– Я його не бачила, але де там йому до пана Кмiцицa! Бо такого другого, мабуть, i на свiтi немае!
– Холера! – вигукнув раптом жемайтiець, котрому знову щось у жорнах поламалося.
– Чи не пiшов би ти, кудлатий, зi своiми витребеньками! Вгамуйся, бо нiчого не чути!.. О, так! Важко кращого за пана Кмiцица i по всьому свiтi знайти! Певна рiч, що i в Kейданах такого немае!
– Хiба присниться такий!
– Та хоч би приснився…
Ось так перемовлялися мiж собою шляхтянки в челяднiй. Тим часом в iдальнi метушливо накривали на стiл, i у вiтальнi сидiла панна Олександра сам на сам iз паном Кмiцицом, бо тiтка Кульвецiвна пiшла пригледiти за вечерею.
Пан Анджей не вiдводив погляду вiд Олюньки, i його очi виблискували щораз бiльше i бiльше, врештi-решт вiн не втерпiв:
– Є люди, котрим багатство дорожче за все, iншi полюють за здобиччю на вiйнi, ще iншi в конях кохаються, але я би вас за жоднi скарби не вiддав! Чесно скажу, що чим бiльше дивлюся, тим бiльше бажання маю одружитися, хоч би й завтра! А своi брови ви вуглинками пiдфарбовуете?
– Чула, що так вертихвiстки роблять, але я не така.
– А очi нiби з неба зiтканi! Менi слiв бракуе описати iх.
– Нiчого вам не бракуе, якщо так мене сiтями обплiтаете, аж менi моторошно.
– Це також наш звичай, смоленський: за наречених навiть у вогонь смiливо йти. Доведеться, королево, звикати до нього, бо так тепер завжди буде.
– Доведеться, пане, вам вiдвикати, бо так бути не може.
– Може, й скорюся, мене це не бентежить! Але вiрте, панно, чи не вiрте, а я готовий вам зiрку з неба зняти. Заради вас я готовий навчитися й iнших звичаiв, бо знаю про себе, що я простий вояк i в таборi буваю частiше, нiж у палацових покоях.
– Та це не мае значення, бо й мiй дiдусь був вояком, але дякую за застереження! – вiдказала Олюнька, так солодко глянувши на пана Анджея, що його серце, як вiск, розтопилося, тому вiн сказав:
– Ви з мене нитки сукати можете!
– О, ви не подiбнi на тих, з кого нитки сукати можна! З норовливими завжди найважче.
Пан Кмiциц показав бiлi, наче вовчi, зуби в усмiшцi.
– Тобто? – поцiкавився вiн. – Хiба не достатньо чiткими були домовленостi наших батькiв, щоб я спокiйно спадок отримав i рiзнi приемностi разом iз ним?
– А якоi б вам хотiлося найбiльше?
– Якщо кохаеш, то падай до нiг – ось якоi!
Сказавши це, пан Кмiциц кинувся на колiна, а панночка зойкнула, ховаючи ноги пiд крiсло:
– Заради Бога! Про таке в угодi не згадувалося! Дайте менi спокiй, бо я розгнiваюсь… Тiтка може зараз надiйти…
Та хлопець залишився на колiнах, пiдняв голову i задивився в очi коханоi.
– Та нехай хоч цiла хоругва тiток надiйде, я вiд свого не вiдступлюся!
– Встаньте, пане.
– Вже встаю.
– Сiдайте, пане.
– Вже сiдаю.
– Ох i гульвiса, якийсь Юда з вас!
– Неправда, бо якщо я цiлую, то щиро… Хочете дiзнатися?
– Спробуйте тiльки наважитись!
Проте панна Олександра смiялася, а вiд нього аж слiпило молодiстю та веселощами. Його нiздрi роздувалися, як у молодого лошака благородноi кровi.
– Ой! Ой! – застогнав вiн. – Якi ж у вас очi, а якi щiчки! Рятуйте мене всi святi, бо не стримаюсь!
– Не треба кликати всiх святих. Ви вiялися десь чотири роки, навiть сюди не зазирали, то вiйтеся собi далi!
– Ба! Я знав лише пiдробку. Покараю цього художника смолою, а потiм у пiр’я викаляти i на ринку в Упiтi батогом перiщити. І скажу щиро: якщо хочете, панночко, то можете його пробачити! А якщо нi, то вiн голови позбудеться! Я так собi подумав, споглядаючи на цю пiдробку: гадина гладка, бо вона така, але гладеньких не бракуе у свiтi, я маю час! Покiйний батько наполягав, щоб iхати, а я йому завжди те саме: маю час! Зненацька не зникне! Панночки на вiйни не ходять i не гинуть. Я не противився волi батька, Бог свiдок, але спочатку хотiв пiзнати вiйну, i на власнiй шкурi ii вiдчув. Тепер визнаю, що був дурний, бо я мiг i одруженим iти на вiйну, а тут на мене б ласощi чекали. Слава Богу, що мене не всього усiкли. Дозвольте, панно, ручку поцiлувати.
– Краще не треба.
– Тодi не проситиму. У нас в Оршi кажуть: «Просiть, а якщо не дають, то самi берiть!»
Тут пан Анджей допався руки дiвчини i почав ii цiлувати, але панночка й не дуже пручалася, щоб не проявити неприязнi.
Потiм зайшла панна Кульвецiвна i, побачивши, що вiдбуваеться, звела очi догори. Таке ухиляння iй не вдалося, однак вона не смiла комусь докоряти, i запросила на вечерю.
Обое подалися, взявшись за руки, як брат i сестра, в iдальню, де був накритий стiл, а на ньому все рясно iжею заставлено, особливо м’ясом, була й пляшка вина в павутинi, що сил додае. Гарно велося молодятам, радiсно та весело. Панночка вже повечеряла, лишень тiльки пан Кмiциц сидiв i iв iз такою самою жвавiстю, з якою вiн промовляв ранiше.
Олюнька поглядала на нього збоку, рада, що вiн iсть i п’е, а пiзнiше, коли перший голод був погамований, знову почала розпитувати:
– То ви не з-пiд Оршi iдете?
– Чи я знаю звiдки?! Був сьогоднi тут, а завтра – там! Так на ворога ходив, як вовк на вiвцi, i що можна було урвати, те й уривав.
– А як вам вдалося такоi сили набути, що навiть сам гетьман був змушений вам поступитися?
– Як вдалося? Та тому, що я готовий на все, такий вже в мене характер!
– Менi покiйний дiдусь розповiдав… Добре, що вас не вбили.
– Гей! Мене закривали там шапкою i рукою, як птаха в гнiздi, i те, що накрили, я врятував, а в iнших мiсцях мене покусали. Так натерпiвся, нiби виставили цiну на мою голову… Ще й поголос пустили!
– В iм’я Отця i Сина! – зойкнула з неудаваним страхом Олюнька, позираючи захоплено на молодика, котрий одночасно повiдомляв про цiну на свою голову i про поголос.
– А вам знадобилося багато захисникiв?
