А тiнь йому: «Печаль моя велика!
Дитя! Святого бачиш Домiнiка!»
На це iм’я, вiдоме нам з iкон,
Аж поточився бiдний Грiбурдон
Та й каже, кладучи хреста на себе:
«Ви в цiй безоднi, ви, обранець неба,
Святий, апостол, Божий посланець,
Надiя церкви, вiрних душ отець, —
Ви з грiшниками, ви з еретиками
Караетесь! Господня сила з нами!
А де ж вона, небесна благодать?
О люди! Годi молитви читать
Усiм святим, як ви до того звикли,
Коли на них диявол гострить iкли!»
На те iспанець чорно-бiлий знов:
«А, що вже нам до всiх людських розмов!
Нехай вони чи гудять там, чи славлять —
Бiгме, тепер однаково менi:
Де нас нема – акафисти нам правлять,
А де ми е – печуть нас на вогнi.
Одному храми дорогi будують, —
А вiн, бiдаха, вариться в смолi;
Той вiд усiх проклятий на землi, —
Аж зирк! Вiн там, де праведнi царствують.
Що ж, бач, до мене, то мене катують
Цi бестii нiяк не без пiдстав:
Я альбiгойцям муки завдавав,
Призводив iх, нещасних, до загину.
Мене печуть, бо пiк i я, мiй сину».
Та годi! І залiзним язиком,
Що без угаву, вiчно говорив би,
Я всiх святих, проте, не полiчив би,
Диявольським уловлених гачком!
Коли ж ото чортячий набрiд милий
Із гостем зазнайомився новим, —
Усi його тiсненько обступили
І заволали голосом одним:
«Скажи, скажи, славетний Грiбурдоне,
Чому в цей вир, од слiз людських солоний,
Так рано ти, дочасно прилетiв?
Що сталося? Як ти життя скiнчив?»
«Панове! – францисканець одповiв. —
Я розкажу вам об своiй пригодi,
I то правдиво, запевняю вас:
Умер я, панство, то й брехати годi,
Хоч за життя брехав я повсякчас.
Слуга ваш завжди вiрний, нелукавий,
Для вашоi та для своеi слави
Там, на землi, я подвиг учинив,
Що все чернецтво шаною покрив.
Погонич мiй – що за тварюка, нене!
Суперник спiв достойний i для мене!
—
Коли до працi вмовленоi став,
Гермафродита навiть здивував.
Та й я, сказати, сил усiх доклав,
Щоб те створiння, палом знамените,
Потворну ту самицю вдовольнити,
За послуги, яких не бачив свiт,
Вiддав нам дiвчину Гермафродит,
I люба вже надходила хвилина,
Де стратила б невиннощi невинна:
Їi руками мiцно я стискав,
Погонич мiй iззаду обiймав, —
Гермафродит зо смiху аж лягав.
Але зненацька – диво над дивами! —
З небесних, понадхмарних верховин
(Де ми, з вiдомих добре нам причин,
Нiколи не опинимося з вами)
Спускаеться той довгоухий звiр,
Який – це нам iз Бiблii вiдомо —
Озвавсь до Валаама по-людському,[81 - За бiблiйними переказами, ослиця пророка Валаама заговорила з ним, коли вiн не помiтив ангела, що перепинив йому шлях.]
Як iхав той серед високих гiр.
Була на ньому вишита кульбака,[82 - Кульбака – сiдло.]
При луцi меч одгострений дзвенiв;
Вiн крила мав, – а вже така ознака
Не для звичайних створена ослiв.
Як Жанна те побачила, панове, —
«Це мiй осел! – гукнула: – Друг чудовий!»
Мене вiд жаху так i затрясло, —
А вiн пiдбiг, той дивогляд ухатий,
До Дюнуа, немовби хтiв сказати:
«Сядь, рицарю, до мене на сiдло!»
Сiв Дюнуа на нього та й поiхав,
Але на нас, панове, не вiд нас!
Свого меча вiн вихопив iз пiхов, —
Ох, та й страшний настав для мене час!
Пан Сатана тут може пригадати
Хвилину схожу, день отой проклятий,
Коли вiн мався з Богом воювати,
I враз Михайло iз мечем в руках
На нього налетiв у небесах.
От-от мене вояка був би вдарив, —
