– То що ж ви такого накоiли? – занепокоiлась Олюнька.
– Я наказав дати по сто батогiв бурмiстровi i райцям! – видихнув пан Анджей.
Олюнька не сказала нiчого, лише руки поклала на колiна, голову опустила на груди i поринула в мовчанку.
– Голову зiтнiть, – заволав пан Кмiциц, – але не гнiвайтесь!.. Я ще не все розповiв.
– Ще не все? – застогнала панночка.
– Вони потiм послали до Пеневежиса по допомогу. Приперлася сотня дурнуватих пахолкiв з офiцерами. Їх поклали, а офiцерiв… Заради Бога, не гнiвайтеся!.. Я наказав голих канчуками гнати по снiгу, так, як колись iз паном Тумгратoм в Оршi вчинив.
Бiлевичiвнa пiдняла голову. Суворi ii очi палали гнiвом, а пурпур залив iй щоки.
– У вас немае нi сорому, нi совiстi! – промовила дiвчина.
Пан Анджей глянув здивовано, замовк на мить, пiсля чого спитав змiненим голосом:
– Ви серйозно, чи лише прикидаетесь?
– Правда така, що лише гайдамаки гiдний такий учинок, а не кавалера!.. Щиро кажучи, менi ваша репутацiя серце крае, бо менi соромно, що ви лише приiхали, а вже вся громада вважае вас гвалтiвником i пальцями тикае!
– Що менi до вашоi громади! Десять халуп один собака стереже i ще небагато мае роботи.
– Не маете права ганьбити цих простих людей i не маете права ганьбити iхнi iмена. Нiкого тут суди не переслiдуватимуть, крiм вас!
– Гей, нехай вас за це голова не болить. Кожен сам собi пан в нашiй Речi Посполитiй, хто мае шаблю в руцi й якусь зграю зiбрати зумiе. Що менi зроблять? Кого менi тут боятися?
– Якщо вам нiкого боятися, то знайте, що я боюся Божого гнiву… i людських слiз боюся, i кривд! А ганьбу з нiким дiлити не бажаю. Хоч я й слабка жiнка, однак що таке честь, знаю бiльше, нiж будь-хто, хто кавалером називаеться.
– Боже милий! Не погрожуйте менi, бо ви мене ще не знаете.
– О, тепер розумiю, що i мiй дiдусь вас не знав!
З очей пана Кмiцицa iскри посипалися, але i в нiй зануртувала кров Бiлевичiв.
– Кидайтеся ж, пане, скрегочiть зубами! – правила свое панночка смiливо. – Я вас не боюся, хоч я й одна, а ви маете цiлу хоругву розбiйникiв пiд собою. Невиннiсть моя мене захищае!.. Гадаете, що я не знаю, як у Любичi ви по портретах стрiляли i дiвчат на розпусту тягали?.. Це ви мене не знаете, якщо гадаете, що я мовчатиму покiрно. Я вимагаю поваги вiд вас i цього менi жоден заповiт не заборонить. Бiльше того, воля мого дiда така, що я лише порядному чоловiковi дружиною можу стати…
Пан Анджей явно засоромився цих витiвок любицьких, бо опустивши голову, спитав уже тихiше:
– Хто ж вам про ту стрiлянину розповiв?
– Вся шляхта в околицi лише про те й гуде.
– Ох, i заплачу я цим саракам, зрадникам, за добро! – пообiцяв пригнiчений пан Кмiциц. – Але то сталося на п’яну голову… у компанii. Бо ж вояки вгамувати свою хiть не вмiють. А щодо дiвчат, то я iх не тягав.
– Знаю, що це самi цi соромiтники, цi розбишаки до всього вас намовляють.
– Вони не розбишаки, а моi офiцери.
– Я тим вашим офiцерам наказала забиратися геть iз мого дому!
Олюнька чекала на вибух, натомiсть iз великим здивуванням помiтила, що звiстка про вигнання компанiйцiв жодного враження на пана Кмiцица не справила, навiть навпаки, полiпшила йому настрiй.
– Ви наказали iм забиратися геть? – спитав пан Анджей.
– Саме так.
– І вони забралися?
– Ще й як.
– Дяка Боговi, войовничу маете фантазiю! Менi це дуже подобаеться, бо дуже небезпечно з такими людьми задиратися. Не один життям за таке заплатив. Але i вони знають дисциплiну перед Кмiцицом!.. Бачите! Все знесли покiрно, як вiвцi, бачите? А чому? Бо мене бояться!
Тут пан Анджей поглянув зарозумiло на Олюньку i вуса почав крутити. Вона натомiсть розсердилася не на жарт через цю змiну настрою i цю невчасну зухвалiсть, тому промовила гордо i з натиском:
– Вам доведеться вибирати мiж мною i ними, iнакше бути не може!
Пан Кмiциц, здавалося, не помiтив тiеi рiшучостi, з якою Олюнька промовляла, тому вiдповiв недбайливо, майже весело:
– Навiщо ж менi вибирати, коли я i вас маю, й iх! Ви можете собi у Водоктaх робити все, що вам заманеться. Але якщо моi компанiйцi жодноi тут кривди чи сваволi не вчинили, то за що ж я маю iх зрiкатися? Вам того не второпати, що таке служити пiд одним прапором i вiйну разом вiдбувати. Жодна родина так не зв’язуе, як спiльна служба. Знайте, що вони чи не тисячу разiв рятували менi життя, i я iм також. А що тепер вони опинилися без даху над головою, що iх закон переслiдуе, то тим бiльше мушу дати iм притулок. Це все родовита шляхта, за винятком Зендa, походження котрого непевне. Але такого вiдчайдуха не знайти в цiлiй Речi Посполитiй. Крiм цього, якщо б ви тiльки почули, як вiн звiра чи птаство наслiдуе, то самi б його полюбили.
Тут пан Анджей зареготав, немовби нiякий гнiв, жодного непорозумiння не мало нiколи мiсця помiж ними, а дiвчина аж заламала руки, побачивши, як iз рук ii вислизае той вiтрогон. Усе те, що казала йому про людську думку, про потребу вгомонитися, про лиху славу, ковзнуло по ньому, як тупе лезо по панцерi. Нерозбуджене сумлiння цього вояка не могло вiдчути ii обурення такою несправедливiстю, таким безчесним свавiллям. Як же тут до нього достукатися, як iз ним говорити?
– Нехай дiеться воля Божа! – вимовила нарештi панночка. – Оскiльки ви мене зрiкаетесь, то йдiть собi своею дорогою! Бог залишиться iз сиротою!
– Я вас зрiкаюся? – неабияк здивувався пан Кмiциц.
– Атож! Якщо не словами, то вчинками. Якщо не ви мене, то я вас. Бо не пiду за чоловiка, на котрому тяжiють людськi сльози i людська кров, у котрого пальцями тикають, бандитом, розбiйником називають i зрадником вважають!
– Яким таким зрадником?.. Не доводьте мене до шалу, щоб я чогось не наробив такого, про що потiм буду жалкувати. Нехай мене грiм зараз поб’е, нехай мене зараз чорти вхоплять, якщо я зрадник, я, котрий на захист вiтчизни став, коли всi руки опустили!
– Ви на ii захист стали, а чините те саме, що i ворог, бо ii топчете, людей у нiй катуете, бо на Божi та людськi закони начхали. Нi! Хоч би й серце розiрвалося, я такого тебе мати не хочу, не хочу!..
– Не кажiть менi про вiдмову, бо я можу сказитися! Рятуйте ж мене, янголи! Якщо не захочете мене добровiльно, то я вас i так вiзьму, хоч би тут уся голота iз закуткiв, хоч би й самi Радзивiлли, сам король i вся нечиста сила рогами пiдступи захищали, хоч би я мав душу чортовi продати…
– Не накликайте злих духiв, бо ще вас почують! – застерегла Олюнька, простягаючи вперед руки.
– Чого ж ви вiд мене хочете?
– Бути порядним!..
Замовкли обое та запанувала тиша. Було чутно лише сапання пана Анджея. Останнi слова Олюньки пробили однак броню, що вкривала його совiсть. Парубок почувався приниженим. Не знав, що й сказати, як захищатися. Тому почав ходити широкими кроками по кiмнатi. Юнка ж сидiла непорушно. Зависла над ними незгода, роз’ятрений бiль i печаль. І так iм було разом важко, i довга мовчанка ставала щораз нестерпнiшою.
– Будьте здорова! – вимовив раптом пан Кмiциц.
– Їдьте, пане, i хай вас Бог напоумить на що iнакше! – i собi сказала Олюнька.
– Я поiду! Гiркий менi був ваш трунок, гiркий хлiб! Жовчю й оцтом мене тут напоiли!
