Потоп. Том I

Розділ VII

Пан Володийовський, славетний і старий вояк, хоч і молодий іще чоловік, сидів, як то кажуть, у Пацунелях у Пакошa Ґаштовтa, патріарха пацунельськогo, котрий мав репутацію найзаможнішого шляхтича серед усієї дрібної братії Ляуданської. Його три доньки, котрі були заміжні за Бутримaми, отримали в щедрому посагу добре срібло, кожна по сто талярів, крім усілякого іншого добра, так що й жодна родовитіша шляхтянка більше не мала. Ще три доньки залишалися вдома паннами і вони пильнували пана Володийовськогo, рука котрого то гоїлася, то мертвіла знову, коли траплялася сльота на дворі. Всі ляуданці переймалися цією рукою, бо її бачили при роботі на річці Шкловці і під Сепеловом, і панувала думка, що кращу важко було знайти в усій Литві. Оточили також молодого полковника в усій околиці надзвичайною шаною. Ґаштовти, Домашевичі, Ґостевичі та Стак’яни, а за ними й інші присилали в Пацунелі достатньо риби, грибів і звірини, сіна для коней і дьогтю для ресор, щоб лицареві та його челяді нічого не бракувало. А якщо панич почувався слабкішим, то наввипередки їздили за цирульником до Паневежиса – словом, усі намагалися прислужитися.

Пану Володийовському так було добре, бо хоч у Кейданах йому було б зручніше, i медик місцевий був дуже фаховий, він усе одно сидів у Пацунелях, a старий Ґаштовт радo приймав гостя i мало пушинки з нього не здував, бо це дуже підіймало його авторитет в усій Ляуді, що такого знаменитого має постояльця, котрий iз самим Радзивіллoм міг би заслугами посперечатися.

Після побиття та вигнання пана Кміцицa пішов поголос серед захопленої паном Володийовським шляхти, що добре було б одружити його з панною Олександрою. «Чи можна для неї кращого чоловіка по світу шукати? – торочили старигани на спеціальних зборах, де цю справу розглядали. – Якщо той зрадник безчесними вчинками свою репутацію заплямував, й якщо він ще живий, то все одно у руки ката потрапить, то панночка мала б його вже давно із серця викинути, бо так було сказано і в заповіті, окремим абзацом передбачено. Тому нехай пан Володийовський з нею й одружиться. Як опікуни можемо це дозволити, таким чином і вона отримає чесного кавалера, і ми сусіду та вождя для себе».

Коли ця думка була одноголосно підтримана, поїхали старійшини спочатку до пана Володийовськогo, котрий не довго думаючи на все погодився, а потім і до панночки, котра, не довше думаючи, рішуче таке заперечила. «Любичeм, – пояснила вона, – лише один небіжчик мав право правити, а маєток у пана Кміцица можна буде відібрати не раніше, ніж його суди до страти засудять. Що ж стосується мого заміжжя, то навіть про це й не згадуйте. Надто багато я пережила болю, щоб про щось таке могла думати. Того з серця я викинула, а цього, хоч би був найкращий, не привозьте, бо я зовсім до нього не вийду».

Не було що й сказати на таку рішучу відмову і шляхта повернулася додому дуже стурбована: менше журився пан Володийовський, а найменше – молоді Ґаштовтівни: Терка, Мариськa і Зоня. Рослі були це дівчата та рум’яні, мали волосся, як льон, очі, як незабудки, і широкі спини. Пацунельки взагалі славилися своєю вродою. Коли йшли гуртом до костелу, можна було б описати: квіти на лузі! А ці три були найпрекраснішими між пацунелькaми. До того старий Ґаштовт і на освіту грошей не пожалів. Органіст із Мітрунів навчив їх мистецтва читання, церковних гімнів, а найстаршу Терку – ще й гри на лютні. Маючи добрі серця, ретельно опікувалися паном Володийовським, одна намагаючись затьмарити іншу в чуйності та піклуванні. Про Марисю казали, що закохана в молодого лицаря. У цій балаканині не було всієї правди, бо всі три, а не лише вона одна, були закохані до нестями. Молодик також любив їх без міри, особливо Мариську та Зоню, бо Терка мала звичку надто на чоловічу зрадливість нарікати.

Не раз бувало довгими зимовими вечорами, що старий Ґаштовт, повечерявши, спати йшов, а вони з паном Володийовським сиділи біля груби. Недовірлива Терка куделю пряла, солодка Марися пір’я дерла задля розваги, а Зоня нитки з веретен на мотки намотувала. Але коли пан Володийовський починав розповідати про війни, на яких побував, або про дива, які бачив у різних магнатських садибах, то робота припинялася, дівчата на парубка, як на веселку задивлялися, і щоразу котрась вигукувала від подиву: «Ах! Я не жила ще на світі! Любий ви наш!» – а інша вторила: «Всю ніч ока тепер не заплющу».

Натомість пан Володийовський, у міру, як здоров’я його поверталося і шаблею вже майже цілком вільно міг володіти, щораз ставав веселішим і щораз охочіше про все розповідав. Одного вечора сиділи собі, як зазвичай після вечері, перед каміном, з якого жваві вогники відсвітлювали на всю темну кімнату. Присутні почали жартома сперечатися. Дівчата хотіли оповідок, а пан Володийовський просив Терку, щоб йому щось заспівала під лютню.

– Самі співайте! – пхикнула панночка, відштовхуючи інструмент, який їй пан Володийовський подавав. – Я маю роботу. Бували по світах, то мали б різних пісень навчитися.

– Звісно, я навчився. Але сьогодні нехай уже так буде: я заспіваю першим, а ви після мене. Робота не втече. Якби якась білоголова24 попросила, то не стала б їй опиратися, а до чоловіків ви завжди вперта.

– Так і треба.

– То й я на таке заслуговую?

– Та де там! Співайте вже, паночку.

Пан Володийовський забренькав на лютні, зробив кумедне обличчя і заспівав фальшивим голосом:

– О, це несправедливо! – зупинила молодика Марися, зашарівшись, як малина.

– Це жовнірська пісня, – пояснив пан Володийовський, – яку ми співали на зимових квартирах, прагнучи, щоб яка добра душа над нами зглянулася.

– Я б першою зглянулася…

– Дякую, панно. Якщо так, то не маю більше про що співати і лютню в гідніші руки віддаю.

Терка цього разу інструменту не відштовхнула, бо її зворушила пісня пана Володийовськогo, в якій було набагато більше хитрощів, ніж правди. Тож вдарила разом по струнах і, склавши губи «бантиком», заспівала:

Пан Володийовський так розвеселився, що аж у боки взявся радісно і залементував:

– То всі хлопці зрадники? А військові, моя добродійко? Панна Терка сильніше стулила вуста і заспівала з подвійною енергією:

– Не зважайте, пане, на Терку, вона завжди така! – сказала Марися.

– Як же мені не зважати? – здивувався пан Володийовський. – Якщо всьому військовому стану так дошкульно дорікають, я від сорому не знаю, куди очі сховати.

– Самі хочете, щоб я співала, а потім мене на глум берете, – надулася Терка.

– Я критикую не спів, а лише захищаю репутацію військових, – відказав на те лицар. – Щодо співу, мушу визнати, що навіть у Варшаві такого відбірного голосочку не чув. Вас би ще в плудерки25 одягти, то могли б навіть у Святого Яна співати, котрого катедральний костел і королівство дуже шанують.

– А навіщо її в плудерки одягати? – не збагнула наймолодша Зоня, котру зацікавила згадка про Варшаву та королівство.

– Бо там у хорі білоголові не співають, а лише чоловіки та молоді хлопці: одні товстими голосами, як жоден тур не зареве; інші тонко, що і на скрипках тоншого не добудеш. Я чув їх багато разів, коли з нашим великим і незабутнім руським воєводою на вибори теперішнього короля нашого їздили. Вони справді дивовижні, аж душа з людини втікає! Багацько там музикантів: є Форстер, котрий славиться делікатними руладами, і Капула, і Джан Батист, і Клерт, майстер до лютні, і Марек, і Мільчевський ввічливо акомпонують. Вони всі, коли разом у костелі гукнуть, то ніби хор серафимів наяву почув.

– Це вже точно! Як на живо? – склала руки Марися.

– А короля ви багато разів бачили? – не вгавала Зоня.

– Так із ним балакав, як із вами. Після берестейської баталії за голову мене обіймав. Мужній він чоловік і такий милостивий, що хто його хоча б раз побачить, обов’язково мусить полюбити.

– Ми його навіть не бачивши любимо!.. А корону він постійно носить на голові?

– Якби ж то щодня в короні ходити! Залізна була б тоді потрібна голова. Корона собі в костелі лежить, від чого й авторитет її зростає, а його величність на голові чорний капелюх носить, діамантами прикрашений, від яких сяйво на весь замок відсвічує.

– Кажуть, що королівський замок гарніший навіть, ніж у Кейданах?

– Ніж у Кейданах? Та він зі столичним навіть рівнятися не може! Це строга будівля, вся мурована, що дерева навіть не побачиш. Навколо є два ряди покоїв, один від одного гарніший. У них там можна побачити розмаїті війни та звитяги, пензлем на стінах увіковічені, наприклад, дії Зиґмунтa III та Владиславa. Надивитися на таке неможливо, бо все, наче живе. Дивно, що не рухаються ті, хто б’ються, і не лементують. Але вже цього ніхто передати не зуміє, навіть найкращий маляр. Деякі покої повністю зроблені з золота; крісла та лавки бісером або парчею оздоблені, столи з мармуру й алебастру, а що шкатулок, пудрениць, годинників, що вдень і вночі час показують, цього б і на пергамент не переписати. Винятково король із королевою по тих покоях ходять і достатку радіють. А ввечері дивляться театр, задля більшої розваги…

– А що таке театр?

– Як би це вам пояснити. Це таке місце, де грають комедії й італійські майстерні піруети демонструють. Приміщення для нього таке велике, як цілий костел, повністю у масивних колонах. По один бік сидять ті, хто хоче дивитися, а по інший – майстерно зроблені декорації. Одні підіймаються і опускаються; інші на шурупах в різні боки обертаються. Часом показують темряву з хмарами, а потім приємне світло. Нагорі небо з сонцем або з зорями, а внизу можна побачити часом жахливе пекло…

– Ісусе! – зойкнули пацунельки.

– …З чортяками. Часом море безкрайнє, на ньому кораблі та сирени. Одні особи спускаються з неба, інші виходять з-під землі.

– Я би пекла бачити не хотіла! – вигукнула Зоня. – Дивно, що люди від такого жахливого видовища не втікають.

– Не тільки не втікають, а й плескають від захоплення, – продовжував пан Володийовський, – бо це все імітація, не справжнє, й якщо перехрестити, не зникне. Немає в цьому жодного злого духа, лише людська фантазія. Навіть єпископи туди з почтом ходять, і різні сановники, котрі потім разом із королем перед сном до бенкету сідають.

– А вранці й удень що вони роблять?

– Це залежить від настрою. Вранці встають і ванну приймають. Є там така кімната, в якій немає підлоги, а лише олов’яна ніша, як срібло виблискує, а в ній вода налита.

– Вода в кімнаті. Ви таке чули?

– Так і є. Вода прибуває або витікає, як заманеться. Може вона бути теплою або зовсім холодною, бо там є труби з краниками, з яких така і така ллється. Покрутите краником, аж із нього тече, що і плавати можна в кімнаті, як в озері. Жоден король не має такого замку, як наш милостивий володар, це відома річ, і закордонні депутати те саме розповідають. Жоден також над таким чесним народом не панує, бо хоч є різні ввічливі нації у світі, лише нашу Господь Бог особливим милосердям своїм обрадував.

– Щасливий наш король! – зітхнула Терка.

– Звісно, що був би він щасливий, якби не громадянські справи, якби не війни невдалі, які Річ Посполиту руйнують за гріхи та незгоди наші. Все це на плечах королівських, а йому ще й у провину на наших сеймах це ставлять. А чи він винен, що його слухати не хочуть?.. Важкі часи настали в нашій вітчизні, таких важких ще не бувало. Найтихіший ворог уже нами легковажить, нами, що з турецьким султаном донедавна успішно воювали. Так от Бог за гонор карає. Дяка Йому, що моя рука добре гоїться під вашим наглядом… Бо час, великий час, за милу вітчизну згадати і в поле рушати. Гріх у такі часи байдикувати.

– Тільки про виїзд навіть не згадуйте.

– Не може бути інакше. Добре мені тут у вас, але наскільки мені краще, настільки гірше. Нехай там мудрагелі на сеймах сперечаються, а жовнір сумує за полем. Скільки життя, стільки й служби. Після смерті – Бог, котрий у серця зазирає, найкраще таких винагородить, не заради слави, а задля користі для вітчизни служать. Та, мабуть, усе менше таких і тому найшла на нас чорна година.

Очі Maрисі зволожилися, аж наприкінці сльозами вибухнули і полили рум’яні щічки.

– Ви поїдете і нас забудете, а ми тут уже хіба всі засохнемо. Хто ж нас тут боронитиме від нападників?

– Я поїду, але вдячність збережу. Рідко можна знайти таких чесних людей, як у Пацунелях!.. Ви досі того пана Кміцицa боїтеся?

– Певна річ, боїмося. Дітей ним тут матері лякають, як вовкулакою.

– Не повернеться він, а хоч би й приблудився, не буде вже з ним тих гультяїв, котрі, висновуючи з того, що люди кажуть, ще гіршими були за нього. Найбільше шкода, що такий добрий вояк так занапастив ім’я та славу, і маєток втратив.

– І панночку.

– І панночку. Багато про неї доброго розповідають.

– Цілими днями вона, небога, тепер лише плаче і плаче.

– Гм, – буркнув пан Володийовський, – але ж не за Кміцицом вона побивається?

– Хто його зна! – засумнівалася Марися.

– Тим гірше для неї, бо він уже не повернеться. Пан гетьман відіслав частину ляуданців додому, то й сила тепер є. Без суду його б зараз посікли. Мусить він знати, що ляуданці повернулися, тому навіть носа не висуне.

– Подейкують, що наші знову мають вирушати, – зауважила Терка, – бо лише на короткий час одержали відпустку.

– Ох, – повідомив пан Міхал, – гетьман розпустив їх, бо грошей у скарбниці не має. Справжній відчай! Коли люди найбільше потрібні, то мусить їх відсилати. Але вже на добраніч, панночки, час уже спати. І щоб вам якийсь пан Кміциц із вогняним мечем не приснився…

Сказавши це, пан Володийовський піднявся з лави й уже намірився іти, але заледве зробив крок до дверей, коли враз зчинився галас у сінях і якийсь пронизливий голос зарепетував за дверима:

– Гей там! На милість Божу! Відчиняйте швидше, хутко!.. Дівчата перелякалися не на жарт. Пан Міхал кинувся до шаблі, що висіла на одвірку, але не встиг ще з нею повернутися, як Терка відсунулася й у кімнату ступив невідомий чоловік, котрий упав до ніг лицаря.

– Рятуйте, пане полковнику!.. Панночку викрали!..

– Яку панночку?

– У Водоктaх.

– Кміциц! – вдарив у поли пан Володийовський.

– Кміциц! – заверещали дівчата.

– Кміциц! – повторив посланець.

– А хто ти такий? – спитав пан Міхал.

– Я бурмістр із Водоктів.

– Ми його знаємо! – вимовила Терка. – Він дьоготь для вашої милості возив.

З-за печі виліз старий заспаний Ґаштовт, а в дверях з’явилися двоє помічників пана Володийовськогo, котрих галас заманив до покою.

– Сідлайте коней! – наказав пан Міхал. – Один хай до Бутримів вирушає, а другий коня мені подає!

– У Бутримів я вже був, – застеріг бурмістр, – бо до них найближче. Це вони мене до вашої милості послали.

– Коли панночку викрали? – спитав полковник.

– Щойно. Там ще челядь ріжуть. Я ледь до коня добіг. Старий Ґаштовт протер очі. – Що? Панночку викрали?

– Саме так. Кміциц її захопив! – підтвердив пан Володийовський. – Я вирушаю на підмогу!

Сказавши це, парубок звернувся до посланця:

– Рушай до Домашевичів, – наказав він, – хай із мушкетами їдуть!

– А ви, кози! – гримнув раптом дідуган на доньок. – Ану, кози! Всі на село, будити шляхту, хай шаблі хапають! Панночку викрав пан Кміциц. Що ж це таке?.. Боже, рятуй! Розбійник, баламут. Що ж це таке?

– Гайда всіх будити, – нагадав пан Міхал, – буде швидше. Ходіть уже! Коні, чую, вже є.

Вже за хвилину він сидів на коні, а з ним двоє помічників: Огарок і Сируць. Усі пустилися дорогою поміж хатами, гримаючи у двері, у вікна та репетуючи що є сили:

– До шабель! До шабель! Панночку у Водоктaх викрали! Кміциц уже недалеко!

Учувши ці крики, люд висипав із хат подивитися, що діється, а збагнувши, про що мова, і собі взялися репетувати: «Кміциц недалеко! Панночку вкрав!» – і з цим вереском стрімголов стрибали на шиї своїм коням або в оселі кидалися шаблі по стінах у темряві намацувати. Щораз більше голосів повторювало: «Кміциц недалеко!» Рейвах учинився на закутку, світло спалахнуло, почувся плач жіночий і гавкіт собачий. Нарешті шляхта висипала на дорогу, хто кінно, а хто пішо. Над громадою людських голів поблискували в тіні шаблі, піки, рогатини і навіть залізні вила.

Пан Володийовський окинув поглядом загін, послав кільканадцятьох у різні боки, а сам із рештою рушив уперед.

Вершники рухалися на чолі, піші йшли за ними, і потягнулися до Волмонтовичів, щоб із Бутримaми з’єднатися. Була десята година вечора, ніч ясна, хоч місяць ще не зійшов. Ті шляхтичі, котрих тільки-но з війни великий гетьман відіслав, зараз же зімкнулися в ряди. Інші, переважно піші, йшли не так чітко, брязкаючи зброєю, теревенячи та голосно позіхаючи. Часом проклинали вражого пана Кміцицa, котрий їх солодкого сну позбавив. Так дійшли аж під Волмонтовичі, перед якими висунувся до них збройний відділ.

– Стій! Хто їде? – почулися голоси з того загону.

– Ґаштовти!

– Mи Бутрими, Домашевичі вже є.

– Хто у вас командує? – спитав пан Міхал.

– Юзва Безногий, до послуг пана полковника.

– Маєте якусь звістку?

– До Любичa її повіз. Перебралися через болото, щоб через Волмонтовичі не йти.

– До Любичa? – здивувався пан Володийовський. – Як він там думає захищати? Адже Любич не фортеця?

– Силі, мабуть, довіряє. Людей при ньому з двісті осіб! Імовірно, хоче статки свої з Любичa забрати. У них є фіри і коней тяглових чимало. Мабуть, не знав про повернення наших із війська, бо дуже вже вільно він поводиться.

– Це добре! – зауважив пан Міхал. – Тоді від нас не втече. Скільки маєте рушниць?

– У нас, Бутримів, є з тридцять, а в Домашевичів – удвічі більше.

– Гаразд. Нехай п’ятдесят людей із рушницями вирушить під вашою орудою захищати переправу на болоті – хутко! Інші підуть зі мною. Про сокири не забувайте!

– Як накажете!

Зробився великий рух. Малий загін подався підтюпцем до болота під командою Безногого.

Тим часом приїхало кільканадцять Бутримів, котрих раніше послали за іншою шляхтою.

– Ґостевичів не видно? – спитав пан Володийовський.

– А, то це ви, пане полковнику!.. Дяка Богові! – зраділи прибульці. – Ґостевичі їдуть уже. Чути їх через ліс. Чи знаєте ви, що до Любичa панночку потягнув?

– Знаю. Недалеко з нею заїде.

Пан Анджей і справді не розрахував небезпеку своєї зухвалої експедиції. Він не здогадувався, що значні сили шляхти саме повернулися додому. Вважав, що закутки порожні, як було в часи його першого перебування в Любичі. Натомість тепер, включно з Ґостевичaми, навіть без Стак’янів, котрі не встигали прибути вчасно, пан Міхал міг виставити проти нього близько трьохсот шабель. І це були люди, звиклі до бою та навчені.

Щораз більше шляхти надходило до Волмонтовичів. З’явилися нарешті і Ґостевичі, котрих усі доти виглядали. Пан Володийовський оглянув загін і його серце заспокоїлося на вигляд вправності та легкості, з якою бійці стояли в шерензі. На перший погляд розпізнати було можна, що це жовніри, а не звичайна неслухняна шляхта. Пан Міхал зрадів ще і тому, що уявив собі, як незабаром знову вояків поведе.

Поскакали, відтак, клусом до Любича через бір, яким пан Кміциц давніше щодня ганяв. Було вже добре по півночі. Місяць нарешті виплив на небо й освічував ліс, дорогу та воїнів, котрі тягнулися, ламав бліді промені на вістрях пік, відбивався у лезах шабель. Шляхта гомоніла тихо про надзвичайну подію, що висмикнула їх із ліжок.

– Волочилися тут якісь люди, – розповідав один із Домашевичів. – Ми гадали, що то втікачі, а це, мабуть, були його шпигуни.

– Аякже. Щодня якісь чужі зайди зазирали у Водокти, ніби за милостинею, – додав інший.

– А що це за вояки з паном Кміцицом?

– Челядь із Водоктів каже, що козаки. Мабуть, він із Хованським або з Золотаренком знюхався. Дотепер був просто бандитом, а тепер зрадником став, це вже точно.

– Як же він міг козаків аж сюди привести?

– З такою великою ватагою нелегко пройти непоміченим. Перша ліпша хоругва зупинила б їх на дорозі.

– По-перше, вони могли лісами йти, а по-друге, чи мало панів із придворними козаками тут віється? Хто ж їх там відрізнить від ворогів! Якщо їх питають, то надвірними семенами називаються.

– Він буде захищатися, – прогнозував один із Гостевичів, – бо чоловік мужній і рішучий, але наш полковник дасть собі з ним раду.

– Бутрими також заприсяглися, що хоч би мали до останнього впасти, але він не вибереться звідти живим. Вони на нього найбільший зуб мають.

– Бa! Я його як рубану, то хутко всі свої кривди пригадає. Краще було б живцем зрадника впіймати і під справедливий суд віддати.

– Де там про суди думати, коли всі голови повтрачали! Чи ви знаєте, що люди торочать? Що і від шведів може прийти війна?

– Хай Бог милує!.. Московська орда і Хмельницький! Ще тільки шведів нам бракувало, то вже б остання година настала для Речі Посполитої.

Раптом пан Володийовський, котрий їхав попереду, обернувся і прикрикнув:

– Тихо там, панове!

Шляхта позамовкала, бо вже Любич було видно. Через чверть години дороги залишалася неповна стая до садиби. Всі вікна були освічені, сяяло аж надвір, в якому повно було озброєних людей і коней. Ніде ніякої охорони, жодної обережності. Либонь, пан Кміциц аж занадто вірив у свої сили. Наблизившись ще більше, пан Міхал одним поглядом упізнав козаків, із котрими стільки навоювався ще за життя великого Яреми, а пізніше під командою Радзивілла, пробурчав тихо сам собі:

– Якщо цей гультяй привів чужих козаків, то він перебрав міри!

І продовжував роззиратися, стримуючи весь загін. У дворі метушня була шалена. Одні козаки світили смолоскипами, інші бігали хто куди, виходили з дому та входили знову, виносили речі, закидали лантухи на фіри. Інші виводили коней із стаєнь, худобу з обор. Галас, вигуки та накази лунали на всі боки. Вогонь смолоскипів освічував наче святоянський26 переїзд урядника до нового маєтку.

Кшиштоф Домашевич, найстарший із Домашевичiв, підсунувся до пана Володийовськогo.