– Мiж селянами й Замком не така вже й велика рiзниця, – сказав учитель.
– Можливо, – погодився К. – Це нiчого не мiняе в моiй ситуацii. Чи мiг би я зайти до вас?
– Я живу на Шваненгассе, бiля м’ясника.
У цiй фразi прозвучало радше звичайне повiдомлення адреси, нiж запрошення, але К. сказав:
– Добре, я прийду.
Учитель кивнув i рушив далi разом iз дiтьми, якi вiдразу ж знову почали галасувати. Незабаром вони зникли в провулку, що круто спускався донизу.
Але К. не мiг зосередитися, розмова розiзлила його. Уперше з часу свого прибуття вiн вiдчув справжню втому. Далека дорога, як здавалося досi, зовсiм не втомила його, вiн спокiйно собi йшов день у день, крок за кроком. Лише тепер дали про себе знати, i то дуже невчасно, наслiдки цiеi величезноi перевтоми. Йому дуже хотiлося знайти нових знайомих, але спiлкування з кожною новою людиною лише посилювало його втому. Якщо у своему сьогоднiшньому станi вiн примусить себе прогулятися хоча б до входу в Замок, цього буде бiльш нiж достатньо.
Тож вiн знову вирушив уперед, але перед ним лежав довгий шлях. Головна сiльська вулиця, якою вiн iшов, не прямувала до замковоi гори, а лише пiдступала до неi, а потiм, наче навмисне, повертала i, не надто вiддаляючись од Замку, все ж до нього не наближалася. Кожноi митi К. сподiвався, що вулиця нарештi приведе до Замку, i тiльки ця надiя примушувала його рухатися далi. З огляду на свою втому вiн боявся збочити з дороги, а крiм того, його вразило, яке велике Село, що йому не видно було кiнця-краю, – уздовж вулицi з’являлися новi й новi крихiтнi будиночки, замерзлi вiконнi шиби, снiг i безлюддя, – врештi вiн вирвався з цупких обiймiв вулицi, i його проковтнув вузенький провулок, де снiг був ще глибшим. Ставало все важче витягувати ноги, що раз по раз угрузали, виступив пiт, i раптом К. зупинився, не в змозi йти далi.
Зрештою, вiн не був сам-один, справа i злiва стояли селянськi хатини. Вiн злiпив снiжку i кинув ii у вiкно. Одразу ж вiдчинилися дверi – першi вiдчиненi дверi за весь час прогулянки Селом, – у проходi стояв привiтний старий селянин у брунатному кожусi, голова якого схилилася набiк вiд слабостi.
– Чи можу я у вас трохи перепочити? – запитав К. – Я дуже втомився.
Вiн не почув, що сказав старий, лише вдячно подивився на дошку, яку просунули йому назустрiч i яка вирятувала його зi снiгу, потiм зробив кiлька крокiв i опинився в хатинi.
Велика свiтлиця була слабо освiтлена. Пiсля вулицi спочатку важко було щось розгледiти. К. перечепився через корито, жiноча рука пiдтримала його. З одного кутка долинав дитячий вереск. З iншого виповзала пара i перетворювала присмерк на темряву. К. стояв, нiби оповитий хмарами.
– Та вiн п’яний, – сказав хтось.
– Хто ви? – владно крикнув чийсь голос, а потiм звернувся до старого: – Навiщо ти його привiв? Хiба можна пускати всiх, хто волочиться по вулицi?
– Я землемiр графа, – сказав К., нiби виправдовуючись перед усе ще невидимими.
– О, то це землемiр, – сказав жiночий голос, i запанувала цiлковита тиша.
– Ви мене знаете? – запитав К.
– Звичайно, – коротко вiдповiв той самий голос. Але те, що вони знали К., здаеться, не додавало йому авторитету.
Нарештi пара трохи розсiялася, i К. змiг роззирнутися довкола. Виглядало на те, що сьогоднi всi милися. Бiля дверей прали. Але пара виповзала не звiдти, а з iншого кутка, де у величезних дерев’яних ночвах, завбiльшки зо два лiжка, таких великих К. ще не бачив, у паруючiй водi купалися двое чоловiкiв. Та ще бiльша несподiванка чекала на нього в правому кутку. Причому важко було збагнути, вiд чого виникае вiдчуття несподiванки. Слабке свiтло заснiженоi вулицi просочувалося крiзь единий у заднiй стiнi кiмнати вiконний отвiр i падало на жiнку, що втомлено напiвлежала у високому крiслi, вiд цього ii сукня набувала шовковистого полиску. На ii грудях лежало немовля. Довкола неi бавилися дiти, очевидно, селянськi дiти, але чомусь здавалося, що вона походить з iншого середовища. Напевно, хвороба i втома ушляхетнюе навiть селянськi обличчя.
– Сiдайте! – сказав один iз чоловiкiв, бородатий та вусатий, що важко дихав постiйно роззявленим ротом i виглядав досить кумедно. Показуючи пальцем на скриню, вiн витяг руку з теплоi води i оббризкав усе обличчя К. На скринi вже сидiв старий, що впустив К., i дрiмав. К. утiшився, що нарештi може сiсти. Бiльше нiхто ним не цiкавився. Молода кругленька бiлявка, що прала в коритi, тихенько наспiвувала за роботою, чоловiки в ночвах тупцяли на мiсцi i поверталися, дiти намагалися пiдiйти до них, але iх постiйно вiдганяли водяними бризками, вiд яких не врятувався i К., жiнка в крiслi лежала, мов нежива, не дивилася навiть на немовля в себе на грудях, а кудись угору.
К. довго спостерiгав цю незмiнну, гарну i сумну картину, але потiм, напевно, заснув, а коли перелякано прокинувся вiд голосного крику, то тримав голову на плечi в старого. Чоловiки завершили купання i вдягненi стояли перед К., тепер у ночвах пiд наглядом бiлявки хлюпалися дiти. Виявилося, що бородань iз владним голосом не головний у цiй парi. Другий, не набагато вищий i з меншою бородою, тихий чоловiк iз широкою статурою та вилицюватим обличчям, стояв iз опущеною головою, вiдчувалося, що вiн звик думати повiльно.
– Пане землемiр, – сказав вiн. – Вам не можна тут залишатися. Вибачте за неввiчливiсть.
– Я й не збирався залишатися, – сказав К. – Лише трохи перепочити. Вiдпочив i тепер пiду.
– Ви, мабуть, дивуетеся нашiй негостинностi, – сказав чоловiк. – Але гостиннiсть – це не наш звичай. Нам не потрiбнi гостi.
К. посвiжiшав пiсля недовгого сну, знову змiг зосередитися i зрадiв вiдвертостi цих слiв. Тепер вiн був здатен рухатися вiльнiше, перейшовся по кiмнатi, спираючись на свою палицю, наблизився до жiнки в крiслi, мимоволi зауважив, що найвищий iз усiх присутнiх.
– Ясна рiч, – сказав К. – До чого б вам гостi. Але час вiд часу хтось бувае потрiбен. Наприклад, такий, як я, землемiр.
– Цього я не знаю, – повiльно сказав чоловiк. – Якщо вас покликали, отже, ви потрiбнi. Це, напевно, виняток. Але ми, маленькi люди, дотримуемося правил, у цьому нам не можна дорiкнути.
– Нi, нi, – сказав К. – Я мушу вам тiльки подякувати. Вам i всiм, хто тут живе. І несподiвано для всiх К. рiзко повернувся i вмить опинився перед жiнкою в крiслi. Вона подивилася на чужинця втомленими голубими очима, ii прозора шовкова хустка сягала iй до середини чола, немовля спало на ii грудях.
– Хто ти? – запитав К.
Вона вiдповiла презирливо, незрозумiло було тiльки, кого бiльше стосувалося ii презирство – самого К. чи ii ж власноi вiдповiдi:
– Я служниця iз Замку.
Це тривало лише одну мить, а потiм справа та злiва вiд К. опинилися обидва чоловiки i мовчки, але силомiць, так нiби не iснувало iнших методiв порозумiння, посунули його до дверей. Старий iз незрозумiлих причин раптом радiсно заплескав у долонi. Бiлявка також несподiвано засмiялася, а разом iз нею й дiти.
Невдовзi К. стояв на вулицi, а чоловiки спостерiгали за ним iз порогу. Знову почав падати снiг, але все одно вулиця здалася йому трохи свiтлiшою, нiж перед тим. Бородатий нетерпляче крикнув:
– Куди ви збираетеся йти? Сюди – дорога до Замку, туди – до Села.
На це К. не вiдповiв, але звернувся до другого, який видався йому ввiчливiшим навiть попри свою зверхнiсть:
– Хто ви? Кому я маю дякувати за перепочинок?
– Я чинбар Лаземан, – прозвучало у вiдповiдь. – Але дякувати нiкому не потрiбно.
– Добре, – сказав К. – Можливо, ми ще побачимося.
– Не думаю, – сказав чоловiк. Цiеi митi бородань пiдняв руку i вигукнув:
– Доброго дня, Артуре, доброго дня, Єремiе!
К. озирнувся, отже, в цьому Селi таки можна зустрiти людей на вулицях! З боку Замку наближалося двое молодих хлопцiв середнього зросту, обидва тендiтнi, у вузькому одязi i дуже схожi один на одного. Їхнi обличчя були темно-смаглявi, а гострi борiдки такi чорнi, що видiлялися навiть на тлi цiеi смаглявостi. Зважаючи на стан дороги, вони йшли неймовiрно швидко, ступаючи в такт худорлявими ногами.
– Що у вас? – крикнув бородань. Поспiлкуватися з ними можна було лише криком, бо вони рухалися дуже швидко й не зупинялися.
– Справи! – крикнули вони у вiдповiдь i посмiхнулися.
– Де?
– У заiздi.
– Я теж туди iду! – крикнув К. голоснiше за всiх, вiн дуже хотiв, щоб цi двое взяли його з собою. Знайомство з ними не обiцяло нiчого особливого, але вони, швидше за все, були непоганими i бадьорими супутниками. Та хлопцi тiльки кивнули у вiдповiдь на слова К. i зникли з поля зору.
К. продовжував стояти i не мав анi найменшоi охоти витягати ногу з-пiд снiгу тiльки для того, щоб вiдразу ж занурити ii в iншу кучугуру. Чинбар та його товариш, задоволенi, що вдалося остаточно витурити К., постiйно озираючись, повiльно прослизнули до хати крiзь вузьку щiлину напiввiдчинених дверей. К. залишився сам у глибокому снiгу. «Це була б непогана нагода для невеличкого розчарування, – подумав вiн, – якби я потрапив сюди випадково, а не свiдомо».
Тут iз лiвого боку хати одчинилося вiконце, зачиненим воно здавалося темно-синiм, можливо, через блиск снiгу, i було таким крихiтним, що не вмiщало навiть обличчя того, хто визирав назовнi, а тiльки очi, старечi карi очi.
– Вiн стоiть там. – К. почув тремтячий жiночий голос.
– Це землемiр, – додав чоловiчий.
