Дама з покритою головою. Femme couverte

Розряджений у срібно-чорні парчеві плащі, почет герцога Бретонського залишив Ренн. Із луарської долини віяв ще прохолодний, але такий звабливий вітерець, наче ось-ось крізь важкі глиби розмерзлої землі проріжеться зелена травиця й перші квіти. Граф де Пантьєвр їхав поруч із герцогом та регочучи переказував якісь непристойні жарти двору вигнаного дофіна.

За кілька льє до Шантосо, анжуйського замку Пантьєврів, де стара графиня мала влаштувати пишне приймання для герцогського почту, бретонці зупинились, бо потрібно було перетнути Луару вузьким стареньким місточком. Герцог Жан спішився й квапливо перехрестився перед кам’яним розп’яттям, поставленим під дерев’яним навісом біля самого мосту. За герцогом поквапилися спішитися його брат Рішар та п’ять чи шість найближчих двірних. Та коли вони перетнули половину мосту, паж Олів’є де Пантьєвра вихопив якусь деревину з настилу, руйнуючи переправу.

– На біса! Що тут відбувається? – закричав переляканий, відрізаний від свити герцог.

Більша частина його почту безпомічно товкла багнюку на крутому березі Луари, не маючи жодної можливості приєднатися до свого пана. Украй розлючений герцог, ще у своєму шалі геть не відчуваючи страху, не усвідомлюючи загрози, почав шукати Пантьєвра, який встиг перетнути міст, але ані його, ані зрадливого пажа вже не було поруч. Натомість із Шантосо виїхав загін вершників. Герцог скам’яніло рахував списи. Потім якось затравлено озирнувся до свого брата – їх тут лише шестеро. Ковзкий холодний піт гадюками стікав по спині. Аж тут герцог Бретонський помітив, що попереду списоносців верхи їдуть пантьєврівські брати: Шарль та триклятий Олів’є.

Шарль де Пантьєвр наблизився до герцога зухвало й загрозливо, наче мав намір розчавити його конем. Потім Шарль вихопив шпагу й торкнувся нею розшитого золотом колета герцога.

– Монфоре, ми беремо тебе у полон, за наказом його високості дофіна Франції, – огидно посміхаючись, промовив Пантьєвр.

– Що ти верзеш, підступний зраднику? Як насмілився? – заверещав герцог, але всередині щось обірвалось – він раптом відчув, що вже не має жодної влади чи сили.

Свита герцога на іншому березі марно місила багнюку. Якісь відчайдушні сміливці кинулися просто у воду, але берег був надто крутий, вони випали з сідельників і безсило борсались у крижаній воді.

Челядь Пантьєврів кинулася до герцога з мотузками, сподіваючись зв’язати його. Але четверо дворян та граф д’Етан, вихопивши мечі, оточили герцога, не підпускаючи пантьєврівських прихвоснів.

– Взяти їх! Взяти! – заверещав старший Пантьєвр, скаженіючи від того, що залишки почту герцога насмілились чинити спротив.

Цей гарячковий і нерівний бій Рішар д’Етан геть не пам’ятав: його зрадливо оглушили ударом по голові ззаду. Він безпорадно впав під ноги вже пораненим товаришам. Герцог відбивався відчайдушно, тричі його намагалися скрутити, завалити на землю та зв’язати, і тричі він скидав з себе нападників, як величезний кабан розкидає мисливських довгоногих псів. Брати Пантьєври і справді спостерігали за ним, як за травлею звіра на полюванні. Та добити його, встромивши рогатину під серце, не могли, матінка, стара графиня де Пантьєвр, наказала притягнути герцога живим.

Коли герцога нарешті спромоглися зв’язати (аж троє навалились йому на спину всією вагою), почет вже не являв собою жодної загрози. Граф де Пантьєвр звелів лише забрати брата герцога й одного дворянина зі свити, рани якого видавались несерйозними. З решти зірвали коштовності, відібрали зброю, познімали коштовні оксамитові плащі та покинули.

На тлі яскраво-синього неба зухвало розвивались пантьєврівські прапори над Шантосо. Але, попри всі сподівання герцога, до замку його не повезли. Лише на деякий час його під надійною охороною залишили під стінами Шантосо – Олів’є мав порадитись про щось зі своєю невгамовною матінкою. Коли Пантьєвр повернувся, вже сутеніло. У герцога затекли руки й ноги, страшенно хотілося пити. Але сердешному навіть не дозволили злізти з коня. Він краєм вуха почув, що стара графиня звеліла везти його до замку Палюо в Пуату, тепер рука його дівера дофіна24 в цьому нападі була незаперечна. Усю ніч сердешний провів у сідельнику, із жахом помічаючи, що його молодший брат, зв’язаний та перекинутий поперек коня обличчям униз, досі не отямився.

Ті декілька днів і ночей дороги видалися герцогу Бретонському найбільшим пеклом у його житті. Навіть у ті короткі зупинки, які Пантьєвр робив на ніч, герцогу не дозволяли спішитись, не давали їжі чи достатньо води. Коли він просив пити, хтось із пантьєврівського супроводу виливав йому в обличчя з піввідра води, якою поїли коней. А залишений на морозі верхи, герцог навіть не мав змоги бодай трохи поспати.

– Коли ж вашій милості, – кривив губи Олів’є де Пантьєвр, – ще спаде на думку якась потреба, то нехай робить це на коні, нам на розвагу.

І герцог чи не із заздрістю поглянув на непритомного Рішара. Хоча б він позбавлений цього приниження!

У Палюо герцога закинули у кам’яний мішок, де від вогкості не можна було вільно дихати, а від нахабності зголоднілих пацюків – спати. Дякувати Богу, йому вдалося повернути до тями Рішара. А потім вони із графом д’Етаном поспали по черзі, щільно притиснувшись один до одного, аби зігрітись.

За кілька днів, чи так здалося в’язням, їх витягнули на світ Божий. Від голоду у голові паморочилося, від перебування у суцільній темряві очі нічого не бачили. Потім ще кілька днів жахливих пекельних перегонів і сну верхи на холоді й постійних знущань від Олів’є де Пантьєвра, який із вигадливістю інквізиторського ката описував тортури, які чекають на герцога та його брата.

У похмурий й розпуклий грязюкою день наприкінці лютого розбитий і знесилений герцог Бретонський знову побачив перед собою стіни Шантосо і ненависні прапори Пантьєврів, що переможно й зухвало звилися над неприступним замком. Герцога стягнули з сідельника й потягли сходами нагору, у парадну залу замку. Стихла весела музика, розряджені у оксамит та брокати сеньйори й дами розступилися перед брудними, як біси, чоловіками, яких під руки тягли челядники у камзолах із гербами графів де Пантьєвр.

На почесному місці під гаптованим золотом і шовком балдахіном сиділа стара кульгава Маргарита де Кліссон. Герцога трьома ударами в спину змусили опуститись перед нею на коліна. Розряджений натовп васалів Пантьєврів охнув задоволено і здивовано водночас. Герцог підняв голову і замружив очі – світло свічок і смолоскипів, якими освітлювали залу, видалося нестерпним його змученим очам. Якийсь дворянин засміявся – у неголеному й брудному чоловікові мало хто пізнавав пихатого герцога Бретані.

– Невже це ви, милий племіннику? – на диво ласкаво розпливлась у посмішці Маргарита де Кліссон.

– Чого ви від мене хочете? – запитав герцог, ледве не падаючи обличчям униз від утоми.

– Зречіться герцогського престолу. Зречіться, мій милий племіннику.

– Зректися? Треба думати, на користь ваших зрадливих синів? – ощирився герцог. – Мало ваш батько, славний конетабль Франції, бив вас, мадам.

Маргарита побіліла, як смерть. Колись давно, коли батько герцога помер, лишивши малолітню дитину спадкоємцем герцогського престолу, Маргарита кинулася до свого батька, старого конетабля Франції Олів’є де Кліссона, щоб умовити підтримати права її чоловіка, графа де Пантьєвра, і зректися присяги, яку той дав малолітньому Жану. Але конетабль так розгнівався, що хотів убити доньку. Тікаючи від гніву батька, Маргарита впала зі сходів, а відтоді залишилася кульгавою, як чортиця, на все життя.

– Заткніть пельку! – закричав запальний, не надто розумний Шарль де Пантьєвр, вихопивши меча із оздоблених коштовним камінням піхов. – Ще півслова – і жодного зречення не треба буде, бо я знесу вашу кляту голову власноруч!

– Бачу, ви втратили останній розум, графе. Як і ви, мадам. Як і кожен дворянин, що присутній тут і дозволяє це неподобство, – почувся спокійний, хоч і дуже стомлений, голос графа д’Етана. – Який вам зиск від того, що мій брат зречеться? У мого брата – три сини від законного шлюбу. Його сини, мої племінники – онуки нашого благословенного короля. Навіть якщо ваше зухвальство сягне таких меж, що ви піднімете руку на герцога Бретані, вашого законного сюзерена, навряд дофін пробачить вам, що ви вб’єте його племінників, дітей мого брата. Та навіть коли ви вб’єте монсеньйора герцога, усіх його дітей та мене, згадайте, що наш брат Артюр де Рішмон у англійському полоні, і ви над його життям не владні. І над його спадковими правами ви не владні: він законний син законного шлюбу, мати його – вдова, королева Англії, король Франції – його двоюрідний дядько. А за прихильність Бретані англійський король негайно його відпустить з полону.

Четверо спантеличених недалекоглядних синів Маргарити озирнулися до своєї матері. Вона якусь хвилину мовчала, а потім промовила холодним і дзвінким, як криця, голосом, що геть не вгадувався за її немічною кривобокою плоттю:

– Ми триматимемо клятого Монфора у катівні Шантосо доти, доки ваша мила дружинонька не пообіцяє зречення від свого імені й від імені ваших дітей і не присягне найстрашнішими пекельними муками, що не сперечатиметься більше за владу над Бретанню, а прийме разом із ними постриг у якомусь глухому монастирі!

– Ви погано знаєте герцогиню, – озвався герцог із неприхованим задоволенням і внутрішньою впевненістю. – Вона не купить моє життя, позбавивши земель власних дітей.

– Що ж, тоді війна. А війна ні до кого не знає милосердя – ані до жінок, ані до невинних дітей, – криво посміхнулася Маргарита де Кліссон. – Не хочете віддати – візьмемо самі. І якщо для цього треба перебити усіх Монфорів до останнього, ми це зробимо. Присягаюсь!

– І ми присягаємося! – голосно повторили четверо її синів.

Стара графиня мовчазно й дуже повільно зробила знак своїм слугам, і ті виволокли герцога з братом, навіть не піднявши з колін, роздираючи у кров шкіру на ногах…

Коли за полоненими замкнули ковані двері із маленьким, затягнутим іржавою ґраткою віконцем, герцог упав хрестом на вологу підлогу й заридав від розпачу:

– Я не можу вже! Не можу терпіти це приниження…

Рішар, що два чи три рази за все життя бачив, щоб його брат плакав, і то були надзвичайні обставини, відказав різко, щоб отямити його:

– Угамуйся, Жане. Ти герцог. Ти не маєш права… А нас витягнуть звідси…

– Хто витягне, Рішаре? Ти певен, що взагалі хто-небудь знає, що із нами сталося? Хіба вони не перебили мій почет, що лишився з другого берега?

Граф д’Етан розгубився. Він повільно підповз до дверей, вимацуючи долонями ковзкі сходинки, через силу підвівся, учепився пальцями в іржаве шорстке пруття й припав вухом до ґратчаної щілини. Десь розмірено капає вода, міріадами дрібніших і тихіших звуків розлітається об кам’яні стіни та губиться далі у тиші. Приголомшливій і всевладній, як темрява у кам’яному мішку, що п’є зір та віднімає здоровий глузд.

Права Пантьєврів на герцогський престол досить спірні. Так само, як права герцога. Дивлячись, з чийого боку судити. А початок династійним чварам поклав більш ніж сто років тому прадід герцога, що звався Артюром, другим цього імені. Після смерті першої дружини, Марі де Лімож, він, не довго чекаючи, зійшов удруге на шлюбне ложе із своєю родичкою Йоландою де Дре. Та народила йому сина та п’ятьох доньок. Складність була в тому, що й від першого шлюбу в герцога залишилось троє синів: Жан, Гі та П’єр. Після смерті Артюра герцогський престол успадкував його старший син від першого шлюбу під ім’ям Жана III, що законних дітей не мав, П’єр помер того ж року. А вже після смерті Жана, зважаючи на те, що його рідний брат Гі помер, а за спадкоємицю залишив єдину дочку Жанну, кволу й кульгаву, герцогом став його зведений брат, теж Жан, син від другого шлюбу Артюра. Відтоді герцогська корона перейшла нащадкам від другої дружини. Чого не могли пробачити нащадки Гі – його дочка шукала підтримки своїх прав при дворі короля Франції, той одружив її зі своїм кревним родичем Шарлем де Блуа-Шатійоном. Від того шлюбу народився син Жан, що вже в зрілому віці сорока двох років побрався із юною дочкою конетабля Франції Марго де Кліссон.

Від того шлюбу, попри майже тридцятилітню різницю у віці, народилось багато дітей. Вижили чотири сини: Олів’є, Шарль, Жан, Гі та кривобока дочка Жанна. Десять – померли пологами, бо через падіння зі сходів Маргарита не просто кульгала, в неї деформувався таз, і діти задихались в пологових шляхах, пупорізки не встигали їх витягнути та повернути подих. А вже за сім тижнів чоловік знову вимагав спільного ліжка. Від тих безкінечних вагітностей-пологів-дитячих смертей серце її геть скам’яніло. Чоловік Маргарити вдачу мав нерішучу, весь час пив, нив та скаржився на долю і те, що його позбавили законного спадку. Та жодного разу не намагався захистити своє право зі зброєю в руці. Маргарита насправді зневажала його, хоч жодного разу не насмілилась цього виказати. Синам своїм знаходила таких вихователів, аби не виросли такими ж, як батько. Тому усі четверо були справжніми шибайголовами, чия права рука зрослася з мечем. Вони спершу лізли в бійку, а вже потім думали, чи то було варто. У Маргарити честолюбства було на трьох. Якщо покійний чоловік не мав бажання та сил взяти своє, її сини мають повернути законний спадок. Старший, Олів’є, має бути герцогом. І хоч розуму він не видатного, вояка з нього вийшов добрячий. З тих, кого спершу бояться, а потім вже поважають. Брати його – Шарль та Жан, йому під стать: мізків на заколот чи непокору братові не вистачить. Тому у їх відданості немає сумнівів. Молодший, Гі, – шукач пригод, влада його не цікавить. Його супроводжує шлейф гучних скандалів: коли якась жінка припаде йому до вподоби, Гі викрадає її. Байдуже, з власного будинку, поля, церкви чи ловів. Від простолюдинок та їхніх родин, що скаржаться дофіну, він відкупається. Попри заклики єпископа одружитися бодай з однією дамою (а таких було чимало!), що він збезчестив, Гі досі холостяк. Погрози та залякування єпископа його не цікавлять. Відлучення від церкви він не боїться. Зневажені дами не скаржаться. Навіть коли постають перед церковним судом, притягнуті розгніваними чоловіками та надто побожними родичами, від жодної не почули ані півслова у звинувачення Гі. Потім ховають себе живцем у монастирях. Кажуть, дві наклали на себе руки, бо Пантьєвр знайшов собі інше захоплення.

Чотири сини, як чотири міцні ніжки трону, – будь-яка влада на них утримається. А в законності прав свого старшого сина на герцогську корону кульгава Марго ніколи не сумнівалася.

Весна почалася раптово, аж розтеклася талим снігом полями, оголюючи жовті та лілові первоцвіти та, деінде, травицю. Повітря охопила легкість і незрозуміла п’янка тривожність, тремтливе очікування невідомого. Філіппом від того солодкого п’янкого повітря знову оволоділа безпричинна радість, піднесення, відчуття свободи. Свободи від придворного етикету, обов’язків, надто лагідної та солодкої дружини, якої раптом стало забагато в його житті. Йому хотілося відпустити поводи, обійняти шию коня та їхати так, розсікаючи прохолодне березневе повітря…

Маргарита полишила пахучі жовті первоцвіти та випросталася. Вершник! Вершник у червоному плащі! Хіба ж таке буває? Лицар зухвало зупинив коня ледь не перед її носом.

– Дамуазель, якнайшвидше передайте її високості, що прибув посланець від графа д’Етана.

Маргарита стримано посміхнулася, уважна до облич, вона із легкістю впізнала його навіть після п’яти років:

– Месьє де Прюнель, невже це ви…

Філіпп далі не чув, він раптом згадав ті темно-сині очі. Розгублено озирнувся до решти супроводу, які давно стягнули капелюхи й опустились на одне коліно…

– О, ваша високосте… – лиш непевно пробурмотів Прюнель, збліднувши. – Ваша високосте…

– Годі, месьє де Прюнель, підводьтесь, – весело наказала Маргарита.

Побачивши сторонніх, чотири дівчини зі свити графині поквапились перетнути підйомний міст, щоб не залишати свою панну в чоловічому товаристві. Маргарита щось зі сміхом проказала, мабуть, запрошуючи до замку, але Філіпп не чув її слів. Він, кинувши поводи коня пажу, йшов за Маргаритою, перечіплюючись на рівному місці так, що його супровід почав голосно реготати. Прюнель був приголомшений. Він востаннє бачив Маргариту п’ять років тому, ще дитиною у дорослому вбранні. Тепер їй майже п’ятнадцять. І вона аж бриніла світлою, юною і чистою вродою, наче статуетка Пресвятої Діви у церкві. Білява, синьоока, білошкіра, струнка й усміхнена – вона уособлювала жіночий ідеал, усі жіночі принади, героїнь усіх лицарських романів водночас. За самі її очі, темно-сині, непрозорі й яскраві, якими лише зрідка бувають коштовні сапфіри, можна були вмерти. Господи, аби лиш увесь час бути поруч із нею, милуватись її очима, посмішкою, хіба ж він сміє сподіватись на інше, ніж вірно й віддано служити їй, як і присягнув п’ять років тому її брату, герцогу Орлеанському?

Маргарита обережно зламала печатку на вузькому пергаменті. Філіпп, як того сам не бажав, не смів подивитись їй у вічі, проте й у підлогу, як диктував етикет, не втупився. Він поглядом зупинився на її руках, тонкі білі пальці розкручували пергамент, і були такими невагомими, що здавалось, навіть той лист для них заважкий. Доля Маргарити – на цьому маленькому клаптику, у цих трьох рядках, буденно нашкрябаних секретарем чи капеланом та недбало підписаних графом. Вона повинна повернутись у Ренн до двору герцога Жана.

– Чи казав монсеньйор д’Етан, коли я маю бути в Ренні?

– Якомога швидше, ваша високосте, – відповів Прюнель, схилившись.

Темні кучері його сколихнулись, Маргарита мимоволі задивилась на Прюнеля.

– Хай так, але мені потрібні принаймні три дні… Мадам Белльваль, – Маргарита озирнулась до старої, яка вперто не хотіла залишати свою вихованку наодинці з молодим Прюнелем. – Звеліть підготувати все до від’їзду.

Маргарита нервово, маленькими швидкими кроками міряла покій, перекручуючи каблучки на тонких пальцях, наче хотіла щось запитати, але не наважувалась. Нарешті, ставши обличчям до вікна, вона тихо звернулась до Прюнеля:

– Чому ж граф вирішив мене повернути?

– Але ж, ваша високосте… – Філіпп зніяковів. Хіба його вчили розмовляти на такі делікатні теми? Із принцесами?

– Я знаю, що я лише політичний пішак. І граф поквапився мене спекатись, як тільки мій брат, герцог Орлеанський, потрапив до англійського полону… Бенон ще гірший за в’язницю. Сюди рідко приходять листи, я й гадки не маю, що коїться за цими стінами… Але ж має бути пояснення тому, що за ці п’ять років про мене вперше згадали?

– Мадам, граф кличе вас, бо він ваш майбутній чоловік… і має на це право. Не варто шукати інших причин.

Вона це прекрасно знала, але боялась цього простого і природного пояснення. Цього року їй виповниться п’ятнадцять – вік шлюбного ложа. Але від самої думки про Рішара її охоплював первісний страх, який паралізував думки. Марно мадам де Белльваль обережними розмовами готувала її до шлюбу. Хіба ж до того підготуєшся? Від тих тілесних подробиць Маргариту починало нудити.

Принцеса так і стояла біля вікна, блукаючи поглядом брунатною безмежністю полів. Плечі її беззахисно здригнулися.

– Ваша високосте, на Бога, – прошепотів розгублений Філіпп, гадаючи, що вона плаче.

Проте Маргарита не плакала. За ці роки заслання вона забула, як то плакати на людях. Також вона знала, що не повинна була ні про що питати Філіппа, чужу їй людину, що від народження стоїть значно нижче за феодальними сходами, виказати власну слабкість і непевність, необережними словами видати своє ставлення до графа… Але ж надто довго вона тримала у собі глуху злість, невимовлені слова, безсилий гнів, про який ніхто не здогадувався: ані капелан, ані фрейліни, ані мадам де Белльваль. Навіть сестрі своїй, Ізабо, вона не сміла написати те, що в неї на серці, бо очікувала, що все її листування перехоплюють та читають за наказом герцога. Але ж він… Чому саме Філіпп де Прюнель, надто живий привид її дитинства, зеленоокий джура, чому прислали саме його? І на мить, на коротку мить у його присутності Маргарита знову відчула себе дитиною, що, не стримавшись, необережно й надто щиро видала всі свої почуття.

Миттєвість минула, наче дотик феї, наче сива казка, й Маргарита із жахом усвідомила, що вже не дитина, а хлопець перед нею – не юний паж герцога Орлеанського. Вона раптом відчула усю важкість цих п’яти років, проведених у бретонській глухомані. Вона вже не та принцеса, яка приїхала з Ла-Ферте, яка зіпсувала вбрання і зачіску за єдину радість вільно бігти прорізаним вітрами полем, бо навчилась ховати свої почуття, душити сльози та злегка посміхатись придворною посмішкою, щоб ніхто не здогадався, що в неї на серці.

Вона озирнулась до Філіппа, на її очах не було ані сліду сліз, голос її став штучно спокійним:

– Пробачте мені, месьє де Прюнель… Я і справді інколи почуваюсь бранкою у цьому замку.

– Ваша високосте, хіба ви тут не господиня?

Вона легко, по-придворному посміхнулась у відповідь і знаком відпустила Філіппа. І саме ця холодна неприродна посмішка розбила усе чарівне повітряне враження, яким Маргарита захопила його. Попри це, Філіпп все одно відчував себе пораненим. І не просто пораненим, а наче від удару зброя розтрощилась, пошматувавши йому серце уламками.

Маргарита відважилася їхати верхи, ця забута дорога до Ренна дивно манила її та змушувала острожити коня. Посланці графа д’Етана поштиво трималися позаду, дормези з дамами та вози з речами повільно тягнулися за ними. Вона зрідка запитувала якісь дрібниці у месьє де Прюнеля, із таємним задоволенням помічаючи, як сувора мадам де Белльваль незадоволено й стурбовано хмурить лоба у віконці свого дормеза.

У Ренні на неї чекав її суджений, якого вона геть не знала, обличчя якого давно зникло з пам’яті, а присяги – із серця. Маргарита знала, що повинна жити із ним, що інакше й бути не може, що вона має народити йому дітей, дати спадкоємця, знала, що доля жінки не може бути інакшою за ту, яка з ласки брата випала їй. А femme couverte – це найкраща доля для жінки, бо тільки так жінка захищена. А тому вона гірко посміхалася, згадуючи захопливі й вражаючі рядки лицарських романів чи старовинних ле про сміливих героїв у червоних плащах та посріблених латах, які з нудьги поперечитувала разів зо двадцять. Там усе було інакше. На те й романи. Життя набагато простіше: у жінки майже немає вибору.

Маргарита знову підганяла коня, щоб на мить відірватись від почту, від галасливих бретонських сеньйорів, від голосінь мадам де Белльваль і набридлого реготу дівчат у дормезі, щоб на хвильку розлетітись на порожнечу у криках ста вітрів і прохолоді зимового повітря. І раптом вона відчула себе такою самотньою, що їй захотілось завити, дико й голосно, як пораненій тварині. Самотній і загнаній, потопленій страхом, який ковзким холодом стікав по спині. Вона б зараз віддала все на світі, аби їхати піщаною дорогою між каштанами до Ла-Ферте чи Блуа, до якогось замку її дитинства, зістрибнути з коня та побігти нагору старими скрипучими сходами, відчинити двері із розтрісканою позолотою на різьбі та побачити, як її брат Шарль відірве замислений погляд від коштовного фоліанту, як Філіпп підхопить угору та розцілує її в обидві щоки, а мала Ізабо та Жанна повиснуть на її шиї… Вона навіть поводи випустила, бо сльози застилали очі й сушили шкіру.

–Ваша високосте, на Бога!

Маргарита тільки зараз помітила Філіппа. Але її страшенно роздратувала його присутність, те, що він бачив сльози розпачу й безсилля на її очах. Вона вже хотіла відіслати його геть і наказати не заважати їй, але, розпачливо хитнувши головою, тільки поквапила коня. Прюнель був спантеличений: від жіночих вибриків та сліз він ніяковів. Це надто складно для розуміння, тут нема жодної логіки. П’ять років у засланні, аж тут наречений кличе назад, нарешті шлюб буде консумовано, і в неї буде те життя, задля якого вона народилася, життя заміжньої шляхетної дами. Чого ж плакати? Дивне створіння!

Філіпп був людиною обов’язку та простих почуттів. Відколи він народився, добре знав, що його обов’язок – служити герцогу Орлеанському та королівству Французькому. Був живий старший брат, а це означало, що його доля – прожити життя воїна, можливо, ніколи не одружуватись і не мати законних дітей. Можливо, безславно померти десь на Святій землі в одному із останніх хрестових походів. Так було до Азенкуру. Жінки в його житті були також прості, захоплені ним до нестями та покірні його волі. Він рідко упадав за ними, скоріше, вони зліталися до нього, як метелики на вогонь свічки. Вони рідко цікавили його після того, як кілька разів ділили з ним ложе. Такою простою була і його дружина Марі. Ці жінки геть не зачіпали його серця, не хвилювали розум. Йому не хотілося писати віршів чи носити їхні кольори, не хотілося марити про миттєвий погляд чи лагідне слово, як колись, при куртуазному дворі герцога Орлеанського усі пажі (звісно, що потай) упадали навколо молодої герцогині Бонни.