І-цзін. Книга змін

№ 5. Сюй. Необхідність очікування

У процесі розвитку недорозвинених саме з особливою силою виступає необхідність планомірності та витримки, тобто необхідність очікувати. І з приводу самовиховання (одного з типів виховання) Мін-чзи подає таку притчу: «Необхідно [весь час] працювати [над собою], але не [розраховувати на] безпосередній успіх. Нехай свідомість і не забуває про цю справу, і не допомагає зростанню». Не треба бути таким, як один чоловік із уділу Сун, котрий був пригнічений тим, що його паростки не ростуть, і став їх витягати. Багато так напрацювавшись, він повернувся додому і сказав родині: «Як я сьогодні втомився! Я допомагав паросткам рости». Його син побіг поглянути на паростки, а вони вже засохли. Мало хто в світі не «допомагає» так рости». Однак тут мається на увазі не пасивне очікування сприятливих обставин, а, навпаки, найактивніша підготовча діяльність: нижня триграма – це «творчість», яка наразі зосереджена всередині і ще не проявляється зовні, бо вона оточена туманом і хмарами (горішня триграма – зовнішній світ, вода). Якщо кожна подія має свою причину, то, правильно створюючи причини майбутніх подій, ми готуємо правильну їхню реалізацію. Щоб чинити справедливо тепер, її реалізацію можна віддати майбутньому, коли вона сама собою проявиться. Тому на цьому щаблі істотним є «володіння», і тоді її «блиск», її очевидність буде розвиватися сама собою. При такому розподілі діяльності сама «необхідність очікування» набуває дещо іншого сенсу, і саме тут доречно вказати на її кінцевий результат, на можливість зробити велику та серйозну справу – переправлятися через велику ріку (через весь потік людського життя), щоб плідно досягти вищого ідеалу людської досконалості. Цей образ знаходить собі підтримку і в самій гексаграмі: з усією повнотою внутрішніх сил творчості, мужності й ясності перед водною небезпечною безоднею оточення – і рішуче кинутись у неї. Ці думки в тексті показані так: «Необхідність чекати. Володій правдою. Тоді блиск її розвинеться і стійкість буде на щастя. Сприятливий брід через велику ріку».

У кожній людині закладена здатність до нових актів пізнання. Але доти, доки вони існують лише цілком латентно, процес нового пізнання ще не почався, і тут ще недоречно казати про якусь необхідність чекати. Ще нічого чекати. Але як тільки процес пізнання активізовано, відразу ж доводиться зважати на закономірність ритму, в якій він протікає, для успішності та результативності його розвитку. Перші ж етапи в процесі нового пізнання полягають у ґрунтовному засвоєнні вже відомого попередникам. Тому тут ідеться ще не про особисте пізнання, а про вивчення того, що можна почерпнути з книжок або з учительської традиції. Звісно, це ніяк не має підміняти справжнього самостійного акту пізнання, бо це лише переддень, передмістя пізнання. Проте, це дуже необхідний ступінь. Не тільки не можна оминути його, але навіть квапливість і нетерпіння на цьому етапі можуть мати лише згубний вплив на весь процес. Навпаки, в цій необхідності очікування – сталість у діяльності засвоєння вже відомого – дає лише хороші плоди. І на цьому щаблі ніяк не можна дорікати людині в повільності, бо вона випливає з постійності, з самої необхідності чекати. Відтак, зрозуміло, що особиста боротьба з помилковими і хибними поглядами тут немислима. У тексті це висловлене такими словами: «Сильна риска – на початку. Очікування в передмісті. Сприяє постійності діяльності. Осуду не буде».

Для наступного, другого щабля потрібно щось більше, ніж просте інтелектуальне засвоєння того, що вже відоме. Тут людина вже має сама прийти до цього безпосереднього світу та вступити з ним в зіткнення як пасивно – в спогляданні, так і активно – в моральній діяльності, що випливає з пізнання. Сумніви тут уже мають бути подолані. Але саме через це вольове зусилля до нового пізнання обурюється і противиться цьому імпульсу все відстале й інертне в людині. Тому лише тут, на березі, в пізнанні, виникає необхідність очікування, яке характеризується тим, що з’являться невеликі чутки, певна суперечка між імпульсом до нового пізнання і відсталістю накопиченого досвіду. Але справжнє вміння чекати і перечекати тут, врешті-решт, приводить до щастя. У тексті про це сказано так: «Сильна риска – на другому місці. Очікування на піску [біля берега]. З’являться невеликі чутки. Врешті-решт – щастя».

Для остаточного засвоєння нового знання треба зачекати, поки придбане знання не стане настільки ж природним і мимовільним, як, наприклад, чуттєве сприйняття. Якщо попередній щабель може уподібнюватися очікуванню на березі, то тут зроблений ще один крок уперед, ще ближче до річки (яку символізує горішня триграма «вода», ріка). Тут – очікування в мулі. Тут усе негативне, всі сили відсталості та мороку виступають у всій своїй потузі. Саме тут їх треба подолати, але для цього доведеться спочатку застерегти про їхнє настання. Таке застереження ми і знаходимо в тексті: «Сильна риска – на третьому місці. Очікування в мулі. Насувається прихід розбійників».

За позитивного результату кризи, показаного в попередній позиції, подальший рух виражається в зовсім особливій формі потреби чекати. Це – не пасивне очікування, а творче, активне очікування, сповнене внутрішніх сил, набутих на попередніх щаблях. Тут, аби набуте знання пронести в майбутнє, доведеться захистити і відвоювати його в усіх протиборчих сил. В уявному спокої очікування в реальності протікає настільки інтенсивна діяльність, що вона може бути показана лише в образі кривавого бою. Вже не на піску біля берега, не в мулі доводиться чекати свого часу: тут – очікування крові. Але тільки воно дає можливість вийти з темної печери незнання у відкритий світ, що ясно сприймається. Текст втілює це в такі образи: «Слабка риска – на четвертому місці. Очікування крові. Вихід із печери».

Вигравши бій попереднього щабля, людина досягає тієї стадії очікування, на якій згладжуються межі позитивного та негативного. Все вже завойовано, все вже досягнуто. Узагальнене і раніше набуте знання, і сенс нового акту пізнання. Настає момент заспокоєння, той момент, коли вже немає потреби в діяльності, коли можливий спокійний бенкет, після якого настає час очікування. Тут корисна лише спокійна цілеспрямованість. Вже завдяки їй гарантоване щастя. Це можливо лише тому, що на попередніх щаблях набуто позитив. У тексті з цього приводу сказано таке: «Сильна риска – на п’ятому місці. Очікування вина та страв. Стійкість – на щастя».

Повне нове пізнання досягнуте. Більше того – воно засвоєне остаточно. Це дає можливість не тільки знати, але й уміти. Те, що раніше було особистою обмеженістю, не здатне більше обмежувати. Те, що раніше здавалося темною печерою, з якої треба вирватися на світло, більше не затьмарює. Людина правильно прожила час необхідності очікування. Вона отримала доступ до вершин пізнання світу і тим самим набула можливість без шкоди для себе опуститися в похмурі глибини світу. І саме в них до неї повертаються творчі сили, накопичені на перших трьох підготовчих щаблях очікування. Їхня дія віддзеркалює в собі характер усього цього часу очікування. Вони приходять, як три неквапливі гості. Необхідно поставитися до них із повною повагою, бо від них залежить остаточний успіх. Це сили молодості, які отримують можливість повторно проявитися в старості, щоб реалізувати завершення єдності біографії людини. Ці думки текст висловлює в притаманній для нашої пам’ятки образності: «Слабка риска – нагорі. Увійдеш у печеру. Буде прихід трьох неквапливих гостей. Ушануєш їх, і врешті-решт буде щастя».

№ 6. Сун. Суд

Очікування корисне. Воно може і має бути наповнене самоконтролем. Певна річ, це тимчасовий відхід від зовнішнього світу та занурення у себе. Така розбіжність зовнішнього та внутрішнього показана навіть у символіці гексаграми. Тут нагорі, в зовнішньому – небо (творчість), а внизу, всередині – вода (небезпека). Сутність неба – в його прагненні підійматися, так само, як сутність води – в її прагненні текти вниз. Між ними – конфлікт, позивання, тобто суд. Але вода віддзеркалює в собі творче небо, вона пронизана його силами. Це показано і в триграмі води, де світлова риска занурена в середину двох тіньових рисок. Пильне збереження у внутрішньому цієї віддзеркаленої суті неба призводить до гармонійного єднання з ним. Але будь-яке надмірне доведення справи до краю тут згубне, бо проявиться до кінця сутність води, яка тяжіє вниз і віддаляє від неба. Натомість, якщо не піддаватися її тяжінню, а дивитися на небо як на вищий людський ідеал творчості, якщо побачитися з великою людиною, то буде добробут, і навпаки: його не буде, якщо кинутися самостійно в потік життя. На шляху пізнання речей тут так само. Має бути вимовлене міркування про співвідношення вже відомого та знову набутого досвіду. Такий суд має не тільки негативний бік осуду, але (чи не більшою мірою) і позитивний бік міркування про помилки і звільнення від них. Тим більше, що в такій сфері це суд людини над собою – суд кращого, що є в людині, над її помилками та хибами, суд творчості над пасивною відсталістю та подолання її. Це все конденсоване в тексті: «Суд. Власникові правди – перешкода. Пильність і врівноваженість – на щастя. Крайнощі – до жалю. Сприятливо побачитися з великою людиною. Несприятливий брід через велику ріку».

Усе погане на початку свого виникнення ще не має достатньо великої сили опору, щоб вважати його непереборним. На першому місці суду його символізує слабка риска, м’який характер якої вказує на легку можливість подолання зла, тобто того, що тут підлягає осуду. Найбільше з приводу нього можуть виникнути незначні чутки та дебати, але справу все ж вдасться виправити хоча б одним своєчасним каяттям. У тексті читаємо: «Слабка риска – на початку. Не вічне те, про що йде мова. З’являться невеликі чутки. Врешті-решт – щастя».

Не здолавши зла вчасно, на наступному щаблі ми даємо йому можливість зміцніти настільки, що воно вже пануватиме. Воно підганяє нас і спонукає до суду, але цей суд не буде для нас корисним, може бути лише осуд. Позиваючись, ми самі на себе накликаємо біду. Тут краще відмовитися від суду і хоча б із півдороги повернутися та заховатися у себе вдома; краще повернути навіть незначні свої володіння, ніж у суді гнатися за чимось більшим. Так і в пізнанні в аналогічних умовах буває краще повернутися до незначного, але цілком освоєного досвіду, ніж, збившись із слушного шляху, прагнути до набуття все нових і нових знань, які залишаються цілком зовнішніми та не придатними до освоєння. Припустившись помилки, необхідно відмовитися від того, щоб вимовити остаточне міркування. Треба повернутися до початкової точки та виправити помилку, і лише після цього рухатися далі. У тексті це втілено в такій пораді: «Сильна риска – на другому місці. Той, хто не здолав себе, [йде на] суд. Нехай він повернеться і сховається в своїй оселі з трьохсот дворів. Тоді не буде біди, [викликаної ним самим]».

Неможливість руху зсередини назовні вже в самій гексаграмі вказана чітко: в зовнішньому домінує творча сила, проти якої не може встояти внутрішній світ, що опинився в стані небезпеки. Над останнім тут чиниться суд. Ця неможливість руху вперед у момент кризи (третя позиція) виступає особливо чітко, бо ця позиція – момент переходу від внутрішнього до зовнішнього. Звісно, будь-яка відмова від нових знань, від руху вперед, будь-яке стійке перебування на місці – жахливе, але тут воно лише в змозі привести до щасливого кінця. Тут людина не може діяти самостійно заради нових досягнень. Лише досягнуте у давнину може тут підтримати людину. Але справжній вождь людства є і найдосконалішим носієм того, що вже було досягнуте. Тому, ідучи за ним, ще можливо діяти, однак навіть за таких дій нічого не досягти задля себе. Людина тут подібна на виткі рослини, які за підтримки високого та міцного дерева можуть піднятися на велику висоту. Так само і в пізнанні: в момент кризи ставлення суб’єкта до об’єкта суб’єкт не в змозі виробити методологію пізнання ad hoc і змушений користуватися раніше виробленою методологією. (Не варто, однак, випустити з уваги те, що цей постулат є лише окремим випадком і зовсім не показує загальних гносеологічних поглядів нашої пам’ятки. Тут мається на увазі лише конкретна можливість, характерна для цієї ситуації в процесі пізнання. – Ю. Щ.) У тексті це зашифровано в такі слова: «Слабка риска – на третьому місці. Годуйся досягнутим у давнину. Стійкість жахлива, але врешті-решт буде щастя. Можливо, ідучи за вождем, і будеш діяти, але нічого не вдієш [сам]».

Вплив кризи ще триває і на цій позиції, і тут людина також не в змозі впоратися з собою і доводить справу до суду. Але ця позиція вже включена в триграму «творчості», тобто тут людина має творчу міць, завдяки якій вона може всі свої вчинки виправити і повернутися в стан невинності, відповідно до задуму долі. Збагнувши його, людина може досягти повного та досконалого примирення зі своєю долею. Стійко зберігаючи цю примиренність, вона вступає в світ, ніби гармонійно входить в його частину. Знову ж таки не варто вважати, що тут подане раз і назавжди загальне усталення. Мова йде про специфічні умови одного з моментів «суду», причому «суд» цей тепер розглядається з точки зору судді (горішня триграма). З цієї точки зору суд – не покарання, а виправлення заради перемоги необхідності закону доль. Необхідна звитяга істини над тимчасовою й уявною правильністю. Саме відновлення істини тут і мається на увазі. У тексті про це сказано так: «Сильна риска – на четвертому місці. Той, хто не здолав себе, [йде на] суд. Нехай він навернеться і поєднає себе з долею, і в цій зміні знайде мир. Стійкість – на щастя».

З точки зору того, хто виголошує вирок суду, суд – це головне і досконале пізнання, очищення та виправлення негідного вчинку. З висоти цієї дії не може бути випущена з уваги жодна лиха дія. Пізнається все, що не є благим. А якщо воно пізнане в характеристиці, то вже не буде більше відбуватися. Так відновлюється повна невинність, той початковий стан гармонії, який передував злочину. Його більше немає, як його не було до його задуму. Тому і текст тут лаконічний: «Сильна риска – на п’ятому місці. Суд. Початкове щастя».

Спокута провини в осуді не повинна змушувати людину легковажно ставитися до можливості спокутувати провину. В іншому випадку це буде перерозвинена спокута, яка описується в шостому розділі цієї гексаграми. Тут мова йде про легке ставлення до прощення. Людина може бути прощена, але вона знову чинить негідно, розраховуючи на нове каяття та спокуту. Якщо на попередньому щаблі мова йшла про повне та дієве виправлення, то тут – перерозвиток, знову і знову з’являється виправлення хиб, яких припускаються знову і знову. (Текст тут наділяє ці думки в образи, зрозумілі і без пояснення, але наповнені специфікою життя придворних феодалів Стародавнього Китаю. – Ю. Щ.): «Сильна риска – нагорі. Можливо, тебе винагородять поясом, але до кінця аудієнції ти тричі порвеш його».

№ 7. Ши. Військо

Ця гексаграма відрізняється від попередньої тим, що в ній замість «творчості», розташованої зовні, опиняється «виконання». Якщо перше – це напруга та світло, то друге – податливість і пітьма. Вона не може вносити ясність, так би мовити, озвучувати міркування, і тому в ситуації, показаній у цій гексаграмі, конфлікт не може бути вирішений судом. Тут дієве щось інше. Той, хто може судити себе сам, до суду справу не доводить. А той, хто доходить до необхідності судитися, не обов’язково буде задоволений рішенням суду. В такому випадку він, незважаючи на це рішення, повстане проти нього. Але в такому становищі діяти лише юридичними засобами безглуздо, бо саме за їхньою допомогою висловлений осуд. Система «Книги змін» була б порушена, якби суд у ній був показаний лише з позитивного боку. Можливий і неправий суд, проти якого треба повстати. Але позаяк юридично повстати неможливо, то доводиться вдаватися до збройного повстання, до війська. Не можна, однак, легковажно ставитися до останнього. Тому ця гексаграма присвячена багатосторонньому вивченню «війська», його дій і застосування. Небезпека – основна ознака дії і застосування війська. Це показано в самій структурі гексаграми: всередині (внизу) – небезпека, а зовні – виконання: триграма, що складається тільки з рисок темряви. Похмура небезпека, ось що каже сам символ. З найбільшою пильністю, з повноцінним життєвим досвідом чоловіка слід вирішувати суперечку за допомогою війська. Тут однаково згубними можуть виявитися як юнацький запал, так і стареча відсталість. Тільки при контролю цього може бути успіх, тобто може бути виправлено те, що вже раніше було зіпсовано. Недорозвинений юнак або розвинеться правильно, і тоді йому треба лише зачекати свого часу; або ж він у розвитку помилиться і має бути засуджений. Якщо ж навіть судом не можна виправити помилку, то необхідні рішучі заходи: необхідна дія війська. Такий другий сенс цієї гексаграми. Але в них обох загальним залишається вимога стійкості: сталого перебування на правильному шляху та з незаплямованою совістю. У тексті є лише натяк на ці домінуючі думки, які розкриваються тільки в коментаторській літературі, головним чином з герменевтичного дослідження. Ось текст: «Військо. Стійкість. Змужнілій людині – щастя. Осуду не буде».

У будь-яких діях війська співіснують і здобуток, і втрата. Перевага першого над другою визначає успіх війська. Але успіх досяжний лише тоді, коли не він є пристрасно бажаним результатом. Тут гарячковість може лише спричинити найгірші наслідки. Натомість успіх можливий лише тоді, коли застосування війська випливає не з одного прагнення перемоги (яку однаково бажають обидві воюючі сторони), а із залізної необхідності, з вищих законів стратегії. Так і виправлення помилок, допущених в пізнанні, недосяжне за допомогою дій, що базуються на простому намірі та бажанні. Цього можна досягти тільки з усвідомлення його неминучості, яке має бути найґрунтовнішим і сумлінним. Текст втілює ці думки в такі слова: «Слабка риска – на початку. Війську виступати за законом. Без сумлінності – нещастя».

Різниця елементів полярності можлива лише в силу їхньої єдності. Різниця між світлом і темрявою можлива лише завдяки їхній єдності. У теорії «Книги», по-перше, вельми часто вказується на взаємне тяжіння світла та темряви. По-друге, в кожній гексаграмі переважає дієва тьма, якщо тіньових, слабких рисок у ній відчутна меншість, і навпаки. По-третє, в кожній гексаграмі показане розгортання цього процесу в часі, що йде двома хвилями, в яких дві вищі точки – це риски друга (у внутрішньому) і п’ята (в зовнішньому). Вони, займаючи серединне розташування між початком хвилі й її кінцем, особливо сприятливі. Це ще підкреслюється й тим, що середина, зосередженість, цілеспрямованість, врівноваженість – все це поняття, які містяться в технічному терміні чжун. Вже наворожена позиція показана тут рискою, що символізує всі ці ознаки, тобто займає найвдаліше місце, крім того, це й єдина в гексаграмі світлова риска, до якої тяжіють і якій підпорядковуються всі інші риски. Але вона також опинилася в самому осередді триграми «небезпека». Все це має показувати розташування полководця в серці його війська. Нехай військо та його дії і стоять під знаком небезпеки, нехай в оточенні і пітьма, але цей полководець перебуває в серці війська, тобто однаково далекий як від надмірного, так і від недостатнього. Тому його дії будуть цілком і завжди вдалі і він удостоїться вищої похвали, бо між його рискою (сильною) і рискою володаря (слабкою п’ятою) існує відповідність як за аналогією їхніх центральних позицій, так і за антитезою полярності. Так зображений в такій образності та символіці вдало діючий полководець. Такий розум, що діє в самому серці нового акту пізнання. Завдяки його центральному розташуванню йому однаково доступні всі складові, що входять до пізнавального акту. І саме цей розум, закладений в основу нового акту пізнання, й інспірований із боку носіїв уже досягнутого знання. У тексті про це сказано такими словами: «Сильна риска – на другому місці. Перебування в серці війська. Щастя. Осуду не буде. Володар тричі віддасть наказ».

Позиція кризи – децентрована. Крім цього, тут вона зайнята слабкою рискою, а це ще погіршується тим, що в символіці «Книги» нормою вважається перебування сильних рисок на непарних позиціях і слабких – на парних. Власне, ця норма вимагає сили для подолання кризи, але в цьому випадку – якраз навпаки. Тому жодного успіху тут очікувати неможливо, що і знаходить своє відображення у відповідному образі тексту. Так і в пізнанні не може бути успіху, тобто нового знання, коли акт нового пізнання позбавлений внутрішньої сили та правильності. Він не в змозі подолати відсталість уже накопиченого досвіду, який у нових умовах може бути цілком непридатним і неживим. Тоді відбувається підміна нового живого пізнання трупами колись виниклих думок, чужих до поточного моменту пізнавального життя. Іншими словами, відбувається загибель пізнання, тобто нещастя, розкол між знанням і світом. Текст це висловлює лаконічно та напружено: «Слабка риска – на третьому місці. У війську може бути віз трупів. Нещастя».

Нормальність співвідношення між слабкою рискою та парною позицією дає можливість говорити про наступний етап розвитку цього щабля, на якому враховується попередній досвід, і надавати перевагу відмові від активних дій: відступ війська на постійні квартири для вичікувальної підготовки подальшого наступу. Так само і в пізнанні – це момент, коли підводиться підсумок накопиченого досвіду перед вторинним завоюванням нового пізнання. Ні про удачу, ні про невдачу тут говорити неможливо, але можна лише вказати, що «відступ війська» – це не втеча, а підготовка, за яку ганити не треба. Текст тут такий: «Слабка риска – на четвертому місці. Війську – відступати в тил. Осуду не буде».

Хоча п’ята позиція взагалі є підйомом сил, але в цьому випадку вона зайнята слабкою рискою, що символізує неможливість самостійних дій. Проте тут треба діяти, бо кінцевий результат дії ще не досягнутий, і домішуються до нього зовсім чужі елементи. Ніби на обробленому полі з’явилася дичина, яка псує врожай Однак якщо самому тут діяти і неможливо, то для успішності наказів їх годі було скасовувати. Треба тримати своє слово. При цьому, природно, важливо, щоб була правильно обрана людина, котрій наказують і котру тим самим наділяють відповідними повноваженнями. У таких умовах її безапеляційність необхідна, а кожен її підлеглий, котрий діє на свій страх і ризик, приречений на невдачу, навіть якщо б він діяв із повною відвертістю і стійкістю. У гносеологічній глосі символіку цієї цитати розуміють так, що мова йде про той момент пізнання, коли завойовується нове знання, але воно ще не завойоване остаточно. У такому становищі до справжнього знання домішуються ще й елементи випадкових асоціацій, які виникають не через незнання чи занадто поверхневе знайомство з предметом пізнання. Тут може дуже допомогти і обізнаність у літературі, і за ці слова треба міцно триматися, однак слід пам’ятати, що важливий сенс слів, а не самі слова, що сенс цей необхідно ґрунтовно засвоїти, ніби здавна усиновити. Це «старший син», який протиставляється «молодшому синові», що уособлює лише поверхневе знайомство з літературою. Для останнього стійкість рівносильна відсталості, яка може знищити успіх пізнання. Ось образи в тексті: «Слабка риска – на п’ятому місці. На ріллі є дичина. Сприятливо тримати слово. Осуду не буде. Старшому синові – бути перед військом. Молодшому синові – віз трупів. Стійкість – до нещастя».

Гонитва за перемогою лише заплющує очі на нагальну необхідність боротьби. Тому на попередніх щаблях із відповідно різними сторонами давалися попередження проти помилок поточного моменту. Тут же – кінець процесу, названого військом. Тут мова вже має йти про результат його дій. Єдине попередження, доречне тут, – це попередження проти дії нікчем, які борються лише заради перемоги. Тому один із коментаторів цього місця промовляє настільки ж лаконічно, як і парадоксально: «Коли абсолютно мудрий чоловік керує військом, то на початку він не домагається перемоги за будь-яку ціну. Тому наприкінці він може [досягти] справжнього успіху». Як метафора ця думка може бути застосована і до діяльності пізнання на етапі завоювання нового знання, де останнє вже завойоване і має утворити єдність, наче знову заснована держава має поєднатися з домами колишніх феодалів. Якщо перевести це в образність феодальної пам’ятки «Книги змін», читаємо: «Слабка риска – нагорі. Великий володар керує долями. Він засновує царство, приєднуючись до домів [феодалів]. Нікчемні люди так не діють».

№ 8. Бі. Наближення

Досягнення перемоги (завоювання) – це лише момент, результат якого має бути закріплений. Дія, спрямована на закріплення звитяги, характеризує цю ситуацію. Вона полягає у взаємному зближенні переможця та завойованої ним області, яке можливо тому, що перемога означає знищення та підпорядкування всього того, що чуже, що не здатне до зближення. Останньому тут необхідно поставити правильний прогноз майбутнього розвитку, причому мова наразі йде не стільки про досягнення добробуту завойованої області, скільки про запобігання зовнішнім силам, які діють руйнівно. Якщо для попередньої ситуації момент звитяги є останнім моментом, то для цієї ситуації він виступає в ролі її початку. У ньому ті початкові співвідношення, які підлягають стійкому збереженню на все майбуття. Так мова йде з точки зору того, до кого [воно] наближається. Тим же, хто наближаються до нього, необхідно усвідомити, що в такій ситуації можливе лише благотворне зближення, яким має скористатися відразу кожен, хто йде до зближення. Запізнення в таких умовах рівносильне відмові, рівносильне перетворенню зі співучасника перемоги в переможеного та розбитого. У процесі пізнання, поки нове знання ще не досягнуте, доводиться чинити різні дії для його досягнення. Тут і протиставлення знання незнанню, і приведення в стрункість хаосу переживань, і проникнення в поки що недоступну стихію ще не пізнаного, і відмежування від випадкових, що заважають, уявлень. Але ось пізнання завойоване. Це означає, що всі ці дії доведені до позитивного результату. Тоді в галузі пізнання можна досягти всього родинного, ніщо чуже вже не на заваді. Можливо, й потрібне зближення нового, вищого пізнання з попереднім пізнанням. Те, що зберігає в останньому силу переконливості, незважаючи на досягнення нового пізнання, що стоїть на вищому щаблі, відразу ж об’єднується з ним у єдину систему знань. Ті ж пізнання попередніх щаблів, які зараз запізнилися, – вже не придатні та приречені на загибель. Така проміжна ситуація між завоюванням перемоги й її майбутнім виховним процесом. Текст висловлює це так: «Наближення. Щастя. Вникни в оракул, і від початкової вічної стійкості осуду не буде. Чи не краще відразу ж прийти? Хто запізниться, тому – нещастя».