодних слiдiв на снiгу подвiр’я та навколо дверей Вiтас не побачив, але з поваги до людей, котрi навiсили замки, подався геть вiд чужоi землi.
Коли сутiнки почали фарбувати вiдступаючий день, Вiтас вiдчув голод i повернувся в будинок.
– Нудно тут у вас… – вирвалося у юнака, коли зайшов до кiмнати.
– Може, й так, – вiдповiла Рената. – Але нудно бувае тiльки тодi, коли нема чого робити!
Цi слова прозвучали, як докiр. Адже Рената саме розкладала на постеленiй поверх столу цератi випранi сорочки Вiтаса.
– Це я так, – пiшов вiн назад. – Просто пройшовся. Дiд твiй саме вiдпочити прилiг.
Зайшов Вiтас на кухню, вiдрiзав кусень чорного хлiба i змайстрував бутерброд iз шинкою.
Рената поставила в правому кутку дошку для прасування, витягнула праску. Хотiла було увiткнути виделку праски в розетку, але побачила, що та зайнята. З неi стирчала стара виделка, вiд якоi дивний грубий дрiт тягнувся до «чорноi скриньки», що стояла пiд стiною в сумцi.
– Можна твою «чорну скриньку» вимкнути? – В голосi Ренати прозвучали нотки роздратування.
– Взагалi-то вона твоя, – вiдповiв iз кухнi Вiтас i тут же вигулькнув звiдти. – Ну, або наша! – виправився вiн.
Рената нахилилася, висмикнула за шнур виделку з розетки. Ввiмкнула праску.
– Чим ти думав, коли ii сюди вiз? – спитала спересердя.
– Не гнiвайся, – попросив Вiтас. – А то вона все записуе! Це все ж магнiтофон!
Рената невдоволено похитала головою й промовчала. Взялася за прасування.
Вiтас вийшов iз кухнi.
– Може, хочеш сам попрасувати? – спитала вона, не витримавши його погляду, який здався iй поблажливим i спiвчутливим одночасно.
– У мене так не вийде, – м’яко вiдповiв Вiтас.
Годинi о сьомiй вона зварила вермiшель i вiдправила Вiтаса покликати дiдуся на вечерю.
– Вiн не вiдчиняе, – повiдомив Вiтас, повернувшись iз коридора.
Рената сама вирiшила покликати старого Йонаса. Гупала з хвилину в дверi i, не дочекавшись вiдповiдi, зайшла. Старого в оселi не було. Вона взулась i накинула куртку. Вийшла в морозну темряву. Пройшлася до комори i побачила дiда, котрий сидiв на винесеному з дому стiльцi бiля могили Барсаса. Дiд сидiв нерухомо, комiр кожуха був пiднятий i закривав його сиву голову майже до тiменi.
– Ти замерзнеш! – гукнула Рената.
Пiдбiгла до нього, присiла навпочiпки, зазирнула в обличчя.
– Не замерзну! – вперто промовив старий Йонас.
– Слава Богу! – видихнула з полегшенням внучка. – Я злякалася, що ти вже замерз!
– Та я тiльки п’ять хвилин, як вийшов, – зiзнався дiд. – Захотiлося вiдчути, як воно – бути собакою взимку i на холодi…
– Я вечерю спорядила, прийдеш?
Дiд похитав головою.
– Посиджу поки тут. Їсти все одно не хочеться.
Повечеряли вони вдвох, а потiм Рената попросила Вiтаса скласти дiдовi компанiю у дворi.
– Вiзьми бальзам i чарки, побалакай iз ним, а потiм заведи у будинок! – попросила вона.
– Ну, ти з мене якогось соцiального працiвника робиш! – без злостi виголосив Вiтас, пiднявшись з-за столу.
Одягнувся, вийшов iз стiльцем надвiр. Сiв поруч iз Йонасом, налив двi чарки «Жальгiрiса». Одну дiдовi простягнув.
