Щоб Жанну д’Арк з ним якось розлучити.
Вiдкiль же ця химера напливла?
Кохання нiжна й таемнича сила
Їi, читачу любий, породила!
Про намiри священного осла
Ще розкажу я, тiльки трохи далi.
Були вони i смiливi, й зухвалi.
Отож розширив крила вiн чималi
Та й лине до Ломбардii мерщiй:
Навiяв думку ту Денис святий
Аркадii щасливоi синковi.[86 - Аркадiя – одна з областей Пелопоннеса в Елладi. В мiфологiчнiй поезii – краiна мирного щастя, простоти i безтурботного спокою.]
Який же змiст, яка мета у нiй?
А вся причина, бачите, в любовi,
Що тих обох зненацька пойняла:
Бастарда i небесного осла.
Дiвочий цвiт вони зiрвать хотiли —
І тим би Францiю занапастили!
Розлука, думав Божий вiстiвник,
На iхню слабiсть найпевнiший лiк.
Було ще й iнше на умi у нього…
Читачу мiй, не гудь за те святого
I таемничiй не дивуй метi:
Все добре, що являють нам святi.
Шугаючи, як сокiл, попiд хмари,
Осел полинув з берегiв Луари
До Рони хвиль прозоро-голубих,
Аж Дюнуа й отямитись не мiг,
I оддалiк дивився вiн з любов’ю,
Як гола Жанна iз мечем в руках,
У правiм гнiвi, вся залита кров’ю,
Собi широкий прокладала шлях.
Щоб вiдсiч гордiй войовницi дати,
Гермафродит на неi сто чортiв
Наслав летючих, нiби зграю псiв,
Та впень рубае полк вона крилатий.
Так у гаю хлопчина молодий,
Натрапивши на вулик, повний меду,
На нього ззаду дивиться й спереду, —
Аж налiтае гомiнливий рiй
Тварин сердитих, лiзе просто в вiчi,
Пече вогнем, залiплюе обличчя, —
I крутиться й пiдстрибуе юнак,
Обороняючися так i сяк,
Вiдгонить, давить, обома скидае
I, сил усiх доклавши, побивае
Маленьких повiтряних розбишак.
Так Жанна, здавшись на свою одвагу,
Перемогла диявольську ватагу.
А що ж погонич? Бiлий, наче снiг,
Вiн войовницi падае до нiг
І молить: «Жанно, голуб’ятко миле!
З тобою в стайнi ми удвох служили,
Я помагав тобi не раз щосили…
Тепер у славi i в шанобi ти, —
Даруй менi! Помилуй i прости!»
А войовниця: «Встань, дурна тварино!
Твоею кров’ю, гидшою за твань,
Не збагряню меча святого. Встань,
Живи та диш – i приготуй-но спину,
Я на тобi поiду в дальню путь.
На мула знов не можу обернуть
Твое незграбне, але дуже тiло,
Та байдуже – аби мене носило:
Пан Дюнуа забрав мого осла —
Ну, що ж! Нового я в тобi знайшла».
Дiставши знову на життя надiю,
Додолу наймит пригинае шию,
Стае на всi чотири, наче кiнь,
I Жанну мчить на спинi в далечiнь.
Тимчасом iменем отця свойого
Гермафродит французiв проклина;
Їм шкодити – мета його одна,
Англiйцi стали друзями для нього.
Щоб за несвiтський вiдплатити глум,
Велить вiн слугам (незвичайний ум!)
Поставити негайно край дороги
Химерну пастку, лабiринт чудний:
Там пiдпадуть пiд гнiв його страшний,
У хiдниках таемноi будови,
Ненависноi Францii синове
.
А що ж Сорель, Агнеса чарiвна?
Ви ж пак ще не забули, як вона
В Шандосових обiймах опинилась
Голiсiнька – i наче пташка билась?
Шандос, почувши битви дикий гук,
Солодку здобич випустив iз рук
І полетiв на смертоносне поле, —
А дiвчина промовила: «О доле,
Я небом присягаюсь, що нiколи
Такого вже не трапиться менi!
Лиш королю цiлунки вогнянi
Клянусь я за цiлунки вiддавати;
Ми з ним навiки душами злились,
Як зрадити, то краще вже сконати…»
Шкода! Нi в чому нам не слiд клястись.
