Потiм чоловiк пiдiйшов до вiкна i запитав без неприязнi, але тоном, що наголошував на необхiдностi дотримання порядку на вулицi перед його вiкном:
– На кого ви чекаете?
– На санчата, якi мене заберуть, – сказав К.
– Сюди не приiдуть нiякi санчата, – заперечив чоловiк. – Тут нiхто не iздить.
– Але ж це вулиця, яка веде до Замку, – наполягав К.
– Це не мае значення, – незворушно повторив чоловiк. – Тут нiхто не iздить.
Тодi обое замовкли. Але чоловiк напевно ще обмiрковував щось, бо не зачиняв вiкна, з якого виповзала пара.
– Погана дорога, – пiдказав йому К.
Але той тiльки буркнув:
– Саме так.
Та за якусь мить додав:
– Якщо хочете, я вiдвезу вас на своiх санчатах.
– Зробiть це, будь ласка, – радiсно погодився К. – Скiльки це коштуватиме?
– Нiскiльки, – вiдповiв чоловiк.
К. дуже здивувався.
– Ви ж землемiр, – пояснив чоловiк, – i належите до Замку. Куди б ви хотiли iхати?
– До Замку, – швидко вiдповiв К.
– Тодi я не поiду, – сказав чоловiк.
– Але ж я належу до Замку, – повторив К. слова чоловiка.
– Можливо, – сказав той незворушно.
– Тодi вiдвезiть мене до заiзду, – попросив К.
– Добре, – погодився чоловiк. – Зараз витягну сани.
Усе це справляло враження не так пiдкресленоi ввiчливостi, як егоiстичного, наполегливого, зляканого, майже педантичного прагнення позбутися К. iз вулицi перед своiм будинком.
Вiдчинилися ворота, i охляла конячка вивезла невеликi сани для легких вантажiв, пласкi, зовсiм без сидiння; слiдом, накульгуючи, з’явився зiгнутий, кволий, застуджений чоловiк iз червоним, запухлим, виснаженим i худорлявим обличчям, яке, закутане у вовняну хустину, виглядало ще меншим. Чоловiк виглядав на геть хворого i вийшов надвiр, мабуть, лише з метою вiдвезти геть непроханого гостя. На вiдповiдне зауваження К. вiн лише махнув рукою. Вiд нього К. довiдався тiльки те, що вiн вiзник на iм’я Герштекер, а такi незручнi сани взяв тому, що вони стояли найближче, а витягування якихось кращих забрало б надто багато часу.
– Сiдайте, – сказав вiн i показав нагайкою на мiсце ззаду на санях.
– Я сяду бiля вас, – сказав К.
– Я пiду пiшки, – сказав Герштекер.
– Чому? – запитав К.
– Я пiду пiшки, – повторив Герштекер i закашлявся так сильно, що аж захитався i змушений був мiцно впертися ногами в снiг, а руками триматися за сани. К. мовчки сiв на сани, кашель потроху заспокоiвся, i вони поiхали.
Замок нагорi, до якого К. сьогоднi мав намiр потрапити, чомусь раптом почав здаватися дивовижно темним i знову вiддалявся. І тут нiби на знак того, що це прощання лише тимчасове, радiсно та окрилено зазвучав дзвiн i примусив серце битися швидше принаймнi на коротку мить, так, нiби йому загрожувало здiйснення того, до чого воно несвiдомо прагнуло, бо дзвiн цей був i тужливим. Але незабаром великий дзвiн затих, його заступив менший, слабший i монотоннiший звук, можливо, цей другий дзвiн також був нагорi, а може, – в Селi. Цей звук бiльше пасував до повiльного просування в товариствi понурого, але невблаганного вiзника.
– Послухай! – раптом вигукнув К., коли вони були вже поблизу церкви i до заiзду залишалося не так далеко, тож К. мiг дозволити собi необережнiсть. – Я дивуюся, що ти наважився везти мене пiд власну вiдповiдальнiсть, а дозвiл у тебе е?
Герштекер не реагував i продовжував спокiйно крокувати поряд iз конячкою.
– Гей! – знову крикнув К., зiбрав трохи снiгу з санчат, зробив снiжку i влучив нею Герштекеровi у вухо. Той зупинився i повернувся; коли К. побачив його зблизька, – сани ще трохи проiхали, – цю зiгнуту, трохи спотворену чимось постать, червоне втомлене дрiбне обличчя з якимись рiзними щоками, – однiею пласкою, а другою запалою, цей роззявлений розгублений рот, у якому стирчало лише кiлька зубiв, – К. змушений був зi спiвчуття повторити те, що ранiше сказав iз злостi. Чи не матиме Герштекер неприемностей за те, що транспортуе К.?
– Чого ти хочеш? – запитав Герштекер iз нерозумiнням, але, не чекаючи пояснень, прикрикнув на конячку, i вони поiхали далi.
Роздiл другий
Поки вони iхали до заiзду, вже майже стемнiло. К. упiзнав поворот дороги i дуже здивувався цiй несподiванiй темрявi. Невже вiн був вiдсутнiй так довго? Йому здалося, що це тривало не бiльше однiеi-двох годин, виходив вiн уранцi i досi не хотiв iсти, а крiм того, ще зовсiм недавно було зовсiм свiтло, навiть не починало сутенiти, i ось уже цiлком темно. «Короткi днi, короткi днi!» – сказав вiн сам до себе, злiз iз санчат i пiшов до заiзду.
Угорi на сходах ганку стояв господар, який дуже зрадiв поверненню К. i освiтлював дорогу лiхтарем. Згадавши про вiзника, К. зупинився, десь у темрявi почувся кашель, який напевно належав вiзниковi. Мабуть, вони невдовзi побачаться. Коли К. пiднявся до господаря i шанобливо привiтався, то зауважив, що бiля дверей стоять двое чоловiкiв. Вiн узяв iз рук господаря лiхтар i посвiтив на них. Це були тi, кого вiн уже зустрiчав сьогоднi, iх звали Артур та Єремiя. Вони вiддали честь. Згадавши роки, проведенi у вiйську, цi щасливi часи, К. засмiявся.
– Хто ви? – запитав i перевiв погляд iз одного на другого.
– Вашi помiчники, – вiдповiли вони.
– Це помiчники, – тихо пiдтвердив господар.
– Як? – запитав К. – Ви – моi старi помiчники, якi мали приiхати пiсля мене i на яких я чекаю?
Вони пiдтвердили.
– Гаразд, – сказав К., трохи подумавши. – Добре, що ви приiхали. До речi, – продовжив пiсля невеликоi паузи, – ви сильно запiзнилися. Це недбальство з вашого боку.
– Це досить далеко, – сказав один.
– Досить далеко, – повторив К., – але я зустрiв вас дорогою iз Замку.
– Так, – сказали вони без детальнiших пояснень.
– Де iнструменти? – запитав К.
– У нас немае, – вiдповiли вони.
– Інструменти, якi я вам довiрив, – уточнив К.
– У нас немае, – повторили вони.
