Одного лише бракувало мiстеровi Уолтерсу для цiлковитого щастя: нагоди вручити заохочувальну Бiблiю i явити перед високим гостем чудо-учня. Декiлька школярiв мали жовтi квитки, але нiхто не набрав потрiбного числа – директор уже розпитав про це кращих iз кращих. Багато дав би вiн, щоб повернути до школи того нiмчика при здоровому розумi!
Аж раптом тодi, коли вiн уже втратив будь-яку надiю, наперед вийшов Том Сойер з дев’ятьма жовтими, дев’ятьма червоними та десятьма синiми квитками й зажадав, щоб йому дали Бiблiю. То був наче грiм з ясного неба. Мiстер Уолтерс i думки не припускав, що цей учень зможе заявити права на таку нагороду в найближчi десять рокiв. Але й ухилитися не випадало: до сплати було пред’явлено законнi чеки, i iх належало оплатити. Тома вивели на пiдвищення, де сидiли суддя та iншi обранцi, i про велику подiю оголосили з кафедри. То була найбiльш приголомшлива новина за останне десятилiття, i вона справила таке величезне враження, що новий герой одразу пiднiсся до рiвня суддi, i тепер уся школа iла очима два чуда замiсть одного. Хлопцiв точили заздрощi, але найдужче каралися тi, хто надто пiзно зрозумiв, що вони самi допомогли цьому неправедному злетовi, промiнявши своi квитки на тi багатства, якi Том надбав, дозволяючи iншим бiлити замiсть нього паркан. Вони люто зневажали себе за те, що попалися на гачок цьому хитрому дурисвiтовi, цьому пiдступному змiевi-спокуснику.
Вручаючи Томовi нагороду, директор виказав усю красномовнiсть, на яку мiг здобутися за таких обставин; але його словам бракувало справжнього запалу: бiдолаха нутром чув, що тут щось не те i до правди краще не докопуватись; було просто неймовiрно, щоб цей хлопчисько накопичив двi тисячi снопiв бiблiйноi мудростi, коли всiм вiдомо, що його хисту заледве вистачить на дванадцять.
Емi Лоренс i пишалася, й радiла, й старалася, щоб Том мiг побачити це на ii обличчi, але вiн не дивився на неi. Вона здивувалася, потiм трохи занепокоiлась; потiм у неi виникла невиразна пiдозра – й одразу ж зникла, та невдовзi з’явилася знову; дiвчинка стала придивлятись, i один скрадливий погляд пiдказав iй розгадку – i тодi серце ii розбилося, вiд ревнощiв та гнiву на очi навернулися сльози, i вона зненавидiла весь свiт. А найдужче – Тома (так iй здавалося).
Тома вiдрекомендували суддi, але хлопець не мiг нi ворухнути язиком, нi звести дух, а серце його дрiбно тiпалося: почасти з побожного трепету перед величчю цього чоловiка, та головне – тому що вiн був ii батьком. Якби там було темно, Том залюбки впав би перед ним на колiна.
Суддя погладив хлопця по головi, назвав розумником i спитав, як його звуть. Том затнувся, хапнув ротом повiтря й нарештi мовив:
– Том.
– Та нi, мабуть, не Том, а…
– Томас.
– Отож-бо. Я так i подумав, що твое iм’я трохи довше. Дуже добре. Але ж ти маеш iще й прiзвище, то, може, скажеш i його?
– Скажи пановi суддi свое прiзвище, Томасе, – втрутився мiстер Уолтерс. – І шануйся, не забувай казати «сер».
– Томас Сойер… сер.
– Отак! Зовсiм добре. Молодець. Гарний хлопчик. Двi тисячi вiршiв – це таки багато, дуже й дуже багато. Та ти нiколи не пошкодуеш, що доклав стiльки працi, аби вивчити iх, бо знання – це найдорожче, що е на свiтi, воно робить людину великою i доброю. Колись ти й сам, Томасе, станеш великою i доброю людиною, i тодi ти озирнешся назад i скажеш: «Усе це я завдячую тому, що в дитинствi мав щастя навчатися в недiльнiй школi, усе це я завдячую моiм любим учителям, якi вiдкрили менi дорогу до знання, моему доброму директоровi, що заохочував мене, наглядав за мною i подарував менi Бiблiю, чудову, розкiшну Бiблiю, яка лишиться зi мною на все життя! І все це завдяки тому, що мене так добре виховували!» Ось що ти скажеш, Томасе, i цi двi тисячi вiршiв будуть для тебе дорожчi вiд усякого багатства, Томасе, атож, дорожчi вiд усякого багатства. А тепер чи не розповiв би ти менi й оцiй дамi щось iз того, що ти вивчив? Я певен, що розповiси, бо ми пишаемося хлопчиками, якi так люблять шкiльну науку. Ти ж, звiсно, знаеш, як звали всiх дванадцятьох апостолiв? То, може, назвеш iмена перших двох?
Том стояв з дурнуватим виглядом i шарпав себе за гудзик. Тодi нараз почервонiв i похнюпив очi. Серце мiстера Уолтерса покотилося в п’яти. Вiн подумав: хлопчисько не годен вiдповiсти на найпростiше запитання, i надало ж суддi питати його! Та все ж вiн вiдчув, що повинен втрутитись, i озвався знову:
– Вiдповiдай пановi суддi, Томасе, не бiйся.
Том i далi нiмував.
– Ось менi ти скажеш, я знаю, – звернулася до нього дама. – Перших двох апостолiв звали…
– Давид i Голiаф!
Опустiмо завiсу милосердя над кiнцем цiеi сцени.
Роздiл V
Незадовго до пiв на одинадцяту задзвонив трiснутий дзвiн невеличкоi церкви, i люди почали сходитися до ранковоi проповiдi. Учнi недiльноi школи розбрелися по всiй церквi, сiдаючи на лави разом iз батьками, щоб увесь час бути в них перед очима. Прийшла тiтка Поллi, i Том, Сiд та Мерi сiли коло неi. Тома посадили бiля самого проходу – чимдалi од вiдчиненого вiкна та спокусливих видовищ надворi. А тим часом надходили все новi люди: старезний i вбогий поштмейстер, що бачив i кращi днi; мер з дружиною (серед iншого непотребу в мiстечку був i мер); мировий суддя; вдова Дуглас – гарна чепурна жiнка рокiв сорока, добра й щедра душа, багата власниця единого в мiстечку великого будинку, справжнього палацу на пагорбi, та ще й дуже гостинного палацу, де влаштовувались найбучнiшi свята, якими мiг похвалитися Сент-Пiтерсберг; поважний, зiгнутий дугою майор Уорд та його дружина; адвокат Рiверсон, також помiтна особа, – вiн нещодавно прибув сюди з iншоi округи; найперша мiсцева красуня в супроводi табунця юних чарiвниць, виряджених у батист зi стрiчками; за ними – цiлий гурт молодикiв: мiськi службовцi, прилизанi й напомадженi кавалери, що стояли пiвколом при входi, безглуздо всмiхаючись i посмоктуючи головки своiх цiпкiв, аж поки пропустили повз свiй стрiй останню з дiвчат; i нарештi, на завершення, – Зразковий Хлопчик, Вiллi Мафферсон, зi своею матусею, яку вiн так дбайливо оберiгав, наче вона була кришталева. Вiн завжди супроводив ii до церкви й був улюбленцем усiх мiсцевих дам. Зате хлопцi всi, як один, ненавидiли його: надто вже вiн був добропристойний, а до того ж iм без кiнця «кололи ним очi». Як завжди в недiлю, iз задньоi кишенi в нього визирав бiлий носовичок – мовби ненавмисне. Том нiколи не мав носовика i вважав тих хлопцiв, якi ним послуговуються, жалюгiдними жевжиками.
Коли вся паства зiбралася, церковний дзвiн продзвонив ще раз, пiдганяючи недбальцiв i роззяв, а тодi в церквi запала урочиста тиша, яку порушувало лише хихотiння й перешiптування пiвчих на хорах. Тамтешнi пiвчi завжди хихотiли й перешiптувалися впродовж усiеi вiдправи. Знав я колись один церковний хор, що поводився пристойно, але вже не пригадую де. Надто багато часу минуло вiдтодi, i все те майже зовсiм забулося, але, здаеться, був той хор десь за кордоном.
Священик назвав гiмн i натхненно прочитав його вiд початку до кiнця в тiй особливiй манерi, яку так полюбляють у тамтешнiх краях. Вiн починав рядок помiрним тоном, далi поступово брався нагору i, сягнувши певного рiвня, щосили викрикував найвище слово, а потiм немовби шугав у воду з пружноi дошки.
Чи ж я розкошуватиму в садах НЕБЕСНИХ серед квiтiв,
Коли брати моi ведуть борню КРИВАВУ на цiм свiтi?
Усi вважали його чудовим декламатором. На церковних «сходинах» його завжди просили почитати вiршi, i, коли вiн закiнчував, дами здiймали руки догори, а потiм безпорадно опускали iх на колiна, закочували очi й трусили головами, наче промовляли: «Немае слiв сказати, як це прекрасно, аж надто прекрасно для цього грiшного свiту!»
Пiсля того як проспiвали гiмн, велебний мiстер Спрег перетворився на живий бюлетень оголошень i став оповiщати паству про всiлякi громадськi збори, бесiди й таке iнше, аж поки всiм почало здаватися, що отак вiн i говоритиме аж до другого пришестя, – дивний звичай, якого й досi дотримуються в Америцi, навiть по великих мiстах, i це коли в наш час видаеться стiльки газет. На жаль, нерiдко бувае так: чим менше виправдана якась усталена традицiя, тим важче ii позбутися.
Аж ось священик розпочав молитву. Добренну, щедру молитву, в якiй не було забуто нiчого: помолились i за церкву, i за малих дiтей у парафii, i за iншi церкви в мiстечку, i за саме мiстечко, i за округу, i за штат, i за урядовцiв штату, i за Сполученi Штати Америки, i за всi церкви в Сполучених Штатах, i за весь уряд; за бiдолашних морякiв, що борознять бурхливi моря; за гнобленi народи, що стогнуть пiд ярмом европейських монархiв i схiдних деспотiв; за тих, що перед свiтлом i словом Божим мають очi, але не бачать, i мають вуха, але не чують; за поган на далеких океанських островах; а на завершення – за те, щоб священиковi слова дiйшли до кожного i, мов насiння, кинуте в родючий грунт, дали добру прорiсть, а згодом i щедрий урожай. Амiнь.
Зашелестiли спiдницi жiнок, i парафiяни, що пiдвелися на час молитви, знову посiдали. Хлопець, чий життепис викладено в цiй книжцi, анiтрохи не тiшився молитвою – лише терпiв ii, та й то на превелику силу. Вiн анi хвилини не постояв спокiйно, та хоча й не дослухався до сутi пасторових слiв, проте вiдзначав подумки, що вже сказано, – бо давно знав напам’ять, що за чим мае йти, i, коли пастор додавав часом щось нове, Томове вухо одразу вловлювало найменшу вiдмiну, i тодi все ество його повставало: вiн вважав тi доповнення нечесними й неподобними. Посеред молитви на спинку лави перед Томом сiла муха й почала краяти йому душу: вона то терла одна об одну складенi докупи лапки, то обхоплювала ними голову й так завзято шарувала ii, що мало не вiдривала вiд тулуба – аж видно було тоненьку, як ниточка, шию; то погладжувала заднiми лапками крильця й розправляла iх, наче фалди фрака; одне слово, робила весь свiй туалет так спокiйно i незворушно, нiби почувала себе в цiлковитiй безпецi. Власне, так воно й було: хоч як свербiли в Тома руки схопити ii, утнути таку штуку пiд час молитви вiн не зважувався, бо вiрив, що тим занапастить свою душу. Зате як тiльки священик дiйшов до кiнця, Томова рука сама подалася вперед, i на словi «амiнь» муха опинилась у полонi. Та тiтка Поллi застукала його на гарячому й звелiла випустити муху.
Священик прочитав цитату з Бiблii, а тодi затарабанив свою проповiдь, страшенно довгу й нудну, так що невдовзi багато хто почав куняти, хоч iшлося там про жахливi муки грiшникiв у пеклi та про спасенних обранцiв Божих, – щоправда, iх мала лишитися така мiзерна купка, що й спасати було не варт. Том пильно лiчив сторiнки: пiсля проповiдi вiн завжди знав, скiльки прочитано сторiнок, але майже нiколи – про що в нiй говорилося. А втiм цього разу його на часинку зацiкавив i самий змiст. Пастир саме змальовував величну й зворушливу картину того, як настане на землi царство Боже, i зберуться разом праведники з цiлого свiту, i ляжуть поряд лев та ягня, i мала дитина поведе iх. Але весь пафос i висока мораль цього прекрасного видовища пропали для хлопця марно: його вразила лише видатна роль, яку призначалося малiй дитинi, та ще й перед очима праведникiв цiлого свiту, i йому навiть захотiлося самому стати тiею дитиною, – звiсно, якщо лев буде ручний.
Та в наступну хвилину муки Томовi поновилися, бо далi знов пiшло нудне просторiкування. Аж раптом вiн згадав, яку чудову забавку мае в кишенi, i видобув ii на свiт. То був великий чорний жук iз страхiтливими щелепами – «кусач», як називав його Том. Вiн лежав у коробочцi вiд пiстонiв i, коли Том вiдкрив ii, одразу ж учепився йому в палець. Хлопець з несподiванки шарпнув рукою, i жук полетiв у прохiд мiж лавами й упав на спину, а вкушений палець Том застромив у рот. Жук лежав на пiдлозi й безпорадно дригав лапками, неспроможний перевернутися. Том дивився туди, i його так i поривало схопити жука знов, але той лежав надто далеко. Дехто з людей, яким нудно було слухати проповiдь, також помiтили жука i тепер з цiкавiстю стежили за ним.
Незабаром у проходi з’явився чийсь пудель, знуджений i розiмлiлий вiд лiтньоi спеки й тишi; йому набридло сидiти без дiла, i вiн жадав перемiни. Побачивши жука, пес одразу пожвавiшав i закрутив хвостом. Вiн оглянув свою здобич, обiйшов навколо, понюхав з безпечноi вiддалi, знов обiйшов навколо; потiм посмiлiшав, пiдступив ближче i обнюхав жука; вишкiрив зуби й спробував куснути, але схибив; тодi спробував ще раз i ще; ця розвага йому сподобалась, вiн лiг на живiт, поклав переднi лапи обабiч жука й провадив свою гру. Та зрештою це йому набридло, i вiн став необачний i неуважливий. Голова його хилилася, опускаючись чимраз нижче, аж поки вiн торкнувся жука мордою – i той вчепився в неi. З пронизливим скавулiнням пудель шарпнув головою, i жук, вiдлетiвши крокiв на два, знов упав на спину. Глядачi, що сидiли бiля проходу, трусилися вiд стримуваного смiху, дехто з жiнок затулив обличчя вiялами чи хусточками, а Том аж умлiвав вiд щастя.
У пса був дурнуватий вигляд, та й, певне, почував вiн себе дурнем, але душу його сповнювало обурення й жадоба помсти. Отож вiн пiдступив до жука й знову почав обережно нападати: крутився довкола й наскакував з усiх бокiв, шкрiб переднiми лапами за якийсь дюйм вiд комахи, клацав зубами i так крутив головою, що аж вуха хляпали. Але незабаром жук йому знов набрид; пес поганявся був за мухою, та це його не розважило; потiм подався за мурашем, майже соваючи носом по пiдлозi, i теж скоро вiдстав; тодi вiн позiхнув, хекнув i, зовсiм забувши про жука, всiвся просто на нього.
Дике, сповнене болю скавучання розляглося по церквi, i пудель стрiмголов помчав проходом; усе так само виючи, вiн крутнувся перед вiвтарем i шугнув у другий прохiд; умить опинився бiля дверей, а там знову крутнувся й гайнув назад до вiвтаря; чим швидше вiн гасав, тим пронизливiше скавулiв i скоро перетворився на якусь волохату комету, що кружляла по своiй орбiтi iз швидкiстю свiтлового променя. Нарештi знавiснiлий вiд болю страдник метнувся вбiк i скочив на колiна своему господаревi; той пожбурив його за вiкно, i розпачливе скавучання почало швидко вiддалятися, а невдовзi й зовсiм затихло.
На той час уже всi, хто був у церквi, сидiли з розпашiлими обличчями, задихаючись вiд стримуваного смiху, а проповiдь неначе застигла на мертвiй точцi. Аж ось вона посунулась далi, одначе тепер кульгала й спотикалася на кожному кроцi i вже не могла справити на слухачiв належного враження; навiть у вiдповiдь на слова, перейнятi глибокою скорботою, з-за високих спинок вiддалених лав раз у раз чулися приглушенi вибухи нечестивого смiху, так наче бiдолашний проповiдник сказав щось напрочуд смiшне. Отож усi вiдчули неабияку полегкiсть, коли ця мука скiнчилась i священик поблагословив паству.
Том Сойер iшов додому дуже веселий, думаючи про те, що й служба Божа iнодi може дати якусь утiху, коли ii трохи урiзноманiтнити. Лише одна думка трохи затьмарювала йому душу: гаразд, нехай би той пудель погрався з його жуком, але ж нiхто не дозволяв йому забирати жука з собою!
Роздiл VI
В понедiлок уранцi Том прокинувся дуже нещасний. Так бувало кожного понедiлка, бо з нього починався новий тиждень нескiнченних тортур у школi. І Том щоразу зiтхав: краще б уже зовсiм не було субот i недiль – тодi в’язниця i кайдани не здавалися б такими нестерпними.
Вiн лежав i думав. І раптом йому сяйнуло, що непогано було б захворiти – тодi б вiн не пiшов до школи. Зажеврiв тьмяний вогник надii. Том прислухався до свого органiзму. Нiде нiчого не болiло, i вiн став шукати далi. Цього разу йому здалося, нiби в нього з’явились ознаки кольок у животi, i, покладаючи на них чималi сподiвання, вiн намагався посилити iх. Але тi ознаки ставали дедалi слабкiшi й нарештi зовсiм зникли. Том подумки обстежував себе далi. Аж раптом знайшов щось iще. Один з його верхнiх переднiх зубiв хитався. То була щаслива нагода, i Том уже збирався застогнати – «для початку», як то кажуть, – коли йому спало на думку: якщо вiн стане перед судом з цiею заявою, тiтка вiзьме та й вирве йому зуба, а це буде боляче. Тому вiн вирiшив лишити зуб у запасi й пошукати чогось iншого. Якийсь час нiчого не наверталося на думку, а потiм вiн згадав, як лiкар розповiдав про одну таку болячку, що на два чи три тижнi вклала людину до лiжка та ще й мало не залишила ii без пальця на руцi. Хлопець зараз же вистромив ногу з-пiд простирадла й пильно оглянув свою болячку на великому пальцi. Щоправда, ознак тiеi страшноi хвороби вiн не знав, проте вирiшив, що спробувати можна, й почав надсадно стогнати.
Та Сiд спав собi, наче нiчого й не сталося.
Том застогнав ще гучнiше, i йому здалося, що палець нiби й справдi поболюе.
Сiд i вухом не вiв.
Том так старався, що аж захекався. Вiн перевiв подих, тодi набрав у груди повiтря i так застогнав кiлька разiв пiдряд, що й мертвий прокинувся б.
А Сiд хропiв собi далi.
Тома взяла злiсть. Вiн покликав: «Сiде, Сiде!» – i поторсав його. Це дало бажанi наслiдки, i Том знову застогнав. Сiд позiхнув, потягся, хропнув востанне i, спершись на лiкоть, втупив очi в Тома. Том i далi стогнав. Сiд гукнув його:
– Томе! Чуеш, Томе!..
Вiдповiдi не було.
– Томе! Гей, Томе! Що з тобою, Томе? – Сiд труснув брата за плечi, з тривогою вдивляючись у його обличчя.
Том простогнав:
– Ой, не треба, Сiде. Не шарпай мене!..
– Та що ж iз тобою таке, Томе? Я пiду покличу тiтоньку.
