Дама з покритою головою. Femme couverte
– Що скажете, месіри? – король обвів лихоманковим поглядом присутніх. – На чиєму боці перемога?
– На боці Англії, ваша величносте, – погодились герольди, низько вклоняючись.
– А ви що скажете, панове? – звернувся король до полонених французів.
Ті мовчали, не насмілюючись навіть підвести погляд.
– Я вас запитав! – повторив король, не відповідати далі було б образою.
Герцог Орлеанський, вклонившись, наскільки дозволяло його поранення, промовив:
– Це англійська перемога, ваша вели…
– Ні, кузене, – різко перебив його король. – Не англійська. Це воля Господа, Пресвятої Діви та святого Георга, небесного покровителя нашого королівства. Це кара за ваші гріхи, за той безлад, що ви, арманьяцькі собаки, дозволили у Франції, за спалені замки, за зруйновані церкви, збезчещених жінок.
Герцог Орлеанський до крові прикусив губу, опустив голову і більше ані слова від нього не почули. Після того, як сер Річард Воллер витягнув його з-під гори мертвих тіл, у нього було достатньо часу, аби побачити, що залишилось на Азенкурському полі. Стіни, суцільні стіни мертвих тіл. Його призначили головнокомандувачем, тому ця катастрофічна битва, поразка арманьяків – це його повна відповідальність. Коли б він зараз стояв перед своїм дядьком, божевільним королем Франції, то напевно вже помер би від сорому та ганьби.
Тим часом ті французи, що вижили та змогли відступити, надіслали джуру до короля Англії із проханням дозволити повернулись на поле бою, надати допомогу пораненим та забрати тіла загиблих. На це прохання король відмовив, бо вже темно та пізно, але дозволив прийти завтра зі світанком.
Кажуть, що наступного дня на Азенкурському полі не було жодного живого француза, бо король Англії наказав своїм солдатам добити вночі тих, хто вижив.
Англійці з награбованим скарбом та сімома сотнями бранців вирушили на північ. Над сірим полем падав дрібний колючий жовтневий дощ. Не зважаючи на поранення, герцог Орлеанський їхав верхи відразу ж за королем Генрі та його братами. Головного убору він не мав, холодний дощ гострими краплями падав на його опущену голову, затікав на шию та під сорочку, жорстку від засохлої крові, та герцог не зважав. Відтоді, як французьких бранців вивели з намету переможного короля, від нього не почули ані півслова.
Прюнель лежав без тями на возі з пораненим Рішмоном, тому безкінечний дощ, що колотив по обладунках англійців довкола, не зводив його з розуму, як решту французьких сеньйорів.
Вже три ночі до Маргарити приходили страхіття. Вона зривалася з ліжка та безтямно бігла до дверей, де її підхоплювала на руки мадам де Белльваль, що прокидалася від її криків.
– Тихіше, ваша високосте, все добре… Все добре…
– О, ні, мадам де Белльваль, мені снились круки над полем… Над полем, повним мерців…
– Це лише сон, ваша високосте…
– Ні, я бачила мертвих… Так багато, так страшно… Герцог Алансонський… Його геть усього порубали…
Мадам де Белльваль перехрестилася та запалила кілька свічок. Пальці не слухались, вогонь важко займався, минаючи гніт і лише розтоплюючи віск. От напасть! За що цій дитині ті нічні страхіття? Маргарита тихо плакала, посправжньому налякана тим, що побачила мертвими кількох людей, яких добре знала при дворі свого брата. Який дивний сон… Їй навіть здалося, що вона відчула металевий запах крові. Навіть дбайливо закутана у ковдру, вона досі тремтіла.
Вихователька не полінувалася розштовхати старого Сильвіо серед ночі, аби отримати для принцеси заспокійливий настій.
Бретань заридала вслід за Бургундією та Францією, як тільки герольди, брудні, голодні та чорні від побаченого на Азенкурському полі, привезли лиху новину до герцогства. Здавалось, що вже ніколи не буде ані свят, ані радості. Жінки забули сміх, веселі розмови, плітки. Дзвони жалобно відспівують мертвих. Хочеться вити від розпачу, від невимовного горя. Навіть малі діти у чорному. Горе матерів робить їх на диво мовчазними.
Усі діти герцога Бретонського вбрані в жалобу. Навіть маленький Франсуа, якому ледве рік. Немовля нахмурене й на диво серйозне на руках своєї годувальниці. Жінки не стримуються, ридають на месі, при дворі, ледве побачивши таку саму даму у чорному з сухими, виплаканими очима. Бліда герцогиня Алансонська, сестра герцога Жана, ледь тримається на ногах. Чорна барбета18 оповила смертельно бліде, змарніле обличчя.
Сама герцогиня Бретонська, жінка владна, пихата, прискіплива до етикету, час від часу відвертається, щоб сховати сльози на очах. Дами навколо герцогині Жанни за ці дні аж постаріли. Мало хто не втратив близького родича – як не кревного, то за шлюбом. Вдовиці, а надто молоді і бездітні, весь час непритомніють, їхні руки тремтять, заплакані, опухлі лиця ховають під густі чорні серпанки. Мадам де Лаваль досі у пропасниці, її вже соборували.
Герцог Жан сидить розлючений і роздратований, безупину п’є вино не п’яніючи. Добре вміння при дворі, але геть не годиться, коли хочеш забутися бодай на один вечір. Тепер, тримаючи бранцем Артюра, англійці можуть із нього хоч ремені тягнути. Жінки весь час ридають, герцог уже не витримує цього цілодобового квиління, яке не полишає Жана навіть у подружній ліжниці, де герцогиня нарешті дає волю стримуваним почуттям. Її світлість із дамами весь день у церкві, там треба весь час опановувати себе, не виказувати жодної слабкості. Та й сам герцог цими днями відчуває внутрішню потребу побути в домі Божому. Навіть для Бретані, що лише вислала кілька загонів під проводом Рішмона, втрати жахливі, а для королівства Французького наслідки катастрофічні. Франція залишилась без перів, без принців, без знаті – знекровлена й знесилена. Самі вдови та малі діти. А нова порость сеньйорів, батьки яких погинули, зараз надто юна, мине ще п’ятьдесять років, допоки вони навчаться міцно тримати меча в руках.
Герцогський почет залишив церкву в жалобі, опустивши голову, наче з похорону, заупокійної меси за тими, хто залишився назавжди лежати на брудному, залитому дощами азенкурському полі. Аж раптом усі побачили, що зі східної вежі вийшла Маргарита Орлеанська, світла, неприпустимо вбрана в блакитне, і звеліла сідлати коня. Помітивши герцога Бретонського, дівчина схилилась у реверансі, а коли підвелася, зі щирим здивуванням зауважила суцільну приголомшливу жалобу супроводу. Лише тепер герцог і герцогиня, прикро зітхнувши, переглянулися, бо зрозуміли, що за усі ці дні вони просто забули сповістити маленьку графиню та її свиту про азенкурську поразку. Герцогиня була жінкою владною, грубуватою, вся в німкеню-матір, і делікатністю ніколи не славилася:
– Підійдіть до мене, дамуазель, – сухий голос герцогині звучить лиховісно.
Якесь огидне передчуття гадюкою обвило полохливе серце дівчини.
– Щось сталося, мадам? – спитала Маргарита, злякавшись свого голосу, раптом такого чужого та безбарвного.
Що ж, погані новини потрібно сповіщати швидко. Жанна закінчила різко і безжально, наче швидко добивала суперника:
– Французьку армію вщент розбито під Азенкуром. Мій дівер, граф де Рішмон, потрапив у полон, як і ваш брат, герцог Орлеанський, дамуазель. Герцога Алансонського вбито…
Бліда Маргарита завмерла на місці, великі сині очі все ще лагідно дивилися на герцогиню, на вустах застигла дурнувата посмішка, наче вона ще не усвідомила усієї жахливості новин. Потім по обличчю потекли сльози, нестримні й беззвучні. Герцог, здається, спробував пошепки докоряти герцогині за її нетактовність. Жиль де Шантосе нетерпляче підштовхнув Рішара до дружини:
– Йди, зроби щонебудь! Уже мав би навчитись поратися із дітьми…
Граф д’Етан і сам ніяковів від сліз, але безпорадність і горе Маргарити вразили його. Він щиро намагався її заспокоїти, якось розрадити, обіцяв подарунки, забавки, наче це могло її утішити. Очі Маргарити вже не здавались йому крижаними. Волошкові очі, зворушливі, як у янгола.
– Не плачте, Маргарито, – лагідно вмовляв граф. – Моліться. Від молитов більше користі, ніж від сліз. Заспокойтесь, благаю. Ну, подивіться ж на мене…
Маргарита глянула на графа. Той м’яко витер її сльози. – Ну що ж мені зробити, аби вас втішити?
– Дозвольте мені написати листа моїм братам та сестрі. Благаю вас, монсеньйоре.
– Коли вам завгодно, дамуазель. Якщо це вас розрадить. Мій джура відвезе листа.
Він провів Маргариту назад до її покоїв, весь час щось говорячи до неї, не даючи їй ані хвильки тиші, жодної можливості знову розридатися. Так само лагідно умів утішати її брат, граф де Вертю. Так колись, дуже-дуже давно, її заспокоював Шарль, залишаючись у дівочій ліжниці, поки заплакані, чимось засмучені сестри не заснуть, шморгаючи носами…
Вона й справді заснула, як виплакане мале дитя, у Рішарових обіймах. Він обережно поклав її на ліжко й тихо покликав даму де Белльваль. Вона прийняла варту, ввічливо виставила графа з покоїв та відправила пажа за Сильвіо. Вже зрозумівши, що сталося, той відразу прийшов із зіллями та настоянками.
– Знаєте, метре, як її високість сказала? Герцог Алансонський… Його геть усього порубали… Я думала, їй наснилося. Що то лише дитячі страхіття… – шепотіла вона самими поблідлими вустами.
– Я б порадив вам, мадам де Белльваль, ніколи не повторювати це вголос. Завжди казали, що її батько, покійний герцог, знав чари. Хіба то добре для нього закінчилося? Тут, при дворі герцога Бретонського, немало ворогів Орлеанського дому. Пустити поговір, що донька герцога Орлеанського відьма, – їм як на руку ковінька.
– Але її сон, метре…
– Її високість народилася на світанку, в годину переходу від ночі до ранку, такі люди наче застрягли між цим і тим світом. Звідти і чутливість. Вона буде чути Смерть.
– Як і покійний герцог…
– Саме тому, мадам де Белльваль, я і порадив вам не повторювати вголос таких речей.
Над Ренном випав перший сніг. Він кружляв у повітрі й танув, не долітаючи до землі. Але важке сіре небо навіювало невідворотній смуток. Рішар довго стояв біля вікна, далекоглядно замислений можливими наслідками азенкурської поразки.
У листопаді на святу Катерину вони зустрілись уперше за три місяці. Філіпп де Прюнель не пізнав у дуже блідій, дивно високій дівчині Маргариту. У чорній сукні та із чорним серпанком маленька графиня схожа була на темного янгола, якими прикрашають надгробки. Від приголомшливого тягаря пережитого жалобне вбрання Маргарити здалося Філіппу недостатнім, жалюгідним, мало не глузливим виявом скорботи за всіма тими, хто лишився на азенкурському полі. «Та що вона знає в цьому житті? – подумав він роздратовано. – Книжки, співи та сукні?.. А хіба ж жінка має знати те, що вже знає він?» Філіпп зніяковів.
У Філіппа з’явилась незнана раніше і геть не властива йому від природи похмурість й меланхолійність. Він упав на одне коліно, уривчасто, різко, весь час втупившись у підлогу, розповідав Маргариті про бій. Вона слухала не перебиваючи, уважно, прикусивши нижню губу та добіла зчепивши пальці рук. Вона не знала, де той Азенкур, хоча граф д’Етан намагався їй показати на старій карті. Але віднині це місце, сама ця назва стане для неї найжахливішим спогадом, найстрашнішим іменням. Від слова Азенкур усередині все хололо, як тоді, коли мала Маргарита вперше побачила шибеницю з напівзотлілими тілами та чорних круків над нею.
– Ви мусите повернутись до Англії, месьє?
– Так, ваша високосте. Я повинен був відвезти листи до вашої невістки, герцогині Бонни.
– Ви бачили мого брата, герцога Орлеанського?
– Лише одного разу, у Тауері…
– Чи він здоровий?
– Його поранено в ногу та плече, але король Генрі надіслав йому свого лікаря вже надвечір після бою. Коли я його бачив, його високість уже міг ходити.
Маргарита схопила гарячу руку Філіппа, той зніяковів від дівочої близькості. Здалека вона здавалася холодною і суворою, як кам’яна фігура святої на порталі собору. Але її раптовий дотик виявився теплим і м’яким. А ще якийсь солодкий запах, леткий, як аромат сухих троянд. Філіпп прикрив очі. Нагадування про життя, яке він втратив. Про погляди, які мав. Про правила, яких ніхто не дотримується, коли йдеться про власне життя.
– Передайте листа моєму братові, прошу вас!
– Ваша високосте, я зроблю все, що в моїх силах, та я не смію обіцяти.
– Ось, тримайте…
Біля дверей з’явилась дама де Белльваль. Маргарита тривожно до неї озирнулася.
– Прощавайте. Я молитимусь за вас, – ледве помітно мовила вона і зникла.
Кожна жінка, що бачила його після битви, обіцяла йому свої молитви. Тільки матір, що втратила під Азенкуром свого первістка, Філіппового старшого брата, від сліз і задухи не могла й слова мовити, коли побачила молодшого сина живим в Блуа. Сестри обліпили його з усіх боків, обнімали, цілували, плакали, безперестанку навперебій шепотіли свої молитви та подяки Пресвятій Діві. Коли ж ті молитви будуть почуті?
…Почалася вечірня меса. У Реннському соборі було холодно, вогко й похмуро. Філіпп де Прюнель стояв, як і всі, на колінах, вуста рухались, наче у молитві, але думками він блукав недосяжно далеко. Хоч думки ті були важкі, чорні, часом гріховні, вони немилосердно чавили його душу, прибивали до землі. Він бачив юнаків при дворі герцога, галасливих, крикливих, попри жалобу, сповнених надій на помсту, та порожніх зсередини, таких, як він сам був у минулому житті, бачив, як граціозно вони тримались у сідельнику, як елегантно знімали свої капелюхи; як досі жваво обговорювали лови чи прекрасних дам… І Філіпп зрозумів, що цей спосіб життя, який раніше належав йому повністю за правом народження, який дарував природну радість, тепер недоступний, бо він бранець і сам собі не належить. Дорогою до Ренна він острожив коня, але вже не відчував того захопливого божевілля скачки, перегонів із вітром, із невідомістю, із ризиком. Він полонений і не знатиме радості чи спокою, допоки не поверне собі волю. Свободу від ґрат, вогких камер, чатових за дверима. Брат його, шамбелан герцога Орлеанського, загинув під Азенкуром. Тепер він старший у родині. Старший! Йому й п’ятнадцяти нема. Господи, як не збожеволіти від цього всього? Він знав, що мати й сестри в Блуа коло безутішної герцогині Орлеанської, але він, ледь побачившись із ними, мусив їхати, бо дав слово повернутись у Лондон до Різдва. Він вийшов із церкви, свята вода холодним вогнем обпекла пальці. Йому здалося, що все темно-сіре громаддя осіннього неба впало на нього, думки вилися лише навколо полону – і раптом ним заволоділо бажання втекти. Сісти верхи, загнати коня, але втекти від цієї важкості, від ув’язнення, від тюремників. Бажання зникло швидко, як порив вітру. Філіпп розумів, що він навіки зв’язаний своїм словом, присягою, що тримають його міцніше за всі сили світу. Він знав, що він щасливчик, бо вийшов із тієї катівні живим і незбезчещеним, але не відчував своєї обраності, своєї щасливої зорі. Пригнічення й похмурість заволоділи його серцем неподільно і всевладно, як захоплює у цьому віці перше кохання. Він уже не помічав жалоби навколо себе, заплаканих жінок, сумних дітей, яких Азенкур зробив удовами і сиротами, його вже геть не вражала ця суцільна чорнота вбрання навкруги. Філіпп знав лише свій біль: поганьблені прапори, лицарі на колінах, мертвий конетабль. Відчував на вустах лише гіркий тлінний присмак своєї поразки… Погляд його зробився похмурим і водночас оцінюючим, іронічним, наче він пізнав міру всіх почуттів, уже пізнав геть усе на світі. Молитви його стали короткими й уривчастими, наче данина звичаю. Усе це так ятрило його, що Філіпп до задухи злостився на весь світ і хотів затопити його своєю тугою. Яке світу діло до Філіппа? Яке йому самому діло до світу? Він не бачить сенсу, не бачить мети, не знає нічого, окрім спустошення душі, втоми на серці, безсилого шалу, який спопелив його.
Завтра на світанку він залишить Ренн, він мусить відпочити, виспатись, але сон та спокій тікають від нього, як полохливі птахи.
Пригнічення важко впало на герцогський палац. Рене з подивом відчула, що не дала Рішару в ліжку звичної розради, заспокоєння. Він лежав мовчки, якось механічно граючись її чорними косами і, здавалось, не помічав щиросердих спроб розважити його. Рене ображено відсунулася від коханця, але той навіть не зауважив. Глибокі зморшки прорізали його високе чоло, безжально видаючи стурбованість.
– Рішаре! На Бога, що з вами?
Він слабко посміхнувся з недосяжної висоти своїх думок.
– Сьогодні з мене поганий розрадник, серце моє. Пробачте вже…
– Що ж сталося, монсеньйоре? – те, що він не брав участі в бою, радувало її, а не графа. Але Рене не могла цього зрозуміти.
– Ви ж знаєте, Рене, що я не люблю, коли жінки лізуть у політику.
– Ви справді вважаєте всіх жінок дурноголовими? – іронічно спитала Рене, удавано образившись.
– Я гадаю, якби королева Ізабо приділяла більше уваги гаптуванню і менше – королівській раді, справи йшли б на краще.
У теплій млосності ліжниці Рене не хотіла сперечатися. Та й узагалі сперечання із графом д’Етаном були марними, бо він мав власне, досить зважене судження про кожну річ чи особу, рідко змінюючи його. Найрозумнішим було із ним погодитись. Але Рене не могла відмовити собі у задоволенні пізніше нагадати Рішару, що він не мав рації.
– Серденько, не гнівайтесь на мене. Щоб перепросити свою нечемність, я виконаю ваше бажання…
– Будь-яке?
– Я обіцяю. Та зважте, що я лише молодший брат герцога Бретонського, й мої права на корону Франції жахливо мізерні, – розсміявся Рішар.
– Бережіться, я попрошу у вас те, що вам не дуже сподобається.
– Невже підмовити мого брата-герцога арештувати Бретейлів?
– Ні, – Рене потупила очі. – Відправте маленьку графиню подалі від двору, у будь-який ваш замок.
– То ви ревнуєте до дитини? – у бурштинових очах Рішара раптом засяяли веселі вогники.
– Я почуваюсь ніяково у її присутності… Відішліть її… Ви ж обіцяли.
– І слова свого дотримаю, хоч не без докорів сумління. Щиро кажучи, я геть вас не розумію. Жінки – надто нелогічні створіння.
– Ви справді відішлете її? – з надією перепитала Рене.
– Сподіваюсь, у Беноні сердешна Маргарита вас не дратуватиме?
Рене кинулася цілувати графа так спритно, що той щиро розсміявся.
– Не думав, що потрібна така дрібниця, щоб викликати вашу пристрасну вдячність.
…Того ж дня граф д’Етан і справді наказав підготувати переїзд Маргарити. Щоб якось полегшити її перебування у похмурому Беноні, Рішар звелів перевезти у замок розкішні гобелени та пишне ліжко. Дама де Белльваль похмуро вислуховувала накази графа: хто-хто, а вона розуміла, що принцесу Орлеанську відправляють у заслання. Вона холодно вклонилася графові д’Етану і поквапила чотирьох дівчат, які приїхали з Франції, щоб усюди супроводжувати Маргариту, пакувати речі принцеси в дорожні кофри.
Тільки сама принцеса не знала почуття образи чи гніву, вона лише перебирала струни срібної арфи, розважаючи себе тихим співом, який виходив кожного разу все краще. За маленькою графинею їхав чималий почет: служниці, покоївки, стайничі, пажі, лікарі, секретар, духівник, сокольничі, блазні, собаки, коні. Попри слушні зауваження герцогині Жанни про мороз та засніжені дороги, в останні дні листопада супровід Маргарити все ж таки залишив Ренн.
Важко уявити більш похмуре видовище, ніж засніжені мури Бенона зі страшними чорними вежами, осяяні червонуватими променями вечірнього сонця. Чорний, як пекло, замок серед сніжної білої пустелі. Маргарита дивилась заворожено, наче дормез завозив її у казку, у полон до відьми-королеви. Вона вибігла з дормеза, ледве той опинився у внутрішньому дворику. Старі, закуті у залізо вояки важко впали на коліна. Слідом за Маргаритою вискочила мадам де Белльваль і накинула на худорляві плечі своєї вихованки хутровий плащ. Юні фрейліни графині лякливо озирались на темні башти, на чорну громадину донжона з кількома вузькими віконцями.
– Розпалити каміни! Усі каміни! Потрібно зігріти цю холодну домовину! – наказала дама де Белльваль, устигаючи розштовхувати приспаних фрейлін. – Ваша високосте!
Але Маргарита вже заходилася гратися зі своєю улюбленкою міланською хортицею Неж. Мале криволапе цуценя, подароване графом, стрибало між довгими стрункими лапами хортиці, марно намагаючись із нею гратися. Неж погордливо відвертала морду від нахаби, й мале підбігало до Маргарити, стрибаючи їй на спідницю та запопадливо вертячи куцим хвостом. Мадам де Белльваль голосно зітхнула. Невже ця дитина, марно, що майже заміжня, ніколи не подорослішає? Уже темно, й до ночі потрібно хоча б внести ліжко та витерти пилюку.
Тієї ночі втомлена подорожжю дівчина заснула швидко. Розбещена Неж лежала коло своєї панни й гарчала, коли дама де Белльваль намагалася її зігнати. Мале цуценя підтявкувало хортиці з-під ліжка. Маргариті наснились якісь високі жінки у темно-лілових сукнях, вони кружляли над її ліжком, як темні янголи, але дівчина забула страх. Потім їй знову снилася Луара, Ла-Ферте, безмежні житні лани, старі дуби, квіти бузку, наче ті темні жінки були феями й своїми чарами розбудили спогади.
Уранці Маргарита знайшла нагорі круглої вежі маленький покій із пюпітром посередині; на вузьких поличках й металевих столиках лежали старі запилені книги. Незвичні старовинні мініатюри з дамами у довгих блакитних сукнях й крузелерах, яких уже давно не носять, королями з високими коронами на золотих, як у архангела Михаїла, головах, лицарі з червоними хрестами на плащах – усе дивувало й захоплювало уяву Маргарити. Вона нетерпляче змахувала пил просто довгим рукавом, щоб швидше розкрити стару книгу, пропахлу вогкістю і димом з грубки, перегорнути писані великими літерами сторінки з біло-синьо-червоними мініатюрами. Ось «Роман про Троянду» з вузьким рядком віршів на широкій сторінці й біло-золотими янголами на кожному аркуші. Маргарита поставила до цих книжок легенду про Марі Французьку, що їй подарував брат по від’їзді, з найпрекраснішими зображеннями славних лицарів у червоних плащах та срібних обладунках. Маргарита замріяно прикривала очі й бачила себе ув’язненою дівою, яку звільнить лицар у яскраво-червоному плащі. Вона ніжно перев’яже його рани, й берберійський кінь нестиме їх скелястою дорогою, приспаною сотнями вітрів, до луарського блакитноверхого замку, до сонця, неосяжної смарагдовості трав… Замок стане їхнім притулком, і лицар вимагатиме нагороди за свою мужність. Правду кажучи, Маргарита не знала, що то за нагорода, але так писали у романах. Та коли Маргарита відкривала очі, вона бачила лиш темні вологі стіни, вогонь, що рвався геть із ґратки каміну, наче з в’язниці. За вікном – сизуваті скелі, далі болота, темно-зелений верес улітку, а зараз засніжене незаймане укривало. І жодного гостя, жодної новини. Фрейліни з нудьги гризуться між собою, книги не дають їм такої розваги, як Маргариті. Шахи давно вже остогидли, навіть розмовляти нема про що. У тьмяній напівтемряві важко гаптувати, голки нещадно колють пальці, рвуться нитки, дівчата дратуються й сваряться. Карлик, блазень юної графині, нещадно висміює фрейлін чи гладку, неповоротку мадам де Белльваль або старого коменданта, який, здається, й у ліжку не знімає панцира. Маргарита лише сміється з його жартів.
Сильвіо, лікар і астролог, зачинився у дальній вежі. Він чи не єдиний у цій нудьзі та тиші знайшов задоволення. Звичайно, для його розрахунків необхідний спокій. Маргарита подовгу сиділа в його покої, мовчазно спостерігаючи за довгими рядками цифр та дивними позначками, що Сильвіо старанно виводив на пергаменті, тричі щось прорахувавши подумки.
– Метре, чи складали ви гороскоп для мене, коли я народилася?
– Так, ваша високосте, як і для кожної дитини покійного герцога… – неохоче відповідав він, удаючи, що зайнятий розрахунком, аби уникнути подальших запитань.
«Ну і добре, сама навчуся читати ті всі позначки», – думала Маргарита, перегортаючи грубезний трактат з астрології латиною. Звичайно, найкращими в книзі були мініатюри у віньєтках із легкою позолотою: синьотілі знаки зодіаку, планети в образах античних богів та лазурові зорі навколо буквиць. Саме це контрастне поєднання золота та лазурі, як на стелях великих соборів в герцогстві Орлеанському, найбільше захоплювало уяву дівчини та безжально нагадувало про щасливі дитячі роки, коли ті готичні небесні стелі храму видавалися неймовірно та недосяжно високими.
У покої Сильвіо завжди пахло сухою лавандою – так пахло у замку Блуа, де колись жила мати Маргарити. І дівчина не розуміла, що саме вабить у цьому сильному всевладному ароматі. Та цей запах так само безжально нагадував затишок утраченого дитинства. Коли Маргарита виходила від астролога, йшла довгими порожніми коридорами, їй здавалось, що сумний сірий янгол самотності легко обіймає її своїми крилами.
Вона не мала того, що має звичайна дитина: матері, батька, без вороття втратила братів, сестру. Маргарита знала, що її батька по-нелюдському вбито, що йому вже мертвому відрубали ліву руку, що він не міг прикликати диявола, а вона мусить ненавидіти його вбивць. Мати живцем себе поховала, а громадянська війна, яка, наче голодний вовк, роздерла королівство, почалася з року її народження, знала, що з дитинства нею грали, як розмінною монетою, вона сама, її тіло – лише сплата за союз, вигідний дому герцогів Орлеанських.