Вбивство на вулицi Морг = The murders in the rue Morgue
Едгар Аллан По
Видання з паралельним текстом
Ім’я Едгара Аллана По (1809–1849) – американського письменника-романтика, поета, драматурга i критика, майстра короткого оповiдання i засновника детективу – вiдомо в усьому свiтi. Оповiдання «Вбивство на вулицi Морг» вважають першим детективним твором в iсторii лiтератури.
Огюст Дюпен, молодий чоловiк, який мае надзвичайнi аналiтичнi здiбностi, розслiдуе жорстоке й загадкове вбивство двох жiнок – матерi та доньки, скоенi у Парижi, в будинку на вулицi Морг.
Також до видання увiйшли оповiдання «Метценгерштайн», «Беренiка», «Не закладайся з чортом на власну голову» та iншi, в яких яскраво розкрився непересiчний талант Е. А. По.
Едгар Аллан По
Вбивство на вулицi Морг = The murders in the rue Morgue
Вбивство на вулицi Морг
Метценгерштайн
Pestis eram vivus – moriens tua mors ero [1 - Живих переслiдують пошестi, мертвих – сама смерть (лат.).].
Мартiн Лютер
Страхiття й фатальностi гуляли по свiту за всiх часiв. Тож навiщо називати точно, коли саме дiялось те, про що я хочу розповiсти! Досить сказати, що в тi днi, про якi буде мова, в Угорщинi панувала тверда, хоча й прихована вiра в доктрини метемпсихозу. Про самi доктрини – тобто про iхню вiрогiднiсть чи хибнiсть – я не кажу нiчого. Одначе запевняю, що наше невiр’я великою мiрою (як твердить Лабрюйер про всi нашi незлагоди) «vient de ne pouvoir ?tre seulе» [2 - Походять вiд того, що ми не можемо бути самi (фр.).Мерсье в «L’an deux mille quatre cent quarante» (Утопiчний роман «Двi тисячi чотириста сороковий рiк» (фр.).) серйозно пiдтримуе доктрину метемпсихозу, а І. Дiзраелi каже, що «нема другоi системи, такоi простоi й приступноi для розумiння». Полковник Ітен Аллен, «Юнак з зелених гiр», теж нiбито був серйозним прихильником метемпсихозу (прим. автора).].
Проте в угорських забобонах е моменти, що межують iз безглуздям. Погляди iхнi – тобто угорцiв – дуже рiзняться вiд iхнiх схiдних джерел. Ось приклад. «Душа, – кажуть вони (далi я зацитую слова одного проникливого й тямущого парижанина), – ne demeure qu’une seule fois dans un corps sensible: au reste – un cheval, un chien, un homme m?me, n’est que la ressemblance peu tangible de ces animaux» [3 - Тiльки раз живе в живому тiлi: без неi кiнь, собака i навiть сама людина – не мають навiть подоби цих тварин (фр.).].
Родини Берлiфiтцингiв i Метценгерштайнiв ворогували не одне сторiччя. Ще нiколи не бувало двох таких знаменитих родин, охоплених такою смертельною ворожнечею. Коренiв цiеi ворожнечi, здаеться, слiд шукати в стародавньому провiщеннi: «Високе iм’я зазнае жахливого падiння, коли смертнiсть Метценгерштайнiв, нiби вершник над конем, запануе над безсмертнiстю Берлiфiтцингiв».
Звичайно, в самих цих словах сенсу небагато або й зовсiм нема. Але навiть тривiальнiшi причини – i то не дуже давно – давали поштовх до не менш визначних подiй. Крiм того, iхнi маетки, що межували один з одним, дуже довго конкурували в господарських справах.
Близькi сусiди рiдко бувають друзями; i мешканцi замку Берлiфiтцингiв могли зi своiх високих веж дивитись прямо в вiкна палацу Метценгерштайнiв. Власне, не та бiльш нiж феодальна пишнота, яку вони могли там побачити, могла зачiпати вразливiсть не таких старовинних i не таких багатих Берлiфiтцингiв. Нема нiчого дивного в тому, що слова пророцтва, хоча й безглуздi, могли посварити двi родини, вже схильнi до сварки через кожен вияв спадковоi заздростi, а потiм пiдтримувати цю ворожнечу. Провiщення, здавалося, виражало – якщо воно взагалi щось виражало – остаточний трiумф могутнiшого роду; i слабкiшi, менш впливовi Берлiфiтцинги, звiсно, згадували те провiщення з запеклiшою ворожiстю.
Граф Вiльгельм Берлiфiтцинг, хоча й дуже високого походження, в ту пору, про яку йдеться, був недужий, завжди сонний стариган, не примiтний нiчим, крiм безжальноi, закоренiлоi особистоi антипатii до родини суперникiв – та ще такого палкого захоплення кiньми й полюванням, що нi тiлеснi недуги, нi похилий вiк, нi кволiсть розуму не перешкоджали йому щодня вiддаватися небезпекам мисливства.
Барон Фрiдрiх Метценгерштайн, навпаки, був ще не старий. Його батько, мiнiстр Г., помер молодим. Мати, баронеса Марiя, невдовзi пiшла слiдом. Фрiдрiховi тодi було вiсiмнадцять рокiв. У мiстi вiсiмнадцять рокiв – невеликий термiн; але в глушинi, та ще в такiй розкiшнiй глушинi, як старий великопанський маеток, розмахи маятника мають глибоке значення.
Завдяки якимось незвичайним обставинам, пов’язаним iз розпорядженням його батька, молодий барон пiсля батьковоi смертi негайно вступив у володiння величезним багатством.
Жоден угорський вельможа ще не володiв таким. Замкiв у нього було без лiку. Найбiльший i найрозкiшнiший був «Палац Метценгерштайнiв». Точнi межi його маетностей нiколи не були визначенi; але найбiльший iз паркiв мав п’ятдесят миль в обводi.
Коли таке незрiвнянне багатство успадкував такий молодий господар, та ще з добре вiдомою всiм удачею, в товариствi не виникло великих сумнiвiв щодо того, як вiн тепер житиме й поводитиметься. І справдi, за три днi спадкоемець перевершив у своiй розперезаностi сподiвання всiх його найпалкiших поклонникiв. Ганебне гультяйство, кричуща розпуста, нечуванi жорстокостi дуже швидко показали його тремтячим васалам, що нiяка iхня запобiгливiсть i покора, нiякi уколи його власного сумлiння нiколи не дадуть iм бодай найменшоi безпеки вiд безжальних пазурiв цього Калiгули в мiнiатюрi. На четверту нiч коло замку Берлiфiтцингiв загорiлися стайнi; й одностайна думка всiх сусiдiв додала злочинний пiдпал до вже й так жахливого списку баронових паскудств i неподобств.
Але пiд час метушнi, спричиненоi цiею пригодою, молодий магнат сидiв неначе в глибокiй задумi, самотньо, в величезнiй горiшнiй залi палацу Метценгерштайнiв. На розкiшних, хоча й трохи вицвiлих шпалерах, що похмуро звисали зi стiн, були зображенi примарнi величнi постатi тисячi вельможних предкiв. Ось тут – прелати, магнати церкви в пишних ризах по-дружньому сидять перед самодержцем та можновладцями, накладають вето на примхи того чи того державця, опановують словами папськоi зверхностi бунтiвничий скiпетр князя тьми.
Он там – темнi високi постатi князiв Метценгерштайнiв на м’язистих бойових конях перестрибують через полеглих ворогiв, i iхнi грiзнi обличчя жахають найтвердiшi серця; а тут, знов же, знадливi, по-лебединому грацiйнi постатi дам минулих вiкiв плинуть у фiгурах примарного танцю пiд звуки уявноi музики.
Та поки барон прислухався – чи вдавав, нiби прислухаеться, – до чимраз гучнiшого гамору бiля берлiфiтцингiвських стаень, а може, надумував якийсь новий, iще зухвалiший чин, очi його не вiдривались вiд витканого на шпалерах велетенського, неприродноi мастi коня, що нiбито належав сарациновi, пращуровi ворожого роду. Сам кiнь на передньому планi тканоi картини стояв нерухомо, як статуя, а позаду нього вибитий iз сiдла вершник його гинув вiд Метценгерштайнового кинджала.
Коли Фрiдрiх помiтив, на що вiн несвiдомо спрямував свiй погляд, уста його скривила сатанинська усмiшка. Але вiн не вiдвiв погляду. Навпаки, вiн не мiг зрозумiти гнiтючоi тривоги, що каменем придавила всi його чуття. Насилу-насилу вiн примирив своi незв’язнi, маячнi почування з певнiстю того, що вiн не спить. Що довше вiн дивився, то нав’язливiшi були чари – i то неймовiрнiшим здавалося, що вiн зможе вiдiрвати погляд вiд тих шпалерiв. Але гамiр надворi нараз iще погучнiшав i барон раптовим зусиллям перевiв свою увагу на червонясте свiтло, що його кидала пожежа в стайнях на вiкна зали.
Але той порух був тiльки миттевий; баронiв погляд машинально вернувся до стiни. Як же здивувався й жахнувся барон, побачивши, що кiнь на шпалерах за ту мить повернув голову! Шия огиря, перше вигнута дугою, нiби вiн скорботно схилявся над безвладним тiлом свого пана, тепер була витягнена прямо на барона. Очi, доти не виднi, тепер мали завзятий, чисто людський вираз, вони блищали незвичайним вогнистим блиском, а вiдтягненi губи оголювали жахливо вискаленi, нiби в людського черепа, зуби.
Приголомшений жахом, молодий магнат поточився до дверей. А коли розчинив iх, спалах червоного сяйва, ринувши в залу, вiдкинув чiтко окреслену баронову тiнь на тремтячi шпалери, i барон здригнувся, помiтивши, що та тiнь, коли вiн переступав порiг, точно збiглася з обрисами безжального переможця – вбивцi сарацина Берлiфiтцинга.
Тiкаючи вiд гнiтючого видовища, молодий магнат вибiг надвiр, на повiтря. Коло парадноi брами палацу вiн побачив трьох конюхiв, що на превелику силу, ризикуючи життям, стримували велетенського вогненно-червоного огиря, який несамовито рвався з iхнiх рук.
– Чий це кiнь? Де ви його взяли? – спитав юнак сердитим хрипким голосом, ураз помiтивши, що таемничий огир на шпалерах у залi – точна копiя розлюченого коня перед його очима.
– Ваш, пане! – вiдповiв один з конюхiв. – Бо бiльш нiхто до нього не признаеться. Ми його спiймали – вiн летiв, аж паруючи й пiнячись iз лютi, вiд стаень берлiфiтцингiвського замку, що ото горять.
Ми подумали, що це графський кiнь iз iхнього чужоземного табуна, що вiн вирвався й утiк. Вiдвели його туди, а там конюхи кажуть, що не iхнiй, що в них такого не було. Дивне дiло, бо вiн напевне вирвався з вогню – он як пообсмалюваний!
– А на лобi тавро – лiтери В. Ф. Б., – озвався другий конюх. – Це ж, напевне, означае «Вiльгельм фон Берлiфiтцинг», але там у замку всi водно кажуть, що нiколи не бачили такого.
– Справдi диво дивне! – промовив молодик замислено, явно не усвiдомлюючи як слiд, що вiн каже. – Правда ваша, дивний кiнь, надзвичайний кiнь!.. Хоча, як ви слушно кажете, непевноi й невгамовноi вдачi… А втiм, хай буде мiй, – хвильку помовчавши, додав вiн. – Може, такий iздець, як Фрiдрiх фон Метценгерштайн, приборкае навiть чорта з берлiфiтцингiвських стаень.
– Помиляетесь, пане! Цей кiнь, як ми вже сказали, не з графських стаень. Якби воно так було, то хiба б таки ми привели його перед вашi очi?
– Теж правда, – сухо потвердив барон; i в ту ж мить iз палацу прожогом вибiг паж-постiльничий, червоний на лицi. Пiдбiгши до барона, вiн шепнув йому на вухо, що в горiшнiй залi раптом зник невеликий шматок шпалерiв; далi вiн розповiв, як сталось це диво, в усiх подробицях, аж до найменших, але говорив так тихо, що конюхи не почули нiчого й не вдовольнили розпаленоi в них цiкавостi.
Молодого барона Фрiдрiха, що слухав цю розповiдь, неначе шарпали рiзнi почуття.
Але скоро вiн опанував себе, i на його обличчi проступив вираз злiсноi рiшучостi. Вiн владно наказав, щоб горiшню залу негайно замкнули, а ключа принесли йому в руки.
– Ви чули, що старий Берлiфiтцинг, той завзятий мисливець, загинув? – спитав у барона один iз його васалiв, коли паж пiшов, а могутнiй огир, якого вельможа визнав своiм, вирвавшись, побiг iз подвоеною люттю довгою алеею, що вела вiд палацу до метценгерштайнiвських стаень.
– Нi! – вiдказав барон, рвучко обернувшись до васала. – Загинув, кажеш?
– Щира правда, пане мiй, i для вас, ваша вельможносте, ця новина, гадаю, навряд чи неприемна.
По бароновому обличчю промайнула усмiшка.
– Як вiн загинув?
– Рвався врятувати з вогню найкращих мисливських коней, та там i згорiв.
– О-це та-а-ак! – протяг барон, нiби йому повiльно, поступово вiдкривалась якась разюча правда.
– Оце так, – пiдтвердив васал.
– Страхiття! – незворушно промовив молодик i спокiйно рушив до палацу.
Вiд цього дня в поведiнцi гультяя-барона Фрiдрiха фон Метценгерштайна настала помiтна змiна. Його поводження не збiгалося з тим, чого вiд нього чекали, й геть розходилося з надiями багатьох матусь, що мали дочок-вiдданиць; а його звички й манери ще рiдше, нiж доти, узгоджувалися зi звичками та манерами довколишнього панства. Його нiколи не бачили за межами власних володiнь, i у своiх широких товариських колах вiн не мав жодного товариша – хiба що отой дивний норовистий вогненно-червоний кiнь, що на ньому барон вiдтодi весь час iздив, мав якесь таемниче право називатись його другом.
Однак численнi запрошення вiд сусiдiв надходили ще довго: «Чи не вшануе барон своею присутнiстю наше свято?», «Чи не приiде барон пополювати з нами на вепра?» Вiдповiдi були гордовитi й лаконiчнi: «Метценгерштайн не полюе», «Метценгерштайн не приiде».
Владне магнатство не могло терпiти таких постiйних образ. Запрошення стали холоднiшi, почали надходити рiдше, а врештi зовсiм припинились. Вiд удови нещасливого графа Берлiфiтцинга навiть почули таке висловлене сподiвання: «Може, бароновi доведеться сидiти вдома, коли вiн цього не хотiтиме, якщо вже йому не до смаку товариство рiвних йому; або iздити верхи, коли вiн цього не хотiтиме, якщо вже вiн вiддае перевагу товариству коня». Звичайно, це був украй дурний вибух спадковоi ущипливостi, вiн тiльки показував, якими навдивовижу беззмiстовними можуть бути нашi слова, коли ми захочемо виявити незвичайне завзяття.
Одначе люди милосерднi приписували змiну в поведiнцi молодого магната цiлком природнiй синiвськiй тузi пiсля втрати батька й матерi, – щоправда, забуваючи, як шалено й невгамовно поводився вiн першi днi пiсля цiеi втрати. А втiм, були й такi, що вбачали тут просто непомiрну пиху. Ще iншi (помiж якими слiд згадати фамiльного лiкаря) рiшуче говорили про хворобливу меланхолiю, про спадкове нездоров’я; а серед бiльшостi ходили бiльш двозначнi туманнi натяки.
