Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki
Дядько блиснув моноклем і відказав:
– First class.[4]
Я була прикро вражена і подумала, що дядько перебільшує. Але він додав:
– Опам’ятайся, мала, і не здумай робити їй жодних мін. Постарайся звертати на неї якнайменше уваги. А то все зіпсуєш.
Я урочисто заприсяглася дядькові, що триматиму себе в руках. І за всю вечерю лише три чи, може, чотири рази глянула в її бік. Вона зграбна, має добру статуру. Хода в неї теж гарна. Вдягнена першокласно…
Оскільки зранку тітка Магдалена заходилася прибирати в квартирі, я мусила призначити дядькові побачення в невеликій кондитерській на розі.
Дядько був задоволений собою. Виявилося, що вночі йому добре йшла карта, а крім того, він зібрав дальші відомості про ту жінку.
Він бачив на власні очі її паспорт. Дізнався, що вона дуже рідко виходить з готелю, що не посилає, принаймні через прислугу, ніяких листів і що приїхала з Відня.
– Що ж далі? – запитала я дядька.
– Буде не легко, – почав він, – але тепер треба піти двома шляхами. Передусім слід звернутися до якоїсь бельгійської розшукової контори чи детективного бюро. Річ у тім, що міс Елізабет Норман не видається мені звичайною, ординарною особою, яких можемо спіткати тисячі.
– Ви, дядечку, думаєте, що через детективне бюро ми дізнаємося про цю жінку щось таке, що її компрометувало б?
– Так, – потвердив він. – А якщо не компрометувало, то, в усякому разі, дало б нам змогу в свою чергу загнати її на слизьке. Треба мати на увазі той факт, що ми не знаємо, на якій стадії переговорів з нею перебуває Яцек і як розвиваються їхні стосунки. Він, напевне, обмежився умовляннями, що зовсім не вплинули на неї.
– Я теж такої думки.
– Отож-бо й воно. Цілком зрозуміло, що за таких умов його становище майже безнадійне. А от якби ти змогла дати йому в руки якісь засоби боротьби, то хто зна, чи не набере ця справа зовсім іншого забарвлення. Це одне. Другий напрямок наших дій не менш складний. А саме: я постараюсь особисто познайомитися з цією пані.
– Навіщо? Щоб поговорити з нею?
– О, аж ніяк. Щоб пізнати її. Кожна людина має якісь вразливі місця, а жінка – особливо. Кожна людина може чимось себе виказати, а жінка – тим паче. Кожна людина піддається настроєві, а жінка – занадто. От я й ставлю собі за мету скористатися з усього цього.
Потім дядько видобув з кишені аркушик паперу, де вже мав записані кілька адрес розшукових контор у Брюсселі. Трохи порадившись між собою, ми вибрали одну з них, що викликала найбільшу довіру. Дядько взявся сам написати до цієї контори.
На прощання я застерегла його:
– Не забувайте, що та жінка, напевне, знає моє дівоче прізвище. Або принаймні їй не важко буде його дізнатися. Отже, вам не можна відрекомендуватися їй як Нєментовський, бо це одразу збудить у неї підозру.
Він іронічно всміхнувся і заспокоїв мене:
– Не бійся. Якби я всім жінкам відрекомендовувався під своїм прізвищем, то давно вже мусив би заснувати гарем.
«Який жаль, – подумала я про себе, – що я не знала його, коли він був молодий. Вісім років тому він був для мене втіленням завойовника жіночих сердець. Усі мої подруги, які його знали, думали про нього так само. Писали йому листи, намагалися дістати його фотографії і вистоювали під його віллою. На жаль, для бідолашної Лільки це скінчилося вельми сумно. Цікаво, чи знає про це її чоловік. Я чула, що вони дуже кохають одне одного. Треба буде колись їй написати».
Повернувшись додому, я була приголомшена несподіванкою. Ледве я відчинила надвірні двері, як до передпокою вибігла тітка Магдалена і, спопеляючи мене поглядом, пошепки сказала:
– Тут хтось на тебе чекає. Знову прийшов посередник з приводу ділянки.
Я заніміла з подиву. То аж ніяк не міг бути дядько. Адже я щойно залишила його в кондитерській.
– Щось він дивно змінився, – просичала тітка. – Зовсім не такий з виду, як був минулого разу.
Промовивши це, вона пирхнула, вийшла до їдальні і злегка грюкнула за собою дверима.
Я зайшла до вітальні. Біля дзеркала, на краєчку крісла сидів маленький череватий добродій з червоними щічками і схожим на картоплину носом. Він почав велемовно розводитися про ділянку на Жолібожі, про курсові ціни та кандидатів на купівлю. Мені вдалося докинути кілька слів до посередникової промови, аби пояснити йому, що я анічогісінько не знаю про ту ділянку і що вся ця справа стосується тільки мого чоловіка.
Коли він забрався геть, у вітальні, наче за помахом чарівної палички, з’явилася тітка з переможним і осудливим виразом на обличчі.
– Не уявляю собі, – почала вона, – що може спонукати звичайного посередника до таких дивовижних метаморфоз. Вчора він вишуканий, показний джентльмен, а сьогодні такий собі ниций суб’єкт, вельми непривабливий на взір.
– Тітонько, то був просто інший посередник. Якщо ви вважаєте, що у Варшаві тільки один посередник з продажу нерухомого майна, то ви дуже помиляєтеся.
Тітка так енергійно хитнула головою, аж я злякалася, що їй повилітають з волосся всі шпильки.
– Люба моя, – мовила вона, – усе це було б зрозуміло, якби я не знала, що Яцек доручив цю справу одному, одному-єдиному посередникові. Не трьом і не п’ятьом, а одному, тому, який оце допіру вийшов звідси.
Я була готова до цього заперечення.
– І я про це знаю. Але знаю також і те, що, коли треба швидко знайти покупця, посередники звертаються по допомогу до своїх колег. А загалом, якщо вас, тітонько, так цікавлять люди цього фаху, то шкода, що ви не сказали мені про це раніше. Незабаром карнавал, і я з приємністю влаштую спеціально для вас бал посередників. Сподіваюся, ви не будете нудьгувати.
Тітка пішла ображена і до самого вечора не озивалася до мене ані словом…
Батько збирався до Голдова на вепрів. То мало бути велике полювання, з участю кільканадцяти мисливців, і мати вирішила поїхати й собі, бо деякі з них їхали з жінками. Щоправда, вона намагалася умовити мене, аби я поїхала в Голдов замість неї, та чи могла я хоч на кілька годин залишити Варшаву, коли от-от мали надійти нові відомості в Яцековій справі!
Середа
Виявляється, обережність ніколи не може бути надмірною. Тітці Магдалені, яка ніколи не виходить з дому до обіду, цього разу раптом забаглося ласощів, і вона подалася до кондитерської по тістечка. І, звичайно, я сиділа там з дядьком Альбіном. Я думала, що це бабисько перекинеться від зачудування.
Власне кажучи, я й сама не знаю, чому захотіла зустрітися з дядьком, коли він сказав мені по телефону, що ні на які новини не роздобувся. Такий уже лихий мій талан, просто лихий талан.
Цілий день вона не перемовилася зі мною ані словом, коли не брати до уваги повсякденних загальних фраз. Вона має свого Яцека мало не за бога, і коли мене щось і тішить на гадку про можливий скандал, то це перспектива руйнації всіх тих святинь, до яких вона піднесла свого коханого племінничка. Ще, гляди, отруїться вероналом. Та й, зрештою, не тільки на неї справить таке враження Яцекове падіння. Уявляю собі, скільком людям, що вважають його за взірець усіх чеснот, доведеться проковтнути язика і казитися з його дволикості. То була б непогана відплата за всі оті дурні балачки, ніби я не доросла до Яцека і він гідний кращої дружини.
О сьомій зателефонував з Парижа Яцек. Він дуже квапився, сказав тільки, що не знає ще, коли повернеться, і що до нас прийде ад’ютант полковника Корчинського, щоб забрати жовтий конверт, запечатаний сургучем, що лежить у середній шухляді письмового столу. Я нагадала Яцекові, щоб він привіз мені великий флакон «Voyage de nосе». Маю підозру, що ті парфуми, які можна дістати у Варшаві, набагато слабші.
Звичайно, одразу ж після цієї розмови я знайшла в письмовому столі того конверта. Мені було страх як цікаво, що там усередині. На жаль, величезна сургучева печатка аж ніяк не давала змоги його відкрити. А втім, не думаю, щоб він містив щось цікаве для мене. Гадаю, що там були якісь урядові папери, і то, напевне, такі, яким Яцек надає великого значення.
Десь близько восьмої з’явився той ад’ютант, про якого казав мені Яцек, – стрункий молодий офіцер. Я запропонувала йому філіжанку кави, але він одмовився. Поводився він дуже чемно, і я спостерегла, що сподобалася йому. Та, незважаючи на це, він сказав, що дуже поспішає і що прийшов по запечатаний конверт, про який мій чоловік мав зателефонувати мені з Парижа. Я не затримувала його, тим більше, що він видимо нервував. Офіцер люб’язно подякував мені і вийшов.
Коли за ним зачинилися двері, я поглянула на його візитову картку: «Поручник Єжи Сохновський». Цілком пристойний молодик.
Четвер
Накидаю поспіхом ці кілька слів. Рано-вранці надійшла телеграма з Голдова. Батько небезпечно захворів. Я повинна взяти професора Вольфрама й доктора Ярка і негайно їхати в Голдов. На щастя, обидва можуть поїхати зі мною.
Вівторок
Що діялось, що діялось!
Я повинна опанувати свої думки, бо інакше не зможу доладно й зрозуміло розповісти про все. Поранення батька, скандал, операція, жовтий конверт, та руда шантажистка, дядько Альбін, Яцек, поручник Сохновський, слідство – усе це крутиться мені в голові, наче в коловороті. А на додачу ще й та недоумкувата тітка Магдалена…
Але розкажу все спочатку.
Отже, насамперед батькова рана виявилася не така вже небезпечна, як гадали спершу.
Той португалець (я ніяк не запам’ятаю його прізвища), звісно, не мав наміру заподіяти батькові якусь шкоду. Вони там, у Португалії, не полюють, отож, коли він забачив вепра, то мов божевільний почав стріляти на всі боки йому навздогін. На щастя, куля пробила батькові лише м’якуш над стегном. Одначе я мусила шість днів просидіти в Голдові.
Досі не можу прийти до пам’яті. Тим паче, що, крім батькового здоров’я, все, здається, пішло на гірше.
Другого дня після приїзду до Голдова я одержала телеграму від дядька. Дуже обачними, темними для невтаємничених осіб фразами він сповіщав, що з Брюсселя надійшли цілком певні відомості. Про ту бабу там ніхто нічого не знає, окрім того, що вона спинялася кілька разів у різних готелях. Достеменно встановлено, що вона не є жителькою жодного з великих бельгійських міст. Розшукове бюро висловлює припущення, що ця особа не заслуговує на довіру.
Це мене не вельми потішило. Якби ми знали про цю дамочку щось конкретне, то могли б розмовляти з нею зовсім інакше. Вся надія на дядька.
На додачу до всього спіткала мене ще одна халепа. А саме: в суботу вранці до Голдова приїхало двоє панів. Коли я вийшла до них і здивовано сказала, що я їх не знаю, вони відрекомендувалися. Виявилося, що старший з них – полковник Корчинський, а молодший – не хто інший, як його ад’ютант поручник Сохновський. Оскільки я не йняла цьому віри, бо той новий Сохновський був зовсім не схожий на свого попередника, вони показали мені свої документи. І тільки тепер усе випливло на світ.
Вони мучили мене понад три години. Я мусила докладно розповісти все про візит першого (фальшивого) ад’ютанта, назвати годину його візиту і змалювати, який він був із себе. Виявилося, що в жовтому конверті були якісь надзвичайно важливі документи. Здобуття їх мало велике значення для якоїсь суміжної держави.
До речі, я з соромом мушу признатися, що не маю уявлення, яку державу треба називати суміжною. У розмовах чоловіків раз по раз чути це слово, а я не наважуюся запитати. Адже мені, Яцековій дружині, не годиться цього не знати. Одначе я додумалася, що під словами «суміжна держава» треба розуміти Росію.
А тепер, після цієї пригоди, я остаточно в цьому переконалася. Полковник дуже цікавився, чи той самозваний поручник Сохновський не мав російського акценту. Як і було насправді, я відказала, що він розмовляв чистісінькою польською мовою. Обидва добродії докоряли мені, що я вчинила легковажно, віддавши конверта незнайомцеві, який по нього прийшов, і не перевіривши у нього документів.
Це було обурливо. І я не приховувала од них свого обурення. Як же це так? Спочатку чоловік телефонує мені з Парижа, що з’явиться поручник такий-то, ад’ютант полковника такого-то, по такий і такий предмет. Потім з’являється пан у мундирі, навіть з якимись орденами, до того ж гожий на взір і з бездоганними манерами, називає своє прізвище і просить дати йому той предмет. Як же я могла вчинити? Адже було б смішно, коли б я стала вимагати од нього якихось паперів чи встановлювати його особу. Я ж не поліцай. Мені й на думку не могло спасти, що це якесь шахрайство. Та й звідки б комусь сторонньому знати, що Яцек телефонував до мене і які дав настанови?
Полковник дуже сміявся з тих моїх доказів і пояснив, що в паризькому готелі, з якого дзвонив Яцек, вчора виявлено лінію для підслухування, завдяки якій шпигуни дізналися про його доручення і зараз же наказали своїм варшавським агентам викрасти того конверта.
Це жахливо. Мені аж мороз пішов поза шкірою, коли я подумала, що й мої розмови з Тото чи Робертом теж може хтось підслухати. Одразу ж як повернуся до Варшави, викличу такого електротехніка по телефонах, щоб розібрав наш апарат і подивився, чи нема там якоїсь лінії.
Я спитала, в який спосіб стало відомо, що я віддала того конверта. Полковник пояснив, що в мене дома вже проведено розслідування. Допитано тітку Магдалену і прислугу. На закінчення він став випитувати в мене, хто той літній пристойний добродій, що видавав себе за посередника з продажу земельних ділянок.
Тут уже терпець мені урвався. Я насилу стрималася, щоб не вибухнути гнівом. Ота дурна тітка знову заварила мені кашу. Тепер вони ще, гляди, запідозрять дядька Альбіна у посібництві шпигунам. Казна-що витворяє те бабисько! Хоч як би скінчилася Яцекова справа, але тільки-но вона скінчиться, я одразу ж поставлю перед ним умову: або він одішле тітку на село, або я розлучаюся з ним. (Звісна річ, насправді я й думки не припускаю про розлучення, але пристрашити його можу).
Я сказала тим добродіям, що то був справжній посередник і що я бачила його лише двічі в житті. Тоді вони почали допитуватися, чи не розмовляв він зі мною про Яцека та про його подорож. Я запевнила їх, що ні, але, здається, вони не дуже мені повірили і, мабуть, постараються розшукати дядька Альбіна. Щоб хоч трохи їх задобрити, я запросила їх до обіду, але вони послалися на невідкладні справи й поїхали.
Я довго не могла отямитись, а ввечері надійшла телеграма з Варшави од… Яцека.
Виявилося, що в зв’язку з тим клятим конвертом його викликали до Варшави, він прилетів літаком на кілька годин і має того ж таки вечора повернутися до Парижа. Як видно, він був такий заклопотаний тією історією з шпигунами, що навіть забув запитати в телеграмі про батькове здоров’я. Я завважила, як прикро це вразило батька.
Я опинилася в жахливому становищі, бо про виїзд із Голдова не могло бути й мови, а тим часом у Яцека напевне знайдеться досить вільного часу, щоб побачитися з тією своєю видрою. Тільки Бог знає, як би мені собі зарадити.
На щастя, сьогодні вранці приїхала Данка, і я змогла притьмом повернутися до Варшави. З тіткою привіталася аж надто промовисто. Холодно усміхнулась до неї і чемно подала руку. Аби ще значливіше наголосити, що я тут господиня, я звеліла повідчиняти всі вікна в їдальні, у вітальні, у кабінеті та в буфетній, так що тій відьмі годі було й носа виткнути із своєї кімнати. Інша річ, що скрізь стало страшенно холодно. Та, на щастя, я мала зараз же йти на побачення з дядьком.
Як я й передбачала, вдома його не було. Не маючи іншої ради, я сіла біля вікна в маленькій брудній молочній проти його будинку і, посьорбуючи чай, стала чекати. Крім мене та господині, що порядкувала за прилавком, там був лише якийсь нудний, нецікавий на взір добродій. Я б зовсім не звернула на нього уваги, якби не його вкрай дражлива манера їсти і взагалі вся поведінка. Спершу він поглинув величезну тарілку яєчні, а потім заходився гидко длубатися в зубах, прикриваючи рота другою рукою. При цьому він безтямно солопів у вікно з таким виразом на обличчі, ніби от-от мав заплакати. Не розумію, нащо існують на світі такі люди.
Була вже четверта, коли я побачила дядька. Він приїхав на таксі і зник у під’їзді. Я швиденько розрахувалась і вийшла. Дядька я наздогнала, коли він уже відчиняв двері.
Він, як завжди, привітав мене компліментами. Був у чудовому настрої і вже саме5 це трохи мене заспокоїло.
– Чи є щось нового, дядечку? – запитала я, сповнена надій.
Він поправив монокль і підморгнув мені.
– А якщо добрий дядечко має багато, дуже багато новин, що5 він за це матиме?
– Я обніму дядечка, особливо якщо новини будуть такі ж добрі, як він сам.
– Чудово, але гонорар наперед.
По цих словах він обняв мене і поцілував в уста. Хоч було це цілком несподівано, але ж ніяк не можу сказати, що неприємно. Ці літні добродії по-своєму вдатні до жінок і вміють дозволити собі навіть вельми сміливі жести в якийсь природний і необразливий спосіб.
– Так от, я був на приємній прогулянці, пречудовій прогулянці з одною чарівною дамою. Рідко стрінеш дівчину, що мала б стільки принад. А на додачу ще й розум! Рідкісна жінка, без перебільшення рідкісна. А надто як на англійку.
Серце лунко закалатало мені в грудях.
– Дядечку, – прошепотіла я, – ви з нею познайомились?
Він зробив здивовану міну.
– З тією дамою, з котрою був на прогулянці?… Ну звісно ж, мала. Невже ти гадаєш, що дами, товариства яких я шукаю, належать до такої категорії жінок, що шпацірують з незнайомими добродіями?
– Та не мучте ви мене, дядечку, – жалібно писнула я. – Ця дама – вона?
– Не знаю, кого ти маєш на думці, але не збираюсь робити з цього таємниці. Та англійка має звучне ім’я Елізабет і носить прізвище Норман.
– Ах, Боже мій! І як же ви з нею познайомились? Яка вона з себе? Що казала? Про Яцека не згадувала?
– Зачекай, мала, – усміхнувся він. – Насамперед встановимо хронологію та ієрархію твоїх запитань. Так от, по-перше, ми з нею поки що (тішу себе надією, що маю право вжити цього багатообіцяючого «поки що»), ми з нею поки що на вельми офіційній нозі. «Як вам подобається Варшава, пані?… Чи ви багато подорожуєте, пані?…» І так далі в такому дусі. Отож для якоїсь згадки про Яцека щонайменше зарано. Ти знаєш, що Яцек зараз у Варшаві?
– Як це «зараз»? – серйозно занепокоїлась я.
– А так, звичайнісінько. Я бачив його позавчора на власні очі, коли він заходив у «Брістолі» до ліфта, а потім коли він виходив з того ж таки ліфта разом з міс Елізабет Норман.
– Отже, він бачився з нею!
– Гадаю, що встиг на неї надивитися, і маю підстави припускати, що не одмовить собі в цій приємності й надалі.
– Ви помиляєтесь, дядечку, – відказала я трохи роздратовано. – Яцек був у Варшаві буквально кілька годин. Його викликали з Парижа з приводу якихось документів, і він мав того ж таки вечора повернутися. Я напевне знаю, що він поїхав назад.
– Нехай і так, – погодився дядько Альбін. – В усякому разі, він бачився з нею.
Я насилу спромоглася запитати:
– А… а довго він у неї був?
Дядько неделікатно засміявся.
– Ах, он ти про що! Ну, як тобі сказати… Яцек пробув в її номері щось близько години. Оскільки ти знаєш свого чоловіка краще, ніж я, то можеш легше зробити з цього якісь висновки.
Я зиркнула на дядька майже зі злістю. Він потішався, очевидячки потішався з мого неспокою. Як видно, думав, що я ревную.
– Ви знову помиляєтесь, дядечку! – відповіла я холодно. – Мені достеменно відомо, що Яцека ніщо вже з нею не зв’язує…
– Я не маю анінайменшого наміру підривати твою віру в чоловікові чесноти, – докинув він з повагою, що дуже скидалася на знущання.
– Бо ніщо не може її підірвати, – наголосила я, проте про всяк випадок нишком, щоб не завважив дядько, тричі постукала пальцем об дерево.
– Тим краще, – хитнув він головою. – Зрештою, і в мене не виникло жодної підозри, принаймні в даному разі. Виходячи з нею, Яцек був блідий, злий і, як видно, насилу володів собою. У мене склалося враження, що вони мали не вельми приємну розмову.
– Не розумію тільки, – зауважила я, – навіщо вони вели ту розмову в номері, а не у вестибюлі чи ресторані.
– А мене це зовсім не дивує, – знизав плечима дядько. – Ми можемо здогадуватись, яка була тема їхньої розмови, а такі розмови, погодься, ні до чого чути іншим, хоч би то була прислуга чи випадкові сусіди. Як на мене, то їхня зустріч анітрохи нам не вадить.
– Чому?
– А тому, мала, що при першій же слушній нагоді я запитаю її про Яцека.
– Ви скажете, що знаєте його?
– Що ти, боронь Боже! Скажу, що бачив її в товаристві молодого добродія, якого інколи зустрічаю.
Ми якнайдетальніше обговорили всі ці справи. Коли я вже виходила, дядько затримав мене.
– Трохи не забув, мала. Дозволь повернути тобі борг з подякою. Ось тисяча злотих.
Я аж ніяк того не сподівалася і спробувала заперечити.
– Але ж, дядечку, мені зараз зовсім не потрібні гроші. І загалом це не горить…
– Ні, ні, – наполягав він. – Ще й як горить. Якби на поштовому переказі не треба було зазначати прізвище відправника, я надіслав би тобі ці гроші до Голдова.
– Певно, вам останнім часом добре таланило в грі, – зауважила я, ховаючи гроші до сумочки.
– Так, люба. Як видно, тільки твоя присутність у Варшаві приносить щастя в грі Тото. Я таки злупив з нього чималий гріш. З нього і з його приятелів. Вони вельми порядні люди.
Увечері я випила забагато кави і тепер не скоро засну. Надворі ще зовсім темно, хоч уже шоста ранку. Я залишила в їдальні записку, щоб мене ні в якому разі не будили раніше першої, але боюся, що та відьма навмисне грюкатиме дверима. Ні, треба буде рішуче зажадати від Яцека, щоб він вигадав якийсь привід і відпровадив це бабисько на село.
Середа
Роберт ще не повернувся. Отакі вони, чоловіки. Він вважає, що може виїхати, навіть не повідомивши мене, куди і на який час.
На ранок мене викликають до полковника Корчинського. Знову будуть мене мучити. Я вже мала у зв’язку з цим ще одну халепу. Стріла Владека Мо5рського, що приїхав у відпустку з Рима. Не маючи й гадки, що це така важлива справа, я розповіла йому про свої прикрощі, пов’язані з отим клятим жовтим конвертом, що отруює мені життя. А той дурний пустомолот, мабуть, бовкнув про це у міністерстві чи десь іще, бо вже за дві години по тому з’явився до мене поручник Сохновський (справжній) і почав мені вичитувати, що я балакаю з людьми про цю справу. Він сказав, що надзвичайно важливо, аби вся та пригода лишилася в таємниці з огляду на якісь там їхні комбінації. Поводився він майже нелюб’язно. Отож я холодно відказала йому:
– Мене це анітрохи не цікавить. І не розумію, навіщо ви, панове, вплутали мене в цю прикру справу.
– Ваша правда, вона таки прикра, і від імені пана полковника я настійно прошу, щоб ви нікого про неї не інформували.
Від дядька знову немає жодної звістки. Було б смішно, якби та руда англійка закрутила з ним роман. А таке цілком можливе. Я навіть хотіла б цього задля Яцека. Нехай би пересвідчився на власні очі, що то за жінка. Приїхала нібито до нього, а користується з першої-ліпшої нагоди, щоб спокусити іншого, та ще й не кого-небудь, а дядька його дружини. Звісно, це не найважливіше, але напевно не зашкодило б, якби вдалося застукати їх на гарячому. Тільки сумніваюся, чи погодиться на це дядько Альбін. Чоловіки люблять базікати про свою самовідданість, одначе коли їм випадає довести її, вони ухиляються під якимись незначними приводами. Тоді вони враз починають сипати такими словами, як честь, обіцянка, особиста гідність і таке інше.
Четвер
Повертаючись од Лолів, я поминула Познанську вулицю і завітала до Роберта. Щоправда, застати його я не сподівалась, а зайшла просто так. І виявилося, що дуже добре зробила. Багате цікавого дізнається він од мене про ту свою кралечку! Ось нехай тільки повернеться.
Уже на сходах чути було звуки патефона. Я мусила чекати хвилин п’ять, доки мені відчинили. Нарешті вона таки почула мій дзвінок. Я одразу зрозуміла, чим тут пахне. Обличчя її палало, коси були розпатлані. Хоч вона так заступила мені дорогу, щоб я не могла пройти, я звеліла їй відсторонитися і зайшла.
Ладна закластися головою, що хтось утік з кімнати у глибину помешкання. На жаль, я не мала змоги обшукати всі закапелки. На столі стояли дві філіжанки недопитої кави і фрукти. Отже, користуючись із того, що господаря нема вдома, вона приймає тут своїх коханців, а потім вони обкрадуть його чи навіть уб’ють. Адже про таке весь час пишуть у газетах.
Я спитала її:
– Що це, у вас гості, панночко?
Вона нахабно подивилася мені у вічі і збрехала:
– Даруйте, пані, але ніяких гостей тут нема.
– Пан Тоннор дозволяє вам користуватися патефоном?
– Він ніколи мені цього не забороняє, пані.
Я не могла більше дивитися на її зухвалу фізіономію і заприсяглася собі, що на друзки розіб’юся, але доможусь, аби Роберт вигнав її геть. Нехай візьме собі лакея. Найгірше було те, що я не могла пояснити цій гусці, чого прийшла. Отож варто замислитись, яка то важлива річ привід.