– Ми присягаемо Господу Богу i хресту святому. Амiнь!
– Ну, виходьте, виходьте вже! – нетерплячився пан Мiхал.
– Дуже поспiшаете на той свiт?
– Гаразд, гаразд! Лише швидше.
Залiзнi прути, що пiдпирали дверi зсередини, заскрипiли. Пан Володийовський трохи вiдiйшов, а за ним шляхта, щоб мiсце зробити. Незабаром дверi вiдчинилися i в них з’явився пан Анджей, високий, стрункий, як тополя. Свiтанок уже був на пiдходi i першi блiдi вогники дня впали на його горде, лицарське та молоде обличчя. Ставши у дверях, глянув вiн смiливо на натовп шляхти i промовив:
– Я вам довiрився. Один Бог знае, чи добре я зробив, але менше з цим!.. Хто тут пан Володийовський?
Низькорослий полковник вийшов уперед.
– Це я, – сказав вiн.
– Огo! Велетнем вас назвати важко, – гмикнув пан Кмiциц, кепкуючи зi зросту лицаря. – Я сподiвався мiцнiшого вояка зустрiти, хоча мушу визнати, що вiдразу видно досвiдченого жовнiра.
– Не можу цього й про вас сказати, бо ви про чатових не потурбувалися. Якщо ви до шаблi такий, як i до команди, то я не матиму багато роботи.
– Де ми станемо? – спитав жваво пан Анджей.
– Тут. Рiвне подвiр’я, як стiл.
– Згоден! Готуйтеся померти!
– Ви такi впевненi?
– Вiдразу видно, що ви в Oршi не бували, якщо в менi сумнiваетесь. Я не лише впевнений, але й жаль менi вас, бо багато про вас хорошого чув. Тому востанне пропоную: дайте менi спокiй! Ми не знайомi. То навiщо маемо дорогу один одному переходити? Що я вам особисто зробив? Дiвчина за заповiтом менi належить, як i цей маеток, i Бог свiдок, я тiльки свое отримати хочу. Це правда, що я шляхту у Волмонтовичaх порубав, але це вже нехай Бог судить, кого першого тут скривдили. Свавiльниками були моi офiцери, чи нi, вже не мае значення, досить того, що тут нiкому зла не вчинили, а вирiзали iх до ноги, як скажених собак, за те, що з дiвчатами в корчмi хотiли потанцювати. Хай буде кров за кров! Потiм i жовнiрiв моiх знищили. На Божi рани, прийму присягу, що я без жодних лихих намiрiв у цей край приiхав, а як мене тут прийняли?.. Але хай буде кривда за кривду. Ще свое отримаю, а прикрощi винагороджу… по-сусiдськи. Краще бажаю так, а не iнак…
– А якi ж то люди сюди з вами тепер прибули? Звiдки ж узяли цих помiчникiв? – спитав пан Володийовський.
– Звiдки взяв, звiдти й узяв. Не проти вiтчизни iх сюди привiв, а щоб статки своi повернути.
– Tо це так?.. Отже, за свое ви з ворогом об’едналися? А чим же iм за iхнi послуги будете платити, якщо не зрадою?.. Нi, братику, не перешкоджав би я вам тягатися з цiею шляхтою, але кликати ворога на допомогу – зовсiм iнша рiч. Вам тут не викрутитися. А тепер ставайте, ставайте вже, бо знаю, що перед собою страхопуда бачу, котрий себе за оршанського майстра видае.
– Самi напросилися! – кинув пан Кмiциц, стаючи в позицiю.
Але пан Володийовський не квапився i шаблю ще не витягав, озирнувся навколо по небу. Свiтало вже. На сходi зайнялося перше золото i блакитна стрiчка розтягнулася свiтлим пасмом, надворi однак було ще досить темно, особливо перед будинком, сутiнки тут ще панували повнiстю.
– Добре день починаеться, – зауважив пан Мiхал, – але сонце ще не скоро вийде. Може, ви бажаете, щоб нам посвiтили?
– Менi байдуже.
– Скажiть, панове! – закликав пан Володийовський, звертаючись до шляхти. – Чи не принести якого лiхтаря чи лучини, буде нам свiтлiше в цьому оршанському танцi.
Шляхта, якiй жартiвливий тон молодого полковника дивно додавав духу, поштовхався жваво до кухнi. Дехто став збирати потоптанi пiд час битви факели i вже за якийсь час близько п’ятдесяти червоних язикiв полум’я замиготiло в блiдих вранiшнiх сутiнках. Пан Мiхал вказав на них шаблею пану Анджею.
– Погляньте, справжня похоронна процесiя!
Той вiдреагував моментально:
– Полковника ховають, тому й потрiбнi урочистостi!
– Справжнiй змiй iз вас!..
Тим часом шляхта заточилася мовчки навколо лицарiв. Всi здiйняли запаленi факели вгору, за ними тiснилися iншi, цiкавi та неспокiйнi. Всерединi супротивники мiрялися поглядами. Тиша стала жахливою, лише обгорiлi вуглинки сповзали з шелестом на землю. Пан Володийовський був веселий, як щиголь погожого ранку.
– Ви будете починати? – заохотив пан Кмiциц.
Перший брязкiт вiдiзвався луною в серцях усiх, хто дивився. Пан Мiхал пiдрiзав немов неохоче, пан Анджей вiдбив i пiдрiзав у вiдповiдь, полковник знову вiдбив. Сухий брязкiт ставав щораз енергiйнiшим. Усi затамували подих. Пан Кмiциц стрiмко атакував, а пан Володийовський лише лiву руку за спину заклав i стояв спокiйно, роблячи недбайливi рухи, дуже малi, майже незначнi. Здавалося, що вiн хотiв себе лише затулити, й одночасно поберегти супротивника. Часом вiдступав малий крок назад, часом наступав уперед, либонь, дослiджував майстернiсть вiзавi. Хорунжий розпашiв, його опонент був холодний, як майстер, котрий iспитуе учня i ставав щораз спокiйнiшим. Врештi-решт, на великий подив шляхти, полковник виголосив промову:
– Побалакаймо, – сказав вiн, – бо iншоi такоi нагоди вже не буде. Ага! То це такий оршанський стиль?.. Мабуть, ви там самi були змушенi горох молотити, бо махаете шаблею, як цiпом. Добре ж ви вже втомилися. А ви справдi найкращий в Oршi?.. Такий удар дуже популярний серед трибульських слуг. А це курляндський. Добре ним вiд собак вiдбиватися. Стережiться кiнчика шаблi. Не вигинайте так долонi, бо дивiться, що станеться. Пiдiймiть!..
Останне слово пан Володийовський промовив чiтко, водночас описав пiвколо, долоню та шаблю потягнув до себе й усi глядачi втямили, що вiн мав на увазi пiд словом «Пiдiймiть!» Шабля пана Кмiцицa, як голка, витягнута з нитки, засвистiла над головою полковника й упала в нього за спиною. Вiн пояснив:
– Це називаеться: вилущувати шаблю.
Пан Анджей стояв блiдий, iз божевiльними очима, хитався, здивований не менше за шляхту ляуданську. Тендiтний полковник вiдсунувся вбiк, вказав на шаблю, що лежала на землi, й удруге повторив:
– Пiдiймiть!
В якусь мить здавалося, що пан Кмiциц кинеться на нього з голими руками. Вiн уже був готовий до стрибка, коли пан Володийовський, притиснувши рукiв’я до грудей, пiдставив вiстря, але пан Анджей кинувся на шаблю й упав iз нею знову на страшного супротивника.
Голосний гомiн пронiсся в колi тих, хто стежив за поединком i коло звужувалося щораз бiльше, а за ним сформувалося друге, трете. Козаки пана Кмiцица пропихали голови мiж плечима шляхтичiв, немов усе життя в найкращiй з ними жили злагодi. Мимовiльнi вигуки виривалися з вуст глядачiв. Інколи лунав вибух невгамовного, нервового смiху, всi побачили майстра над майстрами.
А той жорстоко розважався, як кiт iз мишею – i показово щоразу недбалiше махав шаблею. Лiву руку висунув з-за спини i засунув у кишеню рейтуз. Пан Анджей казився, хрипiв, на завершення булькотливi звуки вирвалися з його горла крiзь стиснутi зуби:
– Закiнчуйте вже!.. Годi вже сорому!..
– Гаразд! – погодився пан Володийовський.
Почувся короткий свист, страхiтливий, потiм здавлений зойк. Водночас пан Кмiциц розвiв руки, його шабля випала з них на землю. І вiн завалився обличчям до нiг полковника.
– Живий, – оголосив пан Мiхал, – не впав долiлиць! І вiдкотивши полу жупана пана Анджея, почав витирати об неi шаблю.
Загомонiла шляхта в один голос, але в цих вигуках звучало щораз виразнiше:
– Добити зрадника… Добити!.. Зарубати!
І кiлькох Бутримiв уже бiгло з шаблями наголо. Враз сталося щось дивне. Можна було б сказати, що невисокий пан Володийовський вирiс на очах. Шабля найближчого Бутримa вилетiла йому з руки слiдом за Кмiцицoвою, немовби ii вихор пiдхопив. Пан Мiхал натомiсть крикнув iз очима, що аж iскрили:
– Охолоньте! Геть!.. Це моя здобич, а не ваша!.. Вiдiйдiть!..
Усi замовкли, остерiгаючись гнiву чоловiка, вiдтак той сказав:
– Не потрiбна менi тут скотобiйня!.. Ви, будучи шляхтою, мали б знати звичай честi, що пораненого не добивають. Навiть iз ворогом такого не роблять, а що вже казати про супротивника, в поединку переможеного.
– Вiн зрадник! – обурився котрийсь iз Бутримiв. – Такого годиться вбити.
