Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

Четвер

Нарешті приїхав Яцек. Певне, у Парижі він дуже багато працював чи гуляв, бо змарнів і став набагато нервовіший. Приїхав він дуже рано, коли я ще спала. Од Юзефа я дізналася, що зараз же після ванни він майже годину розмовляв з кимось по телефону. Мені неважко було здогадатися, що розмовляв він з нею.

Перший сніданок ми їли разом у спочивальні. Яцек сказав:

– Не хочу тебе лякати, але, здається, я подам у відставку.

Я заніміла з подиву. Яцек, який так любить свою справу, який стоїть на порозі блискучої кар’єри, якому всі пророкують велике майбутнє, – і раптом має зректися свого становища. Я одразу догадалася, що все це через ту жінку. Як видно, вона налякала його викриттям, і він не знайшов іншого способу уникнути скандалу. Якщо та баба виконає свої погрози, скандал буде й так. Його однаково не минути, але Яцек, уже не як офіційний урядовець, а як приватна особа, принаймні не скомпрометує свого міністерства.

– Чи можеш сказати мені щиро, – спитала я, – цілком щиро: що змушує тебе до відставки?

Я промовила це як могла сердечніше, сподіваючись, що цей потайний чоловік нарешті поговорить зі мною одверто. Проте він знову вдався до викрутів і сказав:

– Та це ж ясно, як день. З моєї вини потрапили до рук шпигунів надзвичайно важливі державні документи.

Я подивилася на нього мало не з презирством.

– Як це? Невже ти хочеш, щоб я повірила, ніби тобі загрожує відставка через якийсь нікчемний конверт?!

– По-перше, той конверт був зовсім не нікчемний. По-друге, я не мав права тримати його вдома чи принаймні був зобов’язаний не забути про нього перед від’їздом до Парижа й віддати полковникові Корчинському. Щоправда, документи ті написано шифром, але цілком імовірно, що ті, хто його захопив, віднайдуть ключ. А що вони здобули його в такий простий і легкий спосіб, то моє начальство матиме мене, а може, вже й має, за людину простакувату й легковажну, якій не можна довіряти державних таємниць, бо вона не вміє їх берегти. А якщо вже…

Я перебила його:

– Мій любий! Насамперед на тобі немає тут жодної вини. Адже це я віддала конверт. І тільки якийсь ідіот може перекласти на тебе відповідальність за те, що зробила я. По-друге, якщо ти називаєш це легким способом, то цікаво, який би ти назвав важким.

Яцек вельми засмутився.

– Ти, моя люба, на цих речах не розумієшся.

– Я й слухати не хочу про твою відставку. Затям собі, що я вважатиму таку легкодухість за неповагу до мене. Та й що ти робитимеш, до чого вдасися, ким будеш, якщо підеш з міністерства?… Я нізащо на це не погоджуся. До того ж я вважаю твій намір передчасним.

– Як це передчасним? – здивувався він.

– А так, що зараз тобі нічого не загрожує, – ухильно мовила я.

Він наморщив чоло й сухо відказав:

– Загрожує те, моя люба, що вони самі можуть примусити мене подати у відставку.

– Можуть, але невідомо, чи примусять. Хай там хоч як, а я не бачу великої різниці, чи ти сам подаси у відставку, чи тебе звільнять. А якщо ти поквапишся, то можеш втратити своє становище. Зараз же присягнися мені, що ні в якому разі не зробиш нічого в цьому напрямку, не порадившись зі мною.

Він знизав плечима.

– Це я можу тобі обіцяти.

Нічого більшого я й не хотіла. Я вже уклала собі весь план дій. Сьогодні ж поговорю з кількома дамами, які мають вагу в міністерстві. По-перше, довідаюсь, які там панують настрої щодо Яцека і чи справді точаться розмови про той злощасний конверт, а по-друге, залучу на свій бік спільників на той випадок, якщо таки випливе на світ божий історія з цією триклятою англійкою. Я не маю сумніву, що Яцек кохає мене і цінує. Одначе він і гадки не має, яка в нього дружина. А та кретинка ще каже, ніби я не доросла до Яцека. Якщо я тепер збережу йому становище і врятую від тієї шантажистки, він завдячуватиме всім мені й тільки мені.

Шкода, що я нікому не можу звіритися. Треба бути дуже обережною.

Перед полуднем я мала бути у полковника Корчинського. Прийняв він мене напрочуд сердечно. Оце ще один доказ того, що Яцек невдало хитрує, посилаючись на той конверт як на привід до відставки.

Полковник почастував мене чаєм і вельми люб’язно балакав зі мною на різні теми світського життя. Питав, у кого я буваю, чи добре проводжу час. Виявляється, він знає багатьох людей з нашого кола і цілком поділяє мої думки щодо їх привабливості. Він навіть згадав мимохідь про дядька Альбіна, але, як видно, був теж поінформований про його темне минуле, бо зрозумів моє мовчання і більше ані словом про дядька не обмовився.

Під час розмови до кабінету зайшов високий показний добродій, якого полковник відрекомендував як свого приятеля. Прізвища я не дочула, але вигляд він мав дуже шляхетний. Він також попросив філіжанку чаю. Так ми просиділи з півгодини, вельми мило балакаючи.

Приятель полковника вийшов, на прощання запевнивши мене, що буде щасливий колись побачити мене знову.

Коли ми знову лишилися самі, полковник сказав:

– Ой, я зовсім забув, що хотів попрохати вас подивитися на ті фотографії. У мене тут багато карток моїх колишніх і нинішніх співробітників…

– Як? Отже, йдеться не про шпигунів? – вражено вигукнула я.

– Зовсім ні, шановна пані, – засміявся полковник. – Спочатку ми справді гадали, що це діло рук шпигунів, одначе потім дійшли висновку, що оскільки ті документи стосуються, властиве, певних особових справ… Ви мене розумієте?… Питання службового підвищення, переміщень, призначень…

– Авжеж, розумію, – кивнула я.

– Отже, все це не могло обходити шпигунів. Тут ми скорше маємо справу з чиєюсь надмірною цікавістю. Скидається на те, що хтось із обманутих у своїх сподіваннях панів утнув штуку і перевдягнувся в офіцерський мундир, аби видати себе за поручника Сохновського. Справа від цього не перестала бути ні прикрою, ні важливою. Ви, звісно, розумієте, що я не можу терпіти таких вибриків і повинен знайти винуватця. Він дістане за це добрячу догану, а може, й тижнів зо два арешту.

Це мене цілком заспокоїло. Виходить, он з якої дрібниці Яцек наробив такого шелесту.

Я сказала полковникові:

– А уявіть собі, мій чоловік так узяв до серця цю справу і так її роздмухав, що навіть хотів подати через неї у відставку. Тільки ви не кажіть йому, будь ласка, що я про це згадувала.

Полковник нібито споважнів, але тільки на мить, і зараз же усміхнувся:

– Боронь Боже. Навіть якби це була щонайсерйозніша справа, провина пана Реновицького аж ніяк не з тих, що спричиняються до відставки. Ви можете переказати чоловікові, що самі од мене чули, що я бачився з його начальниками і вони цілком поділяють мою думку.

– Я з самого початку була цього певна, пане полковник. Мій чоловік аж надто скрупульозний у питаннях відповідальності, навіть у тому разі, коли вся відповідальність падає на мене.

– На несприятливий збіг обставин, – поклонившись, поправив мене полковник. – Адже пан Реновицький, маючи таку розумну й таку тямущу дружину, що на неї міг би позаздрити не один дипломат, і припустити не міг, що якісь сторонні особи можуть вдатися аж до таких хитромудрих підступів. Оце, власне, щодо сторонніх осіб я й маю до вас велике прохання. Мені доповідали, що ви розмовляли про історію з цим конвертом з одним колегою вашого чоловіка. Розумієте, якби чутки про неї пішли по місту, це була б для мене величезна прикрість. Воно зашкодило б мені особисто. Почали б казати, що в моїй установі серед моїх підлеглих є люди, здатні на такі безвідповідальні і просто бридкі вчинки… Можливо, я надто вболіваю за честь своєї установи, але прошу вас, дуже прошу, як про велику особисту послугу, щоб ви більше нікому, абсолютно нікому про це не казали.

Я тут-таки заявила йому, що я не базіка, що особові справи його установи мене анітрохи не цікавлять, але його я вважаю за вельми приємну людину і ні в чому не могла б йому одмовити. Отож я пообіцяла йому забути про всю цю історію. Це його цілком вдовольнило. Він тричі поцілував мені руку, сказав, що покладається на мене, як на кам’яну стіну, а тоді додав:

– А тепер я покажу вам галерею моїх підлеглих.

Він витяг з шухляди письмового столу цілу пачку фотографій різноманітного формату – від маленьких аматорських знімків аж до великих кабінетних. Я переглянула їх усі дуже пильно, декотрі по кілька разів, але не знайшла серед них зображення фальшивого поручника Сохновського. Зате мене щиро потішила одна фотографія. На ній був знятий якийсь листоноша чи лісник, молодик з вусиками під Адольфа Менжу та іспанською борідкою. Він був навдивовижу, ну просто навдивовижу схожий на Роберта. Якби не вуса й борода, та мундир і окуляри, виглядав би на його близнюка.

Я мимоволі трохи затримала ту фотографію в руці, і це привернуло увагу полковника.

– Ви знаєте цього чоловіка? – спитав він.

Я трохи злякалася і найкатегоричнішим тоном заперечила:

– Даруйте, звідки б то?! Звідки мені знати якогось листоношу?

– А може, він вам когось нагадує? Кого-небудь із знайомих?

Я засміялася вже цілком невимушено.

– Запевняю вас, що нікого. Я стараюся добирати знайомих, якнайменше подібних до листонош.

Ми посміялись обоє, і хоч я не знайшла отого фальшивого поручника, полковник, як видно, анітрохи тим не засмутився.

Я повернулася додому з гіркотою в душі та лихим серцем на Яцека. Я залагоджую його справи, мушу ходити по якихось військових установах, відбуваю там конференції і дбаю про його кар’єру, а він вважає мене немов за чужу людину, якій не хоче казати правди, з якою не хоче розмовляти про справи, що від них залежить наше майбутнє. Це дуже негарно з його боку. Навіть просто нечемно. Ще трохи – і я б виклала йому все це прямо у вічі. Проте досвід навчив мене опановувати свої найсильніші поривання.

Я спокійно і доладно розповіла йому про свій візит до полковника. Він видимо зрадів, коли я повторила те, що казав полковник стосовно його відставки. Повз мою увагу не пройшло, що та радість була штучна. Він мусив грати свою комедію до кінця. Цікаво, який новий привід він вигадає, щоб усунутися від громадського життя?… Я ніби ненароком запитала його, навіщо він забрав з банку гроші. Ах, як же він уміє володіти собою! Навіть оком не моргнув. Як видно, був готовий до цього запитання.

– Станіслав попросив мене, – спокійно мовив він, – щоб я йому позичив. У нього виникли якісь несподівані матеріальні труднощі у зв’язку з капіталовкладеннями в його фабрику.

Мені це одразу видалося неправдоподібним. Данчин наречений завжди має багато грошей. Я знаю навіть, що він недавно з моїм батьком фінансував якийсь винахід. «Зрештою, найлегше за все, – подумала я собі, – довідатись у самого Станіслава».

Одначе Яцек виявився хитріший од мене, бо тут-таки додав:

– Тільки, будь ласка, люба, нікому про це не кажи, бо Станіслав дуже просив мене, щоб про ту позичку ніхто не дізнався. Особливо не хоче він, щоб це дійшло до твого батька.

Я не могла стриматися, щоб не зауважити ніби між іншим:

– Дуже дотепна вигадка.

– Що саме? – здивувався він.

– Ну, вся ця історія зі Станіславом. Але то байдуже.

Він узяв мене за руку.

– Слухай, Ганко, – мовив з усміхом, – а може, ти думаєш, що я прогуляв ці гроші в Парижі?

Я знизала плечима.

– Не маю права перевіряти, на що ти витрачаєш свої гроші. Якби ти навіть їх прогуляв, чого я, зрештою, не підозрюю, то мав би на те цілковите право. Ти ж добре знаєш, що гроші мене не цікавлять. От тільки одне прикро: що ти не визнав за потрібне сказати мені про це хоч слово. І взагалі, останнім часом ти став якийсь потайний. Майже зовсім зі мною не розмовляєш. Я не можу позбутися враження, ніби тебе щось гнітить і ти приховуєш це від мене.

Яцек дуже споважнів і кілька хвилин мовчав. Тоді заговорив:

– Люба моя Ганечко, я не хочу приховувати од тебе нічого, що хоч якоюсь мірою стосувалося б нас обох. Ті п’ятдесят тисяч я взяв з банку й віддав Станіславові в день свого від’їзду до Парижа. А того дня я буквально не мав ані хвилини вільної і був заклопотаний безліччю всіляких справ. Якщо ж говорити про те, що мене щось гнітить… – Він на мить замовк і, не дивлячись мені у вічі, провадив далі: – Мушу признатися, що інтуїція тебе не обманює. Я справді маю певні прикрощі. І навіть досить поважні. Але вони не стосуються ані нашого життя, ані мого становища, ані взагалі сьогоденності.

Він знову замовк, а я затамувала віддих.

– Бачиш, кохана, – мовив Яцек, – колись, як я був ще молодий і недосвідчений, я припустився певної легковажності. Я мав усі підстави вважати, що наслідки тієї легковажності уже давно не можуть завдати жодної шкоди. Та ось недавно, цілком несподівано для мене, з’явилися певні відголоски мого необачного вчинку, і відголоски ці завдають мені деяких труднощів. Я волів мовчати про все це перед тобою. Навіть більше: я вважаю це мовчання за необхідне з багатьох міркувань.

Я похитала головою.

– Не визнаю жодних міркувань, які зводять між чоловіком та дружиною мур таємниць. Чоловік повинен вважати дружину за найвірнішого свого друга, якщо він її справді кохає.

Яцек став переді мною на коліна і, дивлячись мені у вічі, запитав:

– Невже ти можеш сумніватися в тому, що я тебе кохаю? Що кохаю тебе всім серцем і душею?

Він був просто чудовий зі своїми зволоженими очима та отим легким тремтінням у голосі. В одну мить я зрозуміла, що повинна йому вірити, що не тільки він мене кохає, а і я кохаю його одного і найпалкіше, ніж будь-кого. Я була вже ладна відкинути всі свої підозри, відмовитись од будь-яких розпитів і вивідувань, одначе якийсь дух суперечності змусив мене промовити:

– Я знаю, що ти мене кохаєш, не знаю тільки, чому не хочеш дати мені жодних доказів цього.

– Ганко! – вигукнув він. – Яких же ще доказів ти од мене вимагаєш?

– Я нічого не вимагаю. Але маю право сподіватись од тебе відвертості.

Він узяв мою руку і, стискаючи її, мовив:

– Ти повинна мені вірити, коли я кажу, що дуже тебе шаную, аби оце тепер, ще не залагодивши цієї справи, забруднювати твою уяву і твої чисті думки тими огидними речами.

– Навіть огидними?…

– Так. От коли все воно минеться (а я маю підстави на це сподіватися), то я зовсім інакше зможу це тобі змалювати, і ти теж сприймеш це зовсім по-іншому.

Він говорив ще довго і вельми переконливо, посилався на свою чесність щодо мене, якої я, звісно, не могла заперечити, і, кінець кінцем, я мусила повірити в його добрі наміри.

Попри все те, я й на мить не припускала думки, щоб полишити справу на Яцека і відмовитися від слідства на власну руку. Після сьогоднішнього візиту до полковника Корчинського в мені ще дужче зміцніло переконання, що я зумію залагодити все куди краще, ніж Яцек.

Непокоїть мене мовчанка дядька Альбіна. Ще, гляди, та руда видра так закрутить йому голову, що він забуде, навіщо з нею познайомився. Щоправда, він досвідчений залицяльник, але в цих справах найпромітніший чоловік перед усякою вродливою жінкою стає безпорадним ягням. Треба тільки вміти з ними поводитись. А вже та англійка напевне має багатющу практику.

Одного не можу збагнути: чому вона покинула Яцека невдовзі по шлюбі? Адже він справді чарівний. І для кожної жінки був би блискучою партією.

П’ятниця

Приїхав Роберт. Для мене була вельми приємна несподіванка, коли я почула в трубці замість голосу отої розбещеної покоївки його теплий баритон. Це піднесло мені дух на цілий день, бо прокинулась я в жахливому настрої. Та й кожна жінка, бувши мною, вийшла б із себе. Чи ж так має поводитися чоловік після довгої відсутності?

Вже коли я зайшла вчора до його спочивальні, він не зволив завважити, що на мені новий прегарний халатик. Тричі його переробляли, доки скінчили. Справжнє чудо: білий матовий шовк, дуже цупкий, покроєний на взірець францісканської ряси. З каптуром і широчезними рукавами. Чудово збирається в складки й надзвичайно ефектно облямовує голову. Коли б я могла показатися в ньому Робертові, той нетямився б із захвату. Треба бути геть позбавленим естетичного смаку, щоб не добачити такої краси.

А Яцек у відповідь на мій поцілунок запитав:

– Ти нічого не маєш мені сказати?

Тон його був холоднуватий, а в погляді вбачався ніби осуд.

– А в чім річ? – спитала я.

І тут-таки мені сяйнула думка, що, певне, це тітка на мене наплела. Цілий день у Яцековій поведінці було стільки сердечності, і раптом такий тон!

– Річ у тім, – відказав він, – що я волів би не дізнаватися від третіх осіб, що моя дружина за відсутності чоловіка приймає у себе когось, кого я не знаю, зустрічається з якимсь добродієм по якихось пивничках і таке інше. Зрозумій мене правильно. Я ні в чому тебе не підозрюю. Одначе вважаю, що коли ти маєш якісь флірти, то звичайна пристойність вимагає розповісти про це мені.

Я була така обурена, що насилу стрималась, аби не сказати:

«Яке ти маєш право, ти, двоєженець, читати мені мораль?»

Одначе опанувала себе й запитала:

– А ти хотів би, щоб я також вірила всім пліткам, які хтось може вигадати про тебе?

Яцек почервонів. (Може, крім тої рудої видри, в нього ще щось на сумлінні?) Він нахмурив чоло й похитав головою.

– Ідеться не про плітки, а про цілком конкретні речі.

– Знаю, знаю. То все твоя люба тітонька. Забрала собі в голову, що посередник з продажу землі – мій коханець. Страх навіть подумати, скільки гидоти в голові отаких протухлих старих панн!.. Авжеж! Мене викрито, я маю одного коханця посередника, другого сажотруса і третього підмітальника! А не казала тобі часом твоя тітка про кавалерійський ескадрон?!

– Заспокойся, люба, – мовив Яцек. – Вона зовсім не казала, ніби ти маєш коханця. Даремно ти звинувачуєш її в таких безглуздих підозрах. І взагалі, як ти можеш дозволяти собі такі неподобні слова? Вона просто розповіла мені, що двічі бачила тебе з якимсь добродієм, котрого змалювала як дуже пристойного та шляхетного з вигляду, зовсім не схожого на посередника.

– Не знаю, може, твоя тітка має якісь спеціальні приписи щодо вигляду посередників, – знизала я плечима. – В усякому разі, я тут абсолютно ні до чого.

– Але тітка Магдалена твердить, що згодом приходив справжній посередник…

– Твоя тітка – кретинка. Їй не вкладається в голові, що у Варшаві можуть існувати два посередники з продажу земельних ділянок.

Яцек замислився і відказав:

– Твоя правда, люба. Та коли я й узяв до уваги те, що розповіла мені тітка, то лише тому, що ти ані словом не згадала мені, що бачилася з якимсь посередником. Не розумію тільки одного: навіщо було тобі зустрічатись із ним у якійсь пивничці?…

– Де ж пак, у пивничці! Яка дивовижна правдивість! Певно, це твоя тітка Магдалена ходить по пивничках. Ти просто втратив глузд, коли можеш такому повірити. Я собі звичайнісінько виходила з дому по тістечка й зустріла того посередника у під’їзді. Він провів мене до кондитерської на розі, ото й тільки. А коли тобі не досить мого пояснення і ти й далі не облишиш цю тему, то затям собі: якщо я ще раз почую слово «посередник», то зараз же збираю свої речі й виїжджаю до Голдова.

Я аж кипіла вся з люті, просто кипіла!

– І ще одне, – додала я. – Годі вже з мене твоєї тітки Магдалени. Одна з нас тут зайва. Я не хочу більше бачити в домі цієї пані. Або вона забереться звідси, або я. І знай – я свого рішення не зміню.

Промовивши це, я вийшла до свого покою і демонстративно повернула ключ у замку. Яцек хвилин п’ять стояв під дверима, перепрошуючи й благаючи, щоб я не гнівалась. Я не озвалася до нього ані словом. Певна річ, і сама півно5 чі очей не склепила.

Вранці я не привіталася з тіткою. Вона наливала каву в їдальні, і я пройшла повз неї, наче повз якусь річ. Я завважила, як це її налякало. Ось я навчу її розуму, ідіотку!.. Яцекові сказала «добридень» тоном власниці пансіонату, що звертається до нового пожильця:

– Що зволиш на сніданок?

Він мав засмучений і винуватий вигляд, але це мене не зворушило. Мені було цікаво, чи перестав він вірити тітчиним дурницям, та, на жаль, його викликали телефоном до міністерства. Отоді я й подзвонила Робертові. Це враз піднесло мені настрій. Кортіло побачити, як він мене зустріне. Ми умовилися на п’яту.

Рівно о п’ятій я була на Познанській. Далебі, Роберт таки найчарівніший мужчина з усіх, яких я будь-коли знала! Мене цікавило, як він виправдається за свій від’їзд, але він вірний своєму стилеві. Він загалом не згадав про це ані словом, тільки вигукнув:

– Нарешті!

Як багато може означати одне слово! Диво, та й годі! Він був такий милий, що я навіть вирішила не казати йому нічого про оту покоївку. Нехай собі… В очах у нього якісь золоті вогники. Він, певне, мрійник, тільки приховує це перед людьми. Який він романтичний! Ми чудово згаяли ті дві години. Коли б я й мала щось йому закинути, то це його надмірну любов до музики. Весь час показує мені якісь нові платівки Баха, Бетховена і т. ін.

Сьогодні він сказав мені:

– Варто виїжджати, коли знаєш, що хтось чекає твого повернення.

Як він гарно говорить! Немає в ньому нічого банального. Тото поряд з ним схожий на манекен з пап’є-маше. Безперечно, коли зважати на манери чи матеріальні можливості, він незрівнянно вищий за Роберта. Але йому бракує внутрішнього змісту. А в цьому чоловікові завжди вгадується глибока душа. Немає в ньому нічого поверхового. Кожна зустріч з ним – мандрівка у незнане. Відчуваєш легкий дрож якоїсь невиразної небезпеки і водночас довіру до нього. Жінки мене зрозуміють. Я ніколи не знаю, про що він думає. Ніколи не знаю, що він скаже, як поведеться.

Я написала, що він мрійник, але це зовсім не означає, що він сентиментальний. Скоріше навпаки. Оцим він, власне, різниться од Яцека. У чуттєвості Яцека багато лагідності, що теж не позбавлена принадності. Одначе з багатьох поглядів вони подібні. Гадаю, що Роберт також міг би бути добрим дипломатом. Проте я відчуваю в ньому, хоч він цього нічим не виказує, здатність до вчинків гвалтівних, а може, навіть і жорстоких. Дивно, що така людина займається такою прозаїчною справою, як торгівля.

Я розказала йому про пригоду з батьком і всю історію з отим конвертом. Кому-кому, а йому я могла сміливо про це розповісти. Я певна, що коли є в світі чоловік, гідний довіри, то це саме він. Він узяв близько до серця мої переживання і щиро сміявся, коли я переказала йому свою останню розмову з полковником Корчинським.

– Ну, і показав він тобі ті фотографії? – запитав Роберт.

Тут я пригадала собі отого листоношу (чи лісника) і сказала:

– Авжеж. І уяви собі, яка кумедна штука: серед тих образків був один, разюче схожий на тебе.

– На мене? – здивувався він.

– Так. Ти вже пробач мені, але якби не одяг, я подумала б, що це справді ти. Якась уніформа… не гнівайся… чи то листоноші, чи ще когось такого… Ти тільки не ображайся. Ти носив коли-небудь вуса й бороду?

Він нетерпляче знизав плечима.

– Ніколи в житті. Чому ти про це питаєш?

– Бо той добродій на фотографії мав вуса й іспанську борідку.

– Ото гарна подоба! – засміявся Роберт. – І що ж далі з тою фотографією?

– Як це «що»? – перепитала я.

– Ну, чи сказала ти тому полковникові, що знаєш когось схожого?

Це мене розсмішило.

– Ах ти, наївний хлопчику! Звісно, що не сказала.

Він запитав мене ще, о котрій годині я була у полковника. Не розумію, чому його це зацікавило. Потім нараз подивився на годинник, попросив пробачення і на хвилину вийшов до кухні. Повернувся неначе трохи знервований і сказав, що, на жаль, не може мене більше затримувати, бо чекає візиту одного клієнта, про якого зовсім забув. Вигляд він мав нібито трохи роздратований. Може, я даремно сказала йому про ту схожість. Кому ж бо приємно, коли на нього схожий хтось із нижчих верств. Я постаралася пом’якшити це враження і, здається, домоглася свого. Він попрощався зі мною дуже лагідно й попрохав, щоб я завтра йому зателефонувала.

Додому я поверталася у чудовому настрої. Кумедна річ, як часом запам’ятовуються деякі обличчя. Виходячи від Роберта, я здибала на вулиці того типа, що напихався яєчнею у молочній на Жолібожі. Мабуть, я тому так добре його запам’ятала, що безглуздішої фізіономії зроду ще не бачила.

Вдома я переконалася, що Яцекові справді запали в душу мої слова. Уже в передпокої Юзеф повідомив мене, що тітка Магдалена завтра вранці виїжджає до села. Нарешті я позбудуся в домі цієї надокучливої жінки!..

Неділя

Жах, та й годі! Я й досі не можу прийти до тями. Яке щастя, що Яцек нічого не знає! Скільки житиму, не забуду полковникової делікатності. Він справді дуже добрий до мене. Подумати страшно, в чому міг би запідозрити мене Яцек, якби про все дізнався. А в трупарні я мало не зомліла.

Я довідалася про все учора вранці. Коли Яцек пішов з дому, я подзвонила Робертові й почула в трубці зовсім незнайомий голос. Цілком зрозуміло, що я поклала трубку. Одначе коли хвилини за дві знову взяла її, то допевнилася, що телефон ще не роз’єднано. Оскільки я мала нагальну справу до Толі Вощевської, це почало мене дратувати, тим більше, що мені зовсім не хотілося, щоб мій телефон був з’єднаний з Робертовим. Так тривало майже півгодини, і аж тоді я змогла подзвонити Толі. А хвилин через п’ять з’явилися якісь двоє панів. Тут розгардіяш, тітка збирається їхати, а вони показують мені якісь посвідчення й починають допитуватися, чи це я телефонувала на номер пана Роберта Тоннора. Я, звісно, категорично заперечила. Мене пойняв страх. Тоді вони сказали, що треба негайно допитати всіх у помешканні, бо хтось дзвонив з мого апарата до пана Тоннора. Отож я не мала іншої ради й призналася, що це я. Зрештою, телефонний дзвінок – цілком буденна річ. Ми дзвонимо різним особам, з якими нас нічого не зв’язує, крім звичайного знайомства чи ділових інтересів.