– Ясновельможна панно лiсничiвна, добродiйкo! Ми тут дорогою до Упiти вступили, щоб паннi добродiйцi до нiг упасти та милостi просити: пороху, рушниць i щоб людей трохи своiх на конях дати i з нами вiдпустити. Ми вiзьмемо приступом Упiту i личакам трохи крiвцi пустимо.
– Я здивована, – сказала на те Бiлевичiвнa, – що ви в Упiту подалися, коли я своiми вухами чула, як вам пан Анджей наказав сидiти тихо в Любичi. Менi здавалося, що вiн мае наказувати, а ви, панове, слухатися.
Кавалери, почувши цi слова, здивовано перезирнулися. Зенд скривив губи, нiби готувався по-пташиному свиснути, пан Кокосiнський узявся чухати широкою долонею свою потилицю.
– От тобi й на! – зронив вiн. – Хтось мiг би подумати, що ви до воякiв пана Кмiцицa промовляете. Це правда, що ми мали сидiти вдома, але вже четвертий день пiшов, i Яндруся немае, тому ми дiйшли такоi думки, що там щось недобре мало статися, де i нашi шаблi в пригодi стануть.
– Пан Анджей не на бiй вирушив, а лише свавiльних жовнiрiв покарати, що легко статися i з вами могло б, якби ви накази не виконували. До того ж там буйство i рiзня пiсля вашого прибуття швидше б трапилися.
– Важко нам iз вами сперечатися. Просимо лише дати порох i людей.
– Людей i пороху не дам, затямте собi це!
– Чи я правильно почув? – сторопiв пан Кокосiнський. – Як це ви не дасте? Пану Кмiцицу, Яндрусю, на порятунок пошкодували? Волiете, щоб його щось погане спiткало?
– Гiршого, нiж ваша компанiя, його спiткати не може! Тут дiвочi очi стали метати блискавки, i з пiднятим пiдборiддям вона ступила кiлька крокiв до забiяк, а тi вiдступили перед нею ошелешенi.
– Гультяi! – закричала вона. – Та ви йому, як злi духи, що намовляють до грiха, ви його спокушаете! Але я вже все про вас знаю, про вашу розпусту, вашi мерзеннi справи. Закон вас переслiдуе, люди вiд вас сахаються, а огида на кого падае? На нього. Через вас, безчесних розбiйникiв!
– Гей! Рани Божi, товаришi! Ви це чули? – зарепетував пан Кокосiнський. – Гей! Що це таке? Ми що, спимо, друзi?
Бiлевичiвнa зробила ще один крок i вказала рукою на дверi:
– Забирайтеся геть! – наказала вона.
Прибульцi зблiдли, як трупи, але жоден iз них не спромiгся й слова iз себе вичавити. Лише зубами заскреготiли, руки iхнi затремтiли, а очi блискавки метали. Але вже за мить душi iхнi сховалися в п’ятах. Бо цей будинок перебував пiд захистом могутнього пана Кмiцицa, а ця зухвала панночка була його нареченою. Тому мовчки погамували гнiв, а дiвчина все стояла, сиплячи iскри з очей i вказуючи пальцем на дверi.
Врештi пан Кокосiнський зронив голосом, що тремтiв вiд лютi:
– Якщо нас тут так витончено прийняли… то… нам не залишаеться нiчого iншого… як вклонитися… чемно господинi та вiдбути… дякуючи за гостину…
Сказавши це, вiн опустив свого капелюха з показною смиреннiстю аж до землi, а за ним вклонилися всi iншi й один за одним вийшли. Коли дверi зачинилися за останнiм iз них, Олюнька впала виснажена в крiсло, важко дихаючи, тому що не мала стiльки ж сил, скiльки мужностi.
А гостi натомiсть зiбралися на раду перед ганком, навколо коней, але нiхто не хотiв промовляти першим.
Нарештi наважився пан Кокосiнський:
– Ну що, моi овечки?
– А що?
– Добре вам?
– А вам добре?
– Ех, якби не пан Кмiциц! Якби не пан Анджей, – бiдкався пан Раницький, потираючи конвульсивно руки, – ми тут iз панянкою побалакали б по-нашому…
– Йди задерися з паном Кмiцицом! – пропищав пан Рекуць. – Стань проти нього!
Обличчя пана Раницькогo, як шкура рисi, все вкрилося плямами.
– І проти нього стану, i проти тебе, лобуряко, де схочеш!
– То й добре! – погодився пан Рекуць.
Обое сягнули по шаблюки, але велетень Кульвець-Гiпокентавр втрутився мiж ними.
– Ось мiй п’ястук! – сказав вiн, трясучи ним, як буханкою хлiба. – Ось мiй п’ястук! – повторив вiн. – Першому, хто витягне шаблю, заiду в чоло!
Сказавши це, зиркнув на одного й на другого, нiби питаючи знiчев’я, хто перший хоче спробувати. Але тi враз заспокоiлися.
– Кульвець мае рацiю! – погодився пан Кокосiнський. – Моi милi овечки, нам зараз згода потрiбна бiльше, нiж будь-коли… Я б порадив рухатися якнайшвидше до пана Кмiцицa, поки вона його першою не побачила, бо опише нас, як чортiв. Добре, що жоден iз нас iй нiчого кривого не сказав, хоча менi самому свербiли руки та язик… Рушаймо до пана Кмiцицa. Мае вона його проти нас налаштувати, то краще ми його першими налаштуемо. Не дай Боже, щоб вiн нас покинув. Бо вiдразу на нас облаву влаштують, як на вовкiв.
– Б-р-р! – вилаявся пан Раницький. – Нiчого вони нам не зроблять. Зараз вiйна, чи мало люду по всьому свiту без даху та хлiба волочиться? Зберемо собi компанiю, любi друзi, i нехай за нами хоч усi трибунали ганяються! Дайте руку, пане Рекуць, я вам дарую!
– Я б вам вуха вiдтяв, – пропищав пан Рекуць, – але краще помиритися! Спiльний конфуз нас спiткав.
– Вигнати таких справних лицарiв! – не вгавав пан Кокосiнський.
– І мене, в котрому сенаторська кров тече! – додав пан Раницький.
– Людей гiдних! Родовитих!
– Заслужених ветеранiв!
– І вигнанцiв!
– Сирiт безневинних!
– Моi чоботи хутром пiдшитi, але моi ноги мерзнуть, – зауважив пан Кульвець. – Що ж ми будемо, як злиднi пiд цим будинком топтатися, нам гальбу пива звiдси не винесуть! Нема чого тут робити! Сiдаймо i рушаймо. Слуг краще вiдiслати, бо з них жодноi користi без рушниць i зброi, самi поiдемо.
– В Упiту!
– До Яндруся, приятеля нашого! Йому й поскаржимося.
– Мало його не втратили.
– По конях, товаришi! По конях!
Вони стрибнули на коней i погнали ступом, гнiв i сором ковтаючи. За воротами пан Раницький, котрого гнiв усе ще тримав за горло, обернувся i погрозив п’ястуком садибi.
– Гей, моя крiвця! Ще вам покажу!
– Нехай тiльки iз паном Кмiцицом посвариться! – зловiсно зронив пан Кокосiнський. – Ми б сюди ще раз навiдалися.
– Може, й станеться таке.
– Боже, помагай! – додав пан Углiк.
