А далi слiд звертав на стежку, що перетинала гайок, а тодi знов вибiгала на шлях: так дорога скорочувалась на пiвмилi. Йдучи цiею стежкою за слiдами пiдкiв, шукачi врештi опинились бiля якоiсь калабанi з гнилою водою, майже не видноi за пагiнням ожини. Калабаня була праворуч вiд стежки, i навпроти неi вiдбитки пiдкiв уривались. Одначе видавалося, нiби там точилась була якась боротьба, а потiм якийсь великий i важкий предмет, багато бiльший i важчий за людське тiло, стягнено зi стежки в калабаню. Шукачi старанно дослiдили ii дно, потiм ще раз, але нiчого не знайшли, i люди вже хотiли розiйтися, зневiрившись у пошуках, коли пановi Честену нiби якась вища сила пiдказала, що треба зовсiм спустити воду. Цю пропозицiю зустрiнуто схвальними вигуками; всi вголос дивувалися прозiрливостi та розумовi «Старого Чарлi». А що багато городян прихопили з собою лопати, бо гадали, що трупа, можливо, доведеться вiдкопувати, то воду спустили без труднощiв i швидко; а щойно оголилося дно, якраз посеред багнюки побачили чорну атласну жилетку, в якiй майже всi присутнi зразу впiзнали власнiсть мiстера Пеннiфезера. Жилетка була подерта й поплямована кров’ю, i серед шукачiв умить знайшлося кiлькоро таких, котрi виразно пам’ятали, що мiстер Пеннiфезер мав ii на собi того самого ранку, коли мiстер Шатлворсi вирядився до мiста; а з другого боку, знайшлися й ладнi потвердити пiд присягою, що мiстер Пеннiфезер не мав ii на собi анi вдень, анi ввечерi тоi недiлi; i не знайшлося жодного, хто сказав би, що бачив цю жилетку на мiстерi Пеннiфезерi пiсля зникнення мiстера Шатлворсi.
Тепер справа обернулась украй небезпечно для мiстера Пеннiфезера; вiн сполотнiв, i всi побачили в цьому потвердження пiдозр, якi виникли щодо нього, а коли його спитали, що скаже вiн сам, вiн не здобувся й на слово. Вiдтак тi нечисленнi приятелi, яких вiн набув своiм гультяйським життям, ураз облишили його всi до одного i почали вимагати негайного арешту навiть гучнiше, нiж давнi й непримиреннi недруги. Зате великодушнiсть мiстера Честена засяяла на цьому тлi ще яснiше. Вiн почав палко й вельми красномовно боронити мiстера Пеннiфезера i у своiй промовi не раз нагадував про те, як сам вiн щиро пробачив запальному юнаковi – «спадкоемцевi шановного мiстера Шатлворсi», – образу, яку той (тобто юнак), напевне в шалi гнiву, визнав за доречне завдати йому (тобто мiстеровi Честеновi). Мовляв, вiн (мiстер Честен) вибачае йому всiм щирим серцем; а сам вiн на думцi не мае випинати тi пiдозрiлi обставини, котрi, на превеликий жаль, справдi свiдчать проти мiстера Пеннiфезера. Навпаки, вiн (мiстер Честен) використае всi своi сили, всю свою, хай невелику, красномовнiсть, аби… аби… аби… по змозi, не кривлячи душею, якось пом’якшити найгострiшi моменти цiеi справдi надзвичайно непевноi пригоди.
Мiстер Честен добрих пiвгодини промовляв у такому дусi, засвiдчуючи тим свiй розум i добре серце; але такi щиросердi люди рiдко бувають послiдовнi у своiх мiркуваннях: в ревному запалi прислужитися друговi вони збиваються на всiлякi ляпсуси, суперечностi та недоречностi; тож нерiдко, маючи щонайкращi намiри, завдають шкоди безмiрно бiльше, нiж користi.
Отак i сталося в нашому випадку з усiею красномовнiстю «Старого Чарлi»: хоча вiн докладав усiх зусиль, аби вирятувати запiдозреного, чомусь виходило так, що кожне слово з його уст, яке не мало прямоi, хоча й несвiдомоi мети пiднести промовця в очах слухачiв, тiльки поглиблювало вже наявну пiдозру щодо його пiдзахисного та збуджувало проти нього лють натовпу.
Одною з найфатальнiших помилок, яких припустився промовець, було його нагадування про те, що пiдозрюваний – «спадкоемець шановного мiстера Шатлворсi». Самi городяни про це й не думали. Вони тiльки пам’ятали певнi погрози щодо позбавлення спадщини, якi рiк чи два перед тим висловлював дядько (а вiн не мав на свiтi жодного родича, крiм небожа), i тому завжди вважали, що мiстеровi Пеннiфезеровi справдi не свiтить нiяка спадщина – таке-бо простосерде порiддя з тих жителiв Ретлборо; але заувага «Старого Чарлi» зразу змусила iх задуматися про це й таким чином розкрила перед ними можливiсть того, що тi погрози могли бути не тiльки погрозами. А з цього природним чином зразу постало питання «cui bono?» – запитання, яке ще дужче за жилетку спонукало пов’язувати жахливий злочин iз особою юнака.
А зараз, щоб ви не зрозумiли мене хибно, дозвольте менi трохи вiдхилитись, тiльки аби зауважити, що надзвичайно короткий i простий латинський вислiв, яким я скористався, раз у раз перекладають неправильно. «Cui bono?» в усiх сенсацiйних романах тощо, – хоч би, наприклад, у романах мiсiс Гор (авторки «Сесiлi»), шановноi дами, яка пересипае своi твори цитатами з усiх мов вiд халдейськоi й до мови iндiанцiв чiкасо i яка «в разi потреби» черпае вченiсть за виробленим планом у мiстера Бекфорда, – кажу, в усiх сенсацiйних романах вiд Булвера й Дiккенса i до Тернепеннi та Ейнсворта двое коротеньких латинських слiв «cui bono?» тлумачаться як «для якоi мети?» або (нiби quo bono) як «ради якоi користi?». Тим часом справжне iхне значення – «кому на користь?». Cui – кому, bono – на вигоду. Це чисто юридична формула, що застосовуеться саме в таких випадках, як той, що ми змальовуемо: коли ймовiрнiсть доконання злочину якоюсь особою пов’язуеться з iмовiрнiстю вигоди, яку несе доконаний злочин тiй чи iншiй особi. Отож у нашому випадку запитання «cui bono?» цiлком недвозначно вказувало на мiстера Пеннiфезера. Дядько, склавши заповiт на його користь, згодом погрожував, що скасуе той заповiт. Але погрози не дотримав; первiсний заповiт, як видно, змiнений не був. Якби вiн справдi був змiнений, то единим мислимим мотивом убивства була б для пiдозрюваного звичайнiсiнька помста; i навiть цьому мотивовi протидiяла б надiя, що дядько врештi перемiнить гнiв на ласку. Та коли заповiту не змiнено, а погроза змiнити його й далi нависала над небожевою головою, це зразу видавалося найсильнiшою з можливих спонук до злочину; так i вирiшили дуже проникливо достойнi громадяни Ретлборо.
Тому мiстера Пеннiфезера негайно заарештували, а зборисько, ще трохи пошукавши, подалося додому, пильнуючи пiдозрюваного. І ось дорогою сталась ще одна пригода, яка неначе пiдтверджувала його провину. Мiстер Честен, що в шукацькому завзяттi весь час iшов трохи попереду гурту, раптом пiдбiг кiлька крокiв, тодi нахилився й очевидячки пiдняв iз трави якийсь невеликий предмет. Побiжно оглянувши його, вiн нiби крадькома став ховати той предмет у кишеню, проте iншi помiтили це й перешкодили йому. Знайдений предмет виявився iспанською навахою, i з десяток присутнiх умить розпiзнали в нiй власнiсть мiстера Пеннiфезера. Навiть бiльше – на колодочцi були вирiзьбленi його iнiцiали. Наваха була розкрита, лезо – в кровi.
Тепер щодо провини племiнника не лишилося сумнiвiв, i, повернувшись до мiстечка, його зразу вiдвели до суддi на допит.
Там справа склалася для нього ще несприятливiше. Коли заарештованого спитали, де вiн був i що робив того ранку, коли зник мiстер Шатлворсi, вiн з безмежним зухвальством признався, що того ранку ходив з рушницею полювати на оленя зовсiм недалечко вiд тiеi калабанi, де завдяки прозiрливостi мiстера Честена знайшли закривавлену жилетку.
Тодi виступив наперед мiстер Честен i зi слiзьми на очах попросив, щоб допитали i його. Вiн сказав, що несхитне почуття обов’язку як перед нашим Творцем, так i перед ближнiми бiльш не дозволяе йому мовчати.
Досi найщирiша прихильнiсть до юнака (дарма, що той так негарно повiвся з ним, iз мiстером Честеном) спонукала його в думцi вишукувати всiлякi можливi припущення, що могли б сприятливо пояснити всi моменти, котрi обтяжували такими поважними пiдозрами мiстера Пеннiфезера. Але тепер усi цi моменти набули такоi переконливостi, такоi обвинувальноi сили, що вiн бiльш не вагатиметься i скаже все, що знае, хай навiть його (мiстера Честена) серце геть розiрветься вiд таких зусиль над собою. А потiм мiстер Честен заявив, що напередоднi тiеi недiлi, коли мiстер Шатлворсi поiхав до мiста, цей шановний добродiй сказав небожевi (вiн, мiстер Честен, чув це на власнi вуха), що завтра поiде до мiста, аби покласти дуже велику суму грошей до «Фермерського та ремiсничого банку»; i тодi ж таки згаданий мiстер Шатлворсi недвозначно оголосив своему небожевi, що вiн твердо постановив собi скасувати первiсний заповiт i не лишить йому, небожевi, анi шилiнга. І вiн (свiдок) тепер урочисто закликае обвинуваченого вiдповiсти, чи все те, що вiн (свiдок) тут заявив, в усiх iстотних подробицях е правдою, чи нi. На превеликий подив усiх присутнiх, мiстер Пеннiфезер щиро визнав, що це правда.
Тодi суддя визнав за свiй обов’язок послати двох констеблiв, щоб тi обшукали кiмнату обвинуваченого в дядьковому домi. З того обшуку вони вернулись дуже швидко й принесли з собою всiм знайомого шкiряного гаманця в сталевiй оправi, яким старий добродiй користувався багато рокiв. Та його коштовний вмiст було забрано, i суддя марно домагався вiд обвинуваченого, щоб той сказав, як вiн використав той вмiст чи де заховав його.
Вiн тiльки вперто твердив, що нiчого не знае. Констеблi знайшли також запханi пiд матрац сорочку та нашийну хустку, позначенi iнiцiалами сердеги й страхiтливо замащенi в кров жертви.
Та ось доповiли, що кiнь замордованого щойно здох у стайнi вiд завданоi кулею рани, i мiстер Честен запропонував негайно дослiдити трупа: може, пощастить знайти кулю. Його послухались; i, нiби для того, щоб усунути будь-який сумнiв щодо провини заарештованого, мiстер Честен, ретельно обшукавши порожнину кiнського огруддя, спромiгся знайти й видобути надзвичайно велику кулю; примiрявши ту кулю до цiвки рушницi мiстера Пеннiфезера, пересвiдчилися, що вона точно пiдходить туди, причому рушницi такого великого калiбру в мiстечку та в околицi не було бiльш нi в кого. Ще певнiший доказ виявлено тодi, коли на кулi помiтили жолобок пiд прямим кутом до звичайного шва; цей жолобок точно вiдповiдав випадковому виступовi в формочцi для виливання куль, яку звинувачений визнав своею власнiстю. Коли знайдено кулю, слiдчий суддя бiльш не захотiв слухати нiчиiх свiдчень i негайно призначив судовий процес – рiшуче вiдмовившись випустити звинуваченого пiд заставу, хоча проти такоi суворостi дуже палко протестував мiстер Честен, запевняючи, що внесе будь-яку потрiбну суму. Така щедрiсть «Старого Чарлi» цiлком вiдповiдала всiй його люб’язнiй, лицарськiй поведiнцi пiд час перебування в Ретлборо.
А тепер цей достойний чоловiк так до решти пiддався своему безмежному спiвчуттю, що, пропонуючи заставу за свого молодого друга, неначе зовсiм забув, що саме вiн (мiстер Честен) нiде у свiтi не мае нiякого майна бодай на один долар.
Висновки слiдчого легко було передбачити. Мiстера Пеннiфезера пiд гучнi прокльони всiх городян судили на найближчiй сесii карного суду, i ланцюг непрямих доказiв (ще змiцнений деякими додатковими фактами, яких мiстеровi Честеновi його вразливе сумлiння не дозволило приховати вiд суду) визначили таким безперервним i таким беззастережно переконливим, що присяжнi, навiть не виходивши на нараду, зразу винесли свiй вердикт: «Винен в убивствi без пом’якшувальних обставин». Невдовзi нещасному в’язневi оголосили смертний вирок, i його перевели до окружноi в’язницi чекати неминучоi вiдплати закону.
Тим часом шляхетна поведiнка «Старого Чарлi» ще дужче прихилила до нього серця порядних городян. Всi полюбили його в десять разiв дужче, нiж доти; i природним наслiдком гостинностi, з якою його приймали, було те, що вiн мусив облишити звичку до крайньоi ощадливостi, якоi доти змушувала його держатися бiднiсть, i дуже часто влаштовував у себе вдома невеличкi вечiрки, де неподiльно панували дотепнiсть та веселощi – хоча, безперечно, й потьмарюванi трохи нечастими спогадами про негiдну й сумну долю, яка випала небожевi незабутнього щирого друга щедрого господаря.
Одного чудового дня великодушний лiтнiй добродiй був приемно здивований, одержавши такого листа:
«До Чарлза Честена, есквайра, в Ретлборо
Вiд Д., З., Ч. i К°
Шато-Марго А – № 1 – 72 пл.
Шановний мiстере Честен!
Вiдповiдно до замовлення, пересланого нашiй фiрмi два мiсяцi тому вiд нашого вельмишановного клiента мiстера Барнебаса Шатлворсi, ми маемо честь приставити Вам сьогоднi на вказану адресу подвiйний ящик «шато-марго» марки «Антилопа», з лiловою печаткою. Ящик маркiрований, як зазначено вище.
Зостаемося
Вашими, добродiю, покiрними слугами,
Дубб, Зубб, Чубб i К°.
В мiстi ***, 21 червня 18… року.
P. S. Ящик буде доставлений Вам фургоном наступного дня пiсля одержання цього листа. Перекажiть наше шанування мiстеровi Шатлворсi.
Д., З., Ч. i К°».
Власне, мiстер Честен пiсля смертi мiстера Шатлворсi втратив будь-яку надiю колись одержати обiцяне «шато-марго»; а тому тепер вiн побачив у цьому щось нiби вияв особливоi ласки Провидiння. Звичайно, вiн щиро зрадiв i в надмiрi радостi запросив назавтра численних друзiв на petit souper [13 - Маленька вечiрка (фр.).] – посмакувати дарунок покiйного мiстера Шатлворсi. Правда, запрошуючи, вiн i слiвцем не згадав покiйного мiстера Шатлворсi. Добре помiркувавши, вiн вирiшив узагалi нiчого не казати. Вiн – коли я добре пам’ятаю – не згадував жодним словом про те, що одержав «шато-марго» як дарунок. Вiн просто покликав друзiв, щоб прийшли й допомогли йому розпити трохи вина напрочуд високоi якостi й з розкiшним букетом, яке вiн замовив у мiстi мiсяцiв зо два тому, а завтра мае одержати.
Я не раз силкувався збагнути, чому це «Старий Чарлi» вирiшив не згадувати про те, що вiн одержав вино як дарунок вiд приятеля, але так до пуття й не збагнув причин, хоча в нього, безперечно, була якась вельми шляхетна й великодушна причина.
Нарештi настав завтрашнiй день, i в домi мiстера Честена зiйшлася численна й високошановна компанiя. Далебi, там було пiвмiстечка, i я серед них. Але, на велику прикрiсть господаря, «шато-марго» прибуло дуже пiзно, коли гостi вже вiддали належну шану розкiшнiй вечерi, наготовленiй «Старим Чарлi». Та нарештi його привезли – страхiтливо великий ящик, – i все товариство було вже аж надмiру веселе, тому й вирiшили поставити ящик на стiл i випатрати його вже там.
Як сказали, так i зробили. Я теж допомагав; i ось уже ящик на столi, посеред безлiчi пляшок та келихiв; чимало iх, морочившись iз ящиком, розбили. «Старий Чарлi», що вже встиг добряче пiдпити, дуже червоний на виду, сiв на чiльне мiсце з удавано поважною мiною i грiзно загрюкав по столу карафою, закликаючи всiх поводитися гiдно «пiд час викопування скарбу».
Трохи погаласували, потiм урештi вгамувались, i, як часто бувае в таких випадках, запала глибока, значуща тиша. Мене попросили зiрвати вiко, i я, звичайно, зробив це, мовляв, «iз безмежною втiхою».
Я приставив до щiлини долото, кiлька разiв легенько стукнув по ньому молотком, вiко враз пiднялося, i в ту ж мить у ящику рвучко звiвся, обличчям просто до хазяiна, вкритий саднами, закривавлений, уже зачеплений тлiном труп замордованого мiстера Шатлворсi. Якусь хвильку труп застигло, скорботно витрiщався тьмяними мертвими очима в обличчя мiстеровi Честеновi; потiм повiльно, але виразно, з притиском промовивши двое слiв: «Це ти!» – вивалився через бiчну стiнку ящика, нiби цiлком задоволений, i, здригаючись, простягся на столi.
Те, що вiдбулося потiм, годi змалювати словами. Всi кинулися стрiмголов до дверей i вiкон, де декотрi з гостей, начебто найдужчi, просто-таки зомлiли вiд жаху. Та минули першi божевiльнi секунди переляку, i очi всiх звернулись до мiстера Честена. Навiть проживши тисячу рокiв, я не змiг би забути смертноi муки, що вiдбилась на його спотвореному обличчi, щойно такому розчервонiлому вiд радостi й вiд вина. Якусь хвилину вiн сидiв нерухомо, наче мармурова статуя; погляд його, безтямний, застиглий i порожнiй, був неначе звернений усередину, заглиблений у споглядання власноi пiдлоi, злочинноi душi. Та врештi той погляд раптом нiби вернувся в довколишнiй свiт; убивця схопився зi стiльця, важко повалився головою й плечима на стiл i, припавши до трупа, квапливо, надривно виповiв у всiх подробицях свiй огидний злочин, за який ранiше ув’язнили й прирекли до смертi мiстера Пеннiфезера.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
