Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki
– То, кажеш, він сьогодні їде до Парижа?
– Не знаю. Так він мені сказав. А я хіба знаю, куди він їде? Оце ще випадково довідалася, що Яцек забрав з банку всі гроші.
Дядько Альбін протяжливо свиснув.
– Всі?… А скільки ж це?
– П’ятдесят дві тисячі.
– А скажи, мала, ти вже говорила про це з батьками?
– Боронь Боже, дядечку! Уявіть собі, як подивиться на це тато.
– Авжеж, той старий дурень наробив би шелесту. Ти, люба, повелася дуже розумно, що не прохопилася про своє відкриття ані чоловікові, ані батькам. Ця справа потребує цілковитої таємності.
Я взяла його за руку.
– Любий дядечку, ви мені допоможете, так?…
Він замислився, та, зрештою, кивнув головою.
– З превеликою охотою. Але за одної умови.
– Ой дядечку! – радо вигукнула я. – Так і знала, що ви мені не відмовите! Я ж не маю нікого, хто міг би мені зарадити.
– Я допоможу тобі, але за одної умови, – наголосив дядько.
– Але ж ви, дядечку, не поставите такої умови, яка… на яку…
Він нахмурився, але одразу ж полагіднішав, подивився на мене іронічно (ні, він таки пречудовий) і мовив:
– Слухай, мала. Невже ти думаєш, що я – я! – мушу вдаватися до таких засобів, аби здобути жінку?
Я почервоніла, а він додав:
– Здається, я передчасно підкинув тобі комплімента щодо твого розуму.
– Даруйте, дядечку, але ви не так мене зрозуміли.
– Ну гаразд, годі про це. Вислухай уважно, що я тобі скажу. Я охоче візьму цю справу на себе. Але тільки в тому разі, якщо ти пообіцяєш беззастережно слухатися моїх настанов. Ти нічого не робитимеш на власний розсуд. Анічогісінько. Я вірю в твої здібності, але тут потрібна найдосконаліша майстерність, бо один хибний крок може зруйнувати геть усе. Розумієш?
– Розумію, – недовго думаючи, відказала я.
– І обіцяєш, що будеш точно виконувати всі мої настанови?
– Авжеж, залюбки.
– От і добре. Так ось, насамперед я хочу сказати тобі, що я про все це думаю. По-моєму, справа ця нелегка. Найімовірніше, що та жінка й справді має шлюб з твоїм чоловіком. Якісь винятково важливі причини змусили її розшукати Яцека. Ота згадка про почуття, що нібито спонукали її до цього, не викликає в мене довіри. Жодна жінка, яка не бачила чоловіка декілька років, не згадає отак раптом, що вона його кохає.
– Так.
– Отже, я ладен вбачати тут спробу шантажу.
– Воно таки скидається на те.
– Справа дуже серйозна. Ти сама проведеш чоловіка на вокзал і пильнуватимеш, чи не шукатиме він очима тієї жінки. Якщо вони і їдуть разом, то напевне будуть вельми обережні. Можливо навіть, що візьмуть квитки в різні вагони.
Я занепокоїлась.
– То ви, дядечку, вважаєте, що Яцек хоче втекти разом з нею?
– Нічого я не вважаю, – знизав він плечима. – А припускаю і таку можливість.
– Це було б жахливо. А що ж мені тоді робити?
– Треба вдатися до якихось хитрощів, аби затримати Яцека. Наприклад, зроби так, щоб він не зміг зайти до вагона. Розумієш, мала?
– Але яким чином?
– Яка ти ще недосвідчена! – засміявся дядько. – Це ж зовсім не важко. Вдай, ніби зомліла. Тоді йому доведеться клопотатися коло тебе, і він залишиться. А ми вигадаємо час, аби придумати щось інше. Я в свою чергу спробую розшукати ту жінку. Перегляну листи в кількох великих готелях. Увечері я тобі зателефоную: розкажеш, як буде з Яцеком.
– А яку причину вигадати, щоб поїхати проводжати Яцека? Я ніколи цього не роблю.
– Тобі зовсім ні до чого його проводжати. Приїдеш на вокзал через кілька хвилин після нього й скажеш, що забула дати йому якесь доручення до Парижа.
Додому я повернулася вчасно, навіть раніше за Яцека. Його несесер і валізка були вже спаковані. Коли він прийшов, саме задзвонив телефон. Я зняла трубку й почула незнайомий жіночий голос. Серце мені забилося дужче.
– Пана Реновицького можна?
Сама не знаю чому, але я була певна: то вона. Яцекові телефонує багато людей, та цього разу я б головою заклалася, що то вона. Отож спитала:
– А хто його просить?
І ту ж мить Яцек несподівано, майже грубо вихопив у мене трубку й сказав:
– Дозволь, це мене.
Я вийшла до сусідньої кімнати, одначе залишила двері прочинені й добре чула все, що він казав. Та, на жаль, Яцек був аж надто обережний. Крім «так» і «ні», я не почула ані слова. До того ж і розмова тривала всього хвилину чи дві.
Яцек підійшов до мене із спокійнісіньким виразом обличчя і пояснив:
– То секретарка Лясковського.
Напевне брехав. Та ще й так безсоромно. Я ледь стрималася, щоб не сказати цього йому у вічі. Та, мабуть, Яцек і сам помітив, що не вірю йому. Чи не тому й попрощався так лагідно і сказав, що нудьгуватиме за мною. Скільки ж бо облуди в тих чоловіках!..
Тільки-но машина од’їхала від дому, я хутенько вдягнулась і вибігла до таксі. Не можна було гаяти ні хвилини. Коли таксі зупинилося біля вокзалу, я мало не стрімголов вибігла на перон і, на щастя, встигла здибати Яцека. Він ішов уздовж поїзда за носієм з його валізками. Я пильно придивилася до нього і завважила, як він щоразу розглядається навколо, видимо шукаючи когось очима. Раптом обернувся і помітив мене.
Напевне, я дуже кумедно виглядала і так недоладно пояснювала йому, які саме панчохи мені потрібні, що Яцек дивився на мене з неприхованим зачудуванням. Потім, ніби нічого не сталося, занотував до записника про панчохи й знову озирнувся.
Я не витримала й спитала:
– Ти когось шукаєш?
– Еге ж, – кивнув головою Яцек. – Зі мною їде пан Мельхіор Ванкевич, і я боюся, щоб він не спізнився. У нас спальне купе на двох.
На мій превеликий подив, виявилося, що він сказав правду. Перед самим відходом поїзда справді з’явився пан Мельхіор, трохи захеканий, але, як завжди, чарівливий. Він буквально засипав мене компліментами. Ото дурний вигляд я мала!..
Я пройшла через усі вагони й не побачила жодної жінки, гідної уваги. Ні, Яцек їхав без тієї. Я повернулася додому куди спокійніша. Десь близько десятої зателефонував дядько Альбін, я про все одзвітувала і дізналася, що він теж почав розшуки.
Четвер
Сьогодні разом з Тото і Рисем Платером снідала в «Брістолі», а обідала в «Європі». Тото був дуже радий. Він життя собі не уявляє без пивничок…
Я пильно роздивлялася навколо. Якщо вона мешкає в готелі, то, напевне, і їсть там-таки в ресторані. І в одному, і в другому справді було доволі молодих і гарних жінок.
Тільки тепер я зрозуміла, які великі труднощі стоять переді мною. Мене навіть обсіли сумніви, чи буде якась користь із дядькової допомоги, хоч і мала нагоду упевнитися, що він не байдикує. Сама ж бо допіру бачила його в холі готелю. Він сидів, удаючи, ніби читає газету. На щастя, до мене він не привітався. Сподіваюся, завтра вже прийде. Дай Боже, щоб з якимись новинами.
П’ятниця
Тільки цього бракувало! Свого клопоту доволі, аж тут іще ота Гальшка Корніловська! І треба ж так по-дурному вклепатися! Прибігла до мене розхвильована, збуджена, коли я ще сиділа у ванні. Я одразу догадалася, що тут якісь амури, і спитала:
– Посварилася з Павелом?
– Ой серденько, що ти кажеш! Ти ж знаєш, як я нестямно його кохаю. І ніколи, їй-право, ніколи його не зраджувала. А оце минулого літа в Криниці… Сама не розумію, як це сталося… Просто якась хвилинна слабкість… Я заприятелювала з одним молодиком… Знаєш, така собі курортна пригода без наслідків. Я навіть не уявляла, хто він такий. Добре одягнений мужчина, такий показний, спортивного типу. А танцював як! Чи ж могла я подумати, що то якийсь шалапут!
– Шалапут?
– Страшенний!
– Якийсь найманий танцюра?
– Ні, навіть не те. Та й що мені до нього! Ти ж знаєш, як я кохаю Павела. А той новак підмовляє мене на зраду. Я в страшенній скруті. Він-бо прибрав мене до рук і погрожує, що розповість про все чоловікові й Павелові.
– О, це вже неприємно, – зауважила я. – А чи не вимагає він грошей від тебе?
– Та що там гроші! Я згодна сто разів заплатити йому, але він закохався в мене до нестями. Ти навіть не уявляєш, який він безжальний та жорстокий. А найгірше те, що Павел починає стежити за мною.
Я знизала плечима.
– Не розумію тебе, люба. Якщо він і розповість щось твоєму чоловікові чи Павелові, то ти ж можеш усе заперечити просто йому в вічі.
– На жаль, не можу, – зітхнула Гальшка. – Я допустилася страшенної необачності. У нього мої листи. Ех, коли б ті листи та якось відібрати у нього, тоді – я вільна. Він буквально шантажує мене ними. Що робити… що робити?
– Щиро співчуваю тобі, – мовила я і подумала, що ми з нею опинилися майже в однаковому становищі. Але моє, звісно, набагато гірше. Ах, якби я могла їй про все розповісти! Тоді б вона знала, що таке справжня драма.
Поки я одягалася, Гальшка почала прохати:
– Люба, ну порадь мені, що маю робити. Це ж просто жах – жити в безнастанній тривозі між трьох шалено закоханих мужчин. Не знаю навіть, і що5 вони знайшли в мені особливого. Я ж бо така сама, як і всі. Хіба що трохи тої вроди…
– А ти не намагалася викрасти ті листи?
– То все марно. Він тримає їх під замком.
– А пам’ятаєш, що в них написано? Може, там нема нічого такого, що компрометує тебе?
– Ого! Вистачило б Каролеві як привід до розлучення. А втім, навряд щоб він розлучився зі мною, бо я певна, що жити без мене йому несила. І все ж я не можу допустити, щоб ті листи потрапили йому до рук.
Я здивовано зиркнула на неї. Невже вона не знає того, що ні для кого давно не таємниця? Адже той її Кароль уже хтозна-відколи плутається з іншими жінками. Чи вона справді нічого не знає, чи так хитро прикидається?
– Крім того, цей негідник мешкає на Познанській, за три будинки від Павела. Можеш собі уявити, як я потерпаю, щоб вони не здибались…
– О, це таки жах, – погодилась я. – На твоєму місці я б, мабуть, його вбила… Ну, а ти не пробувала попрохати когось побалакати з ним? Адже твій брат офіцер, він чоловік хоробрий. Міг би піти до того шантажиста…
– Ой ні, ні. Я нізащо не зважилася би признатися Владекові. Хіба ти його не знаєш?! Він же порвав би зі мною будь-які стосунки. Я певна, що він ніколи не зраджував своєї дружини. То такий мораліст… Слово честі, я вже радше звірилася б Павелові.
Раптом у мене сяйнула чудова ідея.
– Слухай, Гальшко! А що, якби я з ним побалакала?
– З Павелом?
– Та ні, з отим… Не може ж він бути мерзотник без честі й совісті. Я постараюся його переконати.
– Ні-ні. Це нічого не зарадить, – заперечила Гальшка. – То чоловік, позбавлений будь-яких людських почуттів. А проте, віриш, він так мене кохає…
– І все ж можна б ризикнути. Зрештою, не з’їсть же він мене! Сподіваюся, він не якийсь харцизяка?
– Та ні. Як на позір, то навіть добре вихований.
– Отож я певна, що мені вдасться уладнати для тебе цю справу. Ти ж знаєш, я вмію це робити. Пам’ятаєш, як переконала Люту не розлучатися з чоловіком? Він тоді ще прислав мені великий кошик орхідей. Отже, нема чого й думати. Я піду до нього, і побачиш, що все залагоджу якнайкраще. Зрештою, можу навіть вдатися до підступу. Запевню його, що ти також його кохаєш, але не можеш далі зносити цієї муки й жити під постійною загрозою. Розумієш? У такий спосіб ти дістанеш свої листи і віднайдеш волю.
Гальшка ще трохи повагалася, та врешті згодилася. Вона сказала мені прізвище, телефон і адресу того чоловіка. Виявилося, що його звуть Роберт Тоннор. Гальшка припускала, що він, можливо, іноземець, але не була того певна. Благала мене, щоб я, боронь Боже, не прохопилася, що вона називала його шантажистом.
– Бо він тоді затнеться і неодмінно помститься мені. То дуже страшна людина. Бога ради, будь з ним обережна!
Я заспокоїла її щодо цього. Місія ця мені вельми сподобалася. Хто знає, що може спіткати мене надалі в моїх особистих справах, а вони ж куди поважніші. Отож певний досвід у таких пригодах мені не завадить.
На першу годину я мала їхати до Гусен-Кетлі, де мені шиють дві бальні сукні. Одначе примірку довелося відкласти, бо прийшов дядько. Отак занедбуєш найважливіші справи. Тепер доведеться з ними якийсь час перечекати – і все з Яцекової ласки! Як подумати, то це чимале свинство з його боку. Я просто збагнути не можу, як це чоловік при своєму розумі – й здатний на двоєженство. Не втрачаю надії, що якось пощастить усе залаштувати, але хай він собі не думає, що я йому колись це пробачу. Так чи так, а своє він дістане.
Дядько Альбін показав себе справжнім чудодієм. Він уже мав довгий список жінок, що мешкали в найбільших готелях і чиї імена або прізвища починалися на літеру «Б». Таких було за сорок. Деяких із них дядько вже бачив, скориставшись послужливістю портьє і коридорних служників. Але жодна не викликала підозри.
– А як ви додумалися, дядечку, що серед них немає жінки, яка нас цікавить?
– Я брав до уваги деякі припущення. Насамперед – вік. Оскільки Яцек побрався з тобою десь років три тому, він уже напевно не сумнівався, що колишня дружина покинула його назавжди й не буде розшукувати. Аби дійти такого висновку, йому потрібен був час – від двох до трьох років. Отже, маємо щонайменше вісім років. Вийти заміж вона могла не раніш, як у вісімнадцять. Вісімнадцять та додати вісім – буде двадцять шість, це мінімальна межа її віку. Одначе нам треба визначити й максимальну. Тут справа складніша. Вісім років тому Яцекові було двадцять чотири. Таким молодикам часто подобаються жінки, набагато старші од них. Скажімо, сорокарічні. Але тут мусимо зважити на одну обставину. Тая жіночка після шлюбу покинула Яцека. А ти сама з часом переконаєшся, що підстаркувата жінка взагалі не дуже схильна кидати чоловіка, а тим паче молодшого від себе.
– Дядечку, ви – геній, – переконано мовила я.
– До цієї гадки не ти дійшла першою, – кивнув головою дядько. – Ти друга. Перший був я сам. Отож слухай. Усе це говорить, що на той час ця особа вважалася ще молодою і мала успіх у чоловіків. Тоді їй було років двадцять вісім, не більше. Двадцять вісім та додати ще вісім – буде тридцять шість. Виходить, цій «пані Б.», яку ми розшукуємо, може бути від двадцяти шести до тридцяти шести років. Тепер щодо її зовнішності. Наскільки я знаю, Яцекові подобаються жінки певного типу. Високі на зріст, біляві, темноокі. Отже, й тут маємо деякі прикмети. Опріч того, я ладен присягнутися, що «пані Б.» гарна, ба навіть вельми. Можна ще припустити, що вона тактовна й має пристойні манери.
– Чому ви так думаєте? – здивувалась я.
– Бо якби то була просто авантюристка, вона б звернулася до тебе, а не до Яцека. Зчинила б гармидер, найімовірніше – прилюдно. А зараз підсумуємо: це молода, вродлива, висока білявка з темними очима, добре вихована. Такої, власне, я й шукаю.
– Дядечку, ви янгол!
– До певної міри, – погодився дядько. – Бачиш, мала, янгол – то безтілесний дух, здатний проходити крізь стіни. Такому гроші ні до чого. І коли вже він бере на себе роль детектива, йому не треба когось підкупати, ані сидіти в готельних ресторанах. А на це ж бо потрібні гроші.
Я схопилася з місця, щоб принести сумочку, але дядько спинив мене порухом руки.
– Е ні, мала. Я взявся допомогти тобі з двох причин: по-перше, це й мене цікавить, а по-друге, хочу зробити тобі приємність. Ніяких грошей у тебе я не візьму. Та й взагалі не згадував би про них, але останнім часом мені аніяк не таланить у грі. Всі пристойні партнери, замість приходити грати, розтринькують свої грошенята десь-інде. От хоч би твій Тото. Йому нічого не варто викинути на вітер кілька сот злотих. Грає ж він, між нами кажучи, як теля. А оце вже два тижні й разу не заглянув до клубу.
Мене це здивувало. Я знала, що Тото майже щодня відвідує Мисливський клуб. Але навряд щоб туди пускали дядька Альбіна. Про всяк випадок я спитала:
– Ви, дядечку, про Мисливський клуб?
– Ну що ти! – він іронічно скривився. – Мисливський клуб – це для мене минувшина, яка ніколи вже не повернеться. Я кажу про таку собі картярню, що гучно іменується клубом, а там потихеньку грають на гроші.
Я мовчки понурилася. Лише подумати, як низько впав цей величний добродій, що колись мав славу одного з найвитонченіших бонвіванів, вважався прекрасним нареченим, був джентльменом найвищого класу!.. Отже, правду казав батько: цей чоловік – шулер, з того й живе. Та хай би він навіть і грав без обману – однаково такий спосіб життя нікому не робить честі.
Дядько поправив монокль і, оглядаючи свої охайні нігті, промовив:
– А ти, між іншим, запитай Тото, чи не грає він останнім часом. Це нагадало б йому про клуб. Або, наприклад, дай йому якусь банкноту і скажи, що знайшла її на вулиці. А якби ти ще попрохала його спробувати щастя з тією банкнотою… Нічого більше від тебе я не жадав би.
Я зрозуміла. Він хотів, щоб я стала його спільницею і заманила Тото до картярні, де його добряче ошукають. Яка бридота! Вся моя симпатія до дядька враз зникла. Краще б я сама дала йому грошей, навіть наполягала, щоб узяв їх. Але дядько рішуче відмовився.
Та, зрештою, я подумала, що якийсь там програш для Тото нічогісінько не важить. А воно б і незле було отак покарати його за пихатість. Одначе коли я добре поміркувала, то дійшла висновку, що, якби я пристала до тієї махінації, мене замучило б сумління. Дядькові я, звісно, сказала, що згодна. Та сама сподівалась уладнати цю справу в інший спосіб.
Коли дядько пішов, я зателефонувала Тоннорові. Сказати правду, серце мені неспокійно калатало, поки я чекала на відповідь. Адже я ніколи ще не дзвонила до незнайомих чоловіків такого типу. Отож вирішила бути дуже обережною. Залишу вдома листа з його адресою і напишу, нехай шукають мене там, якщо на призначену годину я не повернуся додому, а собі в сумочку покладу Яцеків револьвер.
У трубці почувся низький чоловічий голос. Я запитала, чи це пан Роберт Тоннор, і, діставши ствердну відповідь, сказала:
– Даруйте, що не називаю свого прізвища, бо воно не має для вас значення, а я волію лишитися невідомою. Мені потрібно з вами зустрітися. Маю до вас справу, надзвичайно важливу, можете мені повірити, і прошу приділити мені кілька хвилин. Чи не змогли б ви мене прийняти, ну, скажімо, завтра вранці?
Він, певне, здивувався, бо спитав:
– А ми з вами знайомі?
– Ні.
– Може, я десь вас бачив?
– Ми з вами ніколи не бачились.
– То яку ж ви можете мати до мене справу? Тільки попереджаю наперед: якщо йдеться про пиловбирач, краватки чи новий зразок бритви, то все це я вже маю.
Я мало не засміялась і сказала, що гроші тут ні до чого. Тоді він замислився і відказав, що завтра не матиме вільного часу. А от сьогодні о восьмій зможе мене прийняти.
Я вбралася в чорну сукню, але ніяких коштовностей надягати на себе не стала (від такого типа можна сподіватись усього). На мені була тільки обручка і низочка перлин. Вони останнім часом знову входять у моду. Тоді написала листа, знайшла в шухляді Яцеків револьвер, перехрестилась і вийшла із дому.
Субота
Двері відчинилися так швидко, що я навіть злякалася. Переді мною стояв високий на зріст кремезний брюнет з проникливими сірими очима. На ньому був темно-синій костюм і чорна краватка. (Може, він носить жалобу?) З вигляду цілком порядна людина. Навіть шляхетна.
Чоловік подивився на мене уважно і сказав:
– Прошу. Я чекаю на вас.
У нього був досить приємний голос.
– Я заберу у вас хвилин п’ять, не більше, – почала я і рушила була до кімнати. Навіщо б то мені, справді, скидати хутро. Одначе цей нахаба безцеремонно взяв мене за рукав і сказав:
– Зробіть ласку, скиньте хутро, бо в мене тут жарко, то щоб вам потім не застудитися.
Чи випадало мені сперечатися? Страшний тип… Помешкання в нього невелике, але пристойне. Він указав мені на крісло, сам сів напроти.
– То чим можу вам служити?
– Я приятелька Гальшки Корніловської… – почала я не дуже впевнено.
Він злегка підвів брови й сказав:
– Дуже приємно.
– Я б не хотіла, щоб ви мене неправильно зрозуміли. Я прийшла пояснити вам дещо.
– Пояснити? Що саме?
– Це дуже делікатна справа. Але повірте, я вмію зберігати таємниці. Отож, хоч вам і здається, що Гальшка вас цурається, я хочу сказати вам, що це неправда. Вона кохає вас.
Я таки спромоглася вимовити ці слова з глибоким переконанням. Але він якось чудно скривився і відказав:
– Цілком можливо, шановна пані. Але це для мене не така вже й новина.
Еге, нахабства йому не позичати! Я залюбки кинула б йому в обличчя, що Гальшка ненавидить його. Одначе мусила триматися дипломатично.
– Тим краще, що ви про це знаєте. Ми з нею близькі подруги. Але ж ви самі знаєте, що певні обставини заважають вашому коханню. Признайтеся, що постійна небезпека аж ніяк не сприяє щастю.
– Про яку небезпеку ви говорите? – запитав він майже іронічно. – Я не з лякливих.
– Ах, та я ж не про вас! Ідеться про Гальшку. Ви маєте… у вас є її листи. Я розумію, вони дорогі для вас як спогад про ті дні, коли почалося ваше кохання. Але, як вам відомо, Гальшка – заміжня. І думка про те, що ці листи в якийсь спосіб можуть потрапити до рук чоловіка, гнітить її… Ні, не перебивайте мене! Я певна, ви самі ніколи б такого не вчинили, але ж, Боже мій, їх можуть у вас викрасти, ви можете їх загубити, з вами може статися якась лиха пригода… Треба на це зважати. Тоді листи потраплять до рук сторонніх людей, і це може занапастити життя жінки, яка вас кохає.
Він усміхнувся, запалив цигарку і зручніше вмостився у кріслі. Я бачила, що моя промова не справила на нього анінайменшого враження. Невже такий безсердечний?…
Та ось він невимушено запитав:
– Якщо я добре вас зрозумів, ви хочете, щоб я повернув Гальшці її листи?
– Так. Благаю вас, не відмовте мені. Я розумію, що не маю підстав сподіватися на особливу ласку з вашого боку. – Тут я усміхнулася до нього так зворушливо, як тільки могла: хіба лиш бездушний пень встояв би проти тієї усмішки. – Але прошу вас задовольнити моє прохання.
Він подивився на мене з-під напівзаплющених повік і також всміхнувся.
– Якраз навпаки. Як на мене, то ви маєте аж надміру підстав, щоб зробити вам і не таку ласку. Не розумію тільки, чому Гальшка звертається до мене через вас. Я, звісно, анітрохи їй за це не дорікаю, бо познайомитися з вами – неабияка приємність. Але чому вона не звернулася до мене сама?
– Ах, хіба ж ви не знаєте, яка вона вразлива! Може, навіть трохи й істерична, – додала я по хвилі роздуму.
– Та й чи трохи?
– Ваша правда. Але ж ви не можете не розуміти, що за таких обставин важко бути спокійною.
– О Боже, за яких іще обставин?! – роздратовано скривився він.
– Ну, коли кожну мить тобі загрожує біда.
– Це таки кумедно, – сказав він. – Можете передати своїй приятельці, що я поверну їй ті листи.
Я не повірила своїм вухам, але тут-таки мені спало на думку, що це якийсь підступ. Зараз обіцяє, що віддасть, а тільки-но Гальшка звернеться до нього, напевне візьме її на глузи.
– Ні, даруйте, – відказала я твердо. – Моя приятелька просила, щоб я забрала ті листи сама.
Він нічого не відповів. Підвівся, пішов до письмового столу і з хвилину порпався в паперах. Коли повернувся, в руках у нього був великий стос листів.
– Ось, прошу, – мовив він.
Я дуже здивувалася. До того ж не могла збагнути, чому тих листів так багато. А пан Тоннор з посмішкою додав:
– І ще я хотів би вас попрохати, щоб ви умовили свою приятельку не писати мені більше. Я маю чимало справ, і читати таку літературу бракує часу.
– Як вас розуміти?
– Та ви самі подивіться. Там усе, що ви хочете, аж до описів природи. Пані Гальшка даремно завдала вам клопоту. Ніяк не збагну, навіщо вона це зробила.
Я взяла листи. Безсумнівно, то була Гальщина рука. Я почувалася так, ніби вчинила хтозна-яку дурницю. Мені аж слів забракло. І поки я стояла отак, сама не своя з сорому, цей добродій геть зненацька – я не встигла навіть відсахнутися – взяв руками мою голову і поцілував мене просто в уста.
– Як ви смієте?! – скрикнула я і гнівно зиркнула на нього.
Але то неабиякий нахаба. Він не тільки не збентежився, а ще й промовив з усміхом:
– Перепрошую. Це з мого боку було, так би мовити, зловживання. Але мушу признатися, що каяття я не відчуваю. Та й, зрештою, ви самі винні.
Я була щиро обурена.
– Ви… ви… Це нечувано! Я винна!..
– А так, – одказав він спокійнісінько. – І не просто винні, а злонавмисне. Самі подумайте. Під якимось благеньким приводом ви приходите до молодого мужчини та ще й маєте вродливе личко. Такі вчинки безкарно не минаються.
Я аж заніміла, а він провадив далі:
– Було б навіть нелюб’язно з мого боку, якби я вдавав, що не розумію ваших намірів. І коли я чимось і завдячую Гальшці, то оце, власне, тим, що вона вас до мене прислала.
Я не тямилася з обурення. Спершу хотіла була одразу піти, але не могла ж я залишити його при думці, що його підозра справедлива! Це-то я мала б удаватися до таких способів, аби спізнати ще одного чоловіка!