Кавафiсова лiрика е наскрiзно еротичною. Контроверза, пов’язана з Кавафiсовим еротизмом, випливала з його субстанцiйного пiдгрунтя, а саме: згаданоi гомосексуальностi поета. Деякi критики мотивували гомосексуалiзмом те, що на iхню думку було вадами поезii Кавафiса, iншi закликали абстрагуватися вiд особистих уподобань автора i розглядати Кавафiсовi поезii осiбно вiд його бiографii. Нинiшнi дослiдники схильнi розглядати iнтимну лiрику Александрiйця як унiкальний документ формування iдентичностi в умовах сучасного свiту. Ідентичностi, яку розглядають як поле зiткнення рiзноманiтних дискурсiв, що забезпечують функцiонування та механiзми контролю такоi важливоi сфери, як сексуальнiсть.
Іншим аспектом Кавафiсового еротизму е проблема тiлесностi та пам’ятi. Людина модерну усвiдомлюе нестачу власноi тiлесностi, стандартизацiю особистого життя, внаслiдок якоi пiзнання людиною свiту стае обмеженим суспiльством. Людина пiзнае свiт через досвiд тiла (цей досвiд впливае також на iнтелектуальне пiзнання); вiддiлена вiд тiла, вона змушена спиратися на чуже знання, покладаючись на зовнiшнi вiд себе механiзми його вироблення (наприклад, релiгiю). Однак, запитуе поет, чи завжди цi механiзми та керованi ними процедури вiдповiдають критерiю iстинностi? Для людини, не владноi повнiстю над своiм тiлом та його досвiдом, утiм, iснуе можливiсть долучитися до нього через пам’ять та фантазiю. У цьому планi погляди К. Кавафiса схожi на концепцiю М. Пруста. Оскiльки безпосереднiй тiлесний досвiд та його перцепцiя можуть бути деформованi «чужим знанням», яке втiлюе в особистiсть суспiльство, то пам’ять, яка здатна охоплювати ширший контекст, виходити за межi теперiшнього, може привести особистiсть до ii справжнiх екзистенцiйних станiв. Утiм, пам’ять може бути не лише пригадуванням, але й одночасним переживанням, особливо, якщо йдеться про iсторичну пам’ять, з якоi, як правило, виключено особистiсний елемент. Переживаючи iсторiю, ми заперечуемо ii як данiсть, як незмiнний канон, роблячи ii особистою справою i таким чином приймаемо на себе вiдповiдальнiсть за момент, в якому iснуемо самi. Ми перестаемо бути простими спостерiгачами подiй i стаемо iхнiми активними учасниками. У цьому планi важливо вiдзначити рису, що об’еднуе лiричних героiв iсторичних та еротичних поезiй К. Кавафiса. Юлiана Вiдступника, Анну Комнiну, Деметрiя Сотера та 23 – 25-лiтнiх юнакiв з нiчних таверн об’еднують пристрасть, жага життя, що веде iх проти панiвних iдеологiчних течiй, змушуе плести змови та боротися за владу, штовхае в обiйми один до одного. У такому ракурсi К. Кавафiс перестае бути стомленим анахоретом, що страждае вiд своеi «сексуальноi девiацii», декадентом-песимiстом, який тужить за блискучим минулим i тому наповнюе свою поезiю прекрасними мармуровими статуями над надгробками неживих тiл, стаючи повнокровним представником фiлософii життя (чи не в цьому причина захоплення К. Кавафiсом таких митцiв, як Ф. Марiнеттi?). Вiн закохано дивиться на людину, прекрасну у власнiй недосконалостi та недовговiчностi, здатну змiнюватися та залишати по собi згадку, що дае поживу та натхнення розуму iншоi людини, схоже на те, як нас освiтлюе сяйво вже мертвих зiрок. К. Кавафiс доторкаеться до мармуру статуi i той стае теплим, оживае, передаючи своi сталi форми вiчномiнливiй мовi. Ця поезiя е гедонiстичною в античному розумiннi ????? (задоволення) як вiдчуття та переживання цiлiсностi власного буття (та насолоди цим вiдчуттям) через розчинення себе в свiтi, пропускання будь-якого елементу свiту крiзь кожну клiтину свого тiла. Поет вiрить у людину, в ii соцiальний iнстинкт, який полягае в прагненнi до незалежностi та автаркii – iдей, зерна яких завжди мiстила в собi грецька культура, незважаючи на те, якi плоди в плинi iсторii з них не виростали б – i це вiдрiзняе його вiд багатьох авторiв ХХ ст., що таку вiру втратили. Якщо в текстах модернiстськоi традицii людину представлено як iстоту, що втрачае основи власного буття, свiдомiсть якоi розпадаеться на фрагменти, часто позбавленi внутрiшнього зв’язку, i це веде до механiстичностi в проживаннi власного життя, у К. Кавафiса людина схоплена в момент переживання згаданоi вище цiлiсностi власного буття. Особливо важливим е те, що поет у власному текстi взаемно накладае кiлька перспектив: самоi людини, героя поезii – безiменного ахейця чи анонiмного друга Ланiса, Анни Комнiноi чи Деметрiя Сотера, в мить, коли ii намiри, бажання чи страхи почнуть набувати матерiального вираження; автора, який вiдсторонено спостерiгае за героем, адже мае тримати в полi зору ширше iсторичне чи iдейне тло (який, наприклад, знае про версii конструювання перебiгу iсторичних подiй, одна з яких «зараз» настане); читача, що спостерiгае за автором, який запрошуе його до iнтелектуальноi гри з джерелами iсторii або загальноприйнятими «iстинами», та подiляе стани, якi переживае герой, розумiючи одночасно, що за конкретним iндивiдуумом чи певною подiею стоять загальнi принципи i правила функцiонування людського суспiльства, загальнiсть яких, в свою чергу, визначаеться поточним моментом.
Згадана проблема тiлесностi та пам’ятi загалом е центральною для Кавафiсовоi поетичноi антропологii, яку ми пропонуемо розглянути в порiвняннi з поглядами на людину iншого видатного грецького поета, що все життя придивлявся до творчостi Александрiйця i, безперечно, вiдчував його вплив, а саме – Й. Сефериса. Поезiя К. Кавафiса зображае людину-в-становленнi; це або людина, що дiе в певному часовому полi, спонукувана до вчинкiв певними обставинами, що формуються поза ii волею, та яка внаслiдок власних рiшень та дiй створюе новi обставини (iсторичнi персонажi), або людина, яка умовно конструюе себе в свiтi, дiючи лише думкою, аналiзуючи власний здобутий досвiд (вiртуальнi, вигаданi персонажi, зокрема, сам автор чи сконструйованi iсторичнi персонажi, наприклад, володар Захiдноi Лiвii чи анонiмний правитель з поезii «Фiлеллiн»). Фундаментальна ознака людини, за К. Кавафiсом, полягае в тому, що вона постае чистим листом i саме ця вiдкритiсть допомагае iй контактувати зi свiтом предметiв та iстот, формувати свiт внаслiдок його пiзнання та здiйснення на основi свого знання того чи iншого вибору. Однак людина iснуе в свiтi не лише предметiв, а й людей (у суспiльствi), i суспiльство у той чи iнший спосiб намагаеться привласнити собi право заповнювати згаданий лист або силомiць, або начебто вiд iменi людини. К. Кавафiса цiкавить саме другий випадок, зокрема, з огляду на те, що iсторично саме вiн стае основним засобом деiндивiдуалiзацii – манiпуляцiею свiдомiстю, а саме того рiзновиду, джерелом якого стае самообман («У намаганнях наших (нас – невдах!)?/?Скидаемось ми чимось на троянцiв» (цитата з поезii «Троянцi»)). Проблема самонавiювання та самообману, на думку Д. Голтона, стае однiею з центральних тем Кавафiсовоi поезii, оскiльки вона прямо пов’язана з проблемою пiзнаваностi свiту та iстинностi знання. Одне з рiшень, яке пропонуе К. Кавафiс, полягае не в тому, щоб визначати мiрила iстинностi знання або досяжнi межi пiзнання, але в тому, щоб людина пiдтримувала в собi якiсть iнтелектуальноi незаангажованостi поруч iз емоцiйною пристраснiстю (чуттевою заангажованiстю) та створювала умови й можливостi для неспинного експериментування iз власною тотожнiстю (зокрема, в цьому розкриваеться один зi смислiв функцiонування розуму еллiнiстичного грека, «що завше?/?надiйний шлях знайде в рiзноманiттi змiн», («…200-го року до Рiздва Христового»)). З iншого боку, як точно зауважив Я. Сареяннiс, шлях К. Кавафiса був складною мандрiвкою вiд iндивiдуального Я до колективного Ми. Тому, з погляду К. Кавафiса, одним iз завдань особистостi, що конструюе в соцiальному просторi свою iдентичнiсть, е знаходження шляху включення ii до колективного цiлого – спiльноти, бо такi включення уможливлюють розвиток цiеi спiльноти та ii iсторичний поступ. У цьому планi показовим е те, що в поезiях останнiх рокiв («Юлiан й антиохiйцi», «Не пiзнав», «У великiй грецькiй колонii», «Один з володарiв Захiдноi Лiвii», «Мiрис; Александрiя, 340 р.», «…200-го року до Рiздва Христового», «У передмiстi Антиохii») поет виступае вiд iменi колективного «Ми», що, навiть роблячи iсторичнi помилки, лишаеться простором iнтеракцii та вiдповiдного конструювання iдентичностей.
Антропологiчний проект Й. Сефериса в деяких позицiях полемiзуе з концепцiею людини у К. Кавафiса, але в певному сенсi виростае з неi. Для Й. Сефериса людина не стiльки створюе чи варiюе смисли та iдентичностi (а отже, i вiдмовляеться вiд них), скiльки перебувае в пошуках справжньоi iдентичностi, джерело якоi виходить за межi самоi людини. На рiзних етапах творчостi цим джерелом можуть бути греки як спiльнота (??????????); Грецiя як матерiалiзацiя, втiлення етичних принципiв: справедливостi, краси, любовi; душа як частка незмiнного, властивого людинi через самий факт ii буття, що протиставляеться тiлу як тлiнному, мiнливому та множинному. Утiм, людина не експериментуе iз власним буттям, а намагаеться повернутися до втрачених першооснов, якi, тим не менше, iснують об’ективно, а отже, iснуе певний спосiб iхньоi експлiкацii в свiдомостi та активiзацii. Саме тому одним iз часто повторюваних мотивiв поезii Й. Сефериса е мотив згадок: е згадка про дитинство як про втрачений iдеальний свiт, а також мотив повернення (наприклад, обидва мотиви об’еднано в поезii «Повернення мандрiвника»). Така апеляцiя до цiнностей за межами людини пояснюе принцип використання Й. Сеферисом модернiстського трактування мiфу як пошук шляхiв до колективного несвiдомого, активiзацiя якого мае мiнiмалiзувати руйнiвнi аспекти розуму та дозволить гармонiзувати вiдношення людини та свiту через включення ii до надособистiсного об’еднання, що е частиною сучасного суспiльства, але одночасно протистоiть йому, до Традицii. Частково мотивацiею створення такого проекту була тенденцiя поколiння 1930-х, до якого належав Й. Сеферис, iнтелектуалiзувати димотику, розмовнiсть якоi перешкоджала набуттю нею статусу лiтературноi мови. Специфiкою пiдходу Й. Сефериса е те, що його цiкавлять не стiльки вiдношення абстрактноi «сучасноi людини» та свiту, а конкретноi групи людей, об’еднаних етнiчною належнiстю (греки), та конкретного мiсця (Грецii). Саме тому вектор руху Й. Сефериса упродовж творчого шляху був скерований вiд колективного «Ми» до iндивiдуального «Я». Отже, сучасного грека вiдiрвано вiд його культури та традицii, збереження ж традицii, а не слiпе iй поклонiння, е необхiдною умовою суспiльного розвитку, бо актуалiзована iсторична пам’ять сприяе униканню певних помилок, в певному сенсi, реалiзуючи схожу на оруелiвську тезу про здатнiсть минулого впливати на майбутне, втiм, позбавлену iдеологiчноi екстремальностi. Й. Сеферис утверджуе думку, що попри те, що сучаснi греки як спiльнота збились на манiвцi, iснуе органiчно властивий iм шлях, до якого слiд повернутися, або який слiд (в черговий раз) знайти. І в цьому вiн дiаметрально суперечить К. Кавафiсу, який вважае, що iснуе iсторично неоднорiдна спiльнота пiд назвою «греки», обставини iснування якоi зумовили вироблення певного ставлення до життя та, вiдповiдно, способу життя; кожен член цiеi спiльноти тiею чи iншою мiрою приймае це у виглядi певного набору культурних цiнностей, який не е сталим, користуеться ним, змiнюючи в кращий чи гiрший бiк. Але iдея певного заздалегiдь притаманного шляху е iлюзiею, що постiйно загрожуе цiй спiльнотi (наприклад, варто згадати, що саме згадка про «право на» та «належнiсть до» е першим кроком до катастрофи таких персонажiв, як Деметрiй Сотер чи Аристобул); однак ця загроза парадоксальним чином сприяе ii консолiдацii та пошуку нових шляхiв самореалiзацii. Те, що для К. Кавафiса е помилками, на яких слiд вчитися, для Й. Сефериса е забутими iстинами, якi потрiбно знову вiднайти. З iншого боку, сам Й. Сеферис у своiй творчостi еволюцiонуе вiд iдеi еллiноцентризму до iдеi антропоцентризму, перетинаючись в цьому з певними аспектами поглядiв К. Кавафiса. За Й. Сеферисом, людина сама по собi е цiннiстю, самий факт ii iснування i е тим абсолютним цiннiсним мiрилом, уявлюваним у виглядi наперед визначеного шляху в раннiй творчостi поета; але iснування в суспiльствi ускладнюе (якщо не унеможливлюе) усвiдомлення людиною власноi значущостi через необхiднiсть кожного бути причетним до iснування Іншого. Значущiсть людини стае для неi тягарем, вiд якого вона звiльняеться, вiдмовляючись вiд цiлiсностi свого буття в свiтi, свiдомо порушуючи рiвновагу мiж розумом та тiлом. Порушення такоi рiвноваги в текстах Й. Сефериса i демонструе механiзм деперсонiфiкацii та маскування, внаслiдок чого iдентичнiсть сучасноi людини змальовуеться поетом як фундаментально позбавлена цiлiсностi та дефрагментована.
Апорiя третя: Кавафiс полiтичний
На запитання про тематику своiх творiв К. Кавафiс вiдповiв, що iх можна подiлити на три групи: фiлософськi, еротичнi (гедонiстичнi, в його термiнологii), iсторичнi. Якщо полiтика i з’являеться в творчостi К. Кавафiса, то лише у вiддаленiй перспективi. Поет нiбито свiдомо iгноруе сучасне йому суспiльне життя. У певному сенсi вiн е навмисно аполiтичним, мемуари його друзiв наповненi згадками про те, як поет ухилявся вiд дискусiй на гострi теми сьогодення, погано (можливо, навмисно) орiентувався в сучасних йому полiтичних перипетiях, через що цiлком природним було ставлення до нього сучасникiв, як до анахорета та архiварiуса. У його творчостi е лише один вiрш, основою якого е враження вiд придушення британською адмiнiстрацiею протесту египетських фелахiв та публiчноi страти винуватцiв («27 липня 1906 року, друга година пополуднi»). Вiн, однак, не належить до основного корпусу «Визнаного» i його змiст, по сутi, не мiстить рефлексiй на предмет якихось соцiальних проблем; перед нами схоплений поетично момент зiткнення культур, крiзь призму якого постае проблема зв’язку того, хто дае, i того, кому дають життя, конечностi тiлесного буття, недосяжностi прекрасного молодого тiла як пiзнання природи часу i т. д. Однак схильнiсть К. Кавафiса простежувати багатовекторну логiку подiй, вбачати iхнiй зв’язок та взаемовплив, через який об’ективiзуеться категорiя можливого, що ii, за вiдомим висловом (There are no ifs in history), не знае iсторiя, але з якоi в певному сенсi бере початок фiлософiя, обов’язково виведе читача в поле смислiв, ширших за iндивiдуальнi переживання. Полiтичний аспект поезii К. Кавафiса формуеться на перетинi iсторii та фiлософii. Це осучаснюе та скеровуе в майбутне кожне слово поезii Александрiйця. Досвiд такого прочитання Кавафiсовоi поезii знаходимо в Й. Сефериса, який, сам перебуваючи в евакуацii пiд час другоi свiтовоi вiйни, вiдчув трагiчну глибину елегантноi епiтафii «Тим, хто збройно боронив Ахейський союз», зiставивши подii ІІ ст. до н. е. з малоазiйською катастрофою 1921 р. та втратою еллiнством однiеi зi своiх батькiвщин. Пiд таким кутом зору проблеми хибного полiтичного вибору, манiпуляцii свiдомiстю громадян, спiввiдношення обов’язку та iстини, суспiльного та загальнолюдського постають iз надзвичайною злободеннiстю. Крiм того, етимологiя слова полiтика скеровуе нас до Кавафiсового Мiста (????), а через нього до тих, хто робить мiсто Мiстом: «коли александрiець ти, зласкався, не суди;?/ знаний тобi бо вир нашого життя, жага до насолоди екстатична!» («Могила Гiясиса»). Мiстяни Александрii, Антиохii, Атен, Риму та Константинополя з’являються в рядках К. Кавафiса, аби за ними: дрiбним крамарем, що продае схiднi приправи; Ланiсом, сином Раметиха; антиохiйським прихованим язичником, що гортае твiр Фiлострата, з’явився справжнiй лiричний герой Кавафiсовоi поезii – еллiнство,
…з’явились ми:
великий грецький свiт.
Александрiйцi й антиохiйцi,
i незлiченнi греки Єгипту й Сирii,
Персиди мешканцi i Мiдii,
згуртованi державами; i розумом, що завше
надiйний шлях знайде в рiзноманiттi змiн;
i говорами, що, мов струмки, злилися
у спiльну грецьку мову i ii
ми донесли до Бактрii, до Інду.
(«…200-го року до Рiздва Христового»).
Еллiнство в поезii К. Кавафiса постае як конструкт, позбавлений будь-якоi метафiзики. Вiн постiйно переформатовуеться в контекстi iсторичних обставин, що спонукае будь-кого, хто звертаеться до цього поняття, ставитися критично до його актуалiзованого змiсту. Поет часто застосовуе класичний прийом античноi трагедii – фатальну помилку – для того, щоб унаочнити потребу верифiкацi людиною свого знання, не кажучи вже про те, наскiльки згубним виявляеться закрiплення за певними «iстинами» абсолютного характеру: «Рiч небезпечна, стезя злих умислiв та шалу?/ – славити еллiнiв високi iдеали» («Юлiан в Нiкомедii»). Зокрема, саме тому предметом дослiджень кавафiсознавцiв часто стае можливiсть альтернативного прочитання текстiв К. Кавафiса в контекстi аналогiй iз сучасною йому соцiально-полiтичною ситуацiею, що не обмежуеться Александрiею чи Грецiею. Наприклад, Е. Хiрст дослiджуе ймовiрнiсть зв’язку образу Йоанна Кантакузина з полiтичною фiгурою Елефтерiоса Венiзелоса, І. Ковальова та Д. Дзьовас розглядають тематику вiрша «Чекаючи на варварiв» в контекстi есхатологiчних настроiв, якi панували в Європi на початку ХХ ст., i одночасно як критичне ставлення до «Великоi Ідеi» (основного концепту грецького нацiоналiстичного, а згодом i державницького дискурсу початку ХХ ст., згiдно з яким Грецiя мае втiлити в життя мрii багатьох поколiнь грекiв та вiдродитися, знову об’еднавши еллiнiстичний свiт; саме цi iдеi стали iдеологiчним пiдгрунтям Балканських вiйн, що завершилися невдалою спробою Грецii силою повернути собi малоазiйське узбережжя, яка набула назви «Малоазiйська катастрофа 1921 р.», ставши трагедiею для грекiв-понтiйцiв). У монографii «К. Кавафiс. На шляху до реалiзму в поезii ХХ ст.» С. Ільiнська наводить на думку про те, що в згадцi про обвинувачення християн в пiдпалi храму Аполлона вчуваеться гомiн голосiв, що закликають до «рiшучих дiй» (погромiв) пiсля пiдпалу Рейхстагу. Утiм, видаеться, що спроби прив’язати К. Кавафiса до «злоби дня» приреченi на невдачу, виходячи зi згаданоi протеiчностi його текстiв. Якщо придивитися до його поезiй та, вiдступивши на крок, оглянути сучасну йому епоху, стане зрозумiлим, що в них вiдбуваються рефлексii на тему iмперськостi та iмперiалiзму. У цей момент надзвичайно спокусливим е провести паралель з початком ХХ ст. та полiтичною ситуацiею свiтового спiвтовариства. Але… одночасно це означало б пiдкорити поетику К. Кавафiса логiцi соцiально-полiтичних подiй, зробити ii залежною вiд них, що, безперечно, вплинуло б на здатнiсть його текстiв вiдкривати широку перспективу. Зокрема, можливо, розумiння неприв’язуваностi К. Кавафiса до актуального, суспiльно значущого, але мiнливого ходу подiй змушувало багатьох його критикiв-марксистiв короткозоро сприймати чимало аспектiв його творчостi, наприклад, Т. Маланоса, автора першого серйозного дослiдження про творчiсть Александрiйця. Вiдчуваючи iнтуiтивно надзвичайно високий рiвень критичностi творiв К. Кавафiса, Т. Маланос часто не мiг визначити ii спрямування, через що вдавався до звинувачень автора в буржуазностi (зокрема, вважаючи сексуальнiсть К. Кавафiса наслiдком його соцiального походження i одночасно грунтовно розкриваючи ii значення як витоку його творчостi), засуджуючи вiдмову (в своему розумiннi) пiдтримати своею творчiстю антиколонiальну боротьбу египтян, зайняти чiтку полiтичну позицiю тощо. Грецii треба було пережити фашистську диктатуру генерала Я. Метаксаса, другу свiтову вiйну, окупацiю та жахливе громадянське протистояння, щоб iнший марксист, С. Циркас, нарештi, зрозумiв та обгрунтував емансипативний характер поезii К. Кавафiса та ii здатнiсть вiдповiдати на виклики часiв, що настали вже пiсля смертi автора. Поет не вказуе прямо на болючi питання сьогодення, однак в багатьох своiх текстах вiн розкривае широке тло функцiонування суспiльноi репресивностi та способiв ii приховування, видавання за «норму», «здоровий глузд» тощо, що, в певному сенсi, можна аналiзувати за допомогою фукiанськоi теорii влади, анатомо- та бiополiтики. Молодi друзi К. Кавафiса пригадували, що в однiй розмовi вiн висловив сподiвання, що, хоча сам вiн е iнтровертом та анахоретом, не здатним до дii, його тексти, певно, зможуть пiдштовхнути до активних дiй iнших. Емансипативний потенцiал поезii К. Кавафiса проявляеться також в специфiчному поглядi на iсторiю. Якщо пильно поглянути на поезii К. Кавафiса та спiввiднести iх з iсторичними подiями, якi слугують тлом або е самим осердям тексту, виникае вiдчуття, що поет полемiзуе з твердженням про те, що «iсторiю пишуть переможцi». Героiв поезiй К. Кавафiса складно назвати переможцями: вони змагаються до кiнця, або нишком полишають сцену, або намагаються замкнутися в колi приватного життя, однак iм не випадае стати переможцем в конкретнiй iсторичнiй ситуацii. З iронiею К. Кавафiс спостерiгае за сповненим сил Нероном чи трiумфатором Александром Яннаем. Утiм, iронiчна посмiшка поета в iнших ситуацiях е одночасно запитанням: «Чи справдi нинiшнi переможцi перемогли? Наскiльки абсолютним е iхнiй статус в контекстi глобального та дiахронного iсторичного розвитку? Що станеться через чотири столiття з Римом, який зараз залiзною рукою трощить еллiнiстичнi монархii? Чи стануть такi удари смертельними для еллiнства чи грецькоi мови?» Якщо iсторiю пишуть переможцi i для переможцiв, К. Кавафiс говорить про тих, хто часто залишаеться нiмим на ii сторiнках, попри те, що насправдi робить ii – вир людських мас («незлiченнi греки Персиди й Мiдii», «ми тут з усiх усюд – сплав з грекiв, персiв, вiрмен, сирiйцiв»), що напруженням своiх воль, переконань та бажань i створюють хвилi дiянь, якi в часовiй перспективi оформлюються в iсторичний процес. К. Кавафiс наче натякае, що iхнi iсторii обов’язково мають бути переказаними, адже без них не може постати Історiя, зокрема, як простiр, де формуються критичнi здiбностi людини.
Андрiй Савенко
Поезiя
Мури
Без краплi сорому, жалю чи спiвчуття
мене високим муром оточили.
У безрусi, зневiрений, щодня
гадаю лиш, чи стане менi сили?…
Зробить чимало справ хотiлося б менi.
Як сталось так, що я нiчого не помiтив,
нi гуркоту, нi гамору робiтникiв?!
Незчувся – i мене вiдрiзано вiд свiту.
1897
Переклав Андрiй Савенко
Старий
За столиком у кутку, в кав’ярнi галасливiй
Сидить старий, вiд часу посивiлий,
Газету розгорнувши перед собою на самотi.
Й у немiчi старечiй щораз себе картае
За тi роки, якi колись даремно згаяв,
Хоча будь-чим мiг тiшитися, що траплялось у життi.
Вiн постарiв. Це знае розумом, це вiдчувае тiлом.
Хоча здаеться – парубком вродливим
Вiн був ще мить тому! Якусь ще мить тому!
І згадуе, як довiряв – безумець! – наставлянням
Обачностi, що стримувала кожен раз бажання
Словами: «Зачекай! Ще матимеш нагоду, й не одну!»
Пригадуе, як жертвував, як марнував зусилля,
Як розуму велiв щораз чинить свавiлля.
І от безплiдних знань тягар з останнiх сил
В нiкуди вiн несе… Однак страждання марнi,
Вир спогадiв, думок старого в тiй кав’ярнi
Зморив i задрiмав вiн, спершися на стiл.
1897
Переклав Андрiй Савенко
Конi Ахiлла [1 - Поезiя розвивае епiзод XVII пiснi Ілiади Гомера, ставлячи важливе для свiтогляду К. Кавафiса питання про взаемозалежнiсть у свiтi тлiнного та нетлiнного.]
Коли ж убитим побачили Патрокла [2 - Патрокл – один iз головних учасникiв Троянськоi вiйни на боцi ахейцiв, побратим Ахiлла (Ахiллеса); пiсля вбивства Патрокла Гектором Ахiлл вирiшуе помиритися з Агамемноном та повернутися до участi в бойових дiях. Дружба старшого Патрокла та молодшого Ахiлла мае iнiцiальний характер, адже саме показавши втрату найкращого друга, Гомеру вдаеться генiально розкрити усвiдомлення цiнностi життя юним Ахiллом, апогеем якого е його нiчна зустрiч з Прiамом пiсля вбивства Гектора. В лiтературнiй традицii вже в класичну епоху пара Ахiлл – Патрокл розглядалася в контекстi таких аспектiв емоцiйного свiту людини, як сексуальнiсть (про любовнi взаемини мiж друзями говорить Платон у «Бенкетi»). Ця тема потрапляе в поле зору лiтераторiв i в новий час, як коханцiв зображуе героiв У. Шекспiр в трагедii «Троiл i Крессида».],
Що таким юним був, повним життя та сили,
ридати почали конi Ахiлла.
Противилося ество iхне безсмертне
Дiяння смертi споглядати – тiло розпростерте.
Били копитами, зажурено мотали
Гривами, сахалися, тремтiли, горювали
За юнаком, що вже серед живих не був – труп бездиханний,
Залишена душею плоть, нiкчемна, безталанна;
Душа – вигнанка вiдтепер; лиш чорним Небуттям
Оточена, ув iнший бiк прямуе вiд життя.
Зевес побачив сльози безсмертних
Коней i засмутився сам. «Як зiбралися ми зiграти
Пелееве весiлля, чи мiг так необачно вас вiддати?
Хiба не краще вас було лишити при собi, на волi?!
Що вам робити, бiдолашним, у земнiй юдолi
Мiж смертних, що завжди ставатимуть для Долi
За забавку?… Вам, яких обходить смерть, незнаною сваволя
Залишиться мiнливого часу i марними загрози.
У власнi бiди люди вас втягли!» Та сльози
Через утрату того, що навiк буде заховане в трунi,
Невтiшно проливали безсмертнi скакуни.
1897
Переклав Андрiй Савенко
Молитва
