Спираючись на руку галантного Помпея, супроводжувана на пристойнiй вiдстанi Дiаною, я йшла однiею з людних i мальовничих вулиць нинi спустiлоi Едiни. Раптом перед моiми очима постала церква – готичний собор, величезний, старовинний, iз високим шпилем, що стримiв у небо. Що за безумство опанувало мене? Нащо заквапилась я назустрiч фатумовi? Мене охопило невтримне бажання зiйти на запаморочливу височiнь i звiдти глянути на величезне мiсто. Дверi собору були вiдчиненi, нiби запрошували ввiйти. Доля моя була вирiшена. Я вступила пiд похмуре склепiння. Де був мiй ангел-охоронець, якщо такi ангели iснують? Якщо! Коротке, але зловiсне слово! Цiлий свiт таемниць, значень, сумнiвiв i невiдомостi мiститься у твоiх чотирьох лiтерах! Я вступила пiд похмуре склепiння! Я ввiйшла, нiчого не зачепивши своiми жовтогарячими оборками, я пройшла пiд порталом i опинилась у переддвер’i храму. Так, кажуть, могутня рiчка Альфред текла пiд морським дном, не псуючись i не промокаючи.
Я думала, що сходам не буде кiнця. Кругом! Так, сходи йшли кругом i вгору, кругом i вгору, кругом i вгору, поки менi й догадливому Помпеевi, на якого я спиралася з усiею довiрливiстю першоi прихильностi, не спало на думку, що верхнiй кiнець цих величезних кручених сходiв випадково, а може, й навмисне знято. Я зупинилась передихнути; i тут сталося щось аж надто важливе як у моральному, так i у фiлософському розумiннi, щоб це можна було обминути мовчанкою.
Менi здалось – я навiть була певна й не могла помилитися, бо я вже кiлька хвилин уважно й тривожно спостерiгала рухи моеi Дiани, – ще раз кажу, помилитись я не могла, – Дiана зачула пацюка! Я зразу звернула на це Помпееву увагу, i вiн… вiн погодився зi мною. Пiсля цього вже не було жодноi розумноi пiдстави для сумнiву. Пацюка зачуто – i зачула його Дiана. Господи! Я повiк не зможу забути гострого хвилювання тоi митi. Пацюк! Вiн був там – тобто був десь там. Дiана зачула пацюка. А я – я не могла! Отак, кажуть, прусськi iриси для декого мають дуже сильний i приемний запах, iншi ж його зовсiм не вiдчувають.
Ми нарештi подолали сходи, i нам лишилося до верху ще три чи чотири приступки. Ми пiднiмались далi, i ось лишилася одна приступка. Одна приступка! Який безмiр людського щастя або нещастя залежить вiд однiеi приступки у великих сходах людського життя! Я подумала про себе, потiм про Помпея, потiм про таемничий нез’ясовний фатум, що оточував нас. Я подумала про Помпея – леле, я подумала про любов! Я подумала про своi численнi хибнi кроки не на тi приступки, що слiд; про вже зробленi кроки i про майбутнi. Я вирiшила бути обачнiшою, стриманiшою. Я кинула Помпееву руку i без його допомоги зiйшла на останню приступку, опинившись у горiшньому примiщеннi дзвiницi. Дiана зразу наздогнала мене. Тiльки Помпей лишився позаду. Стоячи на горi, я покликала його до себе. Вiн простяг до мене руку, але, на лихо, мусив для цього пустити з руки пальто, яке доти мiцно тримав.
Невже боги нiколи не покинуть переслiдувати нас? Пальто впало, однiею ногою Помпей наступив на довгу полу, що волочилась по сходах, спiткнувся й упав – такий наслiдок був неминучий. Вiн упав уперед i своею проклятою головою з усього розгону штовхнув мене… в груди. І я разом iз ним полетiла сторчака на тверду, брудну, огидну пiдлогу. Але моя вiдплата була неминуча, раптова й повна. Розлючено вхопивши його обома руками за чуприну, я видерла добрячий жмут дрiбно-кучерявого чорного волосся i з виразом щонайглибшоi зневаги кинула його геть вiд себе. Жмут упав помiж мотузами вiд дзвонiв i зависнув там. Помпей пiдвiвся безмовно. Але жалiбно подивився на мене своiми великими очима й зiтхнув. О боги! Як вiн зiтхнув! Те зiтхання запало менi в серце. А те волосся – та повсть! Якби я могла дiстати ii, я б ii обмила сльозами, засвiдчуючи свiй жаль. Та леле! Я не могла дотягтися до неi. Вона телiпалась мiж мотуззя вiд дзвонiв, неначе жива. Менi здавалося, що волосини стали дибом вiд обурення. Отак happydandy Flos Aeris на Явi, як розповiдають, цвiте прегарними квiтками, якi не засихають, навiть коли рослину вирвати з корiнням. Тубiльцi пiдвiшують ii на шворцi до стелi й цiлi роки тiшаться чудовими пахощами.
Тепер ми замирились i обое почали шукати очима вiкнo, з якого можна б подивитись на мiсто Едiну. Та вiкон не було. Свiтло проникало до тьмавого примiщення тiльки крiзь один квадратний отвiр з фут завширшки, що був на висотi семи футiв вiд пiдлоги. Та хiба завзяття щироi душi не переможе всього? Я надумала видертись до того отвору.
Навпроти нього стояла якась кабалiстичного вигляду машинерiя з безлiчi трибкiв, колiщат та вiсьок; iз неi вистромлявся надвiр, крiзь той отвiр, залiзний стрижень. Мiж колiщатами й стiною, в якiй був отвiр, я ледве могла пролiзти. Але я вiдчайдушна й уперта. Я пiдкликала до себе Помпея.
– Бачиш той отвiр, Помпею? Я хочу виглянути в нього. Ти стань пiд самим отвором, отак. А тепер простягни руку, i я на неi стану – отак. А тепер другою рукою допоможи менi здертись тобi на плечi.
Вiн зробив усе, як я хотiла, i я, зiп’явшись угору, пересвiдчилася, що легко можу просунути в отвiр голову. Вигляд був розкiшний. Щось краще годi уявити. Я тiльки загаялася трохи, наказуючи Дiанi сидiти тихо й запевняючи Помпея, що буду обережна й не давитиму йому на плечi надто сильно. Я сказала йому, що буду з ним м’яка – оссi тандр ке бефстек[10 - М’яка, як бiфштекс (калiчена фр.).]. Вiддавши таким чином належне своему вiрному друговi, я ревно заглибилась у споглядання картини, що з такою готовнiстю простелилась перед моiми очима.
Проте я не стану розводитись на цю тему. Я не описуватиму мiста Едiнбурга. Хто ж не бував у мiстi Едiнбурзi! Кожен бував у Едiнбурзi – стародавнiй Едiнi. Я обмежуся безпосереднiми подробицями своеi прикроi пригоди. Задовольнивши до певноi мiри свою цiкавiсть щодо розмiрiв, розташування й загального вигляду мiста, я знайшла час i на огляд церкви, в якiй перебувала, та витонченоi архiтектури дзвiницi. Я завважила, що отвiр, у який я вистромила голову, був на циферблатi величезних дзигарiв i з вулицi, напевне, мав вигляд великоi дiрки для ключа, як то бувае у французьких кишенькових годинниках.
Нема сумнiву, що призначення його – давати змогу доглядачевi в разi потреби переводити стрiлки зсередини. Мене здивувала величина тих стрiлок – довша з них була не менш як десять футiв завдовжки, а завширшки в найширшому мiсцi дюймiв вiсiм-дев’ять. Видно було, що вони зробленi з мiцноi сталi й мають гострi краi. Вiдзначивши цi подробицi й деякi iншi, я знову звернула погляд на розкiшний краевид унизу й скоро вся поринула в споглядання.
Через кiлька хвилин мене пробудив iз нього голос Помпея: той сказав, що не може витримати мене довше, i зажадав, щоб я, з ласки своеi, вже злазила. Це було нерозумне прохання, i я так йому й сказала, не шкодуючи слiв. Вiн вiдповiв, явно не зрозумiвши мене. Я, звiсно, розсердилась i навпростець заявила йому, що вiн дурень, що вiн допустився «нi-телiги-нi-цii», що думки його не «спиртуалiстичнi», а слова – «галiматня». Цим вiн задовольнився, i я вернулась до споглядання.
Пiсля цiеi суперечки минуло з пiвгодини; я весь час самозаглиблено милувалась неземним видовищем унизу, коли враз мене пробудив лагiдний доторк чогось холодного до потилицi. Чи варто казати, що я глибоко стривожилась? Я знала, що Помпей у мене пiд ногами, а Дiана, згiдно з моiм прямим наказом, сидить на своiх заднiх лапах у найдальшому кутку. Що ж це таке? Гай-гай! Я це зрозумiла аж надто швидко. Трохи повернувши голову, я, на свiй невимовний жах, побачила, що довга, блискуча, схожа на ятаган хвилинна стрiлка дзигарiв, рухаючись по циферблату, опустилась на мою шию.
Я зрозумiла, що не можна гаяти й митi. Я зразу сiпнулась назад, та було запiзно. Нiякоi змоги витягти голову з тiеi страхiтноi пастки, в яку я так легко попалась i яка стискалася далi так швидко, що вiд самоi думки про те жах брав. Годi уявити мою смертельну тривогу в ту хвилину. Я пiдняла руки й з усiеi сили спробувала пiдняти важезну сталеву штабу. З таким самим успiхом я б могла пiднiмати цiлий собор. А стрiлка спускалась нижче й нижче, затискала мене дужче й дужче. Я закричала Помпеевi, просячи допомоги, але вiн вiдказав, що я образила його твердженням, нiби в нього «гола матня». Я верескнула, кличучи Дiану, але та вiдповiла тiльки своiм «гав-гав»: мовляв, я ж наказала iй «сидiти в кутку й не ворушитись». Отже, годi було сподiватись рятунку вiд моiх супутникiв.
Тим часом важка, жахлива Коса Часу (бо тепер я зрозумiла дослiвне значення цього риторичного виразу) не зупиняла свого руху – i не збиралась зупиняти. Вона спускалась i спускалась. Вона вже заглибила свiй гострий край на цiлий дюйм у мою шию, i всi моi чуття потьмарились i затуманились. То менi здавалось, нiби я в Фiладельфii зi статечним доктором Грошолуппом, то – в приватнiй вiтальнi мiстера Блеквуда вислуховую його неоцiненнi настанови. Потiм вернулися любi спомини про давнiшi, кращi часи, i я почала думати про щасливу пору, коли свiт не був iще пустелею, а Помпей зовсiм не знав жорстокостi.
Цокання механiзму розважало мене. Я кажу – розважало, бо тепер моi почуття наближались до цiлковитого щастя, i найменшi дрiбнички тiшили мене. Безупинне «тiк-так, тiк-так, тiк-так» лунало в моiх вухах, як наймелодiйнiша музика, а часом навiть нагадувало чарiвнi проповiдi доктора Оллапода.
А потiм ще великi цифри на циферблатi – який розумний, який же розумний вигляд вони мали! Врештi вони пустились танцювати мазурку, i найдужче менi сподобалось, як танцюе цифра V. Вона, очевидно, дiстала чудове виховання. В нiй не було нiчого вульгарного, в рухах ii – навiть тiнi нескромностi. Вона виконувала чарiвнi пiруети, крутячись на гострому кiнцi. Я хотiла було запропонувати iй стiльця, бо танець наче втомив ii, i тiльки тодi цiлком усвiдомила свое катастрофiчне становище. Так, катастрофiчне! Стрiлка вп’ялась менi в шию вже на два дюйми. Мене проймав гострий бiль. Я кликала смерть i у своiх муках мимохiть декламувала вишуканi рядки поета Мiгеля де Сервантеса:
Ваннi Бюрен, тан ескондiда,
Кверi но те сентi веннi
Полк на пляжi деллi морi,
Номi, торнi, дарi, вiдi!
Та ось насунулось нове страхiття, таке, що могло потрясти наймiцнiшi нерви. Вiд невблаганного натиску стрiлки моi очi почали вилазити з очниць. Поки я задумалась, як же я обходитимусь без них, одне й зовсiм вискочило з голови i, скотившись по крутому даховi дзвiницi, впало в ринву, що тяглася понад краем церковноi покрiвлi. Сама втрата ока не так дошкулила менi, як той нахабний вираз незалежностi й зневаги, з яким воно дивилося на мене зi своеi ринви. Воно лежало там якраз навпроти мого носа, i пихатий вигляд його був би кумедним, якби не був таким вiдворотним. Досi на мене ще нiхто так не клiпав i не моргав.
Така поведiнка мого ока в ринвi не тiльки дратувала вiдвертою нахабнiстю й безсоромною невдячнiстю, вона ще була й надзвичайно незручна для мене через ту спорiдненiсть, яку завжди вiдчувають двое очей з тiеi самоi голови, хоч би як далеко одне вiд одного вони опинились. Тому я теж була хiть-не-хiть змушена клiпати й моргати в такт iз тим паскудством, що лежало в мене перед носом. Та скоро менi полегшало, бо друге око теж випало. Падаючи, воно покотилось туди ж, куди й перше (може, порозумiлись?). Із ринви викотились обое разом, i я, власне, була дуже рада, що спекалась iх.
Стрiлка вже врiзалась менi в шию на чотири з половиною дюйми, iй лишилось перетнути тiльки смужечку шкiри. Мене сповнювало безмежне щастя, бо я вiдчувала, що не далi як за кiлька хвилин буду порятована з цього прикрого становища. І цi сподiвання не пiдвели мене. Точно о п’ятiй годинi двадцять п’ять хвилин пополуднi величезна хвилинна стрiлка у своему страхiтливому русi просунулась настiльки, що перерiзала мою шию до кiнця. Менi не жалко було бачити, як голова, що завдавала менi стiльки клопоту, врештi розлучилася з тiлом. Вона спершу скотилася з вежi, потiм на мить затрималась у ринвi, а тодi пiдстрибнула й приземлилась посеред вулицi. Щиро признатися, всi моi почуття тепер мали вкрай дивний – нi, вкрай загадковий, украй несподiваний i незбагненний характер. Я сприймала все нiби у двох мiсцях водночас. Головою я думала, що це я, голова, i е справжня синьйора Псiхея Зенобiя, i тiлом теж думала, що справжня я – це мое тiло.
Аби прояснити цi думки, я сягнула до кишенi по табакерку, але, дiставши ii й спробувавши вжити понюшку ii благодiйного вмiсту, враз пригадала свою дивовижну втрату i кинула табакерку до голови. Та з великою насолодою взяла понюх i вдячно усмiхнулася менi. А за хвилину звернулась до мене з промовою, яку я, не маючи вух, не могла розчути до пуття. Проте я збагнула, що ii дивуе мое бажання жити далi за таких обставин. На закiнчення вона зацитувала прекраснi вiршi Арiосто:
Іль повер омо ке нон сера кортi
Й вiдважно б’еться тентi ерi мортi, —
таким чином порiвнюючи мене з героем, який у запалi бою, не помiтивши, що його вбито, далi громить ворогiв iз незломною вiдвагою. Тепер нiщо не перешкоджало менi злiзти додолу, i я так i зробила. Що такого незвичайного побачив Помпей у моiй зовнiшностi, я так i не зрозумiла. Вiн роззявив рот вiд вуха до вуха й заплющив очi так, нiби силкувався повiками роздушити горiхи. Врештi, скинувши пальто, одним стрибком вилетiв на сходи й зник. Я жбурнула вслiд негiдниковi гнiвнi Демосфеновi слова:
О’Флегетон, ти кидаеш мене? —
а потiм обернулася до мого любенького серденяточка, до одноокоi кудлатоi Дiани. О горе! Яка жахлива картина постала перед моiми очима! Чи не пацюка, що шаснув у свою нору, побачила я? Чи ото не кiсточки мого ангелочка, жорстоко зжертого потворою? О боги! І що це я бачу – чи то вiдлiтае не дух, не тiнь, не привид мого любого щенятка, яке щойно так мило й сумно сидiло в куточку? Та слухайте! Воно озвалося, i це, о небо, слова нiмецькоi мови, мови Шiллера:
Унд стабi дук, зо стабi дун,
Дук зi! Дук зi!
Гай-гай! Чи ж не правдивi цi слова?
Коли помру, то знай – помру
За тебе, так, за тебе!
Миле створiння! Воно теж вiддало свое життя за мене. Без собаки, без негра, без голови – що тепер лишаеться вiд нещасливоi синьйори Псiхеi Зенобii? Ох, нiчого. Всьому кiнець.
Не закладайся з чортом на власну голову
Оповiдка з мораллю
«Con tal que las costumbres de un autor, – пише дон Томас де Лос Торрес у передмовi до своiх «Аматорських вiршiв», – sean puras у castas, importo muy poco que no sean igualmente severas sus obras», що нашою мовою означае просто: коли моральнiсть автора чиста, не дуже важливо, яка мораль випливае з його книжки. Ми гадаемо, що тепер дон Томас перебувае в чистилищi за це твердження. І з погляду поетичноi справедливостi найрозумнiше було б тримати його там, поки «Аматорськi вiршi» не перестануть друкуватись або остаточно заляжуть на полицях за браком читачiв. Кожен лiтературний твiр повинен мати мораль, i, що iстотнiше, лiтературнi критики вiдкрили, що кожен лiтературний твiр таки мае мораль. Колись Фiлiпп Меланхтон написав коментар до «Батрахомiомахii» й довiв, що намiр автора був збудити вiдразу до чвар. П’ер Ла-Сен, ступивши трохи далi, показуе, що той намiр був виховати в молодi помiрнiсть у iжi й питтi. Так само Якобус Гуго переконав себе, що пiд постаттю Енея Гомер мав на увазi Жана Кальвiна; пiд Антiноем – Мартiна Лютера; пiд лотофагами – протестантiв узагалi; а пiд гарпiями – голландцiв. Нашi сучаснi вченi не менш проникливi. Вони розкривають прихований змiст у «Допотопних людях», притчу в «Паугатанi», новi погляди в «Щиглику» i трансценденталiзм у «Мiзинчику». Одне слово, доведено, що нiхто не може сiсти й написати щось без дуже глибокого задуму. Таким чином автори звiльняються вiд великого клопоту. Романiстовi, наприклад, не треба дбати про мораль у романi. Вона там буде – тобто десь та буде, тож хай та мораль разом з критиками самi дбають про себе.
Коли настане вiдповiдний час, усе, що автор мав на думцi й чого вiн не мав на думцi, буде виявлене, i в «Дайелi», i в «Хлопчинi з Мену», разом з усiм тим, що йому слiд було мати на думцi, й тим, що вiн явно хотiв мати на думцi, – й таким чином у кiнцi все вийде на яв.
Тому нема нiяких слушних пiдстав у звинуваченнi, висунутому проти мене деякими невiгласами – що, мовляв, я не написав жодноi моральноi оповiдки чи, точнiше кажучи, оповiдки з мораллю. Це не критики, яким судилось вивести мене в люди й розвинути мою моральнiсть; ось у чому секрет. Мало-помалу «Пiвнiчноамериканський щоквартальний трамтарарам» змусить iх соромитися своеi дуростi. А тим часом, у робочому порядку, спростовуючи звинувачення проти мене, я пропоную читачам оцю невеселу iсторiю – iсторiю, цiлком очевидну мораль якоi годi заперечувати, оскiльки кожен може прочитати ту мораль, надруковану великими лiтерами в заголовку. Я покладаюся на такий спосiб – куди мудрiший, нiж у Лафонтена та iнших, що вiдкладають ефект на останню хвилину i таким чином упихають його в самий хвiст своеi байки.
«Defuncti injuri? ne afficiantur» [11 - Мертвi не вiдчувають несправедливостi (лат.).], – такий був закон на дванадцяти скрижалях, i «De mortuis nil nisi bonum» [12 - Про мертвих – нiчого, крiм доброго (лат.).], – це чудове правило, навiть коли йдеться про метелика «мертва голова». І тому я не маю намiру ганити свого покiйного приятеля Тобi Достоббiса. Правда, вiн був злий як собака i вмер теж по-собачому, але чи винен вiн був у своiх вадах? Адже iх породив один гандж його матерi. Вона сумлiнно шмагала свого малого синка, бо, як жiнка порядна, всi обов’язки виконувала з радiстю, а дiтям, як вiдбивним котлетам чи оливним деревам у сучаснiй Грецii, биття завжди йде на користь.
Але вона, сердешна, була шульгою, а дiтей краще не шмагати зовсiм, нiж шмагати лiвою рукою. Адже земля крутиться справа налiво. І шмагати дитину злiва направо не годиться. Бо коли кожний удар у належному напрямi виганяе з дитини лихi якостi, то кожний удар у протилежному напрямi, навпаки, заганяе iх iще глибше. Я часто бував свiдком таких екзекуцiй над Тобi i навiть по тому, як вiн вiдбрикуеться, помiчав, що вiн iз дня на день стае чимраз гiршим. І врештi крiзь сльози в його очах я побачив, що нiякоi надii на виправлення цього урвителя не лишилось; i ось одного дня, коли його налупцювали так, що вiн аж почорнiв на виду й можна було подумати, нiби це якийсь юний африканець, але досягнули цим тiльки того, що вiн почав корчитись, наче в падучiй, я не мiг бiльше витримати i, впавши навколiшки, на весь голос передрiк йому цiлковиту згубу.
Справдi, ця його рання розбещенiсть була жахлива. В п’ять мiсяцiв вiн уже мiг так розлютуватися, що йому вiдбирало голос. У шiсть я заскочив якось його на тому, що вiн гриз колоду карт. У сiм мiсяцiв вiн набув звички обнiмати й цiлувати маленьких дiвчаток. У вiсiм мiсяцiв вiн категорично вiдмовився пiдписатись пiд вiдозвою Товариства тверезостi. Отак вiн мiсяць за мiсяцем розбещувався, аж поки, пiд кiнець першого року, не тiльки надумав запускати вуса, а ще й набув поганоi звички лаятись, клясти i з кожноi нагоди закладатися на щось.
Через цю останню непутящу звичку й спостигла врештi Тобi та згуба, яку я передрiк йому. Така манера поводитися з лiтами все дужче вкорiнювалася, i, ставши дорослим, вiн слова не мiг вимовити без свого «закладаюсь».
Не те щоб вiн закладався справдi, нi, зайвого наговорювати не буду. То в нього просто була така примовка, i нiякого значення вiн у неi не вкладав. Просто додавав слiвце для бiльшоi виразностi, цiлком невинно, аби закруглити фразу. Коли вiн казав «закладаюсь на те й на те», нiхто й гадки не мав приймати той заклад; але я однаково вважав, що мiй обов’язок – спиняти його. Звичка ця була непристойна, i я так йому й казав. Вона була вульгарна, так я його переконував. Їi не схвалюють у порядному товариствi – я казав це, i то була чиста правда. Їi заборонено постановою Конгресу – кажучи це, я й на думцi не мав брехати. Я обурювався – та марно. Я протестував – на вiтер. Я просив його – вiн усмiхався. Я благав – вiн смiявся. Я вичитував йому – вiн шкiрив зуби. Я погрожував – вiн лаявся. Я стусав його – вiн кликав полiцiю. Я смикав його за нiс – вiн закладався з чортом на власну голову, що бiльше я на таке не наважусь.
Бiднiсть була ще одною вадою, яку прикрий фiзичний гандж Достоббiсовоi матерi прищепив ii синовi. Вiн був огидно вбогий, i, мабуть, саме тому його постiйнi пропозицii закластись рiдко виражалися в якихось грошових сумах. Чи варто казати, що нiколи не чув iз його вуст такого виразу: «Закладаюсь на долар». Звичайно вiн казав: «Закладаюсь на що хочете», – а в найкритичнiших випадках: «Закладаюся з чортом на власну голову».
Ця остання формула, здавалося, подобалась йому найдужче; можливо, тому, що вона означала найменший ризик. Адже Достоббiс зробився надзвичайно скупим. Якби який чорт погодився на цей заклад, Тобi програв би небагато, бо голова в нього була невелика.
Але це моi власнi мiркування, i я не певен, чи маю право приписувати iх йому. Та хай там як, а вищезгаданi слова лунали з його вуст щодень частiше, хоч як непристойно давати в заклад свою голову замiсть банкнотiв, але схиблений розум мого приятеля неспроможен був цього зрозумiти. Зрештою вiн облишив усi iншi форми закладу i цiлком перейшов на одну: «Закладаюся з чортом на власну голову», – i то так уперто i вiддано, що це мене й дивувало, й дратувало. Мене завжди дратуе те, чого я не можу з’ясувати. Загадки змушують людину думати, а це шкодить здоров’ю. Правду кажучи, в самому виглядi, з яким мiстер Достоббiс вимовляв свою непристойну формулу – в манерi виголошувати ii, – було щось таке, що спочатку iнтригувало мене, а потiм почало гнiтити: щось таке, що, не знаходячи в цю хвилину вiдповiднiшого слова, дозвольте менi назвати чудернацьким; мiстер Кольридж, певне, назвав би його мiстичним, мiстер Кант – пантеiстичним, мiстер Карлейль – химеристичним, а мiстер Емерсон – суперказуiстичним. І воно почало менi не подобатись. Душа мiстера Достоббiса опинилась у небезпечному становищi. Я вирiшив пустити в хiд усю свою красномовнiсть, аби врятувати ii. Я заприсягся прислужитись йому, як святий Патрiк у однiй iрландськiй хронiцi нiбито прислужився жабi – «пробудив у нiй почуття реальностi», каже хронiка. І негайно взявся до дiла. Я ще раз почав переконувати його, зiбравши всю свою снагу й красномовнiсть для останньоi спроби.
Коли я докiнчив свое казання, мiстер Достоббiс повiвся вкрай двозначно. Якусь хвилину вiн мовчав, тiльки допитливо дивився менi в обличчя.
Потiм нахилив голову набiк i звiв брови аж на лоба. Потiм розвiв руки долонями вперед i здвигнув плечима. Потiм поклiпав правим оком. Потiм зробив те саме лiвим. Потiм дуже щiльно заплющив обидва ока. Потiм розплющив iх так широко, аж я по-справжньому злякався, що з цього вийде. А потiм, притиснувши великим пальцем носа, визнав за доречне виконати рештою пальцiв якийсь рух, що його важко описати. Нарештi, сплiвши руки на грудях, вiн зласкавився на вiдповiдь.
Я можу пригадати тiльки головнi тези його мови. Що вiн, мовляв, був би дуже вдячний менi, якби я припнув язика. Нiякi моi поради йому не потрiбнi. Йому огиднi моi iнсинуацii. Вiн уже не дитина й сам може подбати про себе. Невже я думаю, що вiн i досi маленький Достоббiс? Може, я йому не подобаюсь як людина? Може, я хотiв образити його? Чи я не дурень? І чи знае моя матiнка, що я не сиджу вдома? Це вiн питае, сподiваючись, що я не збрешу, i вiн зможе повестися згiдно з моею вiдповiддю. І ще раз вiн наполегливо спитав, чи знае моя мати, що я не вдома. Тодi сказав: мое збентеження мене виказуе, i вiн ладен закластися з чортом на власну голову, що вона не знае.
Мiстер Достоббiс не став чекати, поки я вiдповiм. Вiн крутнувся на пiдборах i вийшов iз украй несолiдною поквапнiстю, зоставивши мене самого. Я навiть зрадiв. Бо вiн прикро вразив мене. Я навiть розсердився. Я навiть мiг би спiймати його на словi завдяки тому образливому для мене закладовi. Я мiг би виграти для Ворога роду людського маленьку голiвку мiстера Достоббiса: рiч-бо в тому, що моя матуся дуже добре знала про мою тимчасову вiдсутнiсть удома. Але «Khoda shefa mid?hed» – «небеса дають полегкiсть», як висловлюються мусульмани, коли iм наступити на пальцi.
