Морська глибiнь матроса проковтнула,
а матерi тривога й не торкнула,
а мати Богородицю благае,
– хай синовi вернутись помагае.
Високу свiчку ставить, б’е поклони,
вiтрiв погожих просить у iкони,
а та сумна, поважна – iй вiдомо,
що син уже не вернеться додому.
1898
Переклав Григорiй Кочур
Поховання Сарпедона [3 - Сарпедон – у грецькiй мiтологii син Зевса й смертноi жiнки Лаодамii, цар лiкiйцiв, один з найсмiливiших союзникiв троянцiв у Троянськiй вiйнi.]
Страждае тяжко Зевс, бо ж Сарпедона
В бою Патрокл убив. І ось тепер
Менетiяд [4 - Менетiяд – родове прiзвисько Патрокла; його батьком був аргонавт Менетiй.] i всi ахейцi прагнуть
Викрасти тiло вбитого й наругу учинити.
Та Зевс нiяк не згоден на таке.
Улюбленого сина вiн лишив був,
І той загинув. А закон велить,
Принаймнi, мертвому вiддати шану.
На поле бою вiдсилае Феба [5 - Феб, «Осяйний» – один з епiтетiв олiмпiйського бога Аполлона.]
Подбати про небiжчикове тiло.
Героя мертвого зi святiстю й журбою
Феб пiдiймае та несе до рiчки,
Змивае з нього бруд, кривавi плями.
Вiд ран страшних на тiлi не лишае
Жодного слiду. Маззю запашною,
Амброзiею натирае i вдягае
В убрання олiмпiйськi осяйнi.
Шкiра свiтлiшае. І гребiнцем iз перламутру
Розчiсуе волосся чорну хвилю
Та розправляе витончене тiло.
І мрець тепер неначе молодий володар
У рокiв двадцять п’ять чи двадцять шiсть,
Що вiдпочив пiсля звитяги в перегонах.
У нього колiсниця золота i найпрудкiшi конi —
Вiдзнака за блискучу перемогу.
Феб виконав доручення. Потому
Покликав Сон i Смерть
І наказав iм вiдвезти
Небiжчика до Лiкii [6 - Лiкiя – пiвденно-схiдна гiрська область Малоi Азii. У грецькiй мiтологii Лiкiю пов’язували з культом богинi Лето та ii божественних близнюкiв: Аполлона та Артемiди.], багатствами рясноi.
Отож до Лiкii, багатствами рясноi,
Брат iз сестрою, Сон зi Смертю
Помандрували i, коли дiстались
До брами царського палацу,
Передали славетне тiло,
Та й повернулися до клопотiв щоденних.
В палацi тiло прийняли та заходились
Із почтом, голосiннями й тужливим спiвом,
З вином, налитим у священнi чашi,
З усiм належним готувати поховання.
Вiдтак прийшли вiдомi в мiстi
Уславленi досвiдченi каменярi,
Надгробок змайстрували й стелу.
1898
Переклав Олександр Пономарiв
Свiчки
Рядочком днi майбутнi перед нами,
мов свiчечки засвiченi, стоять —
пломiннi, золотi, живi свiчки.
Минулi днi лишаються позаду —
скорботна лава вигаслих свiчок.
Котрi ще ближчi, тi курять помалу,
та й то – поопливали, покривились.
Я не дивлюсь на них. Смутний iх вигляд,
i спомини смутнi про iхнiй блиск.
Дивлюся, отже, тiльки перед себе,
боюсь оглянутись – адже побачу,
як швидко довшае понурий шерег,
як швидко бiльшае свiчок погаслих.
1899
Переклав Григорiй Кочур
Перший схiдець
Жалiвся якось молодий поет
Євменiй у розмовi з Теокритом [7 - Теокрит (1 пол. ІІІ ст. до н. е.) – еллiнiстичний поет родом iз Сиракуз, вiдомий своiми «Ідилiями», що стали взiрцем буколiчноi поезii. Жив на о. Кос та в Александрii пiд покровительством Птолемея ІІ Фiладельфа. Спiвбесiдник Теокрита е вигаданим персонажем.]:
«Два роки вже, вiдколи я пишу,
А докiнчив одну лише iдилiю,
Одну-однiсiньку, та вже й по всьому.
Допiру впевнивсь я: якi ж високi,
