– Поглянь, хто приiхав, – наказала панна Кульвецiвна жемайтiйцевi, що обертав жорна.
Той вийшов iз челядноi, однак уже за мить повернувся i, взявшись за ручку жорна, флегматично повiдомив:
– Панас Кмiтас[5 - У жемайтськiй i литовськiй мовах характерне додавання до iменникiв закiнчення -ас.].
– І слово сталося тiлом[6 - Євангелiе вiд Івана 1:14. Переклад Івана Огiенка.], – вигукнула панна Кульвецiвна.
Прядильницi схопилися на рiвнi ноги, а куделя та веретена посипалися на пiдлогу.
Панна Олександра i собi встала. Їi серце забилося, як молоток, обличчя взялося рум’янцем, але вiдразу зблiдло. Дiвчина навмисно вiдвернулася вiд камiна, щоб не показати, наскiльки вона схвильована.
Раптом у дверях з’явилася висока постать у шубi та хутрянiй шапцi. Молодий чоловiк вийшов на середину кiмнати, i побачивши, що опинився в челяднiй, спитав дзвiнким голосом, не знiмаючи головного убору:
– Агов, а де ж та ваша панна?
– Я тут, – вiдповiла досить впевненим голосом Бiлевичiвнa.
Почувши це, прибулець скинув шапку, шпурнув ii на пiдлогу i вклонився:
– А я – Анджей Кмiциц.
Погляд панни Олександри блискавкою метнувся до обличчя гостя, а потiм знову втупився в землю. Та навiть цього часу вистачило, щоб панночка помiтила високо пiдголену чуприну кольору жита, сiрi очi, що пильно на неi дивилися, темнi вуса й обличчя молоде, орлине, проте веселе i юнацьке.
Прибулець уперся в бiк лiвою рукою, а правою пiдкрутив вус, вiдтак сказав:
– Я ще навiть у Любичi не був, так сюди птахою поспiшав до нiг панни лiсничiвни вклонитися. Прямо з табору вiтер мене сюди привiяв, дай Боже, щасливий.
– То ви, пане, знали про смерть дiдуся пiдкоморного? – спитала панночка.
– Я не знав, але оплакував його гiркими сльозами, мого благодiйника, коли про його смерть вiд тих сарак дiзнався, котрi з цих мiсцин до мене прибилися. Вiн був щирим приятелем, майже братом моему померлому батьковi. Мабуть, вам добре вiдомо, що чотири роки тому пiд Оршу вiн прибув до нас. Тодi й менi вашу милiсть пообiцяв i пiдтверджуючий документ показав, через який я по ночах не мiг спати. Я би приiхав сюди ранiше, але вiйна не матiр: лише зi смертю людей сватае.
Дiвчину збентежила ця зухвала промова, тому, бажаючи змiнити тему, вона запитала:
– То ви ще навiть свого Любича не бачили?
– Для цього ще буде час. Спочатку служба i коштовний спадок, який я хотiв би успадкувати насамперед. Але ви так вiдвертаетесь вiд грубки, що я досi не можу вас розгледiти. О, так! Обернiться нарештi, а я з iншого боку пiдiйду! О, так!
Сказавши це, смiливий вояк схопив за руку дiвчину, що не сподiвалася такого раптового вчинку, й обернув до вогню, закрутивши нею, як дзигою.
Панночка розгубилася ще бiльше i, прикривши очi довгими вiями, стояла яскравим свiтлом i власною вродою засоромлена. Пан Кмiциц нарештi вiдпустив дiвчину i вдарив себе об поли.
– Бог таки любить мене, який скарб! Та я дам на сто мес за свого благодiйника, що менi вас заповiв. Коли ж весiлля?
– Не так хутко, бо я ще не ваша, – застерегла Олюнька.
– Але будете, навiть якщо доведеться спалити цю оселю! Заради Бога! Я мiркував, що угода укладена, але бачу, що художник високо мiряв, але схибив. Хай йому грець i хiба печi малювати, бо не все золото, що блищить. Гарно ж мене нагрiли, щоб мене куля вцiлила!
– Покiйний дiдусь розповiдав менi, якi ви гарячi.
– А в нас усi такi у Смоленську, не те, що вашi жемайти. Раз-два – i мае бути так, як ми хочемо, а як нi, то смерть!
Олюнька всмiхнулась, i ii голос став твердiшим, коли звела на залицяльника очi:
– Гей! То, може, й татарин живе у вас?
– Байдуже! А ви моя з волi батька та серця.
– Стосовно серця я ще не впевнена.
– Якби це не було так, то я проштрикнув би ножем свое серце!
– Смiшно ви якось промовляете… Але ми все ще в людськiй… Будь ласка, заходьте в покоi. Пiсля довгоi дороги i вечеря зайвою не буде. Прошу!
Тут Олюнька звернулася до панни Кульвецiвни:
– Тiтонькa пiде з нами?
Молодий хорунжий рiзко пiдняв голову:
– Тiтонькa? – поцiкавився вiн. – Яка ще тiтонькa?
– Моя, панна Кульвецiвна.
– То вона й моя, – сказав вiн i взяв руку для поцiлунку. – Заради Бога! Бо я маю товариша в хоругвi, iм’я котрого Кульвець-Гiпокентавр. То часом не ваш родич?
– Авжеж, вiн iз наших! – пiдтвердила стара панна.
– Хороший чоловiк, але вiтрогон, як i я! – додав пан Кмiциц.
Тим часом з’явився парубок зi свiтлом, вiдтак перейшли у сiни, де пан Анджей самотужки скинув iз себе шубу, пiсля чого подалися в iнший бiк, до покоiв для гостей.
Як тiльки вони пiшли, прядильницi збилися щiльнiше до гурту i взялися плiткувати мiж собою, кожна зi своiми зауваженнями. Стрункий юнак iм дуже сподобався, тож не шкодували слiв для його оцiнки, розсипаючись похвалами одна перед одною.
– Вiд нього наче свiтло ллеться, – казала одна. – Коли увiйшов, я подумала, що це королевич.
– А очi його, як у рисi, мало не кусае ними, – торочила iнша. – Такому опиратися не вдасться!
– Та й не треба опиратися! – пiдтримала третя.
– Господиню нашу, немов веретеном, обкрутив! Одразу видно, що вона йому в око впала, та й кому б iще мала сподобатися?
– Але й вiн не гiрший, не бiйтеся! Якби про тебе йшлося, то пiшла б навiть до Оршi, хоча, кажуть, що це на краю свiту.
– Щаслива панночка!
– Заможним завжди ведеться краще у свiтi. Ах, вiн золото, а не лицар!
– Казали пацунельки, що i той ротмiстр, котрий зупинився у Пацунелях у старого Пакошa, дуже гарний кавалер.
