Козаки вiдповiли пострiлами, але не мали вже часу набивати зброю повторно. Гурт шляхти навалився на коловерть, яка скоро обвалилася пiд натиском озброених чоловiкiв. Боротьба закипiла вже у дворi, помiж фiр, коней, лантухiв. Уперед виступили муром кремезнi Бутрими, найвправнiшi у рукопашному зiткненнi та найзапеклiшi вороги пана Кмiцица. Рухалися, як лава ординцiв, що йде через молодий лiсок, ламаючи, топчучи, нiвечачи i рiжучи все на своему шляху. За ними рубалися Домашевичi та Гостевичi.
Люди пана Анджея захищалися мужньо з-за возiв i скринь. Почали також стрiляти з усiх вiкон будинку i з даху, але рiдко, неорганiзовано, в рiзнобiй, бо в темрявi важко було своiх вiд ворогiв вiдрiзнити. За мить посипалося козацтво з подвiр’я в будинок i стайнi. Лунали зойки змилуватися. Шляхта трiумфувала.
А вже коли залишилася сама у дворi, оживився вогонь iз дому. Всi вiкна наiжачилися люфами мушкетiв i град куль посипався на подвiр’я. Найбiльша група козакiв сховалася в будинку.
– Пiд садибу! До дверей! – командував пан Володийовський.
Звiсно, пiд самими стiнами пострiли нашкодити не могли нi з вiкон, нi з даху. Становище атакувальникiв однак залишалося складним. Про штурм вiкон, схоже, нiхто навiть не думав, бо там привiтав би iх вогонь просто в обличчя. Тому полковник наказав рубати дверi.
Але й це було не так легко здiйснити, були це бiльше ворота, нiж дверi, збудованi з дубових колод, усiяних раз по раз велетенськими цвяхами, об головки яких щербилися сокири, не маючи змоги дерево вразити. Найдужчi хлопи пiдпирали час вiд часу плечима, але це не допомагало! Дверi тримали позаду залiзнi прути, а до того ж пiдперли iх зсередини дрючками. Бутрими проте рубали до нестями. Кухоннi дверi, що вели зi скарбницi, штурмували Домашевичi та Гостевичi.
Пiсля години порожнiх намагань змiнилися люди при сокирах. Декотрi родичi випали, але на iхне мiсце постали люфи мушкетiв. Знову загуркотiли пострiли. Двое Бутримiв упали на землю з простреленими грудьми. Іншi, не те що не сторопiли, а рубалися ще запеклiше.
За наказом пана Володийовськогo позатикали отвори клубами, зробленими з балахонiв. Водночас новi вигуки почулися вiд дороги. Це Стак’яни прибували на допомогу своiм братам, а за ними озброенi селяни з Водоктiв.
Прибуття пiдмоги, вочевидь, вразило обложених, бо скоро якийсь голос гучно озвався за дверима:
– Стiйте там! Не рубайте! Слухайте. Стiйте, до дiдька!.. Погомонiмо.
Пан Володийовський наказав зупинити роботу i спитав:
– Хто промовляе?
– Оршанський хорунжий Кмiциц! – прозвучала вiдповiдь. – А з ким я балакаю?
– Полковник Єжи-Мiхал Володийовський.
– Вiтаю! – почувся голос з-за дверей.
– Не час на привiтання. Чого ви хочете?
– Менi б першому поцiкавитися: чого ви хочете? Ви не знаете мене, я вас. То чому ви на мене нападаете?
– Зрадник! – втрачав терпець пан Мiхал. – Зi мною е ляуданцi, котрi з вiйни повернулися, i вони хочуть виставити вам рахунки за розбоi та за кров, невинно пролиту, i за цю панночку, котру ви зараз викрали! Ви знаете, що таке raptus puellae[27 - Raptus puellae (лат.) – згвалтування дiвчини.]? Мусите негайно пiддатися!
На хвилину запало мовчання.
– Ви б не назвали мене другий раз зрадником, – сказав знову пан Кмiциц, – коли б не цi дверi, якi нас роздiляють.
– То вiдчинiть iх. Я цього не забороняю!
– Спершу ще не один ляуданський кундель ногами беркицьне. Ви не вiзьмете мене живим!
– То вас здохлого за чуба виволочу. Нам байдуже!
– Слухайте добре i затямте те, що скажу. Якщо вiд нас не вiдчепитись, я маю тут барильце пороху i гнiт уже тлiе. Дiм я висаджу, всiх, хто тут е, i себе самого. Боже менi в цьому помагай! А тепер пiдходьте мене брати!
Цього разу хвилина мовчання була ще довша. Пан Володийовський даремно шукав вiдповiдi. Шляхта почала злякано перезиратися. Стiльки було дикоi енергii в словах пана Анджея, що в погрозу повiрили всi. Вся перемога могла бути однiею iскрою в порох розвiяна i Бiлевичiвнa пропала б на вiки.
– Заради Бога, – буркнув котрийсь iз Бутримiв, – то бiснуватий чоловiк! Вiн це готовий зробити.
Раптом пановi Мiхалу спала на гадку щаслива, як йому здавалося, думка.
– Є iнший спосiб! – крикнув вiн. – Виходьте зi мною, зраднику, битися на шаблях! Якщо покладете мене, то вiд’iдете вiльно!
Довгий час не було жодноi вiдповiдi. Серця ляуданськi билися неспокiйно.
– На шаблях? – уточнив нарештi пан Кмiциц. – Це можна!
– Якщо ви не боягуз, то так i буде!
– Слово честi, що я вiд’iду вiльно?
– Слово.
– Не може бути! – озвалося кiлька голосiв серед Бутримiв.
– Тихо, пановe, хай вам грець! – гукнув пан Володийовський. – Бо iнакше вiн i себе, i вас порохом висадить.
Бутрими замовкли, а за мить один iз них промовив:
– Буде так, як ваша милiсть хоче.
– То що там? – спитав задерикувато пана Анджей. – Сараки погоджуються?
– І присягнуть на мечах, якщо ви захочете.
– Хай присягають!
– До гурту, панове, до гурту! – покликав пан Мiхал шляхту, що стояла пiд стiнами й оточила весь будинок.
За мить усi зiбралися пiд головними дверима i скоро звiстка, що пан Кмiциц хоче порохом усе пiдiрвати, розлетiлася на всi боки. Тому стояли, як iз каменя висiченi, вiд жаху. Тим часом пан Володийовський пiдвищив голос i промовив у замогильнiй тишi:
– Всiх тут присутнiх панiв беру у свiдки, що пана Кмiцицa, оршанського хорунжого, викликаю на поединок особисто й обiцяю, що якщо вiн мене здолае, вiд’iде вiльно, i нiхто з панства йому не перешкоджатиме. І в цьому на зброi йому присягнути мусите заради Господа Бога та хреста святого.
– Зачекайте! – перепитав пан Анджей. – Я вiльно з усiма людьми вiд’iду i панночку з собою заберу?
– Панночка тут залишиться, – вiдрубав пан Володийовський, – а люди в ясир до шляхти пiдуть.
– Так не пiде!
– Тодi пiдпалюйте свiй порох! Вже ми якось змиримося з втратою, а щодо людей, то краще iх спитайте, чого вони бажають.
Знову запанувала тиша.
– Хай буде так, – погодився все ж пан Кмiциц. – Не сьогоднi я ii вкраду, то за мiсяць. Не сховаете ii навiть пiд землею! Присягайте!
– Присягайте! – повторив пан Мiхал.
