– Поганська донька, тетеря вперта…
Так лаючись i проклинаючи панночку, а iнодi i самi себе, вершники досягли лiсу. Заледве минули першi дерева, як величезна зграя ворон завихрилася над iхнiми головами. Зенд вiдразу поспiшив жахливо каркати. Тисячi голосiв вiдповiдали йому згори. Зграя опустилася так низько, що аж конi перелякалися вiд шуму крил.
– Стули писок! – гукнув Зенду пан Раницький. – Ще бiду накличеш! Каркають над нами цi ворони, як над стервом…
Але iншi смiялися, тому Зенд продовжував каркати. Ворони опускалися щораз нижче, i вершники просувалися серед бурi. Йолопи! Не могли розгадати погану прикмету.
За лiсом вони опинилися вже у Волмонтовичах, перед якими гультiпаки перейшли на клус, бо мороз лютiшав i чоловiки померзли, а до Упiти ще був чималий шлях. Але в самому селi мусили сповiльнитися. На широкiй дорозi околицi було повно люду, як зазвичай бувае в недiлю. Бутрими та Бутримiвни поверталися пiшки i саньми з Мiтрунiв пiсля служби Божоi. Шляхта з цiкавiстю роздивлялася невiдомих вершникiв, лише здогадуючись, хто це такi. Молодi шляхтянки вже чули про розпусту в Любичi i про знаменитих грiшникiв, котрих пан Кмiциц привiв iз собою, тому позирали на них ще з бiльшою цiкавiстю. А тi собi iхали гордо, демонструючи вiйськову виправку, у чудових оксамитових жупанах, лицарських капелюхах i на добротних конях. Було помiтно, що жовнiри цi рекрутованi: мордяки породистi, права рука вперлась у бiк, пiдборiддя догори. Не поступалися дорогою нiкому, iхали шеренгою, час вiд часу покрикуючи: «З дороги!» Один iз Бутримiв глянув похмуро з-пiд лоба, але поступився. Прибульцi ж теревенили мiж собою про околицю.
– Зауважте, панове, – смiявся пан Кокосiнський, – якi тут рослi хлопи. Один в один, як тури, i кожен вовком дивиться.
– Якби не той зрiст й якби не шаблi, можна було б прийняти iх за хамiв, – пiдтримав пан Углiк.
– Погляньте на тi шаблюки! Цiкаво, чи вони гострi, як Бог милуе! – зазначив пан Раницький. – Я б хотiв котрусь випробувати!
Тут пан Ранiцький став махати голою рукою.
– Вiн би так, а я йому так! Вiн би так, а я йому так. І шах!
– Це легко можна було б влаштувати, – зауважив пан Рекуць. – З ними багато не треба.
– А я волiв би краще з тими дiвчатками погомонiти! – раптом сказав Зенд.
– Свiчки, а не панночки! – вигукнув запальний пан Рекуць.
– Як ти сказав: свiчки? Сосни! А пика в кожноi нiби шафраном натерта.
– Важко в сiдлi всидiти вiд такоi краси!
Так теревенячи, вони покинули селище i знову перейшли на клус. Через пiвгодини дороги прибули до корчми, яку називали Низом, i лежала вона на пiвдорозi мiж Волмонтовичами i Мiтрунами. Бутрими та Бутримiвни частенько зупинялися в нiй, iдучи i повертаючись iз костелу, щоб вiдпочити i погрiтися в негоду. Тут же перед заiздом вершники побачили кiльканадцять саней, застелених шкурами, i стiльки ж осiдланих коней.
– Вип’емо горiлки, бо зимно! – запропонував пан Кокосiнський.
– Не завадить! – пiдтримав його одноголосний хор.
Вершники спiшилися, прив’язали коней до стовпiв, i самi увiйшли в шинок, великий i темний. Знайшли тут силу-силенну людей. Шляхта сидiла на лавках, або стояла гуртками бiля шинквасу, потягуючи пiдiгрiте пиво, декотрi крупник[18 - Крупник – нацiональна польська страва, юшка з курки з овочами.] сьорбали, варений iз маслом, медом, горiлкою та корiнчиками. Там були лише Бутрими, чоловiки дужi, похмурi та такi мовчазнi, що у примiщеннi майже не було чутно говiрки. Всi були одягненi в сiрi плащi з домотканого або расейняйського сукна, пiдбитi овечими хутрами, зi шкiряними ременями, зi шаблями в чорних, окутих залiзом пiхвах. Через однорiднiсть одягу вони справляли враження вiйськових. Але це були переважно люди старшi за шiстдесят рокiв або пiдлiтки, до двадцяти. Тi, що через зимовi морози вдома залишилися. Решта чоловiкiв, у розквiтi сил, подалися в Расейняй.
Побачивши оршанських приблуд, вони трохи вiдсунулися вiд шинквасу i стали до них придивлятися. Гарнi вояцькi обладунки сподобалися цiй войовничiй шляхтi. Інодi хтось слово пускав: «Вони з Любича?» – «Так, iз пана Кмiцицa компанii!» – «Тi самi?» – «Атож!»
Парубки пили горiлку, але крупник iм дуже запахнув. Пан Кокосiнський його першим занюхав i наказав подати. Вони пересiли за стiл, а коли принесли паруючу страву, став сьорбати, озираючи шинок, шляхту, примруживши очi, бо в примiщеннi було тьмяно. Вiкна позатуляв снiг, а довга, низька грубка, де палав вогонь, вiдкидала тiнь якихось силуетiв, повернених до iнших спинами.
Коли крупник розiгрiв жили вiдчайдухiв, розливаючи по iхнiх тiлах приемне тепло, вони ожили, пригнiчений настрiй пiсля прийняття у Водоктaх полiпшився, i Зенд раптом почав каркати, як ворона, так подiбно, що всi обличчя обернулися до нього.
Розбишаки зареготали, шляхта стала наближатися, звеселiла, особливо молодь, мiцнi юнаки, широкоплечi, з пухкими щiчками. Тi, що сидiли бiля грубки, грiючись вiд вогню, повернулися до гостей, i пан Рекуць першим помiтив, що це жiнки.
Зенд заплющив очi, каркав i каркав. Раптом вiн припинив, i вже за мить присутнi почули голос зайця, якого душили хорти. Заець верещав в останнiй агонii, ставав щораз слабшим, тихiшим, потiм верескнув вiдчайдушно i замовк назавжди. А на його мiсцi олень озвався потужно, як на узлiссi.
Бутрими стояли ошелешенi, хоча Зенд уже стих. Вони очiкували почути щось ще, але почули лише пронизливий голос пана Рекуця:
– Синички уже сидять бiля грубки!
– І правда! – зауважив пан Кокосiнський, прикриваючи очi рукою.
– Воiстину! – прицмокнув пан Углiк. – Бо тут так темно, що я нiчого не змiг розiбрати.
– Цiкаво, що вони тут роблять?
– Може, на танцi приходять.
– Зачекайте, я спитаю! – застерiг пан Кокосiнський.
І, вже голоснiше, запитав:
– Гожi жiночки, а що ви там зачаiлися бiля грубки?
– Ноги грiемо! – вiдповiли тоненькi голосочки.
Тож гульвiси повставали та пiдiйшли до вогню. Там сидiли на довгiй лавi з десяток жiночок, молодих i старих, котрi тримали босi ноги на колодi, що лежала ближче до вогню. З iншого боку колоди сушилося намокле вiд снiгу взуття.
– Що, молодички, ноги грiете? – поцiкавився пан Кокосiнський.
– Бо змерзли.
– Дуже зграбнi нiжки! – пропищав пан Рекуць, нахиляючись до колоди.
– Гей! Вiдчепiться вiд нас! – гукнула одна зi шляхтянок.
– Я був би радий причепитися, а не вiдчепитися, бо я знаю один спосiб, кращий, нiж багаття, щоб погрiти замерзлi нiжки. І цей спосiб полягае ось у чому: треба потанцювати завзято i мороз пiде геть!
– Якщо танцювати, то танцювати! – оголосив пан Углiк. – Не треба нам скрипки, чи басетлi[19 - Басетля – польський народний струнний iнструмент iз низьким звуком, що формою нагадуе вiолончель. Щось середне мiж вiолончеллю та контрабасом.], бо я буду грати на чеканi.
І вiн витягнув iз шкiряного чохла, що висiв бiля шаблi, свiй неодмiнний iнструмент, i взявся грати, а парубки посунули грайливо до дiвчат i давай iх стягувати з лави. Тi пробували боронитися, але бiльше криками, нiж руками, бо насправдi не дуже були й проти. Може, й шляхта розiйшлася б, своею чергою, бо проти танцiв у недiлю, пiсля меси i причастя нiхто б насправдi не протестував, але репутацiя «компанii» була вже занадто добре вiдома у Волмонтовичах, тому гiгант Юзва Бутрим, той, котрий не мав однiеi ноги, перший зiп’явся з лавки i пiдiйшов до пана Кульвеця-Гiпокентавра, схопив його за груди, зупинив i сказав похмуро:
– Якщо вже так захотiлося потанцювати, то, може, зi мною?
Очi пана Кульвеця-Гiпокентавра звузилися, а вуса грiзно заворушилися.
– Я вiддаю перевагу дiвчатам, – вiдрубав вiн, – а з вами хiба пiзнiше…
Вiдтак до них пiдбiг пан Раницький, з обличчям, поцяткованим плямами, бо вже вiдчув бiйку.
– А це ще хто такий? – спитав вiн, хапаючись за шаблю. Пан Углiк перестав грати, а пан Кокосiнський зарепетував:
– Гей, товаришi! Всi разом! Разом!
Але за Юзвою кинулися Бутрими, кремезнi дiдугани i юнаки велетенськi. Вони також стали гуртуватися, бурмочучи собi, як ведмедi.
– Чого хочете? Пригод шукаете? – поцiкавився пан Кокосiнський.
