– Якщо вiн зрадник, тодi пановi гетьмановi його треба передати, щоб покарання призначив i послужив прикладом для iнших. Врештi, як я вам сказав: вiн тепер мiй, а не ваш. Якщо виживе, то зможете вiдшкодування своеi кривди в судi шукати i з живого кращу будете мати сатисфакцiю, нiж iз мертвого. А хто тут вмiе рани перев’язувати?
– Кшись Домашевич. Вiн здавна всiх на Ляудi перев’язуе.
– Нехай його зараз перев’яже, потiм на ложе його перенесiть, а я пiду цю нещасну панночку втiшити.
Сказавши це, пан Володийовський засунув шаблю у пiхви й увiйшов крiзь порубанi дверi в будинок. Шляхта взялася хапати та в’язати мотузками людей пана Кмiцица, котрi вiдтепер мали орати поля в закутках. Вони здавалися також без опору. Лише кiльканадцятеро пострибали у заднi вiкна будинку, але втрапили до рук очiкуючих Стак’янiв. Водночас шляхта взялася до грабунку фiр, на яких здобич лежала дуже щедра. Дехто радив пограбувати й обiйстя, але боялися пана Володийовськогo, а може, присутнiсть в оселi Бiлевичiвни тамувала iхне зухвальство. Своiх полеглих, мiж котрими було трое Бутримiв i двое Домашевичiв, поклала шляхта на вози, щоб iх похристиянськи похоронити, для убитих прислужникiв пана Кмiцица наказали селянам копати рiв за садом.
Пан Володийовський тим часом, шукаючи панночку, перетряс весь будинок i знайшов ii лише в скарбницi, що тiснилася на розi, до якоi провадили маленькi та важкi дверi зi спальноi кiмнати. Була то маленька кiмнатка з вузькими вiкнами, на яких були встановленi масивнi грати, побудована квадратом iз мурiв, таких мiцних, що пан Мiхал визнав негайно, що навiть якби пан Кмiциц i висадив дiм порохом, то ця кiмната, ймовiрно, уцiлiла б. Це дозволило йому змiнити на краще думку про пана Анджея. Дiвчина сидiла на скринi недалеко вiд дверей, з опущеною головою, з обличчям, майже повнiстю затуленим волоссям, i навiть не пiдняла його, почувши лицаря, котрий входив. Мабуть, гадала, що це сам пан Кмiциц, або хтось iз його людей. Пан Володийовський став у дверях, стягнув шапку, вiдкашлявся раз i ще раз, але побачивши, що це не допомагае, нарештi озвався:
– Шановна панно, ви вiльна!..
Тодi з-пiд накинутого волосся поглянули на лицаря блакитнi очi, а потiм показалося за ними чарiвне обличчя, хоча блiде i немов непритомне. Пан Мiхал сподiвався вдячностi, вибуху радощiв, однак полонянка сидiла нерухома i лише дивилася на нього безтямно. Тому лицар сказав удруге:
– Приходьте, панно, до тями, Бог зглянувся на вашу невиннiсть. Ви вiльна i можете повертатися у Водокти.
Цього разу в поглядi Бiлевичiвни було бiльше притомностi. Вона пiднялася зi скринi, струснула назад волосся та спитала:
– Хто ви такий?
– Мiхал Володийовський, драгунський полковник вiленського воеводи.
– Я чула битву… пострiли?.. Розповiдайте.
– Та що там розказувати. Ми прийшли вас урятувати. Бiлевичiвнa вже цiлком схаменулася.
– Дякую вашiй милостi! – вимовила вона поспiшно тихим голосом, в якому пробивався смертельний неспокiй. – А з тим що сталося?..
– З паном Кмiцицом? Не бiйтеся, панно: вiн лежить без тями надворi. І це я, не буду хвалитися, зробив це.
Пан Мiхал сказав це з певною метою, але якщо вiн сподiвався подиву, то марно. Бiлевичiвна не зронилa нi слова, натомiсть хиталася на ногах i руками почала шукати опору за собою, вiдтак опустилася важко на ту саму скриню, з якоi хвилину тому пiдвелася.
Лицар пiдбiг до неi жваво.
– Як ви почуваетесь?
– Нiчого… нiчого… Зачекайте, будь ласка… То пан Кмiциц убитий?..
– Що менi той пан Кмiциц! – зупинив ii пан Володийовський. – Тут про вас iдеться!
Раптом сили до юнки враз повернулися, бо вона пiдвелася знову та, глянувши йому вiдверто в очi, крикнула з гнiвом, нетерплячiстю та розпачем:
– Як Бог живий, вiдповiдайте! Вбили?..
– Пан Кмiциц поранений, – вiдповiв здивований пан Мiхал.
– Живий?..
– Живий.
– Гаразд! Дякую вам.
І ще непевним кроком попрямувала до дверей. Полковник стояв iз хвилину, скубаючи своi вуса та хитаючи головою. Потiм буркнув сам собi:
– Цiкаво, вона менi дякуе за те, що пан Кмiциц поранений, чи за те, що живий?
І вийшов за панночкою. Застав ii в прилеглiй спальнiй кiмнатi, стояла посерединi, немов скам’янiла. Чотири шляхтичi саме вносили пана Анджея. Двое перших, обернувшись боком, з’явилися у дверях, а з iхнiх рук звiшувалася до землi блiда голова пана Анджея, зi заплющеними очима та згустками чорноi кровi у волоссi.
– Притримайте там! – наказував Кшись Домашевич, котрий iшов за ними. – Спокiйно через порiг. Хай йому там хтось голову пiдтримае. Добре!..
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
