З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя
Добавить В библиотекуАвторизуйтесь, чтобы добавить
Добавить отзывДобавить цитату
З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя
О націє, дужа і вічна, як Бог[20]
із циклу «Незнаному воякові»
О, Націє, дужа і вічна, як Бог, —Не це покоління холопів, —Хто злото знеславить твоїх перемогПри Корсуні і Конотопі?О, Націє, що над добро і над зло,Над долю і ласку, і кару,Поставила тих, що їх сотні ляглоУ дні незабуті Базару.Товаришу, ти, чиє тіло вжилаРішуча рука, як штилета.Тремтять молоді і здорові тіла,І зводяться крила до лету.І ми будем гідні не слави й похвал,Учинку, що горами руха!Ґранати, петарди, живий арсеналІз плоті розкутого духа.О, думка, що тіло без жалю руба,Що очі й уста твої сушить.Архангельська срібноголоса трубаГремить крізь простори і душі.І мертві встають, і шукають хреста,Їх очі розчахнуто-тьмяні.Встають, наче поросль, струнка і густа, —Страшне покоління титанів.Твій крик металевий у інші серця,Що квітами квітнуть у глуші:Убийте в гадках своїх матір-отця,Залізом випалюйте душі.О, вірте, всі мури земного впадуть,Як серце обернеш у сурму.Найвищі бо вежі духовності ждутьТвойого шаленого штурму.Та ти не відхилиш свойого вінця,Блідий, наче крейда, і тихий.Підеш неухильно, підеш до кінця,І вибух зголосить твій прихід.Розкрийте зіниці, розкрийте серця,Черпайте криштальне повітря.Одвіку земля не зазнала-бо цяТакого безкрайого вітру.Він віє, шалений, над стернями днівДиханням незламної воліВід дальних пікетів, вартових огнівІмперії Двох Суходолів.Він віє диханням солоним, як кров,Тугих океанових надрів,Що їх Севастопіль на все розпоровКільватерним ладом ескадри.Над хижим простором Верхів’я – Памір,Сліпуча і вічна, як слава,Напружена арка на цоколі гір —Ясніє Залізна Держава.Захочеш – і будеш[21]
Захочеш і будеш! В людині, затям,Лежить невідгадана сила —Зрослась небезпека з відважним життям,Як з тілом смертельника крила.…Вперед, Украïно! В Тебе – тяжкі стопи,Пожари хат димляться з-під них.Ні Росіï, ні ЄвропіНе зрозуміти синів Твоïх!Дмитро Васильович Павличко
Нар. 1929 (с. Стопчатів, Івано-Франківська область)
Я є трудний народ[22]
Я єсть народ, якого Правди силаніким звойована ще не була.Яка біда мене, яка чума косила! —а сила знову розцвіла.Павло ТичинаЯ є трудний народ, який не знає втоми,Постаючи з раба та смертної судоми,Засвідчую своє життя перед Творцем,Хоч був похований і мертвим, і живцем.Я з голоду помер у тридцять третім році,І довго плоть моя в могилі на толоціЛежала немічна. Я ждав, коли менеНа суд покличе світ і Бог припом’яне.Я знаю: час настав і Бог мене побачив,Та суду ще нема, і я ще не віддячивЗа хліб із бур’яну, що рвав нам животи,За пекло, що мені придумали кати.Я вмер, але мій дух на українськім поліЩоднини зводиться, як сонце в ореолі,Вбирається в тіла соборів і дітей,І правди полум’я несе, як Прометей.Моїми діями, мечем мойого словаВщент буде знищена імперії основа —Та сила потайна ненависті і зла,Що прагнула мене перевернуть в хахла,За людяність мою, за честь, за непокоруКарала муками в огні Голодомору.Я є народ. Я встав з невольничого днаДо праці й творчості, до хліба й до вина,Щоб піднімалися з руїн козацькі храми,Щоб ми збиралися повік під прапорами,Що сяють золотом блакитної яви,Дарують миро нам, як Господу волхви.Я знаю: чад настав! Кремлівські циркуляриМи прочитаємо, і не уникнуть кариВчорашні й нинішні вовки-більшовики —Вселюдський трибунал триватиме віки.Мене тепер ніхто не зможе побороти,Бо я – земля і дух! Я в світові широтиПідняв своїх страждань боляще сяяття —Жагу державності і волю до життя.Рухівська ніч[23]
Мені до смерті буде снитисьНаш рухівський нічний похід —Ми йшли до Кобзаря молитисьЗ Політехнічного, а вслідЗа нами рухалися тіні,Ішли донощики сумні,Бо вже в моторів гуркотінніСурмили рухівські пісні.І чули ми крізь мури й сквери,Що спів наш, як Дніпро, тече.Ішли за нами бетеери,Світили фарами в плече.Якби шарнули з кулемета,Зайшли б ми в кров липку, як ніч,Але дійшли б ми до поетаІ до омріяних сторіч…Та бетеери не стріляли,Злякались, пощезали в тьмі,І, мабуть, ми тому охляли,Затихли, стишились самі.Якби ж ті дула химородніВогнем лизнули тротуар,То ми не дихали б сьогодніТрутизною вождівських чвар!Якби вожді хрестились кров’ю,То, може, думали б яснішІ під святою корогвоюНам не вбивали б в серце ніж!Не поєднала нас молитва,Не поєднала нас любов.Прийшла за славою гонитва,І ми рабами стали знов.Рабами не Москви, а слави,Нас отруїв свободи мед.І жаль мені, що в наші лавиВ ту ніч не вдарив кулемет.Володимир Олексійович Підпалий
1936 (с. Лазірки, Полтавська область) – 1973 (м. Київ)
Зимовий етюд[24]
Трішки туману і трішки інею,неба льодинку холодну —на шлях…Вечір, мов казка, над УкраїноюКазка, як вечір,Аж синьо в очах…Там, за тополями,за огорожами,де місто тікає на ніч в степи —все запорошене,все насторожене,вся Україна заслухалась —і не спить…Тиха елегія[25]
Коли мене питають: «Любиш ріки,річки, і річечки, і потічки?» —відмовчуюсь: вони в мені навіки,а для мого народу на віки…Коли мене запитують: «Народучи зможеш прислужитись, як і де?» —мовчу: на ясні зорі, на тихі водихай випадкове слово не впаде…Коли мене питають: «Любиш землю,степи, озера, яблуні в саду?» —я знов мовчу: від них не відокремлюсебе й тоді, як в землю перейду…Коли мене питають: «Рідну мовучи зміг би поміняти на чужу?» —моя дружина сину колисковуспіває тихо… Краще не скажу…Коли мене питають: «Батьківщинучи зможеш ти забуть на чужині?»кричу: «Кладіть отут у домовинуживим!.. Однаковісінько мені…»Максим Тадейович Рильський
1895 (м. Київ) – 1964 (м. Київ)
Дощ[26]
Благодатний, довгожданий,Дивним сяйвом осіянний,Золотий вечірній гістьВпав бадьоро, свіжо, дзвінкоНа закурені будинкиЗголоднілих передмість.Відкривай гарячі груди,Мати земле! Дощ остудить,Оживить і запліднить, —І пшеницею й ячменемБуйним повівом зеленимБілі села звеселить.Запахла осінь в’ялим тютюном[27]
Запахла осінь в’ялим тютюном,Та яблуками, та тонким туманом, —І свіжі айстри над піском рум’янимЗорюють за одчиненим вікном.У травах коник, як зелений гном,На скрипку грає. І пощо ж весна нам,Коли ми тихі та дозрілі станемІ вкриє мудрість голову сріблом?Бери сакви, і рідний дім покинь,І пий холодну, мовчазну глибіньНа взліссях, де медово спіють дині!Учися чистоти і простотиІ, стоптуючи килим золотий,Забудь про вежі темної гордині.Коли усе в тумані життєвому[28]
Коли усе в тумані життєвомуЗагубиться і не лишить слідів,Не хочеться ні з дому, ні додому,Бо й там, і там огонь давно згорів.В тобі, мистецтво, у тобі одномуЄ захист: у красі незнаних слів,У музиці, що вроду, всім знайому,Втіляє у небесний перелив;В тобі, мистецтво, – у малій картині.Що більша над увесь безмежний світ!Тобі, мистецтво, і твоїй країніЯ шлю поклін і дружній свій привіт.Твої діла – вони одні нетлінні,І ти між квітів найясніший квіт.Люби природу не як символ…[29]
Люби природу не як символДуші своєї,Люби природу не для себе,Люби для неї.Вона – не тільки тема віршаАбо картини, —В ній є висоти незміриміЙ святі глибини.У неї є душа могуча,Порив є в неї,Що більший над усі поривиДуші твоєї.Вона – це мати. Будь же сином,А не естетом,І станеш ти не папіряним, —Живим поетом!Молюсь і вірю…[30]
Молюсь і вірю. Вітер граєІ п’яно віє навкруги,І голубів тремтячі зграїЧеркають неба береги.І ти смієшся, й даль ясніє,І серце б’ється, як в огні,І вид пречистої надіїСтоїть у синій глибині.Кленусь тобі, веселий світе,Кленусь тобі, моє дитя.Що буду жити, поки житиМені дозволить дух життя!Ходім! Шумлять щасливі води,І грає вітер навкруги,І голуби ясної вродиЧеркають неба береги.Осінь-маляр із палітрою пишною[31]
Осінь-маляр із палітрою пишноютихо в небі кружляє,осипає красою розкішною.Там розсипа вона роси сріблисті,Там тумани розливає,Ліс одягає у шати барвисті.Ліс обливає кольорами дивними,Ніжно сміється до вітру,Грає цілунками з ним переливними.Фарби рожеві, злотисті, червоні,Срібно-блакитне повітря…Ніжні осінні пісні тиходзвонні!Солодкий світ![32]
Солодкий світ! Простір блакитно-білийІ сонце – золотий небесний квіт.Благословляє дух ширококрилий Солодкий світ.Узори надвесняних тонких віт,Твій погляд, ніби пролісок несмілий,Немов трава, що зеленить граніт,Неначе спогад нерозумно-милий… Солодкий світ.Чи янголи нам свічі засвітилиПо довгих муках безсердечних літ,Чи ми самі прозріли й зрозуміли Солодкий світ?Володимир Іванович Самійленко
1864 (с. Великі Сорочинці, Полтавська область) – 1925 (м. Боярка, Київська область)
Патріоти[33]
Два хлопці укупі стояли,А третій дививсь оддалі,Як ті гаряче розмовлялиПро долю своєї землі.Один у широкій промовіНародні права боронив;Він докази всі науковіПо пунктах як слід розложив.Народну окремість натури,І склад особливий думок,І давність своєї культури, —Довів він усе те з книжок.А другий про теє доводив,Як дійде народ своїх прав,І в поступі інших народівВін місце йому показав.Так двоє вели язикамиРоботу для краю свого,Гукали й махали руками,Де річ вимагала того.А третій не мовив нічого:Він мовити красно не міг,Але задля діла святогоІ жив він, і в землю б поліг.Ті двоє, з балачки втомившись,Веселі собі розійшлись,А третій стояв зажурившисьІ наче дивився кудись.Але він не тую картинуВбачав, що круг нього була:Він бачив душею ВкраїнуІ все, що вона добула.Вбачались йому патріотиІз купою слів голосних,А поруч мільйони голоти,І темність, і вбожество їх.Василь Андрійович Симоненко
1935 (с. Біївці, Полтавська область) – 1963 (м. Черкаси)
Гей, нові Колумби й Магеллани…[34]
Гей, нові Колумби й Магеллани,Напнемо вітрила наших мрій!Кличуть нас у мандри океани,Бухту спокою облизує прибій.Хто сказав, що все уже відкрито?Нащо ж ми народжені тоді?Як нам помістити у коритоНаші сподівання молоді?Кораблі! Шикуйтесь до походу!Мрійництво! Жаго моя! Живи!В океані рідного народуВідкривай духовні острови!Геть із мулу якорі іржаві —Нидіє на якорі душа!..Б’ються груди об вітри тужаві,Каравела в мандри вируша.Жоден вітер сонця не остудить,Півень землю всю не розгребе!Україно! Доки жити буду,Доти відкриватиму тебе.Мріяти й шукати, доки жити,Шкварити байдужість на вогні!..А якщо відкрию вже відкрите,Друзі! Ви підкажете мені…Задивляюсь у твої зіниці[35]
Задивляюсь у твої зіниціГолубі й тривожні, ніби рань.Крешуть з них червоні блискавиціРеволюцій, бунтів і повстань.Україно! Ти для мене диво!І нехай пливе за роком рік,Буду, мамо горда і вродлива,З тебе дивуватися повік…Одійдіте, недруги лукаві!Друзі, зачекайте на путі!Маю я святе синівське правоЗ матір’ю побуть на самоті.Рідко, нене, згадують про тебе,Дні занадто куці та малі,Ще не всі чорти живуть на небі,Ходить їх до біса на землі.Бачиш, з ними щогодини б’юся,Чуєш – битви споконвічний грюк!Як же я без друзів обійдуся,Без лобів їх, без очей і рук?Україно, ти моя молитва,Ти моя розпука вікова…Гримотить над світом люта битваЗа твоє життя, твої права.Ради тебе перли в душу сію,Ради тебе мислю і творю…Хай мовчать Америки й Росії,Коли я з тобою говорю.Хай палають хмари бурякові,Хай сичать обращи – все одноЯ проллюся крапелькою кровіНа твоє священне знамено.Лебеді материнства[36]
Мріють крилами з туману лебеді рожеві,Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.Заглядає в шибку казка сивими очима,Материнська добра ласка в неї за плечима.Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,Не пущу тебе колиску синову гойдати.Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,Опустіться, тихі зорі, синові під вії.Темряву тривожили криками півні,Танцювали лебеді в хаті на стіні.Лопотіли крилами і рожевим пір’ям,Лоскотали марево золотим сузір’ям.Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,Виростуть з тобою приспані тривоги.У хмільні смеркання мавки чорнобровіЖдатимуть твоєї ніжності й любові.Будуть тебе кликать у сади зеленіХлопців чорночубих диво-наречені.Можеш вибирати друзів і дружину,Вибрати не можна тільки Батьківщину.Можна вибрать друга і по духу брата,Та не можна рідну матір вибирати.За тобою завше будуть мандруватиОчі материнські і білява хата.І якщо впадеш ти на чужому полі,Прийдуть з України верби і тополі,Стануть над тобою, листям затріпочуть,Тугою прощання душу залоскочуть.Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.Володимир Миколайович Сосюра
1898 (м. Дебальцеве, Донецька область) – 1965 (м. Київ)
Любіть Україну![37]
Любіть Україну, як сонце, любіть,як вітер, і трави, і води…В годину щасливу і в радості мить,любіть у годину негоди.Любіть Україну у сні й наяву,вишневу свою Україну,красу її, вічно живу і нову,і мову її солов’їну.Між братніх народів, мов садом рясним,сіяє вона над віками…Любіть Україну всім серцем своїмі всіми своїми ділами.Для нас вона в світі єдина, однав просторів солодкому чарі…Вона у зірках, і у вербах вона,і в кожному серця ударі,у квітці, в пташині, в електровогнях,у пісні у кожній, у думі,в дитячий усмішці, в дівочих очахі в стягів багряному шумі…Як та купина, що горить – не згора,живе у стежках, у дібровах,у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,і в хмарах отих пурпурових,в грому канонад, що розвіяли в прахчужинців в зелених мундирах,в багнетах, що в тьмі пробивали нам шляхдо весен і світлих, і щирих.Юначе! Хай буде для неї твій сміх, і сльози, і все до загину…Не можна любити народів других,коли ти не любиш Вкраїну!..Дівчино! Як небо її голубе,люби її кожну хвилину.Коханий любить не захоче тебе,коли ти не любиш Вкраїну…Любіть у труді, у коханні, у бою,як пісню, що лине зорею…Всім серцем любіть Україну свою —і вічні ми будемо з нею!Сад[38]
В огні нестримної навалирубали, різали наш сад…А ми дивилися назаді за минулим сумували…Руками власними тюрмутворили ми собі одвічну…О будьте прокляті, – комуназад повернуте обличчя!Кати нас брали на штикиза слово, правдою повите…Ви ж розумієте?! Вікине знали ми, чиї ми діти!..Хтось застромив у серце шилов чеканні марному весни…В саду розкішному лишилисьодні пеньки та бур’яни.Кати на струни наші жилитягли із рук, як сон, блідих…І з нас співців собі купили,щоб грали їм на струнах тих.Ми йшли кривавими стежками,нам тільки снився волі гук.І похоронно над полямикричав і плакав чорний крук…Він нам кричав про волі гнів,щоб ми повстали, захотіли!..Й кривавий дзюб об струни-жилив безкраїм розпачі точив…Коли ж приходили рабиволодарям на струнах грати,серця не тисло від журбиі не обурювали грати…А струни плакали… Не в бій —вони нас кликали в утому…Та от прийшов співець новийі в струни вдарив по-новому.І ми здригнули!.. Душі громомзалив музичний буревій,що мчав, мов рокоти ріки,що рвався вдаль крізь піну шалу!І розцвіли старі пеньки,і бур’яни травою стали…Це вдень було, коли той співтак схвилював серця всім хорі…А уночі вже сад шуміві крізь гілля сміялись зорі…Так несподівано і скоронаш сад постав і зашумів…Його рубали, а він ріс!На місці зрубаного дубаросли нові!.. І навіть хмизугору дерся!.. Краю любий!..Ми дочекалися весни,ми вже підходимо до брами!..Це ти той сад, о краю мій,колись порубаний катами!..Над золотими берегамити знов шумиш, такий рясний…Павло Григорович Тичина
1891 (с. Піски, Чернігівська область) – 1967 (Київ)
Блакить мою душу обвіяла[39]
Блакить мою душу обвіяла,Душа моя сонця намріяла,Душа причастилася кротості трав —Добридень я світу сказав!Струмко серед гаю, як стрічечка.На квітці метелик, мов свічечка.Хвилюють, маюють, квітують поля —Добридень тобі, Україно моя!Не бував ти у наших краях![40]
Не бував ти у наших краях!Там же небо – блакитні простори…Там степи, там могили, як гори.А веснянії ночі в гаях!..Ах, хіба ж ти, хіба ти це знаєш,Коли сам весь тремтиш, весь смієшся, ридаєш,Серце б’ється і б’ється в грудях…Не бував ти у наших краях.Не бував ти у наших краях,Бо відтіль не таким би вернувся!Чув про степ, що ген-ген простягнувся? —Єсть там люди – й зросли у степах,Що не люблять, не вміють ридати.Що не можуть без пісні і нивки зорати!Тебе ж завжди я бачу в сльозах… —Не бував ти у наших краях.Василь Семенович Стус
© Стус Д. (правонаступник Стуса В.), 2010 р.
1938 (с. Рахнівка, Вінницька область) – 1985 (табір ВС-389/36-1 біля с. Кучино, Пермська область)
Верни до мене, пам’яте моя[41]
Верни до мене, пам’яте моя,нехай на серце ляже ваготоюмоя земля з рахманною журбою.Хай сходить співом горло солов’яв гаю нічному. Пам’яте, верниіз чебреця, із липня жаротою.Хай яблука останнього достоюв мої, червонобокі, виснуть сни.Нехай Дніпра уроча течіябодай у сні у маячні струмує,і я гукну. І край мене почує.Верни до мене, пам’яте моя.О земле втрачена, явися[42]
О земле втрачена, явисябодай у зболеному сніі лазурове простелися,пролийся мертвому мені!І поверни у дні забуті,росою згадок окропи,віддай усеблагій покутіі тихо вимов: лихо, спи!..Сонця клопочуться в озерах,спадають гуси до води,в далеких пожиттєвих ерахмої розтанули сліди.Де сині ниви, в сум пойняті,де чорне вороння лісів?Світання тіні пелехатінад райдугою голосів,ранкові нашепти молільниць,де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,і солодавий запах винниць,як гріх, як спогад і як біль?Де дня розгойдані тарілі?Мосянжний перегуд джмелів,твої пшеничні руки білінад безберегістю полів,де коси чорні на світанніі жаром спечені уста,троянди пуп’янки духмяніі ти – і грішна, і свята,де та западиста долина,той приярок і те кубло,де тріпалася лебединя,туге ламаючи крило?Де голубів вільготні летиі бризки райдуги в крилі?Минуле, озовися, де ти?Забуті радощі, жалі.О земле втрачена, явисябодай у зболеному сні,і лазурово простелися,і душу порятуй мені.Олена Іванівна Теліга
1906 (с. Іллінське, Московська область) – 1942 (Київ)
Пломінний день[43]
День прозорий мерехтить, як пломінь,І душа моя горить сьогодні.Хочу жити, аж життя не зломить,Рватись вгору, чи летіть в безодню.Хоч людей довкола так багато,Та ніхто з них кроку не зупинить,Якщо кинути в рухливий натовпНайгостріше слово – Україна.І тому росте, росте прокляття!Всі пориви запального квітняНеможливо в дійсність перелляти,На землі байдужо-непривітній.Хочу крикнуть в далечінь безкраюІ когось на допомогу кликать,Бо душа моя сьогодні граєІ рушає на шляхи великі.Хай мій клич зірветься у високістьІ, мов прапор в сонці, затріпоче,Хай кружляє, мов невтомний сокіл,І зриває рідних і охочих!Все чекаю на гарячий подих, —Геній людський, чи лише випадок, —Щоб застиглі і покірні водиЗабурлили водоспадом.Європа визнає державунову; їй дамо ґрунт і тло,і сяє променями славиїї уквітчане чоло.Душа ж гетьманова двоїться;гуде новий універсал:«Під руського царя горніться!»Москві відданий генерал,Вкраїни зрікшися, мов секти,і, враз окресливши криву,перед державцем у проектісхилив бунчук і булаву.І під вагою колісницімосковської, під крик і свистюрби, при виблисках зірниціламається тоненький міст.Забудь, гетьмане, сан високий!Настануть безтривожні дні,і ти пізнаєш мудрий спокійв ясній ванзейській тишині.Як сріблом час позначить скроні, —дійшовши світлих верховин,суддя ти станеш безстороннійі України вірний син.Віків минулих божевіллянабуде тон картин Доре,і жартівливість водевілятрагічну барву прибере.Історія відміни любить.Щоб не урвався нам терпець,гримлять її веселі труби,що дії другій вже кінець.Завіса падає додолу,завіса вгору знов іде:нове накреслюючи коло,хтось інший натовпи веде.І коли закрутить непогодаІ мене підхопить, мов піщину,Хай несуть мене бурхливі водиВід пориву до самого чину!Радість[44]
Ой, не знаю, що то за причина —Переходжу обережно вулицю,І весь час до мене радість тулиться,Як безжурний вітрогон-xлопчина.До міського руху ми не звикли,А хлопчина рветься, як метелиця,Ніби поле перед нами стелиться,Ніби зникли авта й мотоцикли.І сама я на ногах не встою,Пролітаю між людьми похмурими,Козачка вдаряю попід мурами —Бо хлопчина не дає спокою!Сучасникам[45]
«Не треба слів! Хай буде тільки діло!Його роби – спокійний і суворий,Не плутай душу у горіння тіла,Сховай свій біль. Зломи раптовий порив».Але для мене – у святім союзі:Душа і тіло, щастя з гострим болем.Мій біль бринить, зате коли сміюся,То сміх мій рветься джерелом на волю!Не лічу слів. Даю без міри ніжність.А може в цьому й є моя сміливість:Палити серце в хуртовині сніжній,Купати душу у холодній зливі.Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,Та там, де треба, – я тверда й сувора.О, краю мій, моїх ясних привітівНе діставав від мене жодний ворог.Іван Якович Франко
1856 (с. Нагуєвичі, Львівська область) – 1916 (м. Львів)
Моя любов[46]
Вона так гарна, сяє такСвятою, чистою красою,І на лиці яріє знакЛюбові, щирості, спокою.Вона так гарна, а протеТак нещаслива, стільки лихаЗнесла, що квилить лихо теВ її кождіській пісні стиха.Її пізнавши, чи ж я мігНе полюбить її сердечно,Не відректися власних втіх,Щоб їй віддатись доконечно?А полюбивши, чи ж би мігЯ Божую її подобуЗгубити з серця, мимо всіхТерпінь і горя аж до гробу?І чи ж перечить ця любовТій другій а святій любовіДо всіх, що ллють свій піт і кров,До всіх, котрих гнітуть окови?Ні, хто не любить всіх братів,Як сонце Боже, всіх зарівно,Той щиро полюбить не вмівТебе, коханая Вкраїно!Не пора[47]
Не пора, не пора, не пораМоскалеві й ляхові служить!Довершилась України кривда стара,Нам пора для України жить.Не пора, не пора, не пораЗа невігласів лить свою кровІ любити царя, що наш люд обдира, —Для України наша любов.Не пора, не пора, не пораВ рідну хату вносити роздор!Хай пропаде незгоди проклята мара!Під Украйни єднаймось прапор!Бо пора ця великая єсть:У завзятій, важкій боротьбіМи поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,Рідний краю, здобути тобі!Розвивайся ж ти, високий дубе[48]
Розвивайся ти, високий дубе,Весна красна буде!Розпадуться пута віковії,Прокинуться люди.Розпадуться пута віковії,Тяжкії кайдани,Непобіджена злими ворогамиУкраїна встане.Встане славна мати Україна,Щаслива і вільна,Від Кубані аж до Сяну-річкиОдна, нероздільна.Щезнуть межі, що помежувалиЧужі між собою,Згорне мати до себе всі дітиТеплою рукою.«Діти ж мої, діти нещасливі,Блудні сиротята,Годі ж бо вам в сусід на услузіСвій вік коротати!Піднімайтесь на святеє діло,На щирую дружбу,Та щоби ви чесно послужилиДля матері службу.Чи ще ж то ви мало наслужилисьМоскві і ляхові?Чи ще ж то ви мало наточилисьБратерської крові?Пора, діти, добра поглядатиДля власної хати,Щоб ґаздою, не слугоюПеред світом стати!»Розвивайся ти, високий дубе,Весна красна буде!Гей, уставаймо, єднаймося,Українські люди!Єднаймося, братаймосяВ товариство чесне,Хай братерством, щирими трудамиВкраїна воскресне!Степан Миколайович Чарнецький
1881 (с. Шманьківці, Тернопільська область) – 1944 (м. Львів)
Ой, у лузі червона калина похилилася[49]
Ой, у лузі червона калина похилилася,Чогось наша славна Україна зажурилася;А ми тую червону калину підіймемо,А ми нашу славну Україну розвеселимо!Не хилися, червона калино, маєш гарний цвіт;Не журися, славна Україно, маєш славний рід;А ми той цвіт калиновий ізберемо,А ми нашу славну Україну, гей-гей, визволимо!Не хилися, червона калино, все вгору рости!Не журися, славна Україно, ми ж твої сини!А ми тую червону калину підіймемо,А ми нашу славну Україну, гей-гей, визволимо!Марширують наші добровольці у кривавий танВизволяти наших українців з ворожих кайдан.А ми наших братів українців визволимо,А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!Гей, у полі ярої пшенички золотистий лан,Розпочали стрільці українські з ворогами тан.А ми тую ярую пшениченьку ізберемо,А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!Як повіє буйнесенький вітер з широких степів,То прославить по всій Україні січових стрільців,А ми тую стрілецькую славу збережемо,А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!Авторизация