– Геть! Геть! – волав господар. – Раз! Два! Три!..
Знову пролунав пострiл, i цього разу трiски посипалися з кiстки.
– Дайте i нам пiстолi! – закричали всi одночасно.
І схопившись, почали пiдганяти п’ястуками по шиях пахолкiв, аби поквапилися. Менш нiж через чверть години всю залу заполонили пострiли. Дим затьмарив свiтло свiчок i постатi стрiльцiв. Гуркiт пострiлiв супроводжував голос Зендa, котрий каркав, як крук, скиглив, як сокiл, вив, як вовк, i ревiв, як тур. Щомитi його обривав свист куль. Трiски летiли з черепiв, дiрявилися стiни i портрети в рамках. У метушнi пострiляли навiть Бiлевичiв, а пан Раницький, упавши в шал, рубав iх шаблею.
Переляканi слуги стояли, нiби зацiпенiли, витрiщаючи очi на забаву, що на атаку татарiв була подiбна. Собаки завили та загавкали. Весь будинок був на ногах. На подвiр’i купчилися люди. Дворовi дiвулi пiдбiгали до вiкон i притискали обличчя до шиб, розплющуючи носи та видивляючись, що вiдбуваеться всерединi.
Врештi iх помiтив Зенд, вiн свиснув так голосно, що аж у вухах усiм задзвенiло, i заверещав:
– Шановне панство! Пташечки пiд вiкнами! Пташечки!
– Синички! Синички!
– Нумо до танцю! – чулися неслухнянi голоси.
П’яний натовп вилився через сiни на ганок. Мороз не витверезив захмелiлих голiв. Дiвчата кричали, нiби iх рiзали, й тiкали по всьому подвiр’i. Їх доганяли, хапали й тягнули в покоi. Через якийсь час почалися танцi в диму, на уламках кiсток, вiдколених трiсках, навколо столу, на якому розлите вино утворило вже цiлi озера.
Ось так розважалися в Любичi пан Кмiциц i його дика компанiя.
Роздiл III
Упродовж наступних кiлькох днiв пан Анджей щодня вiдвiдував Водокти i щодня повертався ще бiльше закоханим. І все бiльше захоплювався своею Олюнькою. Перед компанiйцями також свою наречену вихваляв, поки одного дня не сказав iм:
– Моi любi овечки, iдете сьогоднi чолом бити, бо ми домовилися з дiвчиною, що в Мiтруни всi вирушаемо на санках у лiсi кататися i в третiй маеток завiтати. Вона у вiдповiдь буде нас гостити, а ви щоб пристойно поводилися, бо на капусту посiчу того, хто iй чимось не вгодить…
Парубки охоче пiдхопилися i гайда одягатися, а незабаром вже чотири пари саней везли нетерплячу молодь у Водокти. Пан Кмiциц сидiв у перших, гарно прибраних, що нагадували срiбного ведмедя. Їх тягнули три калмики в святковiй упряжi, прикрашенiй стрiчками та пiр’ям павича, за тодiшньою смоленською модою, яку вiд дальших смоленських сусiдiв перейняли й собi. На козлах сидiв пахолок, наче на шиi ведмежiй. Пан Анджей, одягнений у зелену оксамитову бекешу[14 - Бекеша – старовинний козацький жупан.], застiбнуту на золотi петлi та пiдбиту соболями, i в соболину шапку з пером чаплi, був веселий, збуджений i так промовляв до пана Кокосiнського, котрий сидiв поруч:
– Слухай, Кокошку! Ми трохи перебрали мiри того вечора, самого першого, коли черепам i портретам дiсталося. Ба, дiвчата були ще гiршi. Завжди нечистий Зенд пiдмовить, а потiм кому вiдповiдати? Менi! Боюся, щоб люди не теревенили, бо ж iдеться про мою репутацiю.
– Нiчого вашiй репутацii не станеться, бо вона нi до чого не придатна, як i наша.
– А хто в цьому винен, якщо не ви? Пам’ятай, Кокошку, що й в Оршi мене мали через вас за гультiпаку i язики на мене так гострили, як ножi на бруску.
– А хто пана Тумграта на морозi бiля коня вiв? Хто того коронного порубав, котрий питав, чи в Оршi вже на двох ногах ходити, чи ще на чотирьох? Хто панiв Визинських, батька та сина, обiбрав? Хто останнiй сеймик розiгнав?
– Сеймик був в Оршi, а не деiнде, це домашнi справи. Пан Тумграт, умираючи, вибачив менi, а про решту нема навiть сенсу балакати, бо трафунки трапляються навiть невинним.
– Я ще не все згадав, про вiйськовий трибунал також не згадую, що вас у таборi чекае.
– Не мене, а вас, бо я тiльки тим завинив, що вам, вiтрогонам, грабувати дозволив. Але менше з тим. Стули пельку, Кокошку, i нiчого не кажи Олюньцi, нi про поединки, нi особливо про ту стрiлянину по портретах i про дiвок. Якщо дiзнаеться, я всю провину перекладу на вас. Слугам я вже заказав i дiвулям, якщо хоча б словом обмовляться, то накажу паси з них дерти.
– Звелiть пiдкуватися, Яндрусю, якщо вже так дiвчини боiтеся. Іншим ви були в Оршi. Бачу це тепер, бачу, що будете, як на прив’язi ходити, а це нiщо! Один давнiй фiлософ казав: «Якщо не ти, то тебе!» Ви вже зовсiм дозволили себе оплутати.
– Бовдур ти, Кокошку! А що стосуеться Олюньки, то й ти будеш з ноги на ногу переступати, коли ii побачиш, бо з такими гречними думками другоi такоi не знайдеш. Що хороше, вона вiдразу ж похвалить, а що кепське, то ганити не забариться, бо, незважаючи на юнiсть, мае свою думку i готове рiшення. Так уже ii небiжчик пiдкоморний виховав. Захочеш перед нею фантазii парубоцькi показати та повихвалятися, що закон розтоптав, то самому ще й соромно стане: бо вiдразу ж скаже, що добропорядний громадянин такого робити не може, бо це проти батькiвщини… Так вона скаже, i тобi наче хтось в пику заiхав, i сам дивуешся, що ранiше того не втямив… Тьху! Ганьба! Ми поводилися негiдно, то тепер маемо перед чеснотами та невиннiстю очима свiтити… Найгiршими були тi дiвчата!..
– Не були вони найгiршими. Я чув, що тут по закутках шляхтянки, як кров iз молоком, i, кажуть, зовсiм безвiдмовнi.
– Хто тобi таке казав? – пожвавився пан Кмiциц.
– Хто сказав? Та хто ж iще, якщо не Зенд! Вчора патякав, смакуючи вино. Вiн iздив у Волмонтовичi однiею дорогою i повiдомив, що бачив море синичок, котрi з всеношноi поверталися. «Я думав, – розповiдав вiн, – що з коня впаду, бо дiвки були на будь-який смак – i худi, i гладкi». І коли на котру поглянув, то йому вiдразу ж усi своi зуби показала. І це не дивно! Бо всi найкращi хлопи серед шляхти пiд Расейняй подалися, а синички нудяться самi.
Пан Анджей штовхнув лiктем у бiк товариша:
– Поiдемо, Кокошку, якогось вечора, нiби заблудивши, еге ж?
– А як щодо вашоi репутацii?
– А, до дiдька! Припни язика! Їжте самi, якщо так, або краще занехай i вий! Не обiйшлося б без галасу, а з тутешньою шляхтою хочу мирно жити, бо iх опiкунами Олюньки покiйний пiдкоморний призначив.
– Ви це казали, але я не хотiв вiрити. Звiдки ж така честь для сарак?
– Бо на вiйну з ними ходив, i я чув це ще в Оршi, як вiн торочив, що чесна кров тече в тих ляуданцях. Але, правду кажучи, Кокошку, я вiдразу ж здивувався, бо це так, нiби iх наглядачами надi мною поставив.
– Будете змушенi з ними рахуватися i в ноги кланятися.
– Ще до того дух iз них виб’ю. Цить, бо я закипаю! Це вони будуть менi вклонятися та служити. Хоругва готова на перший же поклик.
– Уже хтось iнший буде тiею хоругвою командувати. Зенд каже, що е якийсь полковник серед них… Забув його прiзвище… Володийовський, чи якось так. Вiн пiд Шкловом ними командував. Кажуть, гарно себе проявив, а iх там добряче причесали!
– Чув я про котрогось пана Володийовського, бравого вояка… Але ось уже Водокти виднiються.
– Ех, добре людям живеться в цiй Жемайтii, бо всюди огиднi порядки. Старий мав бути неабияким господарем… І двiр, бачу, показний. Їх тут менше ворожий вогонь палить, то можуть будуватися.
– Гадаю, що про ту сваволю в Любичi вона ще не могла дiзнатися, – сказав нiби сам собi пан Кмiциц.
Пiсля цього вiн обернувся до свого супутника:
– Тож, Кокошку, попереджаю тебе, а ти повтори ще раз рештi, що мусите тут пристойно поводитись, i нехай собi тiльки хтось щось дозволить, як на милiсть Божу, на сiчку порубаю.
– Ого! Але ж вас осiдлали!
– Осiдлали, не осiдлали, тобi до того зась!
– Не дивiться на мене косо, то не буде вам проса, – флегматично зауважив пан Кокосiнський.
– Стьобни батогом! – гукнув кучеровi Кмiциц.
Пахолок, котрий сидiв на шиi срiбного ведмедя, замахнувся батогом i цьвохнув дуже справно, iншi возii взяли з нього приклад, i поiхали гамiрно, бадьоро, весело, як поiздом.
Вивалилися iз саней, увiйшли спочатку в сiни, величезнi, як комора, не бiленi, а звiдти повiв iх пан Анджей у iдальню, прикрашену, як i в Любичi, головами впольованих тварин. Тут вони зупинилися, споглядаючи уважно i з цiкавiстю на дверi в сусiдню кiмнату, з яких мала вийти панна Олександра. Тим часом, добре пам’ятаючи застереження пана Кмiцицa, балакали один iз одним так тихо, як у костелi.
– Ось ти за словом у кишеню не лiзеш, – шепотiв пан Углiк пановi Кокосiнськoму, – то привiтаеш вiд нас усiх.
– Я складав промову всю дорогу, – вiдказав пан Кокосiнський, – але не знаю, чи пiде достатньо гладко, бо мене Яндрусь дуже сильно обмежив.
– Що-небудь, аби з фантазiею! Що мае статися, нехай станеться! О, вже йде!..
