Потоп. Том I
– До смерті повпивалися, чи що? – занепокоївся прибулець.
Потім нетерпляче наблизився до першої постаті скраю. Обличчя не міг побачити, бо було занурене в тіні, але по білому шкіряному поясі і по білому чохлу чекана впізнав пана Углікa і почав безцеремонно штурхати лежачого ногою.
– Вставайте, сучі діти! Вставайте!..
Але пан Углік лежав нерухомо, з руками, що безвладно опали вздовж тіла, а за ним лежали й інші. Ніхто не позіхнув, не затремтів, не прокинувся, не хропів. Тут пан Кміциц помітив, що всі лежать горілиць, в однакових позах і якесь страшне передчуття вхопило його за серце.
Пан Анджей підбіг до столу, вхопив тремтячою рукою каганець і підніс його до облич товаришів.
Волосся заворушилося в нього на голові, таке страшне видовище постало йому перед очима. Пана Углікa міг упізнати виключно по білому поясі, бо обличчя та голова перетворилися в одну безформну масу, залиту кров’ю, огидну, без очей, носа та рота – тільки величезні вуса стирчали з цієї жахливої калюжі. Пан Кміциц світив далі. Другий за чергою лежав Зенд із вискаленими зубами та вибалушеними очима, в яких засклів передсмертний жах. Третій у ряді був пан Раницький, повіки мав прикриті, а по цілому обличчю розлилися білі, кров’яні та темні цятки. Пан Анджей світив далі. Четвертим лежав пан Кокосінський, котрого пан Кміциц любив найбільше серед усіх товаришів, бо це був давній близький його сусіда. Цей волів спати спокійно, лише збоку, в шиї зяяла велетенська рана, мабуть, стилетом завдана. П’ятим у черзі лежав велетенський пан Кульвець-Гіпокентавр із жупаном, подертим на грудях, і посіченим густими ранами обличчям. Пан Анджей наближав лампадку до кожного обличчя, а коли врешті засвітив у вічі шостому, панові Рекуцю, здалося йому, що повіки нещасного легко затремтіли від світла.
Прибулець поставив на підлогу каганець і почав легко трусити пораненого.
– Рекуць, Рекуць, – кликав ротмістр, – це я, Кміциц!.. За повіками стало тремтіти й обличчя, очі та рот розтулялися та затулялися позмінно.
– Це я! – продовжував пан Анджей.
Очі пана Рекуця розплющилися на мить повністю, він упізнав обличчя свого приятеля і тихо застогнав:
– Яндрусю, священика!..
– Хто вас побив?! – закричав пан Кміциц, хапаючись за чуба.
– Бутри-ми, – озвався голос такий тихий, що заледве його можна було почути.
Після цього пан Рекуць напружився, застиг, вирячені очі втупилися в стелю, і він сконав.
Поручник мовчки підійшов до стола, поставив на нього каганець, сам сів на крісло й узявся руками терти по обличчю, як людина, котра щойно зі сну прокинулася, й сама не знає, чи вже пробудилася, чи ще бачить картини сну перед очима.
Молодик ще раз кинув погляд на тіла, що лежали під стіною. Холодний піт виступив йому на чолі, волосся наїжачилося на голові i леґінь заверещав, аж шиби задеренчали на вікнах:
– Ставай, хто живий! Ставай!
Жовніри, котрі розмістилися в челядній, почули той зойк, і ввалились у покій. Пан Кміциц показав їм рукою на тіла, що лежали під стіною.
– Побили! Побили! – повторював він хрипким голосом. Ті кинулися дивитися, дехто підбіг із свічками, і стали в очі небіжчикам світити. Після першої миті здивування вчинився гомін і метушня. Припхалися і ті, хто вже повкладалися в стайнях та оборах. Всю оселю залило світлом, заповнило людьми, а поміж цього замішання, криків, запитань одні лише побиті лежали під стіною рівно і тихо, байдужі до всього і, проти своєї природи, спокійні. Душі з них уже вийшли, а тіл не могли розбудити ні сурми до бою, ані дзенькіт келихів до бенкету.
Тим часом у вояцькому гомоні щораз більш домінували вигуки погроз і нестями. Пан Анджей, котрий доти поводився, як непритомний, схопився враз і закричав:
– По конях!..
Усе живе рушило до дверей. Не минуло й півгодини, як уже більше сотні вершників летіли стрімголов широкою, сніжною дорогою, а на їх чолі летів пан Кміциц, немов його злий дух опанував, без шапки, з голою шаблею у руці. Нічну тишу роздирали дикі вигуки:
– Бий! Убивай!..
Місяць досяг свого апогею на своїй небесній дорозі, коли раптом його відблиск почався мішатися і зливатися з рожевим світлом, що виходило, немов з-під землі. Поступово небо червоніло щораз більше, ніби від зорі, що встає, аж врешті кривава червона заграва залила всю околицю. Широке море вогню шаленіло над велетенським закутом Бутримів, а дикі вояки Кміцица, посеред диму, пожежі й іскор, що бухали стовпами вгору, рубали до смерті наляканий і засліплений жахом люд…
Схопилися зі сну мешканці ближніх закутків. Більші та менші громади Задимлених Ґостевичів, Стак’янів, Ґаштовтів і Домашевичів збиралися на дорогах, перед будинками і, споглядаючи у бік пожежі, передавали з уст в уста боязкі звістки: «Мабуть, ворог вторгся і палить Бутримів. Це незвичайна пожежа!»
Відгомін пострілів, що долинав час від часу здалеку, підтвердив цей здогад.
– Гайда на допомогу! – закликали сміливіші. – Не дамо братам загинути.
А коли так казали старші, то молодші, котрі на зимовий збір у Расейняй не пішли, сідали на коней. У Кракінові й Упіті стали бити в дзвони по костелах.
У Водоктaх тихий стукіт у двері розбудив панну Олександру.
– Олюнькo! Вставай! – кликала панна Франциска Кульвецівна.
– Тітонько, заходьте! Що там діється?
– Волмонтовичі горять!
– В ім’я Отця, Сина та Святого Духа!
– Постріли аж сюди чути, там битва! Господи, змилуйся над нами!
Олюнька страхітливо закричала, після чого вискочила з ліжка і почала квапливо одяг накидати. Тіло її тремтіло, як у лихоманці. Лише вона здогадалася відразу, що то за ворог напав на нещасних Бутримів.
За мить набігли розбуджені жінки з усього дому з плачем і риданнями. Олюнька кинулася на коліна перед іконою, вони послідували її прикладу й усі стали молитися вголос – літанію21 за вмираючих.
Були заледве на половині, коли раптовий грюкіт потряс дверима від сіней. Жінки схопилися на рівні ноги, тривожний зойк вирвався з їхніх грудей:
– Не відчиняйте! Не відчиняйте!
Однак грюкіт почувся з подвійною силою, можна сказати, що мало двері з завіс не зніс. Тим часом поміж зворохоблених жінок озвався пахолок Костик.
– Панночко, – гукнув він, – хтось там дуже грюкає. Відчиняти чи ні?
– А він один?
– Один.
– Тоді відчини!
Служка побіг, а вона, своєю чергою, хапнула свічку, пройшла до їдальні, а за нею панна Франциска й усі дівчата-прядильниці.
Заледве встигла поставити свічку на столі, коли в сінях почувся брязкіт заліза, рипіння дверей, і перед очима жінок з’явився пан Кміциц, страшний, чорний від диму, закривавлений, засапаний і з божевільними очиськами.
– Кінь мені під лісом упав! – крикнув прибулець. – Мене переслідують!..
Панна Олександра втупила в нього очі:
– То це ви спалили Волмонтовичі?
– Я!.. Я!..
Він ще хотів щось сказати, коли нараз від дороги та лісу долинули вигуки і тупіт коней, який наближався з надзвичайною швидкістю.
– Чорти по мою душу!.. Гаразд! – вигукував, мов у гарячці, пан Анджей.
Панна Олександра тієї ж миті звернулася до прядильниць:
– Якщо питатимуть, скажіть, що тут нікого немає, а тепер у челядну і зі світлом сюди повертайтеся!..
Після цього звернулася до пана Анджея:
– Он туди! – вказала дівчина на прилеглу кімнату.
І майже насильно випхала його у відчинені двері, які негайно ж зачинила.
Тим часом озброєні люди заполонили подвір’я і в одну мить Бутрими, Ґостевичі, Домашевичі й інші ввалилися в оселю. Побачивши панночку, зупинилися в їдальні, вона ж стояла зі свічкою у руці, затуляючи собою дорогу до дальших дверей.
– Люди! Що діється? Чого ви тут хочете? – спитала, не відводячи очей перед грізними поглядами та зловісним блиском оголених шабель.
– Кміциц спалив Волмонтовичі! – крикнула шляхта хором. – Повбивав чоловіків, жінок, дітей! Кміциц це зробив!..
– Ми його людей здолали! – почувся голос Юзви Бутримa. – А тепер його голови хочемо!..
– Його голови! Крові! Зарубати вбивцю!
– Ловіть його! – стенула плечима панна. – Чого ж тут стоїте? Ловіть!
– А він не тут сховався? Ми коня під лісом знайшли.
– Не тут! Дім був зачинений! Шукайте в стайнях та оборах.
– У ліс утік! – припустив якийсь шляхтич. – Гей же, пановe браття!
– Цить! – крикнув гучним голосом Юзва Бутрим. Після цього підійшов до господині.
– Паннo! – попросив він. – Не ховайте його!.. Він проклятий!
Олюнька звела обидві руки над головою.
– Проклинаю його разом із вами!..
– Амінь! – крикнула шляхта. – До забудов і в ліс! Знайдемо його! Гайда за бандюгою!
– Гайда! Гайда!
Брязкіт шабель і хода віддалилися. Шляхта висипала на ґанок і хутко посідала на коней. Частина мисливців шукали ще якийсь час у забудовах, у стайнях, оборах, стодолі. Потім голоси стали віддалятися у бік лісу.
Панна Олександра прислухалася, доки гамір зовсім не зник, після чого гарячково постукала у двері покою, в якому зачинила пана Анджея.
– Немає більше нікого! Виходьте!
Пан Кміциц вивалився з кімнати, як п’яний.
– Олюнько!.. – почав було він.
А дівчина труснула розпущеним волоссям, яке вкривало її спину, ніби плащем.
– Не хочу вас бачити, знати! Беріть коня й утікайте звідси!..
– Олюнько! – застогнав пан Анджей, простягаючи руки.
– Кров на ваших руках, як на каїнових! – скрикнула юнка, сахаючись, немов від гадюки. – Геть навік!..
Розділ VI
День устав блідий і освітив купу згарища у Волмонтовичах, погорілі будинки, господарські будівлі, спалені або порубані шаблями тіла людей і коней. У попелі, поміж гаснучого вугілля, купки блідих людей шукали тіла небіжчиків або залишки майна. Це був день жалоби та поразки для всієї Ляуди. Численна шляхта, щоправда, перемогла загін пана Кміцицa, але у важкій і кровопролитній битві. Крім Бутримів, котрих загинуло найбільше, не було закутка, в якому би вдови не оплакували своїх чоловіків, батьки синів або діти батьків. Тим важче було ляуданцям здолати нападників, бо всі тутешні чоловіки були відсутні, лише люди похилого віку або зелена молодь брали участь у протистоянні. Проте з Кміцицoвих людей не врятувався ніхто. Одні дали дуба у Волмонтовичах, захищаючись так відчайдушно, що навіть поранені ще билися, інших переловили наступного дня по лісах і порубали без жалю. Сам пан Анджей як у воду канув. Губились у припущеннях, що з ним сталося. Дехто стверджував, що його бачили в Любичі, але відразу ж це спростували. Тому вирішили, що він дістався до пущі Зеленки, а звідти до Роговської, де хіба лише Домашевичі могли його вистежити. Багато хто переконував також, що до Хованського втече і ворогів наведе, але то були щонайменше передчасні побоювання.
Тим часом залишки Бутримів потягнулися до Водоктів і стали там наче табором. Оселя наповнилася жінками та дітьми. Хто не вмістився, пішли у Мітруни, які панна Олександра повністю погорільцям віддала. Також близько сотні озброєних людей, котрих міняли по черзі, стали у Водоктaх для захисту. Бо остерігалися, що пан Кміциц не подарує поразки і будь-якої миті може озброєний по панну повернутися. Прислали своїх надвірних козачків і гайдуків і відоміші в околиці родини, такі, як Шиллінґи, Сологуби й інші. Водокти нагадували місто, що готувалося до облоги. А між озброєними людьми, між шляхтою, між гуртками жінок ходила в жалобі панна Олександра, бліда, зболена, слухаючи людський плач і людські прокляття на пана Кміцицa, що наче мечами прошивали її серце, адже вона була опосередкованою причиною всіх цих нещасть. До неї ж прибув у ці краї той біснуватий чоловік, котрий зворохобив їхній спокій і криваву пам’ять по собі залишив, права потоптав, людей побив, села, як бусурманин, знищив вогнем і мечем. Аж дивно було, що одна людина могла стільки лиха упродовж такого короткого проміжку часу накоїти, хоча цей чоловік не був ні зовсім поганий, ні безнадійно зіпсутий. Хто-хто, а Олюнька, котра найближче його пізнала, знала про це найкраще. Існувала велика прірва між самим паном Кміцицом і його вчинками. Але саме тому великого болю завдавала панні Олександрі думка, що цей чоловік, котрого вона покохала всім своїм молодим серцем, міг бути іншим. Він мав у собі такі чесноти, які могли б його зробити взірцевим лицарем, кавалером, сусідою. Він міг здобути замість презирства – подив і людську любов, а замість проклять – благословення.
Часом панночці здавалося, що це якесь нещастя, якась велика та нечиста сила підштовхнула її тепер уже колишнього нареченого до цих всіх насильств, які він вчинив, а тоді дівчину охоплював сум, справді незмірний, за цим нещасливцем і ще не вмерле кохання знову нуртувало в серці, що підкріплювалося свіжими спогадами про його лицарську поставу, слова клятв і кохання.
Тим часом майже сто позовів було подано проти нього в місті, сто процесів йому загрожувало, а пан староста Глебович вислав пахолків, аби схопити злочинця.
Закон мав його судити.
Проте від вироків до їх виконання було ще дуже далеко, бо безлад щораз більше посилювався у Речі Посполитій. Жахлива війна нависла над країною і кривавими кроками наближалася до Жемайтії. Могутній біржайський Радзивілл, котрий сам один міг закон збройною рукою підтримати, над-то публічними справами переймався, а ще більше був занурений у великі проекти свого власного роду, вплив якого хотів поширити на всі інші території в країні, навіть за рахунок загального добра. Інші магнати також більше про себе, ніж про державу, турбувалися. Тріщали вже з часів козацької війни всі цеглини в потужній споруді цієї Речі Посполитої.
Людна країна, багата, сповнена відважного лицарства ставала здобиччю зайд, а натомість самочин і сваволя здіймали щораз більше голову і могли опиратися закону – тільки б силу відчули за собою.
Утиснені проти утискувачів найкращий і майже єдиний у власних шаблях могли знайти захист. Тож і вся Ляуда, протестуючи проти пана Кміцица в містах, довго ще не злізала з коней, готова зло злом подолати.
Але минув місяць, а про пана Анджея не було й звістки. Люди стали легше дихати. Заможніша шляхта відкликала озброєну челядь, яку для оборони Водоктів посилала. Дрібніші брати тужили за роботою і відпочинком по закутках, тому й собі стали помалу роз’їзжджатися. А коли воєнні настрої заспокоїлися в міру, як час збігав, щораз більше хотілося цій убогій шляхті правом відсутнього турбувати і в трибуналах своїх покарання за кривду шукати. Бо хоч самого пана Кміцицa не могли ніяк дістати, залишився ще Любич, великий і прекрасний маєток, готова за завдану шкоду нагорода та плата. Бажання судитися підтримувала при цьому в ляуданській братії сама панна Олександра. Двічі з’їжджалися до неї на наради ляуданські старійшини, а вона в тих нарадах не тільки брала участь, а й головувала на них, дивуючи всіх зовсім не жіночим розумом і розсудливістю, такими влучними, що їй міг не один учений позаздрити. Хотіли тоді ляуданські старійшини силою Любич зайняти і Бутримам його віддати, але панночка їх рішуче відраджувала.
– Не платіть злом за зло, – пояснювала вона, – бо тоді з вашої справи нічого путнього не вийде. Нехай уся невинність стане на ваш бік. Він чоловік впливовий і родовитий, знайде і по судах собі поплічників, а коли хоч найменший привід дасте, то можете нової кривди зазнати. Нехай ваше право буде таким певним, що кожен суд, хоч би навіть із братів складений, не міг нічого проти вас присудити. Скажіть Бутримам, аби ніякого маєтку, ні худоби не брали і Любич повністю у спокої залишили. Що їм треба, я їм із Мітрунів дам, де більше є всілякого добра, ніж будь-де у Волмонтовичaх. А якби пан Кміциц знову тут з’явився, то нехай і його залишать у спокої, поки вироку не буде, і нехай на його здоров’я не посягають. Пам’ятайте, що тільки доти, доки він живий, ви маєте від кого відшкодування кривд ваших шукати.
Так промовляла мудра панночка зі зрілим розумом, а вони славили її розважливість, не зважаючи на те, що тяганина може вийти також і на користь пану Анджеєві, принаймні його життю нічого не буде загрожувати. Може, власне і хотіла Олюнька це невдале життя від раптової біди врятувати? Але шляхта послухалася її, бо ж звикла з давніх-прадавніх часів усе, що виходить із вуст Білевичiв, за Євангеліє вважати. Тому Любич залишився неторканим, і пан Анджей, якби його виявили, міг би до часу спокійно в Любичі осісти.
Та він так і не об’явився. Натомість через півтора місяця прийшов до панночки посланець із листом, якийсь чужий чоловік, нікому невідомий. Лист був від пана Кміцицa, де були написані такі слова:
«Серце моє, кохана, найдорожча, незабутня Олюнькo! Будь-якому творінню природи, а особливо людині, хоч навіть і найгіршій, що за кривду свою мусила помститися, ніхто б нічого поганого не вчинив, отже, він тим самим змушений платити. А що я порубав ту пихату шляхту, Бог мені свідок, що не сталося це через якусь жорстокість, а лише тому, що товаришів моїх – усупереч законам Божим і людським – незважаючи на їхню молодість і високе походження такою безжальною смертю повбивали, яка б їх ніде, навіть у козаків чи татарів, чекати не могла. Не можу також заперечувати, що гнів мене майже надлюдський опанував, але хто ж дивуватиметься люті, яка у приятельській пролитій крові початок бере? Душі покійних панів Кокосінськогo, Раницькогo, Углікa, Рекуця, Кульвеця i Зендa, в розквіті літ і слави невинно порубаних, озброїли мої руки саме тоді, коли – як перед Богом свідчу! – я знайти злагоду та дружбу з усією ляуданською шляхтою замислив, бажаючи життя своє змінити, прислухаючись до солодких порад ваших. Слухаючи звинувачення проти мене, не відкидайте і мого захисту, і судіть справедливо. Шкода мені тепер цих людей у закутках, бо, може, й невинним дісталося, але воїн, котрий мститься за кров братів, невинних від винних відрізнити не зуміє і на нікого не зважає. Бодай би не сталося те, що мені в ваших очах зашкодити могло. За чужі гріхи та провини, за справедливий гнів найважчої для мене покути, бо втративши вас, у відчаї я сплю й у відчаї прокидаюся, не в змозі ні вас, ні кохання твоє забути. Нехай же мене нещасного ті трибунали засудять, нехай сейми вироки підтвердять, нехай посадять мене до в’язниці, покладуть у труну, нехай земля розверзеться у мене під ногами – все знесу, все перетерплю, лише, заради Бога, не викидайте мене з серця. Я зроблю все, що захочуть, віддам Любич, віддам після вигнання ворога й оршанські маєтки. Я маю рублі здобуті, в лісах закопані, нехай і їх забирають, тільки б мені ви пообіцяли, що вірності дотримаєте, як вам небіжчик дід із того світу наказує. Ви врятували мені життя, врятуйте ж і душу мою, дайте кривду виправити, дозвольте життя на краще змінити, бо вже бачу, що якщо ви мене покинете, то мене й Господь Бог покине і відчай штовхне мене до ще гірших учинків».
Скільки там голосів жалісливих озвалося в душі Олюньки на захист пана Анджея, ніхто не вгадає, ніхто описати не зуміє! Кохання, як лісова насінина, з вітром швидко летить, але коли деревом у серці виросте, то хіба разом із серцем висмикнути його можна. Білевичівнa була з тих, хто чесним серцем міцно кохає, тож сльозами облила цей лист пана Кміцица. Але не могла відразу після першої ж звістки все забути, все пробачити. Розкаяння пана Анджея було, мабуть, щирим, але душа його залишилася дикою і характер невгамовний також не змінився настільки через ті випадки, щоб про майбутнє можна було думати без тривоги. Не слова, а вчинки могли б змінити майбутнє пана Анджея. Врешті, як могла би сказати людині, котра утопила у крові всю околицю, імені котрої ніхто по обидва береги Ляуди не вимовляв без проклять: «Приїжджай, за трупи, пожежі, кров і людські сльози віддаю тобі своє кохання і свою руку».
Тому відписала йому інше:
«Як я вам і казала, не хочу вас знати і бачити, й буду непохитна у цьому, хоч би мені серце мало розірватися. Таких кривд, які ви людям тут заподіяли, не оплачують ні маєтками, ні грішми, бо померлих воскресити не можна. Не заможність ви втратили, а добре ім’я. Нехай вам та шляхта, яку ви спалили та повбивали, вибачає, то й я пробачу. Нехай вона вас прийме, то й я прийму. Нехай вона перша за вас заступиться, то й я її аргументи вислухаю. А якщо таке ніколи не станеться, то й ви собі шукайте щастя деінде, насамперед Божого, а не людського, пробачення, бо Божа милість потрібніша».
Панна Олександра полила сльозами кожне слово свого листа, потім запечатала його перснем Білевичів і сама винесла його посланцеві.
– Звідки ти прибув? – спитала, окидаючи зором цю дивну постать напівселянина-напівслуги.
– З лісу, панянко.
– А де твій пан?
– Цього мені не можна казати. Але він звідси далеко. Я п’ять днів їхав, аж коня втратив.
– Ось тобі таляр! – подала Олюнька. – А чи твій пан здоровий?
– Здоровий він юнак, як тур.
– А чи не голодує? Не в бідності?
– Він заможний пан.
– Іди з Богом.
– Кланяюсь до ніг.
– Скажи панові… зачекай… скажи йому… нехай йому Бог помагає.
Чоловік пішов – і знову пливли дні, тижні без звістки від пана Кміцица. Минали якось буденно, день від дня гірший. Московське військо Хованськогo щораз більше запруднювало Річ Посполиту. Не враховуючи українських земель, найбільші в королівстві воєводства: Полоцьке, Смоленське, Вітебське, Мстиславське, Мінське та Новоміське – вже були зайняті. Лише частина Віленського, Брест-Литовського, Трокайського та Жемайтійське староство дихали ще вільними грудьми, але й вони з дня на день сподівалися гостей.
Останнього щабля немочі, мабуть, досягла Річ Посполита, що не могла вже чинити опір саме тим силам, якими раніше легковажила і з якими завжди розправлялася переможно. Правда, сили ці підтримував ще триваючий бунт Хмельницького, справжня стоголова гідра. Та попри бунт, попри виснаження сил у попередніх війнах і діячі, і воїни запевняли, що саме лише Велике Князівство могло і було в стані не тільки навалу відбити, але ще й стяги свої звитяжні поза власні кордони занести. На нещастя, внутрішня незгода ставала тій силі на перешкоді, паралізуючи намагання навіть тих громадян, котрі життя та майно пожертвувати були готові.
Тим часом у землях, ще не окупованих, захищалися тисячі біженців, як зі шляхти, так із простого люду. Міста, містечка і села в Жемайтії повнилися людьми, яких поразки війни загнали у злидні та розпач. Місцеве населення не могло ні розмістити всіх, ні дати їм достатньо їжі. Тому там повально вмирали з голоду саме люди низького стану. Неодноразово силою брали те, в чому їм відмовляли, звідси й заворушення, бійки та розбої ставали щораз частішими.
Зима була надзвичайна у своїй суворості. Настав нарешті квітень, а сніги лежали глибокі не лише в лісах, але навіть на полях. Коли минулорічні запаси вичерпалися, а нових ще не було, почав насідати голод, брат війни, і простягав своє панування щораз ширше. Виїхавши з дому, неважко було зустріти трупи людей, що лежали на полях, при дорогах, закостенілі, обгризені вовками, які плодилися надзвичайно, цілими ватагами підходили під села та закутки. Їхнє виття змішувалося з людськими зойками жахіття. По лісах, на полях і поблизу численних сіл палахкотіли ночами багаття, при яких біднота гріла змерзлі кінцівки, а коли хтось проїжджав, то бігли за ним, просячи хоч гріш, хліб, милостиню, стогнучи, проклинаючи та погрожуючи одночасно. Забобонний страх опанував людський розум. Багато хто казав, що ці війни, такі несприятливі, і нещастя, доти нечувані, з королівським іменем пов’язані. Охоче тлумачили, що літери: J. C. R., викарбувані на грошах, означають не лише Joannes Casimirus Rex22, а й Initium Calamitatis Regni23. А якщо в провінціях, ще війною не охоплених, виникав такий переляк і безлад, то легко здогадатися, що робилося в тих, які вже топтала вогняна нога Молоха. Вся держава була розпорошена, пошарпана партіями, хвора і в гарячці, як людина перед смертю. Пророкували також нові зовнішні та внутрішні війни. Причин для них не бракувало. Різні впливові в Речі Посполитій роди, охоплені вихором незгоди, зиркали один на одного, як ворожі держави, а за ними цілі землі і повіти творили протилежні табори. Так само було і в Литві, де настав розбрат між Янушем Радзивіллом, великим гетьманом, і Ґосевським, гетьманом польним, і водночас підскарбієм Великого князівства Литовського, що перейшов майже у відкриту війну. На бік підскарбія стали впливові Сапєги, котрим здавна була сіллю в оці могутність дому Радзивіллів. Їхні прихильники обтяжували великого гетьмана звинуваченнями: що, прагнучи лише слави для себе, військо на річці Шкловці втратив і країну на грабунок віддав, що більше, ніж добробуту Речі Посполитої, жадав для свого дому права засідати в сеймах Німецької імперії, що навіть про удільну корону замислився, що католиків переслідував…
І не раз уже доходило до зіткнень між партизанами з обох сторін, ніби без відома керівництва, ватажки, своєю чергою, скаржилися до Варшави, розбрат їхній проявлявся і на сеймах. На місцях же панувала сваволя та безкарність, бо такий Кміциц міг бути впевнений в опіці одного з цих магнатів, лише б він на його бік проти іншого став.