– Для зiгрiву! – сказав.
Старий чарку взяв. Випив одним ковтком, крякнув i повернув. Недовго думаючи, Вiтас наповнив ii ще раз, а свою також одним ковтком осушив.
– Ви тут усе життя прожили? – спитав, простягаючи другу чарку.
Дiд кивнув. Узяв чарку, але до рота не донiс. Затримав у руцi.
– Так, – сказав старий. – Вiд початку й до кiнця.
– І як? Як тут жилося? – Вiтас намагався розговорити дiда.
– Жилося, – вiдповiв той. – Спочатку добре, потiм гiрше, а потiм, коли дружина померла, тоскно було, та Рената сумувати не давала.
– А ii батьки? – обережно спитав Вiтас. – Вона про них згадувати не любить…
– А що вона може про них сказати, якщо iх i не пам’ятае майже! Тiльки по свiтлинах… Вони поiхали за кордон, коли iй рокiв iз шiсть було. Сказали, що на три мiсяцi. Грошей заробити. Батько ii там i похований, за кордоном. А мати, – дiд Йонас зробив паузу, випив чарку бальзаму i простягнув порожню Вiтасу, – а мати згинула. Також, мабуть, померла.
Вiтас випив свiй бальзам i знову наповнив чарки.
– І що, ви ii не шукали? – здивувався хлопець.
Старий Йонас заперечливо похитав головою.
Помивши посуд, Рената занепокоiлася. Одяглася. Знову вийшла надвiр.
– Ви тут ночувати зiбралися? – спитала сердито у двох пiдпилих чоловiкiв.
– Забирай його додому, – запропонував Йонас.
– Нi, ви обидва пiдете, – твердо сказала вона.
Так твердо, що i дiд, i Вiтас заворушилися, пiднялися зi стiльцiв, аж захрумтiла снiжна кiрка пiд iхнiми ногами. Позаду, слiдом за ними, несла на порiг будинку два стiльцi Рената: один старий i легкий, з кухнi – Йонаса, а другий важчий i новiший – зi своеi кiмнати.
– Я пляшку й чарки там забув! – зупинився раптом Вiтас.
– Нiхто за нiч не вип’е, – викрикнула неголосно Рената. Нотки роздратування прозвучали в ii голосi вже явно.
І Вiтас слухняно продовжив путь. Короткий зимовий путь до порога будинку, в якому тепер жив.
Роздiл 32. Земля Заксен
Якби Бог, котрий сотворив землю, був нiмцем, то i земля була б квадратна. Всi кути були б прямими, i було б набагато легше та зрозумiлiше нею пересуватися.
Якби Бог, котрий сотворив землю, був нiмцем, то в землi було б набагато бiльше залiзноi руди та вугiлля. Й усi цi мiнеральнi багатства лежали б на зручнiй глибинi та бiля дороги, якою до них можна було б пiд’iхати. Якби Бог, котрий сотворив землю, був нiмцем, то i всi люди, що заселили землю, також були б нiмцями. Бог-нiмець не став би заселяти землю французами чи греками. Навiщо воно йому?!
Якби Бог, котрий сотворив землю, був литовцем, вiн би створив нiмця та доручив би йому пiдготувати креслення майбутньоi землi з докладним описом усiеi необхiдноi для iснування землi iнфраструктури. Якби Бог, котрий сотворив землю, був литовцем, вiн би попросив свого заступника-нiмця для створення Литви видiлити половину якогось зручного для проживання континенту, де жилося б не спекотно, i не холодно, де земля охоче годувала би своiми корисними солями всiляку iстiвну рослиннiсть, де тварин i птахiв було б набагато бiльше, нiж людей, де не було б гiр, але чергувалися б лiси iз рiчками та озерами.
Якби Бог, котрий сотворив землю, був литовцем, вiн би обов’язково створив французiв i попросив iх займатися виноробством, створив би полякiв i попросив би iх робити найсмачнiшу горiлку та найсмачнiшу ковбасу в свiтi, створив би чехiв i попросив би iх обмотати весь свiт своiми звукопередавальними дротами, аби всi в свiтi мали доступ до музики та до радiоновин. Якби Бог, котрий сотворив землю, був литовцем, вiн би нiколи не змiг вирiшити: кому можна довiрити писати новини для такого всесвiтнього дротового радiо.
Але Бог, котрий сотворив землю, не був нi нiмцем, нi литовцем, не був нi французом, нi голландцем. І тому Бог створив литовцiв, нiмцiв, французiв i голландцiв i сказав iм, аби вони самi своi краiни облаштовували з його найвищого велiння.
І подалися вони будувати своi королiвства, вiдволiкаючись iнодi на розмноження, а iнодi, пiсля епiдемii чуми чи холери, пiсля кожноi з яких знову доводилося вiдволiкатися на розмноження, щоб було кому цi королiвства будувати.
Повз лавку, на якiй сидiв, оповитий дивними думками, мандрiвник iз дерев’яною ногою, прочимчикувала гладка бiлявка, штовхаючи поперед себе вiзочок iз дитиною. Невiдомий Кукутiсу малюк муркотiв, а мама дивилася на дорогу попереду вiзочка, споглядала строго та монотонно. Їi погляд вiдбивав своею нерухомiстю нерухомiсть ii думки. Нерухомiсть думки робить рухи людини ритмiчно одноманiтними та правильними в геометричному сенсi. Це Кукутiсу було вiдомо давно, ще з часiв вiйни. Тодi тi, хто постiйно думав, частiше висували голову з шанцiв i тому й вмирали частiше. А тi, у кого думка виявлялася нерухомою, так i сидiли нерухомо i з ровiв не визирали. Тому i вижило iх бiльше, хоча багато хто й стали калiками.
Алея в цьому парку була ретельно очищена вiд снiгу. І лавки вздовж алеi також. Але тiльки одна жiнка гуляла по парку зi своею дитиною, i тiльки лише вiн, Кукутiс, сидiв на лавi. Винна, звiсно, зима. Або, може, виннi газети?! Кукутiс кинув погляд на газету, що лежала поруч на лавцi, яку щойно читав. На нiмецьку газету, в якiй першi кiлька сторiнок були присвяченi добрим або трохи дивним новинам про них, нiмцiв, а наступнi двi – дивним або недобрим новинам про iнших: про страйк французiв, про невдоволених грекiв, про кровожерливих iсламiстiв i про те, як в Америцi акула вiдкусила руку студентовi Гарварду.
Кукутiс ще встиг подумки пожалiти цього однорукого студента, але жалiсть якось аж надто миттево перетворилася в упевненiсть, що цей студент обов’язково стане видатним ученим, адже чим менше у людини кiнцiвок, тим бiльше вона метикуе головою! Та й найвидатнiшi вченi, котрi найкраще тямлять свiтобудову, вони ж узагалi паралiзованi i живуть в iнвалiдних вiзочках. Тут Кукутiсу i його власна нога згадалася. Та нога, з якою вiн уже багато лiт тому попрощався. Згадалося, як довго вiн звикав без неi жити, а тодi довго звикав до дерев’яноi ноги, й як багато тодi мiркував. Про все думав: про свiт, про вiйну, про Європу та смерть, про Литву та любов. І як тiльки став на одну ногу коротшим, одразу ж думки його стали незмiрно довшими, чiткiшими, просто бери iх гамузом i в книжку записуй!
Кукутiс нiколи в життi не брав у руки газету зумисне. Щоразу газета потрапляла йому в руки випадково, i щоразу вiн потiм досадував, що почав це читати чи переглядати. Вперше пережив таке, коли якась газетка – до речi, також нiмецькою – залетiла до нього в рiв завдяки вiтру. Вiтер, мабуть, вирвав ii з рук якогось офiцера i понiс обвугленою вiйною землею над вирвами, траншеями та блiндажами.
У тiй газетi писалося про подвиги i про близьку перемогу. Але писалося нiмецькою, а поруч iз Кукутiсом у шанцях сидiли канадськi солдати. Хтось курив, хтось писав листа на колiнi, пiдклавши вiйськовий планшет. А Кукутiс читав нiмецьку газету i дiйшов до сторiнки солдатських анекдотiв. Спочатку навiть зрадiв, подумавши, що зараз витлумачить канадцям нiмецькi солдатськi анекдоти i вони разом посмiються. Але нiмецький солдатський гумор не викликав навiть найменшоi посмiшки. І тодi наслинив Кукутiс пальця i висунув його з рову, щоб перевiрити напрямок i силу вiтру. Вiтер дув у тил. «Гаразд, – подумав Кукутiс, – нехай там читають!» І пiдкинув газетку догори. Вiтер ii пiдхопив i вiдразу ж пiдняв на кiлька метрiв над землею. Тут же пролунав пострiл, i газета сiпнулася, вражена кулею, але що iй, газетцi, вiд кулi?! Нiчого. Сiпнулася i далi за вiтром полетiла. А нiмцi iй навздогiн ще кiлька куль послали. А потiм бабахнули з гармати.
Обiрвав своi спогади Кукутiс. Не любив вiн про цей гарматний пострiл згадувати. Все намагався виманити зi своеi пам’ятi щось ранiше, щось довоенне, з дитинства. Але дитинство, якщо i згадувалося Кукутiсу, то здавалося чужим, а не його власним. Може, тому, що не збереглося в Кукутiса своеi дитячоi фотографii. Не збереглося, але й не було нiколи. Не збереглося i свiтлини батькiв, що коли задуматися, було чимось незбагненним. Адже i самих батькiв Кукутiс не пам’ятав, а тому iнодi виникав у його думках сумнiв: а чи були у нього взагалi батьки? І тодi на допомогу приходила пам’ять, витягала з далекого минулого голос матерi, котра кличе батька вечеряти: «Марцелiусе, де ти? Іди за стiл!»
– Марцелiус… – нiжно прошепотiв Кукутiс, зрадiвши несподiвано теплим спогадам.
– Можна? – спитав раптом у Кукутiса безхатченко, котрий невiдомо звiдки взявся перед ним. Спитав нiмецькою з балканським акцентом i вказав поглядом на газету.
Кукутiс кивнув. Волоцюга взяв газету i потупцяв очищеною вiд снiгу алеею парку. Дiйшов до наступноi лавки, постелив на неi кiлька сторiнок газети, сiв згори i, розгорнувши сторiнки, що залишилися в руках, заглибився iз серйозним виглядом у читання.
Роздiл 33. Сейнт Джорджез Гiллз. Графство Суррей
Коли Клаудiюс прокинувся, вiкно спальнi iз зовнiшнього боку все ще було затулене нiчною темрявою. А прокинувся вiн через холод. Присунувся до Інгриди, обiйняв i вiдразу ж вiдчув ii нiжне тепло. Але насолодитися ним не встиг, позаяк раптом, крiзь сон, вона щось невдоволено буркнула i вiдсунулася на свiй краечок лiжка.
Клаудiюс пiдвiвся, одягнув важкий махровий халат, знайдений тут же, в спальнi, першого ж дня. Ступнями влiз у пухнастi зсередини капцi. Спустився на перший поверх i вiдразу ж подався на кухоньку, до монетоприймача-вмикача опалення. Пiд стiною, на залiзнiй коробцi вмикача, викладенi стовпчиком, лежало кiлька однофунтових монет. Клаудiюс кинув в отвiр одну, другу. Другий фунт «вiдмовився» падати всередину. Своiм ребром вiн визирав iз щiлини. І звичного клацання, що зазвичай супроводжувало монети, якi опускаються (це сигналiзувало про вiдновлення опалювального процесу), Клаудiюс не почув. Узяв виделку, спробував просунути монету всередину. Не вдалося. Тодi Клаудiюс нетерпляче вдарив п’ястуком по всiй залiзнiй коробцi i фунт нарештi провалився в нутрощi апарата. Почулося клацання, що заспокоiло Клаудiюса. Вiн повернувся в спальню, залiз iз головою пiд важку ковдру. Задрiмав.
– Цей Артур набагато приемнiший за самого господаря, – сказав Клаудiюс за снiданком, згадуючи вчорашнiй вечiр.
Уже три вечори поспiль на зв’язок по скайпу з ними виходив не пан Кравець, загальмований i завжди грубувато-зарозумiлий, а молодик рокiв тридцяти, схожий на неформала: iз сережкою у вусi та з пiдкрученими догори кiнчиками акуратних вусiв. Його звали Артур. Вiн усмiхався пiд час розмови. Питав, яка погода. Просив сфотографувати чагарники й алеi з рiзних точок, але особливо з боку головного в’iзду на територiю. Казав, що пан Кравець хотiв показати знiмки ландшафтному дизайнеру. Питав, чи бували вони з Інгридою в Москвi. Жартував. І головне: вiн опинявся на зв’язку вiдразу, як тiльки вони запускали скайп. Рiвно о десятiй вечора.
– Мабуть, син, – припустила Інгрида, намазуючи на трохи пiдгорiлий тост арахiсове масло.
Клаудiюс нахилився до лiчильника опалення та спробував опустити в монетоприймач ще один фунт. Монета не ввiйшла. Погляд Клаудiюса опустився на наклейку збоку металевоi коробки.
– О! Тут е телефон фiрми обслуговування! – з полегшенням промовив вiн i повернувся за столик.
Фiрма, яка обслуговувала лiчильник, вiдгукнулася швидко, i вже за кiлька годин iз бiлого «форда-фiести», що зупинився перед ворiтьми, вилiз хлопець рокiв двадцяти в синьому комбiнезонi з пластиковою валiзкою.
– А чого у вас так жарко? – здивувався вiн, увiйшовши в будиночок.
Одразу ж завернув на кухню, сiв до коробки лiчильника, виклав iнструменти та маленький ключик.
Здивований Клаудiюс подивився на кiмнатний градусник, що висiв на кухоннiй стiнi, – 20 градусiв за Цельсiем. Пiднявся нагору.
– Уявляеш, вiн заявив, що у нас спекотно! – сказав вiн Інгридi, котра застеляла лiжко.
– Це, мабуть, порiвняно з вулицею, – дiвчина кинула погляд на вiкно, за яким сяяло сонце. На продив сухий день немов кликав на прогулянку.
