– Так, так, привiт, Поле! – сказав у трубку. – Гаразд. О котрiй? Як сьогоднi? Домовилися. На добранiч!
Повернувся за столик i поклав телефон на вузьке пiдвiконня.
– Це хто? Той хлопчик iз лiкарнi? – поцiкавилася Барбора.
– Так, сказав, що тато за мною в кафе завтра не зайде. Попросив, щоб я сам до нього пiднявся.
– Добре, коли клiенти самi телефонують, – Барбора схвально всмiхнулася i раптом завмерла, зникла.
Нi, вона, як i ранiше, сидiла навпроти за столиком, перед блюдцем iз крихтами вiд круасана, перед порожнiм чайним горнятком, перед вiдкритим слоiком «Нутелли», що стояв якраз посерединi столу. Але вона бiльше не дивилася на Андрюса. Дiвчина взагалi нiкуди не дивилася, хоча очi ii залишалися розплющеними. Може, вона дивилася всередину себе, в пам’ять сьогоднiшнього дня. Дивилася на те, що вiд сьогоднiшнього дня залишилося в ii почуттях i переживаннях. Вдивлялася у високi цеглянi стiни кладовища «Пер-Лашез», на вивiску готельчика з дивною назвою «Добедодо», з фасадних вiкон другого поверху якого, мабуть, добре видно могили та пам’ятники. Вона дивилася на кафе «Пер-Лашез» iз веселою i грайливою, що сяяла червоним неоновим кольором, вивiскою над входом по iнший бiк бульвару Менiльмонтан. Вона бачила себе, як штовхае вiзочок по мокрому асфальту вгору вулицею Бельвiль. І бачила маму Валiда, непоказну молоду арабку, обличчя котроi вона нiколи б не змогла описати так, аби хтось змiг вiдтворити його в своiй уявi, користуючись тiльки описом Барбори.
– А в тебе як день минув? – поцiкавився Андрюс.
– Га? День? – перепитала, «повертаючись» за стiл, Барбора. – Добре. Як зазвичай. До обiду – собака, пiсля обiду – дитина.
– І хто тобi з них бiльше подобаеться? – жартома поцiкавився вiн.
– Собака, – вiдразу ж вiдповiла Барбора. – І дитина також, – додала пiсля ледь помiтноi паузи. – Але собака бiльше… Його не треба возити!..
Андрюс засмiявся.
Роздiл 30. Сейнт Джорджез Гiллз. Графство Суррей
Обiдня зала особняка пана Кравеця нiби зникла, коли Клаудiюс запалив на трьох шестирогих срiбних пiдсвiчниках всi свiчки й установив iх прямою лiнiею на витягнутому овалi трапезного столу. Над кожним пiдсвiчником затрiпотiла неяскрава хмарка свiтла. Здавалося, що воно трохи розповзаеться, розчиняеться. І справдi: лакована стiльниця неначе не вiдразу вiддзеркалювала це свiтло, а немов зачекала кiлька миттевостей.
Клаудiюс обiйшов стiл, ще раз пiдрiвняв крайнi свiчники. Пiдсунув iх трохи ближче до центру. Пiдрiвняв i крiсла, чи то справдi старовиннi, чи зробленi пiд старовину, з високими пiдлокiтниками i витонченими спинками.
Клаудiюс на мить завмер, прислухався. Цiлковита тиша, як не дивно, не лякала його. Не лякало його i те, що з поля зору зникли темнi дерев’янi панелi стiн, що пiдiймалися вiд паркетноi пiдлоги на пiвтораметрову висоту, i старовиннi портрети у важких рельефних рамах. Усе це щезло, коли вiн «перемкнув» освiтлення з електричного на свiчкове.
У кишенi джинсiв завiбрував мобiльник.
– Усе готово, ти скоро? – уточнив Клаудiюс.
– Десять хвилин, – вiдповiла Інгрида.
Вона виiхала на iхньому службовому «Моррiс Майнор Тревел» майже годину тому, щоб купити на винос гарячу ресторанну вечерю, що пасувала до нагоди. А нагодою святковоi вечерi було iхне дивовижне переселення з чужоi кiмнатки на винайм у напiвпiдвальному Лондонi в окремий двоповерховий цегляний будинок iз можливiстю користуватися справжнiм англiйським маетком i справжнiм англiйським автомобiлем. Звiсно, переселенням iхнiх душ i тiл командувала Інгрида, й автомобiлем кермувала Інгрида, i вiдповiдальною на довiренiй iм приватнiй територii також призначили ii. Але Клаудiюс легко подолав у своiй душi осад якоiсь власноi «вторинностi» та «другорядностi». Так, вiн чоловiк! Так, вiн вважае себе розумним i фiзично мiцним. Але жiнкам притаманна хитрiсть i гнучкiсть розуму. І без отiеi хитростi та гнучкостi розуму Інгриди вони б так i сидiли в крихiтнiй холоднiй кiмнатцi в Іслiнгтонi, стикаючись нiс до носа з безiменними сусiдами, котрi поспiшають першими зайняти кухню чи душову або туалет.
Вiкна iдальнi будинку виходили на головний пiд’iзд. Клаудiюс ще пiвгодини тому акуратно, спецiальним гачком на довгiй полiрованiй палицi, схожiй на бiльярдний кий, щiльно засунув штори. Але тепер вiн виглянув за штору i припав поглядом до темряви за вiкном. Темрява тривала хвилин iз п’ять, поки свiтло фар автомобiля не розсiяло ii перед тим, як в’iхати в доступний погляду Клаудiюса «кадр» вiкна i зупинитися вiдразу перед сходами помпезного входу.
Клаудiюс заквапився назустрiч Інгридi. Вона легко пiднялася мармуровими сходами на другий поверх, несучи в руках картонну коробку, над якою ледь помiтно здiймалася пара. Запах схiдних спецiй обганяв дiвчину. Клаудiюс вiдчинив перед нею обидвi стулки високих дверей. Вона впурхнула в обiдню залу й поставила коробку на стiл бiля центрального свiчника.
Виклала на темну, полiровану стiльницю, що м’яко вiддзеркалювала запаленi свiчки, пластиковi контейнери з iжею. Зняла кришечки, i тут же, немов у контейнерах був кисень чи горючий газ, свiчки, як здалося Клаудiюсу, спалахнули яскравiше, i в залi стало трохи свiтлiше. І повiтря наповнилося апетитним коктейлем схiдних ароматiв. Кисле, солодке, гостре – пiдiгрiтi запахи змiшалися, залоскотали в носi Клаудiюса.
Вiн вiдкоркував пляшку вина. Пройшов до правого краю столу i налив келих Інгриди так грацiйно, немов тренувався для виконання в якомусь фiльмi ролi слуги лорда. Коли вирiвняв спину, вiдчув потилицею чийсь погляд. Озирнувся. Над ним на стiнi висiв старовинний портрет англiйського аристократа в бiлiй перуцi та суддiвськiй мантii. Задумливо-мружний погляд шляхтича прикипiв до iншого кiнця зали, туди, де ось-ось сяде сам Клаудiюс.
Інгрида раптом схаменулася, злякалася за стiльницю. Пiдклала пiд контейнери паперовi серветки.
Коли все розклали по тарiлках, вона прибрала пластиковi контейнери в картонну коробку й опустила ii пiд стiл.
Незважаючи на пiднесенiсть i якесь особливе вiдчуття неповторностi та важливостi цiеi митi, Клаудiюс час вiд часу неспокiйно озирався на зачиненi подвiйнi дверi, за якими в коридорi другого поверху палали яскравi свiтильники. Головнi дверi були зачиненi зсередини. Службовий вихiд iз кухнi до вузькоi дорiжки, що провадить до комор i гаражiв, також був зачинений. Але невiдповiднiсть iхнього з Інгридою маленького людського щастя з цим урочисто-чужим простором раз по раз змушувала здригатися або з острахом обертатися й перевiряти, чи не пiдглядае за ними хтось.
Інгридi ж, навпаки, все подобалося. Клаудiюс через довжину столу, через палаючi над рiвнем iхнiх поглядiв свiчки вдивлявся в ii обличчя, яке через теплу непрозорiсть повiтря втратило «фотографiчнi» риси та набуло рис «портрету олiею». Погляд його не мiг не пiдiйматися час вiд часу на портретi суддi в мантii та бiлiй перуцi. Інгрида здавалася спадкоемицею цього незнайомця. Не обличчям, не поглядом, а вiльною, незалежною поставою. Вона також, як здавалося Клаудiюсу, вдивлялася в його, Клаудiюса, обличчя i також мружилася. І тодi ледь помiтний нахил ii голови i погляд нiби повторювали такий же нахил голови i погляд чоловiка, зображеного на портретi за ii спиною.
– Ідо, я тебе кохаю! – прошепотiв Клаудiюс, ледь нахилившись уперед.
І вiдчув, як вимовленi пошепки слова вiдiрвалися вiд його губ i зi швидкiстю метелика полетiли над столом до Інгриди. Вона iх упiймала своiми вустами й у вiдповiдь вiдправила Клаудiюсу поцiлунок.
Вiн пiдвiвся, пройшов до ii краю з пляшкою вина, наповнив знову келих коханоi. Нахилився, торкнувся своiми губами ii щоки, вушка.
– Дякую! – прошепотiв. – Ти збудувала для нас замок!
Повернувшись на свiй край, Клаудiюс урочисто пiдняв келих iз вином. Вона пiдняла свiй. Вони пили вино повiльно, так повiльно, як хворим переливають кров. Вiдчували, що земля пiд ногами стала твердiшою, надiйнiшою. Що боги на небi не зводять iз них очей. Що тепер усе буде iнакше, бо у них з’явився власний свiт. Вiн, певна рiч, збiгаеться з чиiмось чужим свiтом, який вони мають охороняти й тримати в красi та порядку. Але у господаря чужого свiту, мабуть, занадто багато iнших свiтiв, i вiн не всюдисущий, не може бути скрiзь. Вiн навiть не може бути тут. Отже, поки його немае, портрет суддi на стiнi цiлком може сприймати Інгриду та Клаудiюса як нових господарiв цього старовинного особняка.
За чверть десяту мобiльник завiбрував у кишенi Клаудiюса, попереджаючи, що через п’ятнадцять хвилин у них щоденна «скайп-доповiдь» пановi Кравецю про справи в його англiйському маетку. Останнi три днi вiн на зв’язок не виходив. Але пам’ятаючи жорсткi правила, прописанi в контрактi, вони все одно мають сидiти бiля монiтора комп’ютера i чекати до чвертi на одинадцяту, пiсля чого можна з почуттям виконаного обов’язку забути про пана Кравеця до наступного, завтрашнього вечора.
Роздiл 31. Пiенагалiс. Неподалiк вiд Анiкщяя
Недiльнi плани поiхати в Паневежис довелося вiдкласти. Сухий морозний день, який обiцяв приемну автомобiльну прогулянку пiд зимовим сонцем, несподiвано почався з сумноi новини: помер Барсас.
Рената та Вiтас уже взувалися в коридорi, коли дверi з вулицi прочинилися, i в проймi зупинився, дивлячись на них вiдчужено, дiд Йонас iз баняком, в якому вiн завжди варив iжу для собаки. Над баняком ще здiймалася пара. У коридорi запахло сумiшшю вареноi картоплi, пшона i кiсткового бульйона.
– Мiй пес здох, – видихнув Йонас розгублено.
Потiм опустив погляд на баняк, який тримав за вушка двома руками в теплих рукавицях. Позадкував, вийшов на порiг i поставив його там. Повернувся в коридор, уже зачинивши за собою дверi.
– А ви куди? – спитав, дивлячись на Ренату.
– Я ж тобi казала, в Паневежис. Вiтасу показати та закупитися. Там крамниць бiльше.
– Так, – Йонас кивнув. – Ну, iдьте! А я його закопаю.
Рената та Вiтас перезирнулися.
– Та ми можемо й iншим разом поiхати, – невпевнено сказав Вiтас.
– Авжеж, – пiдхопила Рената. – У буднiй день навiть буде краще! Може, i ветлiкарню там подивимося! – Вона кинула погляд на Вiтаса.
Хлопець засмучено похитав головою.
– Далася тобi ця ветлiкарня! – зронив вiн неголосно.
– А хiба тобi нецiкаво? Ти ж ветеринар! – зашепотiла Рената i тут же знiяковiла, помiтивши на собi дивний замислений погляд дiда.
– Ви так балакаете, нiби вже сто рокiв разом живете i набридли одне одному, – сказав вiн без злостi. – Можете iхати, я впораюся!
– Нi, – рiшучiше сказав Вiтас. – Я допоможу. Земля ж мерзла.
Бiля шести поздовжнiх могильних горбочкiв, у продовження цього сумного бiлого ряду застукали двi лопати рискалями по мерзлiй землi. Лопата Йонаса стукала нечасто, вiн зупинявся, робив паузи, а потiм iз силою опускав ii у землю, i лопата дзвенiла у вiдповiдь, ударившись i вiдбивши вiд вже очищеноi вiд снiгу поверхнi кiлька земляних крижинок. Лопата Вiтаса стукала по землi частiше. І саме лопата Вiтаса пробила перший земний лiд i увiйшла пiд його холодний панцир у м’яку, завмерлу на зиму землю. Промерзлий шар не перевищував кiлькох сантиметрiв. Далi копати було легко, i майбутня могила Барсаса поглиблювалася на очах.
