– Ну що за люди! – обурився К. – Ви вмiете мiряти землю?
– Нi, – зiзналися помiчники.
– Але якщо ви моi старi помiчники, то мусите вмiти, – сказав К. i пiдштовхнув iх поперед себе до будинку.
Вони сидiли втрьох i мовчки пили пиво в заiздi за невеличким столом. К. – посерединi, справа i злiва його помiчники. У залi, як i вчора ввечерi, був зайнятий окрiм iхнього лише один стiл, за ним сидiли селяни.
– Важко з вами, – сказав К. i вкотре вже порiвняв iхнi обличчя. – Як я маю вас розрiзняти? У вас тiльки iмена рiзнi, а все решта схоже, як… – вiн мимоволi затнувся, але потiм продовжив: – У всьому решта ви схожi мiж собою, як змii.
Вони засмiялися.
– Нас завжди без проблем розрiзняли, – сказали вони, виправдовуючись.
– Я вам вiрю, – сказав К. – Бо сам був свiдком цього, але я бачу вас своiми очима, i вони вас не розрiзняють. Тому я буду поводитися з вами, як iз однiею людиною, i називатиму Артур, так звати одного з вас, тебе, чи не так? – запитав К. одного з помiчникiв.
– Нi, – сказав той. – Мене звати Єремiя.
– Це не мае значення, – сказав К. – Я називатиму вас обох Артурами. Якщо я пошлю куди-небудь Артура, ви пiдете вдвох, дам Артуровi якесь завдання, ви виконуватимете його разом, це матиме суттевий недолiк, бо я не зможу використовувати вас для рiзних робiт, зате буде й перевага, бо за все, вам довiрене, будете вiдповiдати разом i нероздiльно. Як саме ви подiлите мiж собою роботу, менi все одно, але спихати один на другого вам не вдасться, я цього не слухатиму, бо ви для мене – одна людина.
Вони трохи подумали i сказали:
– Це для нас було б украй неприемно.
– Ясна рiч, – сказав К. – Це й повинно бути вам неприемно, але так воно буде.
Уже кiлька хвилин К. спостерiгав за селянином, який кружляв довкола iхнього столу та ось нарештi наважився, пiдiйшов до одного з помiчникiв i хотiв прошепотiти йому щось на вухо.
– Перепрошую, – сказав К., стукнув кулаком по столу i пiднявся. – Це моi помiчники, i в нас зараз нарада. Нiхто не мае права нам заважати.
– Прошу, прошу, – злякано сказав селянин i позадкував до свого товариства.
– За дотримуванням цього ви мусите стежити особливо пильно, – сказав К. i знову сiв. – Вам не можна розмовляти нi з ким без мого дозволу. Я тут чужий, i якщо ви моi старi помiчники, то ви також чужi. Тому ми трое мусимо триматися разом, згода?
Вони похапцем простягнули йому руки.
– Заберiть своi лапи, – сказав вiн. – Але мiй наказ залишаеться чинним. Я йду спати й вам раджу зробити те саме. Сьогоднi ми втратили робочий день, отже, завтра мусимо почати якомога швидше. Вам потрiбно дiстати сани для подорожi в Замок, i о шостiй мусите чекати на мене тут, перед порогом.
– Добре, – сказав один.
Але другий утрутився:
– Ти кажеш «добре», хоча знаеш, що це неможливо.
– Тихо, – сказав К. – Ви, здаеться, починаете вiдрiзнятися один вiд одного.
Але перший також сказав:
– Вiн мае рацiю, без дозволу жоден чужинець не мае права зайти в Замок.
– А де потрiбно взяти дозвiл?
– Не знаю, можливо, в каштеляна.
– Тож ми зателефонуемо туди, берiться за роботу i негайно телефонуйте каштеляновi!
Вони пiшли до апарату i попросили з’еднати, – обое просто зi шкiри лiзли, щоб показати, як стараються догодити, – потiм запитали, чи можна iм разом iз К. завтра вiдвiдати Замок. «Нi» у слухавцi було таким гучним, що долетiло навiть до вух К. Але вiдповiдь була ще бiльш вичерпною i звучала так: «Нi завтра, нi в будь-який iнший день».
– Я сам подзвоню, – сказав К. i встав.
Досi у залi майже не звертали уваги на К. i його помiчникiв, якщо не рахувати сутички з селянином, але пiсля цiеi фрази до них повернулися всi голови. Присутнi пiднялися разом iз К., i попри намагання господаря затримати iх, вишикувалися пiвколом бiля телефону. Серед них переважала думка, що К. не отримае жодноi вiдповiдi. К. довелося попросити iх затихнути, iхньоi думки вiн узагалi не питав.
Звук зуммера у слухавцi був дивним, К. нiколи ранiше не чув нiчого подiбного. Це було схоже на гудiння багатьох дитячих голосiв, чи навiть не гудiння, а спiв, що долинае звiдкись iздалеку, дуже здалеку, так нiби з цього звуку в якийсь неможливий спосiб формуеться один високий, але сильний голос, i так сильно б’е у вухо, наче намагаеться проникнути не лише всередину нещасного слухового органу, а кудись iще глибше. К. слухав, навiть не намагаючись зателефонувати. Сперся лiвим лiктем на телефонний апарат i слухав.
Невiдомо, як довго вiн так простояв, аж поки господар не смикнув його за полу зi словами, що до нього прийшов вiстовий.
– Геть! – вигукнув К., утративши контроль над собою. Можливо, це стосувалося когось у слухавцi, бо там раптом озвалися. Вiдбулася наступна розмова:
– Освальд слухае вас, iз ким я розмовляю? – запитав суворий зверхнiй голос. К. почув у ньому невеличкий мовний дефект, який намагалися приховати цiею пiдкресленою суворiстю. К. вагався, чи варто йому себе називати, бо був безборонним перед телефонним апаратом, чоловiк на тому кiнцi дроту мiг накричати на нього й кинути слухавку, таким чином К., здаеться, перекрив собi досить важливий шлях. Нерiшучiсть К. посилила нетерплячiсть його спiврозмовника.
– Хто там? – повторив той i додав: – Я був би дуже вдячний, якби звiдти трохи менше дзвонили, щойно нас уже турбували.
К. не вiдреагував на це зауваження i раптом прийняв рiшення:
– Телефонуе помiчник пана землемiра.
– Який помiчник? Який пан? Який землемiр?
К. пригадав собi вчорашню телефонну розмову.
– Запитайте Фрiца, – коротко сказав вiн i здивовано зауважив, що це подiяло.
Але ще бiльше вiн був здивований вiд органiзованостi тамтешнiх слуг. Вiдповiдь була:
– Я вже знаю. Вiчно цей землемiр. Добре, добре. Що далi? Який помiчник?
– Йозеф, – сказав К.
Йому трохи заважало перешiптування селян у нього за спиною, здаеться, вони засуджували те, що вiн неправильно себе назвав. Але К. не мав часу займатися ними, розмова вимагала великих зусиль.
– Йозеф? – прозвучало питання у вiдповiдь. – Помiчники називаються, – невеличка пауза, очевидно, вiн запитав iмена в когось iншого, – Артур i Єремiя.
– Це новi помiчники, – сказав К.
– Нi, це старi.
– Це новi, а я старий, я прибув сьогоднi за паном землемiром.
– Нi, – крикнули в слухавцi.
