– Лови тут мають бути неабиякi, бо бачу, що звiра тут досить! – зауважив господар.
– Завтра на них i подамося, або пiслязавтра. Треба й околицi оглянути, – припустив пан Кокосiнський. – Ох, i щасливi ж ви, Яндрусю, що маете де голову прихилити!
– Не те, що ми! – гикнув пан Раницький.
– Вип’емо для втiхи! – запропонував пан Рекуць.
– Нi! Не для втiхи! – заперечив пан Кульвець-Гiпокентавр, – краще ще раз за здоров’я Яндруся, нашого коханого ротмiстра! Саме вiн, любi панове, й пригрiв нас тут, у своему Любичi, нас, бiдних вигнанцiв, без даху над головою.
– Справедливо! – закричало кiлька голосiв. – Не такий дурний той Кульвець, як здаеться.
– Важка наша доля! – ремствував пан Рекуць. – На вас уся надiя, що нас за ворота, сирiток бiдних, не виженете.
– Облиште! – замахав на нього пан Кмiциц, – що мое, те й ваше!
На це всi посхоплювалися зi своiх мiсць i почали обiйматися. Сльози розчулення котилися по цих суворих i п’яних обличчях.
– На вас уся надiя, Яндрусю! – репетував пан Кокосiнський. – Хоч на горосi дозвольте менi спати, не виганяйте!
– Годi! – повторив пан Анджей.
– Не виганяйте! І так нас повиганяли, нас, родовитих шляхтичiв! – жалiбно голосив пан Углiк.
– Чорт зна що! Хто вас виганяе? Їжте, пийте, спiть, чого в дiдька ще хочете?
– Не сперечайтеся, Яндрусю, – сказав пан Раницький, на обличчi котрого виступили плями, як шкiра рисi, – не сперечайтеся, Яндрусю, бо ми зовсiм пропали…
Тут вiн затнувся, приклав палець до чола, нiби напружуючи мiзки, i раптом сказав, споглядаючи баранячими очима на присутнiх:
– Хiба б ситуацiя змiнилася! А всi вкупi закричали хором:
– А що б могло змiнитися?
– Ми ще за свое заплатимо.
– І фортуну за кучму вхопимо.
– А славу здобудемо!
– Бог невинних благословить. Ще буде нам добре, панове!
– За ваше здоров’я! – гукнув пан Кмiциц.
– Святi слова, Яндрусю! – погодився пан Кокосiнський, пiдставивши йому своi пухкi щiчки. – Дай, Боже, нам кращих часiв!
Здоров’я почали поправляти, а чуби куритися. Всi белькотiли один до одного, але кожен слухав лише себе, за винятком пана Рекуця, бо той схилив голову на груди i дрiмав. За мить пан Кокосiнський почав спiвати «Льон тiпали у тiпальнi». Вiдтак пан Углiк витягнув звiдкiлясь чекан i взявся акомпанувати, а пан Раницький, чудовий фехтувальник, схрестив уявну шаблю з невидимим супротивником, повторюючи упiвголоса:
– Якщо ти так, то я так! Ти рубаеш, я махаю! Раз! Два! Три! Шах!
Велетень Кульвець-Гiпокентавр, вибалушивши очi, пильно дивився якийсь час на пана Раницького, врештi, махнув рукою:
– Дiдько з тобою! Махай собi на здоров’я, все одно проти пана Кмiцица шаблю не втримаеш.
– Нiхто не втримае, але можете спробувати!
– А в мене на пiстолях не виграеш.
– Ставлю дукат за пострiл!
– Дукат? А де, i в що?
Пан Раницький озирнувся навколо i вигукнув, показуючи на черепи:
– Мiж роги! Дукат на кону!
– Куди?! – не второпав пан Анджей.
– Мiж роги! Ставлю два дукати! Нi, три! Несiть пiстолi!
– Гаразд! – погодився пан Анджей. – Хай буде три. Зенде! За пiстолями!
Вони почали галасувати все гучнiше i торгуватися мiж собою. Тим часом Зенд вийшов у сiни i через якусь мить повернувся з пiстолями, кулями та порохом.
Пан Раницький схопився за пiстоль.
– Заряджений? – поцiкавився вiн.
– Заряджений!
– За три! Чотири! П’ять дукатiв! – верещав захмелiлий пан Кмiциц.
– Цить! Схибить, вiн схибить!
– Вцiлить, дивiться!.. Ген! Тому черепу мiж роги… Один, два!..
Всi звернули увагу на масивний череп лося, що висiв прямо перед паном Раницьким. Той витягнув руку. Пiстоль тремтiв у його руцi.
– Три! – скомандував пан Анджей.
Гримнув пострiл i зала заповнилася пороховим димом.
– Вiн схибив, схибив! Он де дiрка! – закричав пан Анджей, вказуючи рукою на темну стiну, на якiй куля залишила свiтлий слiд.
– Перший раз не рахуеться!
– Нi!.. Дай менi! – репетував пан Кульвець.
Тiеi митi на звук пострiлу прибiгли переляканi слуги.
