Мене ображено тодi, коли я виконував свiй обов’язок, i я мужньо стерпiв образу. Одначе тепер менi здавалося, що я зробив для цього нiкчемного суб’екта все, чого лишень можна вимагати вiд мене, тож я вирiшив бiльш не турбувати його своiми порадами, а полишити його на власний розум i сумлiння. Та хоч я вiдтодi й утримувався давати йому поради, але зовсiм зректись його товариства не мiг. Я навiть ладен був ставитись поблажливо до деяких менш неприемних нахилiв його; а бувало, навiть хвалив декотрi з його лихих жартикiв, як ото епiкурейцi хвалять гiрчицю – зi слiзьми на очах, так бо смутили мене його злостивi балачки.
Одного дня ми прогулювалися вдвох, плiч-о-плiч, i дiйшли до рiчки. На рiчцi був мiсток, i ми вирiшили перейти по ньому. Мiст був критий, для захисту вiд непогоди, i в критому ходi з нечисленними вiкнами було досить темно, аж моторошно. Коли ми ввiйшли туди, рiзкий перехiд вiд сонячного сяйва надворi до пiвмороку тяжко пригнiтив мене. А сердезi Достоббiсовi хоч би що – вiн тiльки сказав: «Закладаюся з чортом на власну голову, що ти скис».
А вiн чогось був у надзвичайно доброму настроi. Вiн був такий жвавий, що в мене зродились бозна-якi лихi пiдозри. Цiлком можливо, що вiн заслаб на трансценденталiзм. Правда, я не досить обiзнаний на дiагностицi цiеi недуги, щоб твердити категорично; i, на жаль, при тому не було нiкого з моiх приятелiв iз «Щоденника». І все ж я повiрив у це, бо мого друга очевидячки посiв дух якогось похмурого блазенства, що примушував його клеiти з себе дурня.
Вiн весь час то вихилявся всiм тiлом, то пiдстрибував, обминаючи все, що траплялося на дорозi, то вигукував, то шепотiв якiсь гучнi слова й тихi слiвця, хоч вираз обличчя його весь час лишався поважний чи навiть суворий. Я не знав, що менi робити – чи стусонути його, чи пожалiти. Врештi, пройшовши майже весь мiст, ми зупинилися перед досить високим турнiкетом. Я спокiйно пройшов його, штовхнувши раменом, як звичайно. Але мiстеровi Достоббiсу такий спосiб не пiдходив. Вiн захотiв перестрибнути через турнiкет i сказав, що й обкрутнеться в повiтрi. Щиро кажучи, я не повiрив, що вiн на це спроможеться. Найкращим майстром таких стрибкiв iз крутiнням був мiй приятель мiстер Карлайль, але й вiн би був тут нiчого не втнув, тому я був певен, що нiчого не вийде i в Тобi Достоббiса. Тому я почав доводити йому, що вiн просто хвалько i не зможе цього зробити. Згодом я гiрко пошкодував за своiми словами – бо вiн зразу ж запропонував закластися з чортом на власну голову, що таки зможе.
Попри давню свою постанову, я вже хотiв був дорiкнути йому за цi блюзнiрськi слова, коли раптом почув, що бiля мого лiктя наче щось тихенько кахикнуло, немовби сказало: «Кахи!» Я здригнувся й здивовано оглянувся круг себе. Погляд мiй нарештi впав на закуток у конструкцiях мосту, де притулився якийсь низенький лiтнiй добродiй вельми поважного вигляду. Годi було придумати щось бiльш гiдне шаноби, нiж уся його постать; бо вiн мав на собi не тiльки пристойне чорне вбрання, а й бездоганно свiжу сорочку з комiрцем, акуратно вiдiгнутим униз, на бiлу краватку; а волосся на головi було розчесане на продiл рiвно посерединi, наче у дiвчини.
Руки вiн задумливо склав на животi, а очi закотив пiд лоба. Придивившись пильнiше, я побачив, що його штани прикритi чорним шовковим фартухом, i це мене вкрай здивувало. Та перше нiж я встиг спитати його про цю дивну рiч, вiн перебив мене, знову кахикнувши: «Кахи!»
На це я не знайшов готовоi вiдповiдi. Власне, що взагалi можна вiдповiсти на таку лаконiчну реплiку? Я пам’ятаю навiть, що «Квартальний огляд» лишив без вiдповiдi зауваження: «Пхе!» Тому я не соромлюся признатись, що звернувся за пiдтримкою до мiстера Достоббiса.
– Достоббiсе! – сказав я. – Ти що, не чуеш, що отой добродiй каже: «Кахи!»?
Звертаючись до приятеля, я подивився на нього вельми суворо; бо, правду кажучи, я був тяжко розгублений, а коли ви дуже розгубленi, треба насупити брови й дивитись люто: iнакше ви напевне скидатиметесь на дурня.
– Достоббiсе! – гукнув я, i це прозвучало наче лайка, хоча я нiчого такого й на думцi не мав. – Достоббiсе! Он той добродiй каже: «Кахи!»
Я не збираюся запевняти, нiби цi моi слова вiдзначались глибиною; я й сам не вважаю iх дуже глибокими. Але я помiтив, що ефект наших слiв не завжди бувае пропорцiйний iхнiй вазi у наших власних очах; i якби я пожбурив у мiстера Достоббiса найновiтнiшу бомбу або вдарив його по головi «Поетами та поезiею Америки», навряд чи вiн був би вражений дужче, нiж цими простими словами: «Достоббiсе! Ти що, не чуеш, що он той добродiй каже: «Кахи!»?»
– Та невже? – видихнув вiн нарештi, поблiднувши, як стiна, тодi почервонiвши, мов буряк.
– Ти певен, що вiн сказав саме це? Ну, та хай там як, а вiдступати менi не годиться. Що ж, коли так, то – кахи!
Тодi низенький лiтнiй добродiй видимо зрадiв – Бог святий знае чому. Вiн виступив зi свого закутка, пришкутильгав до нас iз приязною мiною, вхопив Достоббiса за руку й потиснув ii з виглядом такоi щироi зичливостi, що годi й уявити щирiшу.
– Я цiлком певен, що ти виграеш, Достоббiсе, – сказав вiн, якнайприязнiше всмiхаючись. – Але задля чистоi формальностi треба зробити спробу.
– Кахи! – кахикнув мiй приятель, скинув куртку, пiдперезав хусточкою стан, скорчив чудернацьку гримасу, закотивши очi пiд лоба i опустивши куточки губiв. – Кахи!
Тодi, помовчавши, ще раз кахикнув, i бiльше я не почув вiд нього жодного слова. «Ага! – подумав я, хоча вголос не сказав нiчого. – Це дуже дивне дiло, що Тобi Достоббiс став такий мовчазний. Напевне, тому, що минулого разу був надто балакучий. Однi крайнощi призводять до iнших. Чи забув вiн усi тi недоладнi запитання, що ними обсипав мене тодi, коли я востанне вичитував йому? Та хай там як, а вiд трансценденталiзму вiн вилiкувався».
– Кахи! – знов кахикнув Тобi, немов прочитавши моi думки; а вигляд у нього був такий, як у замрiяноi староi овечки.
А лiтнiй добродiй узяв його пiд руку й вiдвiв на кiлька крокiв у глиб критого мосту, далi вiд турнiкета.
– Друже мiй, – сказав вiн, – щоб усе було по-чесному, я дозволю вам розiгнатися з оцього ось мiсця.
Почекайте тут, поки я вiдiйду до турнiкета, щоб дивитись, як ви стрибатимете гарненько, трансцендентально, й не прогавити жодного вашого руху. Це, звiсно, чиста формальнiсть. Я скажу: «раз, два, три – бiгом!» По словi «бiгом» рушайте. – Вiн став коло турнiкета, постояв хвильку нiби в глибокiй задумi, потiм звiв очi вгору i, як менi здалося, ледь помiтно всмiхнувся, пiдтяг поворозки фартуха, довгим поглядом окинув Достоббiса i нарештi, як було умовлено, скомандував:
– Раз, два, три – бiгом!
Зразу по словi «бiгом» мiй сердешний приятель прожогом кинувся вперед. Стиль бiгу був не дуже вишуканий, як у мiстера Лорда, але й не дуже незграбний, як у оглядачiв мiстера Лорда, але загалом я був певен, що вiн упораеться. А що як нi? Ось де головне питання: що як нi? «Яке право, – сказав я, – мае цей старий добродiй примушувати iншу людину стрибати? Цей старий недоросток – хто вiн такий? Коли вiн попросить мене стрибнути, я не послухаюсь нiзащо, бо що це за чорт?» Мiст, як я вже сказав, був критий, i то на вкрай чудернацький манiр, тож у ньому завжди бувала дуже гучна луна, але я цього нiколи не помiчав так виразно, як тодi, коли вимовив оцi останнi четверо слiв.
Але те, що я сказав, чи почув, чи подумав, зайняло тiльки одну мить. Менш як через п’ять секунд пiсля старту мiй сердешний Тобi стрибнув. Я бачив, що бiжить вiн дуже швидко, i вiд пiдлоги вiдштовхнувся вiн чудово, виробляючи ногами в летi всякi викрутаси. Я побачив його високо в повiтрi; вiн знаменито крутнувся круг себе над самим центром турнiкета, i я, звичайно, дуже здивувався, що вiн чомусь не летить далi.
Та весь стрибок тривав одну мить, i не встиг я про це як слiд замислитись, а мiстер Достоббiс уже гепнувся спиною на помiст по той самий бiк турнiкета, з якого вiн стрибав. І в ту ж мить я побачив, що лiтнiй добродiй щодуху шкутильгае геть, пiймавши в пiдiбраний фартух якийсь предмет, що впав iз мороку пiд дахом над самим турнiкетом. Усе це вкрай здивувало мене, але роздумувати було нiколи, бо мiстер Достоббiс лежав напрочуд тихо, тож я вирiшив, що вiн дуже забився i треба йому допомогти. Пiдбiгши до нього, я пересвiдчився, що вiн i справдi зазнав дуже серйозного удару. Рiч у тому, що десь подiлась його голова, i хоч скiльки я шукав, та знайти ii не змiг, тож i вирiшив вiднести його додому та послати по гомеопатiв. А тодi в мене майнула одна думка, i я кинувся до одного найближчого вiкна на мосту. І менi вiдкрилася сумна правда. На якихось п’ять футiв над вершком турнiкета, впоперек мосту, скрiплюючи крокви накриття, тяглась пласка залiзна штаба, покладена лежма; такi штаби скрiплювали все покриття мосту. Очевидно, об гостре ребро цiеi штаби й ударився шиею мiй нещасливий товариш.
Вiн не пережив цiеi жахливоi втрати. Гомеопати не дали йому досить малоi дози лiкiв, а те, що вони дали, вiн вiдмовився приймати. Отож урештi йому стало зовсiм зле i вiн помер – на науку всiм непутящим людям. Я зросив його могилу своiми сльозами, нанiс штабу злiва на його родинний герб, а рахунок за дуже помiрнi витрати на похорон послав трансценденталiстам. Негiдники вiдмовились платити, тому я зразу вiдкопав мiстера Достоббiса i продав на собачий харч.
Похованi живцем
Є теми, сповненi гiпнотичного iнтересу, але занадто жахливi, аби стати законним набутком лiтератури. Звичайному романiстовi слiд уникати iх, коли вiн не хоче уразити читача або збудити в ньому нехiть. Їх годиться зачiпати тiльки тодi, коли вони пiдпертi й освяченi суворiстю i величчю iстини. Так, наприклад, нас проймае «солодка мука», коли ми читаемо про переправу через Березину, або про землетрус у Лiсабонi, або про лондонську чуму, або про Варфоломiiвську нiч, або про те, як у калькуттськiй Чорнiй Ямi задихнулися сто двадцять три в’язнi. Але в цих розповiдях нас уражае факт, дiйснiсть, iсторiя. А на вимисли такого роду слiд дивитися з вiдразою.
Я тут згадав кiлька найвидатнiших i найцарственiших лих; але в них так живо вражають нашу уяву й розмiри, а не тiльки характер лиха. Можна й не нагадувати читачевi, що з довгого химерного каталога людських нещасть я мiг би вибрати багато окремих прикладiв, бiльше перейнятих безпосереднiм стражданням, нiж будь-яке з цих загальних уособлень катастрофи. Так, справжнiй бiль, найбiльше горе завжди зосередженi в чиiйсь особi, а не розсiянi в загалi. І за те, що жахливi крайнощi мук звiданi людиною-особою, а не людиною як видом, подякуймо Боговi милосердному!
Бути похованим живцем – це, безперечно, найстрахiтнiше з лих, якi будь-коли випадали на долю смертного. А що таке ставалось часто, дуже часто, навряд чи будуть заперечувати люди, якi мислять. Межа, що вiддiляе Життя вiд Смертi, в найкращому разi примарна й непевна.
Хто може сказати, де кiнчаеться одне й починаеться друге? Ми знаемо, що е хвороби, пiд час яких припиняються всi видимi вияви життевоi сили, проте це припинення краще назвати затримкою. Це тiльки тимчасовi паузи в функцiях незбагненного механiзму. Минае певний час, i якесь невидиме таемниче начало знову приводить у рух магiчнi важелi й чарiвнi колеса. Срiбна струна не була ослаблена назавжди, а золота чаша – розбита вщент. Але ж де була тим часом душа?
Незалежно вiд неминучого висновку a priori, що такi випадки повиннi мати такi наслiдки, – що добре вiдома наявнiсть таких випадкiв затримки в життi природним чином мусить час вiд часу призводити до передчасних поховань, – незалежно вiд такого мiркування ми маемо прямi свiдчення медичного й побутового порядку, якi доводять, що безлiч таких поховань справдi вiдбулись. Я мiг би, коли треба, зразу навести сотню незаперечних прикладiв. Один, вельми прикметний, – обставини його, можливо, ще свiжi в пам’ятi багатьох читачiв, – стався нещодавно в недалекому мiстi Балтиморi, де спричинив дуже прикру, гостру й поширену на все мiсто тривогу. Дружина одного з найшанованiших городян – визначного правника й члена Конгресу – раптом занедужала на якусь незбагненну хворобу, що не пiддавалась нiяким зусиллям лiкарiв. Довго промучившись, вона померла – чи принаймнi так вирiшили. І справдi, нiхто не пiдозрював i не мав причини пiдозрювати, що вона не мертва. Весь ii вигляд був достоту як у мертвоi. Обличчя, як у всiх мерцiв, загострилося, щоки запали. Очi втратили блиск. Губи зробились мармурово-бiлi.
Тепла в тiлi не лишилося. Пульсу не було. Три днi мертве тiло лежало непоховане i задубло за цей час, наче камiнь. Одне слово, боячися швидкого нiбито розкладу тiла, поквапились його поховати.
Покiйницю поклали до родинного склепу, i три роки туди нiхто не заглядав. Через три роки склеп вiдкрили, щоб поставити туди ще один саркофаг; та лихо! Який страхiтливий удар вразив чоловiка небiжчицi, що власноруч вiдiмкнув дверi! Коли iхнi стулки вiдчинились назовнi, в обiйми йому впав, заторохтiвши, якийсь угорнений у бiле предмет. То був кiстяк його дружини в ще не зотлiлому саванi.
Старанне розслiдування з’ясувало, що вона ожила через два днi пiсля похорону, i, борсаючись у трунi, звалила ii з пiдставки, чи то пiдвищення, на пiдлогу, труна розбилась, i вона змогла вилiзти. Ненароком залишений у склепi лiхтар, тодi повний оливи, був порожнiй; а втiм, можливо, що олива просто висохла. На верхнiй приступцi сходiв, що вели до цього пiдземелля жаху, лежав великий уламок труни: певне, вона грюкала ним у залiзнi дверi, щоб привернути чиюсь увагу. Добиваючись у дверi, вона, певне, зомлiла або й померла з самого ляку; а коли падала, саван зачепився за якийсь гак, що стримiв iз дверей. Так вона й зотлiла, повиснувши сторч.
1810 року один випадок поховання живцем стався у Францii; обставини його пiдтверджують сентенцiю, що дiйснiсть бувае дивовижнiша за вимисел. Героiня цiеi iсторii була така собi мадемуазель Вiкторiна Лафуркад, молода дiвчина знатного й багатого роду, рiдкiсна красуня.
Серед ii численних поклонникiв був один бiдний лiтератор, чи то журналiст, на iм’я Жульен Боссюе. Його таланти й загальна привабливiсть привернули до нього увагу юноi спадкоемницi, та й вiн, видно, щиро кохав ii; але врештi родова пиха змусила ii вiдштовхнути його й вийти за якогось пана Ренеля, вiдомого дипломата й банкiра. Та пiсля одруження цей добродiй занедбав ii, а можливо, навiть знущався з неi. Проживши з ним нещасливою кiлька рокiв, вона померла – чи принаймнi запала в такий стан, що кожен, хто бачив ii, думав так. Їi поховали – не в склепi, а у звичайнiй могилi на кладовищi ii рiдного села. Закоханий молодик у розпачi, запалений спогадами про свое глибоке захоплення, приiхав зi столицi в далеку провiнцiю, де лежало те село, з романтичним намiром вiдкопати тiло й узяти на спомин розкiшну косу. Вiн знайшов могилу, опiвночi вiдкопав труну, розкрив ii, а коли заходився вiдрiзати косу, очi коханоi розплющились. Жiнку поховали живцем! Життя ще не зовсiм покинуло ii, i пестощi закоханого юнака пробудили ii з летаргii, яку помилково визнали за смерть. У нестямi вiн принiс ii до свого помешкання, найнятого в селищi. Досить глибоко обiзнаний з медициною, застосував сильнi збудливi лiки. Одне слово, вона ожила. І впiзнала свого рятiвника. Вона лишалася в нього, аж поки ii здоров’я поступово цiлком вiдновилось. Серце ii, жiноче серце було не кам’яне, i цього останнього доказу любовi вистачило, щоб скорити його. Вона вiддала те серце Боссюе. До чоловiка не повернулась, приховала вiд нього свое воскресiння й утекла з коханцем до Америки.
Через двадцять рокiв обое повернулись до Францii, певнi, що час дуже змiнив Вiкторiну й нiхто iз знайомих ii не впiзнае. Та вони помилились, бо, тiльки-но побачивши свою колишню дружину, пан Ренель ii впiзнав i зажадав, щоб вона повернулась до нього. Вона вiдмовилась, i суд пiдтримав ii, вирiшивши, що за таких незвичайних обставин, через такий тривалий час чоловiк утратив своi права не тiльки морально, а й згiдно з законом.
Лейпцизький «Хiрургiчний журнал», вельми авторитетне i достойне перiодичне видання, що його слiд би якомусь американському видавцевi передруковувати у нас англiйською мовою, сповiщае в останньому числi про дуже тяжку пригоду такого самого типу.
Один офiцер-артилерист, чоловiк велетенського зросту й мiцного здоров’я, впавши з неприборканого коня, сильно вдарився головою й знепритомнiв, трохи пошкодивши череп; але небезпеки для життя начебто не було. Трепанацiю виконано цiлком успiшно, хворому пустили кров i виконали над ним усi звичайнi в таких випадках заходи. Проте вiн дедалi бiльше западав у стан цiлковитого ступору, i врештi вирiшили, що вiн помер.
Погода стояла тепла, i його iз аж непристойним поспiхом поховали на мiському кладовищi. Похорон вiдбувся в четвер. Наступноi недiлi на кладовищi, як звичайно, було повно вiдвiдувачiв, i близько полудня серед них зчинилася справжня тривога: один селянин сказав, нiби вiн, сiвши на офiцеровiй могилi, виразно вiдчув, що в землi щось ворушиться, нiби там, у могилi, хтось борсаеться.
Спочатку селяниновi не дуже повiрили; але видимий переляк його i та впертiсть, iз якою вiн наполягав на своему, врештi справили на юрбу вiдповiдне враження. Мерщiй принесли лопати, i за хвильку ганебно мiлку могилу розрили так, що з’явилась голова похованого. Вiн був начебто мертвий; одначе сидiв випростано в трунi, вiко якоi, шалено борсаючись, пiдняв.
Його вiдвезли до найближчоi лiкарнi, i там з’ясувалося, що вiн iще живий, тiльки знепритомнiв без повiтря. За кiлька годин вiн опритомнiв, упiзнав присутнiх знайомих i уривчасто розповiв про своi муки в могилi.
З його слiв випливало, що вiн зберiгав свiдомiсть десь iз годину пiсля поховання i аж потiм зомлiв. Могилу засипали абияк, земля не вляглася щiльно, i повiтря потроху проходило до нього. А потiм вiн почув, що по землi над ним ходять люди, й почав кликати на помiч та борсатись. Як вiн сам гадав, його розбудила з глибокого сну товкотнеча на цвинтарi, а тiльки-но прокинувшись, вiн зразу усвiдомив, у яке страхiтне становище попав.
Як сповiщаеться в статтi, цей пацiент уже видужував i був би, певне, видужав зовсiм, якби не став жертвою якогось шарлатанського дослiду медикiв. Вони скористались гальванiчною батареею, i сердега помер пiд час несамовитих корчiв, якi часом викликае гальванiчний струм.
Одначе згадка про гальванiчну батарею викликала в моiй пам’ятi широко вiдомий незвичайний випадок такого ж роду, коли ii дiя вернула до життя одного молодого лондонського правника, уже два днi як похованого.
Це сталося 1831 року i в тi часи викликало величезну цiкавiсть усюди, де лишень згадували про цю пригоду.
Той правник, мiстер Степлтон, помер нiбито вiд тифозноi гарячки, сполученоi з якимись аномальними симптомами, що збудили цiкавiсть у його лiкарiв. І коли вiн, як гадали, помер, лiкарi просили в його рiдних дозволу дослiдити труп, але тi не погодились. Як часто бувае у випадках такоi вiдмови, лiкарi вирiшили вiдкопати мертве тiло й таемно зробити розтин. Вони дуже легко домовились iз котроюсь зграею викрадачiв трупiв – таких людей у Лондонi е вдосталь, – i на третю нiч пiсля похорону тiло вiдкопали з могили завглибшки вiсiм футiв i приставили до операцiйного покою однiеi приватноi лiкарнi. На животi трупа вже зробили короткий розрiз; плоть виявилася свiжою, нерозкладеною, i лiкарi вирiшили спробувати дiю гальванiчноi батареi. Пiшла спроба за спробою, що викликали звичайний ефект без нiяких дивних вiдхилень – хiба у двох чи трьох спробах конвульсii гальванiчного трупа були занадто схожi на рухи живоi людини.
Нiч минала. Наближався свiтанок, i врештi вирiшили негайно починати самий розтин; але один iз дослiдникiв дуже хотiв перевiрити якусь свою гiпотезу й наполiг, щоб батарею ще замкнули на грудний м’яз. Зробили глибокий надрiз i швиденько встромили туди контактний дрiт; i враз труп квапливими, але зовсiм не конвульсивними рухами встав зi стола, вийшов насеред кiмнати, озирнувся круг себе тривожним поглядом – i заговорив.
Слова були незрозумiлi, але виразнi, членоподiльнi. Докiнчивши мову, вiн важко впав додолу.
