У метушнi, що табiр опадае,
Як рать ворожа вiтром налiтае,
Коли безладна гомонить юрба,
Той утiкае, той сiче й руба,
Коли опалi страхом волоцюги,
Своiх панiв грабують вiрнi слуги,
Агнеса, найкраснiша з-мiж дiвчат,
Зоставшися без друзiв i без шат,
Накинула Шандосове одiння,
Ба навiть, хоч i повна нетерпiння,
Його нiчний на голову ковпак.
Причепурившися химерно так,
Вона з намету вибiгла страшного
I дивиться – засiдлана в дорогу
Шандосова кобила ворона
Стоiть собi, хоч, правда, не одна:
Коняр п’яненький (так не раз бувае!)
Їi трима за повiд i куняе.
Тихесенько красуня пiдiйшла,
Із рук його вуздечку ту взяла,
Ступила у стремено, повна ляку,
I якось видряпалась на кульбаку
I острогами стиснула коня,
I в темний гай помчалась навмання,
А друг Бонно пiхотою чвалае,
Свое товсте вiн пузо проклинае,
Клене вiйну i край, куди зайшов,
Британiю, Агнесу i любов.
Шандосiв паж якраз пiд ту хвилину
(Монрозом звали любого хлопчину)
Через сусiдню проiздив долину.
Поглянув – що за дивна дивина?
Шандосова кобила ворона
З кущiв, неначе птиця, вирина.
На нiй же (так здалося молодому)
I пан його у ковпаку нiчному
Сидить чудний та дивний, як мана.
Монроз коня ударив острогами,
Летить учвал, гукае: «Пане мiй,
Вас доганяють? Ми програли бiй?
Однаково – я скрiзь i завжди з вами!
Як ви умрете – нащо жить менi?»
І голос, повний муки та нестями,
За вiтром лине й гасне вдалинi.
Налякана, не вiдаючи, хто вiн,
Вперед Агнеса лине навмання.
А паж прекрасний, неспокою повен,
Жене, як вихор, бистрого коня.
Аж от спiткнулась ворона кобила, —
І, руки розiп’явши, наче крила,
На муравi лежить красуня мила.
До неi паж, мов яструб, пiдлетiв, —
І з подиву та з чару остовпiв,
Крiзь одяг запримiтивши безладний
Дiвочий стан розкiшний та принадний,
Грудей алебастрових пружину,
Округлi стегна й нiжку чарiвну.
Тут, Адонiсе, згадую тебе я
:
Так в оний день ти сам зробивсь не свiй,
Як любу для Анхiза[87 - Анхiз – за грецькою мiфологiею – коханий Афродiти, вiд якоi мав сина – героя Троянськоi вiйни Енея. За розголошення цiеi таемницi Анхiз був ослiплений Зевсом. Згодом, пiд час розгрому i спалення Троi, Еней винiс Анхiза на руках i одвiз його на кораблi.] та Арея
Богиню стрiв у гущi лiсовiй.
Була Венера, правда, ошатнiша,
А тiла iй не покалiчив глiд,
Та й Адонiсовi б подумать слiд,
У кого постать краща та стрункiша,
Де принаднiший та свiжiший вид.
Жага й шаноба з розмаху одного
Оповили англiйця молодого;
Вiн пригорнув красуню до грудей
I запитався: «Панi, ви забились?»
Вона ж iз тихим сяевом очей
I голосом, де страх та бiль свiтились,
Вiдповiла, насилу звiвши дух:
«Не знаю я, чи ворог ти, чи друг,
Але як серце ти зберiг людськее, —
З пригоди не користуйся моеi,
На честь мою руки не пiдiймай,
А дай пораду i рятунок дай».
На тiм урвавши, бiдна мандрiвниця
Лице закрила й слiзьми залилась,
І знову потай, як воно й годиться,
Буть вiрна королевi присяглась.
Монроз помовчав, зрушений до краю,
А далi й каже голосом палким:
«Над серцем ви являете людським
Чудовну силу, о видiння раю!
Я ваш навiки, радо я вiддам
Життя свое i кров останню вам!
Одноi нагороди лиш благаю:
Моi без гнiву послуги приймiть,
Щоб i в хвилину горя та вiдчаю
Я мiг незрадно, щиро вам служить».
I пляшку з кармелiтською водою
Вiн добува несмiлою рукою,
