– Хто у вас командуе? – спитав пан Мiхал.
– Юзва Безногий, до послуг пана полковника.
– Маете якусь звiстку?
– До Любичa ii повiз. Перебралися через болото, щоб через Волмонтовичi не йти.
– До Любичa? – здивувався пан Володийовський. – Як вiн там думае захищати? Адже Любич не фортеця?
– Силi, мабуть, довiряе. Людей при ньому з двiстi осiб! Імовiрно, хоче статки своi з Любичa забрати. У них е фiри i коней тяглових чимало. Мабуть, не знав про повернення наших iз вiйська, бо дуже вже вiльно вiн поводиться.
– Це добре! – зауважив пан Мiхал. – Тодi вiд нас не втече. Скiльки маете рушниць?
– У нас, Бутримiв, е з тридцять, а в Домашевичiв – удвiчi бiльше.
– Гаразд. Нехай п’ятдесят людей iз рушницями вирушить пiд вашою орудою захищати переправу на болотi – хутко! Іншi пiдуть зi мною. Про сокири не забувайте!
– Як накажете!
Зробився великий рух. Малий загiн подався пiдтюпцем до болота пiд командою Безногого.
Тим часом приiхало кiльканадцять Бутримiв, котрих ранiше послали за iншою шляхтою.
– Гостевичiв не видно? – спитав пан Володийовський.
– А, то це ви, пане полковнику!.. Дяка Боговi! – зрадiли прибульцi. – Гостевичi iдуть уже. Чути iх через лiс. Чи знаете ви, що до Любичa панночку потягнув?
– Знаю. Недалеко з нею заiде.
Пан Анджей i справдi не розрахував небезпеку своеi зухвалоi експедицii. Вiн не здогадувався, що значнi сили шляхти саме повернулися додому. Вважав, що закутки порожнi, як було в часи його першого перебування в Любичi. Натомiсть тепер, включно з Гостевичaми, навiть без Стак’янiв, котрi не встигали прибути вчасно, пан Мiхал мiг виставити проти нього близько трьохсот шабель. І це були люди, звиклi до бою та навченi.
Щораз бiльше шляхти надходило до Волмонтовичiв. З’явилися нарештi i Гостевичi, котрих усi доти виглядали. Пан Володийовський оглянув загiн i його серце заспокоiлося на вигляд вправностi та легкостi, з якою бiйцi стояли в шерензi. На перший погляд розпiзнати було можна, що це жовнiри, а не звичайна неслухняна шляхта. Пан Мiхал зрадiв ще i тому, що уявив собi, як незабаром знову воякiв поведе.
Поскакали, вiдтак, клусом до Любича через бiр, яким пан Кмiциц давнiше щодня ганяв. Було вже добре по пiвночi. Мiсяць нарештi виплив на небо й освiчував лiс, дорогу та воiнiв, котрi тягнулися, ламав блiдi променi на вiстрях пiк, вiдбивався у лезах шабель. Шляхта гомонiла тихо про надзвичайну подiю, що висмикнула iх iз лiжок.
– Волочилися тут якiсь люди, – розповiдав один iз Домашевичiв. – Ми гадали, що то втiкачi, а це, мабуть, були його шпигуни.
– Аякже. Щодня якiсь чужi зайди зазирали у Водокти, нiби за милостинею, – додав iнший.
– А що це за вояки з паном Кмiцицом?
– Челядь iз Водоктiв каже, що козаки. Мабуть, вiн iз Хованським або з Золотаренком знюхався. Дотепер був просто бандитом, а тепер зрадником став, це вже точно.
– Як же вiн мiг козакiв аж сюди привести?
– З такою великою ватагою нелегко пройти непомiченим. Перша лiпша хоругва зупинила б iх на дорозi.
– По-перше, вони могли лiсами йти, а по-друге, чи мало панiв iз придворними козаками тут вiеться? Хто ж iх там вiдрiзнить вiд ворогiв! Якщо iх питають, то надвiрними семенами називаються.
– Вiн буде захищатися, – прогнозував один iз Гостевичiв, – бо чоловiк мужнiй i рiшучий, але наш полковник дасть собi з ним раду.
– Бутрими також заприсяглися, що хоч би мали до останнього впасти, але вiн не вибереться звiдти живим. Вони на нього найбiльший зуб мають.
– Бa! Я його як рубану, то хутко всi своi кривди пригадае. Краще було б живцем зрадника впiймати i пiд справедливий суд вiддати.
– Де там про суди думати, коли всi голови повтрачали! Чи ви знаете, що люди торочать? Що i вiд шведiв може прийти вiйна?
– Хай Бог милуе!.. Московська орда i Хмельницький! Ще тiльки шведiв нам бракувало, то вже б остання година настала для Речi Посполитоi.
Раптом пан Володийовський, котрий iхав попереду, обернувся i прикрикнув:
– Тихо там, панове!
Шляхта позамовкала, бо вже Любич було видно. Через чверть години дороги залишалася неповна стая до садиби. Всi вiкна були освiченi, сяяло аж надвiр, в якому повно було озброених людей i коней. Нiде нiякоi охорони, жодноi обережностi. Либонь, пан Кмiциц аж занадто вiрив у своi сили. Наблизившись ще бiльше, пан Мiхал одним поглядом упiзнав козакiв, iз котрими стiльки навоювався ще за життя великого Яреми, а пiзнiше пiд командою Радзивiлла, пробурчав тихо сам собi:
– Якщо цей гультяй привiв чужих козакiв, то вiн перебрав мiри!
І продовжував роззиратися, стримуючи весь загiн. У дворi метушня була шалена. Однi козаки свiтили смолоскипами, iншi бiгали хто куди, виходили з дому та входили знову, виносили речi, закидали лантухи на фiри. Іншi виводили коней iз стаень, худобу з обор. Галас, вигуки та накази лунали на всi боки. Вогонь смолоскипiв освiчував наче святоянський[26 - Святоянська нiч – нiч проти 24 червня перед святом Яна Хрестителя, спроба асимiляцii через християнство язичницьких обрядiв, пов’язаних iз лiтнiм сонцестоянням.] переiзд урядника до нового маетку.
Кшиштоф Домашевич, найстарший iз Домашевичiв, пiдсунувся до пана Володийовськогo.
– Ваша милосте, – сказав вiн, – весь Любич хочуть запакувати на пiдводи.
– Не вивезуть, – заспокоiв його пан Володийовський, – не лише Любич, а й навiть власнi шкури. Не бачу, однак, пана Кмiцицa, а вiн досвiдчений воiн. І нiякоi охорони!
– Бо силу свою вiдчувае. Я так бачу, що в нас бiльше як триста людей. Якби ми з вiйська не повернулися, то мiг би серед бiлого дня пройти з возами через всi закутки.
– Гаразд! – пiдвiв риску пан Володийовський. – До цiеi садиби лише та одна дорога веде?
– Вона едина, бо позаду i з бокiв самi болота.
– Це добре. По конях, панове!
Слухняна до наказiв шляхта швидко пострибала в сiдла. За ними зiмкнулися в довгу лiнiю пiшi ряди й узялися оточувати обiйстя разом iз забудовами.
Пан Мiхал iз головним загоном наблизився прямо до коловертi.
– Чекати наказу! – зронив вiн тихо. – Без команди не стрiляти!
Заледве кiлькадесят крокiв вiддiляло шляхту вiд коловертi, коли iх нарештi помiтили з подвiр’я. Кiльканадцятеро людей пiдбiгли разом до плоту i перехилилися через нього, пильно вдивляючись у темряву, а грiзнi голоси загукали:
– Гей, а це що за люди?
– Альт! – скомандував пан Володийовський. – Вогонь! Пострiли з усiх мушкетiв, якi мала шляхта, гримнули одночасно. Але ще луна iхня не вiдбилася вiд споруд, як знову пролунав голос пана Мiхала:
– Бiгом!
– Бий, убивай! – вiдгукнулися ляуданцi, кидаючись уперед, як потiк.
