Панна Олександра дiйсно увiйшла та стала на порозi, нiби здивована такою численною компанiею, а пан Анджей застиг на мить, як укопаний, захоплений ii вродою, бо дiвчину бачив лише вечорами, i при свiтлi дня вона здавалася ще прекраснiшою. Очi панночки були кольору волошок, чорнi брови над ними огортали бiле чоло, немов чорним деревом, а льняне волосся виблискувало, наче корона на головi королеви. І дивилася вона вперед вiдважно, не вiдводячи погляду, як господиня в своему обiйстi, котра гостей приймае, зi свiтлим обличчям, ще свiтлiшим на фонi чорноi шубки, отороченоi горностаями. Такоi серйозноi та гоноровоi панночки цi шалапути, звиклi до iншого кшталту жiнок, ще не бачили. Тому стояли струнко, нiби на оглядi хоругви, i клацаючи закаблуками, вклонялися один за одним, а пан Кмiциц стояв попереду та, поцiлувавши руку панянки кiлька разiв, сказав:
– Оце привiз вам, мiй скарбе, своiх товаришiв, iз котрими на останнiй вiйнi воював.
– Це для мене неабияка честь, – зронила панна Бiлевичiвнa, – приймати в своiй оселi таких гiдних кавалерiв, про гiднiсть i вiдвагу котрих менi пан хорунжий розповiдав.
Сказавши це, вона взялася кiнчиками пальцiв за сукню, пiдняла ii злегка, кивнула з надзвичайною повагою, а пан Анджей губу прикусив, але водночас аж зашарiвся, що його дiвчина таке сказала.
Гiднi кавалери зашургали ногами, випихаючи наперед пана Кокосiнського.
– Гайда! Виступай!
Пан Кокосiнський ступив крок уперед, кашлянув i почав:
– Ясновельможна панно пiдкоморянка…
– Лiсничiвна, – виправив його пан Анджей.
– Ясновельможна панно лiсничiвна, а для нас – усемилостива добродiйко! – повторив знiчений пан Яромир. – Даруйте, панно, що я неправильно назвав ваш титул…
– Це незначна помилка, – зауважила панна Олександра, – i прикрощiв настiльки красномовному кавалеровi не завдасть…
– Ясновельможна панно лiсничiвна, добродiйко, а для нас усiх милостива панi… Не знаю, що краще вiд iменi всiеi Оршi вiдзначити: вашу вроду, доброчеснiсть, чи море щастя ротмiстра та командира нашого, пана Кмiцицa, котрий хоч i досяг небес, навiть хмар… Самих, кажу, хмар…
– Та злiзь уже нарештi з тих хмар! – гримнув на нього пан Анджей.
На цi слова гостi вибухнули одним гучним реготом i раптом, згадавши накази пана Кмiцицa, схопилися руками за вуса.
Пан Кокосiнськiй готовий був крiзь землю провалитися, стояв весь червоний i вичавив iз себе:
– Вiтайте самi, погани, якщо мене збиваете з пантелику! Панна Олександра знову взялася кiнчиками своiх пальцiв за сукню.
– Я й не сподiвалася вiд вас пишних промов, – зронила вона, – але знаю, що я недостойна цiеi честi, яку ви вiд iменi всiеi Oршi менi складаете.
І вона знову присiла з надзвичайною серйознiстю, й оршанським вiтрогонам якось дуже незатишно стало в присутностi такоi витонченоi дами. Гостi намагалися продемонструвати, що вони люди ввiчливi, але iм це погано вдавалося. Тому почали смикати себе за вуса, бурчати, класти руки на шаблi, аж пан Кмiциц не витримав:
– Ми приiхали сюди цiлим поiздом iз такою думкою, щоб забрати панну до Мiтрунiв, через лiс проiжджаючи, як учора було домовлено. Санна дорога прокладена, а погоду нам Господь спорядив морозну.
– Я вже тiтку Кульвецiвну в Мiтруни вiдiслала, щоб нам обiд приготувала. А тепер прошу трiшечки зачекати, щоб я могла дещо теплiше одягнутися.
Сказавши це, господиня обернулася i вийшла, а пан Анджей пiдбiг до своiх товаришiв.
– Ну, як, моi милi овечки? Не принцеса?.. Що, Кокошку? Кажеш, що мене осiдлали, то чому як чiп перед нею стояв?.. Десь бачив ще таку?
– Не треба було менi в рот дмухати, хоча й не заперечую, що до такоi особи промовляти не сподiвався.
– Покiйний пiдкоморний, – зауважив пан Кмiциц, – бiльше з нею в Кейданах при дворi князя воеводи або в панiв Глебовичiв сидiв, нiж у себе вдома, i там вона цих вишуканих манер нахапалася. А врода як?.. Нi пари з вуст не спромоглися сьогоднi випустити!
– Ми показали себе йолопами! – сердито сказав пан Раницький. – А найбiльший бевзь – Кокосiнський!
– Ах ти ж зраднику! Це ж ти мене лiктем штовхав, треба була самому з твоiм язиком брехливим виступати!
– Не сварiться, овечки, не треба! – спробував примирити iх пан Анджей. – Дивуватися можна, але не чубитися.
– Я б за нею й у вогонь стрибнув! – пообiцяв пан Рекуць. – Рiжте мене, Яндрусю, але я своiх слiв назад не заберу!
Але пан Анджей навiть не думав за шаблю хапатися, бiльше того, вiн був задоволений, крутив вуса i трiумфально на товаришiв споглядав. Тим часом увiйшла панна Олександра, одягнена вже в зграбний жупанець, на тлi якого ii яскраве обличчя здавалося ще яскравiшим. Вони вийшли на ганок.
– Цими саньми поiдемо? – спитала панночка, показуючи на срiбного ведмедя. – Я ще дивовижнiшого транспорту в життi не бачила.
– Не знаю, хто ними ранiше iздив, але вони захоплюють. Тепер будемо по двое iздити, i може статися, що в мiй маеток панна на ведмедi в’iде. Є ще й iншi Кмiцици, котрi Хоругвою[15 - Хоругва – старовинний польський шляхетний герб, який, зокрема, був i гербом Папи Римського Івана Павла ІІ. Також хоругвами в Польщi називали вiйськовi пiдроздiли.] запечатують, вони походять вiд Фiлона Кмiта Чорнобильського[16 - Фiлон Семенович Кмiта (1530—1587) – визначний руський полководець та урядник Великого князiвства Литовського. 1562 року – остерський урядник, 1565-го – чорнобильський урядник, 1566-го – оршанський староста, а 1579 року став смоленським воеводою.], а той, своею чергою, не був того роду, з якого нашi Кмiцици пiшли.
– А цей ведмедик як у вашi руки потрапив?
– А то вже на цiй вiйнi. Ми бiднi вигнанцi, вiд примх долi залежнi, лише маемо те, що нам вiйна дасть. А позаяк я тiй панi вiрно служив, то вона мене й винагородила.
– Дай, Боже, щастя, бо вона одного нагороджуе, а з усiеi вiтчизни сльози вичавлюе.
– Бог це змiнить i гетьмани.
Кажучи це, пан Анджей огорнув дiвчину хутряною ковдрою в санях, гарною, з бiлоi тканини i бiлими вовками пiдшитою. Вiдтак сам сiв i крикнув возiевi «Рушай!» – i конi зiрвалися з мiсця.
Повiтря холодним поривом вдарило iх в обличчя, що тi аж занiмiли, i було чутно лише скрипiння замерзлого снiгу пiд полозами, пирхання коней, брязкiт i вигуки вiзника.
Нарештi пан Анджей схилився до Олюньки:
– Вам добре, панно?
– Добре, – вiдказала вона, пiдiймаючи нарукавник i затуляючи ним рота, щоб холодного повiтря не наковтатися.
Сани мчали, як вiтер. День був ясний, морозний. Снiг мерехтiв, наче хтось його iскрами всипав. З бiлих дахiв хатин, якi були подiбнi на снiжнi купини, стрiляв високими стовпчиками вгору рожевий дим. Зграi ворон летiли перед санями на тлi голих дерев при дорозi з гучним карканням.
Через двi стаi[17 - Стая – старопольська мiра вiдстанi, яку визначали як вiдстань, що проходять конi мiж двома вiдпочинками. Стая була рiзноi довжини: статутна стая дорiвнювала 84-м лiктям; старопольська – бл. 134 м; мiловська – бл. 893 м; новопольська – бл. 1066,8 м.] за Водоктами натрапили на широку дорогу, в темний бiр, що стояв глухий, старий i тихий, наче спав пiд щедрим покровом. Дерева, що миготiли в очах, здавалося, втiкали кудись назад за сани, вони летiли все швидше i швидше, нiби коням крила виросли. Вiд такоi iзди в головi паморочилося i сп’янiння насувалося, воно захопило i панну Олександру. Вiдкинувшись назад, дiвчина заплющила очi, повнiстю вiддавшись iмпульсу. Вона вiдчула якусь солодку немiч i iй здалося, що той оршанський боярин викрав ii й несе, мов вихор, а панночка млiе, iй бракуе сил опиратися, навiть зойкнути… Вони летять, летять хутчiше i хутчiше… Олюнька вiдчувае, що ii обiймають якiсь руки… Вiдчувае, нарештi, на вустах нiби печать розпашiлу i пекучу… Повiки юнки не хочуть розклепитися, нiби увi снi. І летять, летять! Сонну панночку розбудив запитальний голос:
– Я тобi милий?
Юнка розплющила очi:
– Як моя душа!
– А менi бiльше за життя та смерть!
Знову соболина шапка Кмiцицa схилилася над куницею Олюньки. Вона й сама зараз не знала, що ii розпалюе бiльше: поцiлунки чи зачарована iзда?
Вони летiли далi, i далi, бором, бором! Дерева втiкали назад цiлими полками. Снiг шарудiв, пирхали конi, а закоханi були щасливими.
– Я б до кiнця свiту так хотiв iхати! – скрикнув пан Анджей.
– Що ми робимо? Це ж грiх! – шепотiла Олюнька.
