Потоп. Том I

– Ваша милосте, – сказав він, – весь Любич хочуть запакувати на підводи.

– Не вивезуть, – заспокоїв його пан Володийовський, – не лише Любич, а й навіть власні шкури. Не бачу, однак, пана Кміцицa, а він досвідчений воїн. І ніякої охорони!

– Бо силу свою відчуває. Я так бачу, що в нас більше як триста людей. Якби ми з війська не повернулися, то міг би серед білого дня пройти з возами через всі закутки.

– Гаразд! – підвів риску пан Володийовський. – До цієї садиби лише та одна дорога веде?

– Вона єдина, бо позаду і з боків самі болота.

– Це добре. По конях, панове!

Слухняна до наказів шляхта швидко пострибала в сідла. За ними зімкнулися в довгу лінію піші ряди й узялися оточувати обійстя разом із забудовами.

Пан Міхал із головним загоном наблизився прямо до коловерті.

– Чекати наказу! – зронив він тихо. – Без команди не стріляти!

Заледве кількадесят кроків відділяло шляхту від коловерті, коли їх нарешті помітили з подвір’я. Кільканадцятеро людей підбігли разом до плоту і перехилилися через нього, пильно вдивляючись у темряву, а грізні голоси загукали:

– Гей, а це що за люди?

– Альт! – скомандував пан Володийовський. – Вогонь! Постріли з усіх мушкетів, які мала шляхта, гримнули одночасно. Але ще луна їхня не відбилася від споруд, як знову пролунав голос пана Міхала:

– Бігом!

– Бий, убивай! – відгукнулися ляуданці, кидаючись уперед, як потік.

Козаки відповіли пострілами, але не мали вже часу набивати зброю повторно. Гурт шляхти навалився на коловерть, яка скоро обвалилася під натиском озброєних чоловіків. Боротьба закипіла вже у дворі, поміж фір, коней, лантухів. Уперед виступили муром кремезні Бутрими, найвправніші у рукопашному зіткненні та найзапекліші вороги пана Кміцица. Рухалися, як лава ординців, що йде через молодий лісок, ламаючи, топчучи, нівечачи і ріжучи все на своєму шляху. За ними рубалися Домашевичі та Ґостевичі.

Люди пана Анджея захищалися мужньо з-за возів і скринь. Почали також стріляти з усіх вікон будинку і з даху, але рідко, неорганізовано, в різнобій, бо в темряві важко було своїх від ворогів відрізнити. За мить посипалося козацтво з подвір’я в будинок і стайні. Лунали зойки змилуватися. Шляхта тріумфувала.

А вже коли залишилася сама у дворі, оживився вогонь із дому. Всі вікна наїжачилися люфами мушкетів і град куль посипався на подвір’я. Найбільша група козаків сховалася в будинку.

– Під садибу! До дверей! – командував пан Володийовський.

Звісно, під самими стінами постріли нашкодити не могли ні з вікон, ні з даху. Становище атакувальників однак залишалося складним. Про штурм вікон, схоже, ніхто навіть не думав, бо там привітав би їх вогонь просто в обличчя. Тому полковник наказав рубати двері.

Але й це було не так легко здійснити, були це більше ворота, ніж двері, збудовані з дубових колод, усіяних раз по раз велетенськими цвяхами, об головки яких щербилися сокири, не маючи змоги дерево вразити. Найдужчі хлопи підпирали час від часу плечима, але це не допомагало! Двері тримали позаду залізні прути, а до того ж підперли їх зсередини дрючками. Бутрими проте рубали до нестями. Кухонні двері, що вели зі скарбниці, штурмували Домашевичі та Ґостевичі.

Після години порожніх намагань змінилися люди при сокирах. Декотрі родичі випали, але на їхнє місце постали люфи мушкетів. Знову загуркотіли постріли. Двоє Бутримів упали на землю з простреленими грудьми. Інші, не те що не сторопіли, а рубалися ще запекліше.

За наказом пана Володийовськогo позатикали отвори клубами, зробленими з балахонів. Водночас нові вигуки почулися від дороги. Це Стак’яни прибували на допомогу своїм братам, а за ними озброєні селяни з Водоктів.

Прибуття підмоги, вочевидь, вразило обложених, бо скоро якийсь голос гучно озвався за дверима:

– Стійте там! Не рубайте! Слухайте. Стійте, до дідька!.. Погомонімо.

Пан Володийовський наказав зупинити роботу і спитав:

– Хто промовляє?

– Оршанський хорунжий Кміциц! – прозвучала відповідь. – А з ким я балакаю?

– Полковник Єжи-Міхал Володийовський.

– Вітаю! – почувся голос з-за дверей.

– Не час на привітання. Чого ви хочете?

– Мені б першому поцікавитися: чого ви хочете? Ви не знаєте мене, я вас. То чому ви на мене нападаєте?

– Зрадник! – втрачав терпець пан Міхал. – Зі мною є ляуданці, котрі з війни повернулися, і вони хочуть виставити вам рахунки за розбої та за кров, невинно пролиту, і за цю панночку, котру ви зараз викрали! Ви знаєте, що таке raptus puellae27? Мусите негайно піддатися!

На хвилину запало мовчання.

– Ви б не назвали мене другий раз зрадником, – сказав знову пан Кміциц, – коли б не ці двері, які нас розділяють.

– То відчиніть їх. Я цього не забороняю!

– Спершу ще не один ляуданський кундель ногами беркицьне. Ви не візьмете мене живим!

– То вас здохлого за чуба виволочу. Нам байдуже!

– Слухайте добре і затямте те, що скажу. Якщо від нас не відчепитись, я маю тут барильце пороху і ґніт уже тліє. Дім я висаджу, всіх, хто тут є, і себе самого. Боже мені в цьому помагай! А тепер підходьте мене брати!

Цього разу хвилина мовчання була ще довша. Пан Володийовський даремно шукав відповіді. Шляхта почала злякано перезиратися. Стільки було дикої енергії в словах пана Анджея, що в погрозу повірили всі. Вся перемога могла бути однією іскрою в порох розвіяна і Білевичівнa пропала б на віки.

– Заради Бога, – буркнув котрийсь із Бутримів, – то біснуватий чоловік! Він це готовий зробити.

Раптом панові Міхалу спала на гадку щаслива, як йому здавалося, думка.

– Є інший спосіб! – крикнув він. – Виходьте зі мною, зраднику, битися на шаблях! Якщо покладете мене, то від’їдете вільно!

Довгий час не було жодної відповіді. Серця ляуданські билися неспокійно.

– На шаблях? – уточнив нарешті пан Кміциц. – Це можна!

– Якщо ви не боягуз, то так і буде!

– Слово честі, що я від’їду вільно?

– Слово.

– Не може бути! – озвалося кілька голосів серед Бутримiв.

– Тихо, пановe, хай вам грець! – гукнув пан Володийовський. – Бо інакше він і себе, і вас порохом висадить.

Бутрими замовкли, а за мить один із них промовив:

– Буде так, як ваша милість хоче.

– То що там? – спитав задерикувато пана Анджей. – Сараки погоджуються?

– І присягнуть на мечах, якщо ви захочете.

– Хай присягають!

– До гурту, панове, до гурту! – покликав пан Міхал шляхту, що стояла під стінами й оточила весь будинок.

За мить усі зібралися під головними дверима і скоро звістка, що пан Кміциц хоче порохом усе підірвати, розлетілася на всі боки. Тому стояли, як із каменя висічені, від жаху. Тим часом пан Володийовський підвищив голос і промовив у замогильній тиші:

– Всіх тут присутніх панів беру у свідки, що пана Кміцицa, оршанського хорунжого, викликаю на поєдинок особисто й обіцяю, що якщо він мене здолає, від’їде вільно, і ніхто з панства йому не перешкоджатиме. І в цьому на зброї йому присягнути мусите заради Господа Бога та хреста святого.

– Зачекайте! – перепитав пан Анджей. – Я вільно з усіма людьми від’їду і панночку з собою заберу?

– Панночка тут залишиться, – відрубав пан Володийовський, – а люди в ясир до шляхти підуть.

– Так не піде!

– Тоді підпалюйте свій порох! Вже ми якось змиримося з втратою, а щодо людей, то краще їх спитайте, чого вони бажають.

Знову запанувала тиша.

– Хай буде так, – погодився все ж пан Кміциц. – Не сьогодні я її вкраду, то за місяць. Не сховаєте її навіть під землею! Присягайте!

– Присягайте! – повторив пан Міхал.

– Ми присягаємо Господу Богу і хресту святому. Амінь!

– Ну, виходьте, виходьте вже! – нетерплячився пан Міхал.

– Дуже поспішаєте на той світ?

– Гаразд, гаразд! Лише швидше.

Залізні прути, що підпирали двері зсередини, заскрипіли. Пан Володийовський трохи відійшов, а за ним шляхта, щоб місце зробити. Незабаром двері відчинилися і в них з’явився пан Анджей, високий, стрункий, як тополя. Світанок уже був на підході і перші бліді вогники дня впали на його горде, лицарське та молоде обличчя. Ставши у дверях, глянув він сміливо на натовп шляхти і промовив:

– Я вам довірився. Один Бог знає, чи добре я зробив, але менше з цим!.. Хто тут пан Володийовський?

Низькорослий полковник вийшов уперед.

– Це я, – сказав він.

– Огo! Велетнем вас назвати важко, – гмикнув пан Кміциц, кепкуючи зі зросту лицаря. – Я сподівався міцнішого вояка зустріти, хоча мушу визнати, що відразу видно досвідченого жовніра.

– Не можу цього й про вас сказати, бо ви про чатових не потурбувалися. Якщо ви до шаблі такий, як і до команди, то я не матиму багато роботи.

– Де ми станемо? – спитав жваво пан Анджей.

– Тут. Рівне подвір’я, як стіл.

– Згоден! Готуйтеся померти!

– Ви такі впевнені?

– Відразу видно, що ви в Oрші не бували, якщо в мені сумніваєтесь. Я не лише впевнений, але й жаль мені вас, бо багато про вас хорошого чув. Тому востаннє пропоную: дайте мені спокій! Ми не знайомі. То навіщо маємо дорогу один одному переходити? Що я вам особисто зробив? Дівчина за заповітом мені належить, як і цей маєток, і Бог свідок, я тільки своє отримати хочу. Це правда, що я шляхту у Волмонтовичaх порубав, але це вже нехай Бог судить, кого першого тут скривдили. Свавільниками були мої офіцери, чи ні, вже не має значення, досить того, що тут нікому зла не вчинили, а вирізали їх до ноги, як скажених собак, за те, що з дівчатами в корчмі хотіли потанцювати. Хай буде кров за кров! Потім і жовнірів моїх знищили. На Божі рани, прийму присягу, що я без жодних лихих намірів у цей край приїхав, а як мене тут прийняли?.. Але хай буде кривда за кривду. Ще своє отримаю, а прикрощі винагороджу… по-сусідськи. Краще бажаю так, а не інак…

– А які ж то люди сюди з вами тепер прибули? Звідки ж узяли цих помічників? – спитав пан Володийовський.

– Звідки взяв, звідти й узяв. Не проти вітчизни їх сюди привів, а щоб статки свої повернути.

– Tо це так?.. Отже, за своє ви з ворогом об’єдналися? А чим же їм за їхні послуги будете платити, якщо не зрадою?.. Ні, братику, не перешкоджав би я вам тягатися з цією шляхтою, але кликати ворога на допомогу – зовсім інша річ. Вам тут не викрутитися. А тепер ставайте, ставайте вже, бо знаю, що перед собою страхопуда бачу, котрий себе за оршанського майстра видає.

– Самі напросилися! – кинув пан Кміциц, стаючи в позицію.

Але пан Володийовський не квапився і шаблю ще не витягав, озирнувся навколо по небу. Світало вже. На сході зайнялося перше золото і блакитна стрічка розтягнулася світлим пасмом, надворі однак було ще досить темно, особливо перед будинком, сутінки тут ще панували повністю.

– Добре день починається, – зауважив пан Міхал, – але сонце ще не скоро вийде. Може, ви бажаєте, щоб нам посвітили?

– Мені байдуже.

– Скажіть, панове! – закликав пан Володийовський, звертаючись до шляхти. – Чи не принести якого ліхтаря чи лучини, буде нам світліше в цьому оршанському танці.

Шляхта, якій жартівливий тон молодого полковника дивно додавав духу, поштовхався жваво до кухні. Дехто став збирати потоптані під час битви факели і вже за якийсь час близько п’ятдесяти червоних язиків полум’я замиготіло в блідих вранішніх сутінках. Пан Міхал вказав на них шаблею пану Анджею.

– Погляньте, справжня похоронна процесія!

Той відреагував моментально:

– Полковника ховають, тому й потрібні урочистості!

– Справжній змій із вас!..

Тим часом шляхта заточилася мовчки навколо лицарів. Всі здійняли запалені факели вгору, за ними тіснилися інші, цікаві та неспокійні. Всередині супротивники мірялися поглядами. Тиша стала жахливою, лише обгорілі вуглинки сповзали з шелестом на землю. Пан Володийовський був веселий, як щиголь погожого ранку.

– Ви будете починати? – заохотив пан Кміциц.

Перший брязкіт відізвався луною в серцях усіх, хто дивився. Пан Міхал підрізав немов неохоче, пан Анджей відбив і підрізав у відповідь, полковник знову відбив. Сухий брязкіт ставав щораз енергійнішим. Усі затамували подих. Пан Кміциц стрімко атакував, а пан Володийовський лише ліву руку за спину заклав і стояв спокійно, роблячи недбайливі рухи, дуже малі, майже незначні. Здавалося, що він хотів себе лише затулити, й одночасно поберегти супротивника. Часом відступав малий крок назад, часом наступав уперед, либонь, досліджував майстерність візаві. Хорунжий розпашів, його опонент був холодний, як майстер, котрий іспитує учня і ставав щораз спокійнішим. Врешті-решт, на великий подив шляхти, полковник виголосив промову:

– Побалакаймо, – сказав він, – бо іншої такої нагоди вже не буде. Ага! То це такий оршанський стиль?.. Мабуть, ви там самі були змушені горох молотити, бо махаєте шаблею, як ціпом. Добре ж ви вже втомилися. А ви справді найкращий в Oрші?.. Такий удар дуже популярний серед трибульських слуг. А це курляндський. Добре ним від собак відбиватися. Стережіться кінчика шаблі. Не вигинайте так долоні, бо дивіться, що станеться. Підійміть!..

Останнє слово пан Володийовський промовив чітко, водночас описав півколо, долоню та шаблю потягнув до себе й усі глядачі втямили, що він мав на увазі під словом «Підійміть!» Шабля пана Кміцицa, як голка, витягнута з нитки, засвистіла над головою полковника й упала в нього за спиною. Він пояснив:

– Це називається: вилущувати шаблю.

Пан Анджей стояв блідий, із божевільними очима, хитався, здивований не менше за шляхту ляуданську. Тендітний полковник відсунувся вбік, вказав на шаблю, що лежала на землі, й удруге повторив:

– Підійміть!

В якусь мить здавалося, що пан Кміциц кинеться на нього з голими руками. Він уже був готовий до стрибка, коли пан Володийовський, притиснувши руків’я до грудей, підставив вістря, але пан Анджей кинувся на шаблю й упав із нею знову на страшного супротивника.

Голосний гомін пронісся в колі тих, хто стежив за поєдинком і коло звужувалося щораз більше, а за ним сформувалося друге, третє. Козаки пана Кміцица пропихали голови між плечима шляхтичів, немов усе життя в найкращій з ними жили злагоді. Мимовільні вигуки виривалися з вуст глядачів. Інколи лунав вибух невгамовного, нервового сміху, всі побачили майстра над майстрами.

А той жорстоко розважався, як кіт із мишею – і показово щоразу недбаліше махав шаблею. Ліву руку висунув з-за спини і засунув у кишеню рейтуз. Пан Анджей казився, хрипів, на завершення булькотливі звуки вирвалися з його горла крізь стиснуті зуби:

– Закінчуйте вже!.. Годі вже сорому!..

– Гаразд! – погодився пан Володийовський.

Почувся короткий свист, страхітливий, потім здавлений зойк. Водночас пан Кміциц розвів руки, його шабля випала з них на землю. І він завалився обличчям до ніг полковника.

– Живий, – оголосив пан Міхал, – не впав долілиць! І відкотивши полу жупана пана Анджея, почав витирати об неї шаблю.

Загомоніла шляхта в один голос, але в цих вигуках звучало щораз виразніше:

– Добити зрадника… Добити!.. Зарубати!

І кількох Бутримів уже бігло з шаблями наголо. Враз сталося щось дивне. Можна було б сказати, що невисокий пан Володийовський виріс на очах. Шабля найближчого Бутримa вилетіла йому з руки слідом за Кміцицoвою, немовби її вихор підхопив. Пан Міхал натомість крикнув із очима, що аж іскрили:

– Охолоньте! Геть!.. Це моя здобич, а не ваша!.. Відійдіть!..

Усі замовкли, остерігаючись гніву чоловіка, відтак той сказав:

– Не потрібна мені тут скотобійня!.. Ви, будучи шляхтою, мали б знати звичай честі, що пораненого не добивають. Навіть із ворогом такого не роблять, а що вже казати про супротивника, в поєдинку переможеного.

– Він зрадник! – обурився котрийсь із Бутримів. – Такого годиться вбити.

– Якщо він зрадник, тоді панові гетьманові його треба передати, щоб покарання призначив і послужив прикладом для інших. Врешті, як я вам сказав: він тепер мій, а не ваш. Якщо виживе, то зможете відшкодування своєї кривди в суді шукати і з живого кращу будете мати сатисфакцію, ніж із мертвого. А хто тут вміє рани перев’язувати?

– Кшись Домашевич. Він здавна всіх на Ляуді перев’язує.

– Нехай його зараз перев’яже, потім на ложе його перенесіть, а я піду цю нещасну панночку втішити.

Сказавши це, пан Володийовський засунув шаблю у піхви й увійшов крізь порубані двері в будинок. Шляхта взялася хапати та в’язати мотузками людей пана Кміцица, котрі відтепер мали орати поля в закутках. Вони здавалися також без опору. Лише кільканадцятеро пострибали у задні вікна будинку, але втрапили до рук очікуючих Стак’янів. Водночас шляхта взялася до грабунку фір, на яких здобич лежала дуже щедра. Дехто радив пограбувати й обійстя, але боялися пана Володийовськогo, а може, присутність в оселі Білевичівни тамувала їхнє зухвальство. Своїх полеглих, між котрими було троє Бутримів і двоє Домашевичів, поклала шляхта на вози, щоб їх похристиянськи похоронити, для убитих прислужників пана Кміцица наказали селянам копати рів за садом.

Пан Володийовський тим часом, шукаючи панночку, перетряс весь будинок і знайшов її лише в скарбниці, що тіснилася на розі, до якої провадили маленькі та важкі двері зі спальної кімнати. Була то маленька кімнатка з вузькими вікнами, на яких були встановлені масивні ґрати, побудована квадратом із мурів, таких міцних, що пан Міхал визнав негайно, що навіть якби пан Кміциц і висадив дім порохом, то ця кімната, ймовірно, уціліла б. Це дозволило йому змінити на краще думку про пана Анджея. Дівчина сиділа на скрині недалеко від дверей, з опущеною головою, з обличчям, майже повністю затуленим волоссям, і навіть не підняла його, почувши лицаря, котрий входив. Мабуть, гадала, що це сам пан Кміциц, або хтось із його людей. Пан Володийовський став у дверях, стягнув шапку, відкашлявся раз і ще раз, але побачивши, що це не допомагає, нарешті озвався:

– Шановна панно, ви вільна!..

Тоді з-під накинутого волосся поглянули на лицаря блакитні очі, а потім показалося за ними чарівне обличчя, хоча бліде і немов непритомне. Пан Міхал сподівався вдячності, вибуху радощів, однак полонянка сиділа нерухома і лише дивилася на нього безтямно. Тому лицар сказав удруге:

– Приходьте, панно, до тями, Бог зглянувся на вашу невинність. Ви вільна і можете повертатися у Водокти.

Цього разу в погляді Білевичівни було більше притомності. Вона піднялася зі скрині, струснула назад волосся та спитала:

– Хто ви такий?

– Міхал Володийовський, драгунський полковник віленського воєводи.

– Я чула битву… постріли?.. Розповідайте.

– Та що там розказувати. Ми прийшли вас урятувати. Білевичівнa вже цілком схаменулася.

– Дякую вашій милості! – вимовила вона поспішно тихим голосом, в якому пробивався смертельний неспокій. – А з тим що сталося?..

– З паном Кміцицом? Не бійтеся, панно: він лежить без тями надворі. І це я, не буду хвалитися, зробив це.

Пан Міхал сказав це з певною метою, але якщо він сподівався подиву, то марно. Білевичівна не зронилa ні слова, натомість хиталася на ногах і руками почала шукати опору за собою, відтак опустилася важко на ту саму скриню, з якої хвилину тому підвелася.

Лицар підбіг до неї жваво.

– Як ви почуваєтесь?

– Нічого… нічого… Зачекайте, будь ласка… То пан Кміциц убитий?..

– Що мені той пан Кміциц! – зупинив її пан Володийовський. – Тут про вас ідеться!

Раптом сили до юнки враз повернулися, бо вона підвелася знову та, глянувши йому відверто в очі, крикнула з гнівом, нетерплячістю та розпачем:

– Як Бог живий, відповідайте! Вбили?..

– Пан Кміциц поранений, – відповів здивований пан Міхал.

– Живий?..

– Живий.

– Гаразд! Дякую вам.

І ще непевним кроком попрямувала до дверей. Полковник стояв із хвилину, скубаючи свої вуса та хитаючи головою. Потім буркнув сам собі:

– Цікаво, вона мені дякує за те, що пан Кміциц поранений, чи за те, що живий?

І вийшов за панночкою. Застав її в прилеглій спальній кімнаті, стояла посередині, немов скам’яніла. Чотири шляхтичі саме вносили пана Анджея. Двоє перших, обернувшись боком, з’явилися у дверях, а з їхніх рук звішувалася до землі бліда голова пана Анджея, зі заплющеними очима та згустками чорної крові у волоссі.

– Притримайте там! – наказував Кшись Домашевич, котрий ішов за ними. – Спокійно через поріг. Хай йому там хтось голову підтримає. Добре!..