Книга З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя - читать онлайн бесплатно, автор Коллектив авторов. Cтраница 3
bannerbanner
Вы не авторизовались
Войти
Зарегистрироваться
З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя
З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя
Добавить В библиотекуАвторизуйтесь, чтобы добавить
Оценить:

Рейтинг: 0

Добавить отзывДобавить цитату

З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

Борис Олексійович Чичибабін

© Карась-Чичибабіна Л. (правонаступниця Чичибабіна Б.), 2013 р.


1923 (м. Кременчук) – 1994 (м. Харків)



С Украиной в крови я живу на земле Украины[50]

С Украиной в крови я живу на земле Украины,и, хоть русским зовусь, потому что по-русски пишу,на лугах доброты, что её тополями хранимы,место есть моему шалашу.Что мне север с тайгой, что мне юг с наготою нагорий?Помолюсь облакам, чтобы дождик прошёл полосой.Одуванчик мне брат, а ещё молочай и цикорий,сердце радо ромашке простой.На исходе тропы, в чернокнижьи болот проторённой,древокрылое диво увидеть очам довелось:Богом пó лугу плыл, окрылённый могучей короной,впопыхах не осознанный лось.А когда, утомлённый, просил: приласкай и порадуй,обнимала зарёй, и к ногам простирала пруды,и ложилась травой, и дарила блаженной прохладойот источника Сковороды.Вся б история наша сложилась мудрей и безкровней,если б город престольный, лучась красотой и добром,не на севере хмуром возвёл золочёные кровли,а над вольным и щедрым Днепром.О земля Кобзаря, я в закате твоём, как в оправе,с тополиных страниц на степную полынь обронён.Пойте всю мою ночь, пойте весело, пойте о славе,соловьи запорожских времён.

Павло Платонович Чубинський

1839 (с. Чубинське, Київська область) – 1884 (м. Київ)



Ще не вмерла Україна[51]

Гімн України

Ще не вмерла України ні слава, і воля,Ще нам, браття українці, усміхнеться доля.Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.Приспів:Душу й тіло ми положим за нашу свободу,І покажем, що ми, браття, козацького роду.Станем, браття, в бій кровавий від Сяну до Дону,В ріднім краю панувати не дамо нікому;Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,Ще у нашій Україні доленька наспіє.Приспів.А завзяття, праця щира свого ще докаже,Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,За Карпати відоб’ється, згомонить степами,України слава стане поміж народами.Приспів.

Тарас Григорович Шевченко

1814 (с. Моринці, Черкаська область) – 1861 (м. Санкт-Петербург)



І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє[52]

Аще кто речетъ, яко люблю Бога, а брата своего ненавидитъ, ложь есть.

Соборное послание Иоанна. Глава 4, с. 20І смеркає, і світає,День божий минає,І знову люд потомлений,І все спочиває.Тілько я, мов окаянний,І день і ніч плачуНа розпуттях велелюдних,І ніхто не бачить,І не бачить, і не знає —Оглухли, не чують;Кайданами міняються,Правдою торгують.І Господа зневажають, —Людей запрягаютьВ тяжкі ярма. Орють лихо,Лихом засівають,А що вродить? побачите,Які будуть жнива!Схаменіться, недолюди,Діти юродиві!Подивіться на рай тихий,На свою країну,Полюбіте щирим серцемВелику руїну,Розкуйтеся, братайтеся!У чужому краюНе шукайте, не питайтеТого, що немаєІ на небі, а не тількоНа чужому полі.В своїй хаті своя й правда,І сила, і воля.Нема на світі України,Немає другого Дніпра,А ви претеся на чужинуШукати доброго добра,Добра святого. Волі! волі!Братерства братнього! Найшли,Несли, несли з чужого поляІ в Україну принеслиВеликих слов велику силу,Та й більш нічого. Кричите,Що Бог создав вас не на те,Щоб ви неправді поклонились!..І хилитесь, як і хилились!І знову шкуру деретеЗ братів незрящих, гречкосіїв,І сонця-правди дозріватьВ німецькі землі, не чужії,Претеся знову!.. Якби взятьІ всю мізерію з собою,Дідами крадене добро,Тойді оставсь би сиротоюЗ святими горами Дніпро!Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,Щоб там і здихали, де ви поросли!Не плакали б діти, мати б не ридала,Не чули б у Бога вашої хули.І сонце не гріло б смердячого гноюНа чистій, широкій, на вольній землі.І люди б не знали, що ви за орли,І не покивали б на вас головою.Схаменіться! будьте люди,Бо лихо вам буде.Розкуються незабаромЗаковані люде,Настане суд, заговорятьІ Дніпро, і гори!І потече сторікамиКров у синє мореДітей ваших… і не будеКому помагати.Одцурається брат братаІ дитини мати.І дим хмарою заступитьСонце перед вами,І навіки прокленетесьСвоїми синами!Умийтеся! образ БожийБагном не скверніте.Не дуріте дітей ваших,Що вони на світіНа те тілько, щоб панувать…Бо невчене окоЗагляне їм в саму душуГлибоко! глибоко!Дознаються небожата,Чия на вас шкура,Та й засядуть, і премудрихНемудрі одурять!Якби ви вчились так, як треба,То й мудрость би була своя.А то залізете на небо:«І ми не ми, і я не я,І все те бачив, і все знаю,Нема ні пекла, ані Раю.Немає й Бога, тілько я!Та куций німець узловатий,А більш нікого!..» – «Добре, брате,Що ж ти такеє?»«Нехай скажеНімець. Ми не знаєм».Отак-то ви навчаєтесьУ чужому краю!Німець скаже: «Ви моголи».«Моголи! моголи!»Золотого ТамерланаОнучата голі.Німець скаже: «Ви слав’яне».«Слав’яне! слав’яне!»Славних прадідів великихПравнуки погані!І Коллара читаєтеЗ усієї сили,І Шафарика, і Ганка,І в слав’янофілиТак і претесь… І всі мовиСлав’янського люду —Всі знаєте. А своєїДас[т]ьбі… Колись будемІ по-своєму глаголать,Як німець покажеТа до того й історіюНашу нам розкаже, —Отойді ми заходимось!..Добре заходилисьПо німецькому показуІ заговорилиТак, що й німець не второпа,Учитель великий,А не те, щоб прості люде.А ґвалту! а крику!«І гармонія, і сила,Музика, та й годі.А історія!.. поемаВольного народа!Що ті римляне убогі!Чортзна-що – не Брути!У нас Брути! і Коклеси!Славні, незабуті!У нас воля виростала,Дніпром умивалась,У голови гори слала,Степом укривалась!»Кров’ю вона умивалась,А спала на купах,На козацьких вольних трупах,Окрадених трупах!Подивіться лишень добре,Прочитайте зновуТую славу. Та читайтеОд слова до слова,Не минайте ані титли,Ніже тії коми,Все розберіть… та й спитайтеТойді себе: що ми?..Чиї сини? яких батьків?Ким? за що закуті?..То й побачите, що ось щоВаші славні Брути:Раби, подножки, грязь Москви,Варшавське сміття – ваші паниЯсновельможнії гетьмани.Чого ж ви чванитеся, ви!Сини сердешної Украйни!Що добре ходите в ярмі,Ще лучше, як батьки ходили.Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,А з їх, бувало, й лій топили.Може, чванитесь, що братствоВіру заступило.Що Синопом, ТрапезондомГалушки варило.Правда!.. правда, наїдались.А вам тепер вадить.І на Січі мудрий німецьКартопельку садить,А ви її купуєте,Їсте на здоров’яТа славите Запорожжя.А чиєю кров’юОта земля напоєна,Що картопля родить, —Вам байдуже. Аби добраБула для городу!А чванитесь, що ми ПольщуКолись завалили!..Правда ваша: Польща впала,Та й вас роздавила!Так от як кров свою лилиБатьки за Москву і Варшаву,І вам, синам, передалиСвої кайдани, свою славу!Доборолась УкраїнаДо самого краю.Гірше ляха свої дітиЇї розпинають.Заміс[т]ь пива праведнуюКров із ребер точать.Просвітити, кажуть, хочутьМатерині очіСовременними огнями.Повести за віком,За німцями, недоріку,Сліпую каліку.Добре, ведіть, показуйте,Нехай стара матиНавчається, як дітей тихНових доглядати.Показуйте!.. за науку,Не турбуйтесь, будеМатерина добра плата.Розпадеться лудаНа очах ваших неситих,Побачите славу,Живу славу дідів своїхІ батьків лукавих.Не дуріте самі себе,Учітесь, читайте,І чужому научайтесь,Й свого не цурайтесь.Бо хто матір забуває,Того Бог карає,Того діти цураються,В хату не пускають.Чужі люди проганяють,І немає зломуНа всій землі безконечнійВеселого дому.Я ридаю, як згадаюДіла незабутіДідів наших. Тяжкі діла!Якби їх забути,Я оддав би веселогоВіку половину.Отака-то наша слава,Слава України.Отак і ви прочитай[те],Щоб не сонним снилисьВсі неправди, щоб розкрилисьВисокі могилиПеред вашими очима,Щоб ви розпиталиМучеників: кого, коли,За що розпинали!Обніміте ж, брати мої,Найменшого брата —Нехай мати усміхнеться,Заплакана мати.Благословить дітей своїхТвердими рукамиІ діточок поцілуєВольними устами.І забудеться срамотняДавняя година,І оживе добра слава,Слава України,І світ ясний, невечернійТихо засіяє…Обніміться ж, брати мої.Молю вас, благаю!

Мені однаково, чи буду…[53]

Мені однаково, чи будуЯ жить в Україні, чи ні.Чи хто згадає, чи забудеМене в снігу на чужині —Однаковісінько мені.В неволі виріс меж чужими,І, не оплаканий своїми,В неволі, плачучи, умру,І все з собою заберу,Малого сліду не покинуНа нашій славній Україні,На нашій – не своїй землі.І не пом’яне батько з сином,Не скаже синові: “Молись,Молися, сину: за ВкраїнуЙого замучили колись”.Мені однаково, чи будеТой син молитися, чи ні…Та не однаково мені,Як Україну злії людеПрисплять, лукаві, і в огніЇї, окраденую, збудять…Ох, не однаково мені.

Прозові твори

Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко)

1889 (хутір Чечва, Сумська область) – 1956 (м. Київ)



Зенітка[54]

Сидить дід Свирид на колодках. Сидить, стружить верболозину.

– Як діла, дідусю? Драстуйте!

– Драстуйте! Діла? Діла – нічого! Діла, як казали оті песиголовці, – гут!

– I по-німецькому, дідусю, навчились?

– Атож. У соприкосновенії з ворогом був, – от і навчився.

– I довго, дідусю, соприкасалися?

– Та не так, щоб й довго, а проте троє й од мене «у соприкосновеніє з землею» пішли. Загребли трьох отам на вигоні… I могилу вони були насипали й хреста поставили: так як наші оце повернулись, я й хреста порубав і могилу по вітру розвіяв… Щоб і сліду од погані не було.

– …Розказати, кажете? Ну, слухайте.

…Наближалися фашисти; знелюдніло наше село. Кілька старих бабів тільки й лишилося. Опинився й я по той бік річки, в лісі, у партизанах. Обіда хлопцям варив, коні пас. Та й закортіло мені подивитися, хто ж у моїй хаті за хазяїна тепер править, бо одинцем я жив, один, як палець. От одного разу підійшов я до річки, як уже добре смерклось, витяг з очерету човна, сів, поплив та й висадився десантом у себе ж таки в березі. Висадився десантом, а потім перебіжками, перебіжками поміж соняшниками, та за хлівом у лопухах і замаскувався. Замаскувався і сидю. А в хаті, бачу, світло горить, гомонять, чую, дехто співати зривається.

Я сидю, чекаю: хай, думаю собі, як поснуть, тоді вже я прийму рішеніє. Довгенько довелось чекати. Коли ось двері на ганок – рип! – виходять троє: двоє, чую, фашисти, а третій Панько Нужник, – за старосту вони його призначили. Батько його крамничку в нас держав, а воно, сопливе, виплакало, щоб його в колгосп прийняли. А тепер, бач, ста-а-ро-ста! Вийшли й прямують до хліва. А в хліві в мене на горищі трохи сіна було… Так ото Панько їх туди ночувати веде, бо в хаті душно. Полізли вони на горище, полягали. Чую, – хропуть. Я з лопухів потихесеньку, навшпиньки, у хлів. У руках у мене вила-трійчата залізні. Я розмахуюсь та крізь лісу вилами – раз, два, три!

Як заверещать вони там, як закричать:

– Вас іст дас?

А Нужник:

– О, рятуйте! Хтось із землі з зенітки б’є!

Ага, думаю, сукині ви сини, уже мої вила вам за зенітку здаються, почекайте, ще не те буде. Та з тим знову перебіжками у берег, на човна й на той бік. За три дні поздихали вони всі троє: так переказували потім із села. Я їм вилами животи попротикав. Отаке моє з ворогом соприкосновеніє.

– Скільки ж вам, діду, літ?

– Та хто зна! Чи сімдесят дев’ять, чи вісімдесят дев’ять? Хіба їх полічиш? Знаю, що дев’ять, а яких саме, уже й не скажу.

– I ото ви не побоялись, – один на трьох?

– Побоявся? Та, чоловіче божий, війна – це ж моє рідне дєло. Я ж увесь свій вік воювався з… бабою. Лукерки моєї не знали? Хіба ж такі страженія були, як з отими поганцями на горищі! Та я їх, як щурят, подавив! А покійниця моя – хай царствує! – та вона б сама на дивізію з рогачем пішла! На що ми з кумом – царство йому теж небесне! – було вдвох… та куди там!

Сидю було я під повіткою, зубці до грабель тешу, а вона вийде на ганок та як стрельне:

– Свириде!

Вірите, сокира в мене в руках сама собі тільки – стриб! стриб! стриб! Як на теперішню техніку, так чиста тобі «катюша». З нею я так напрактикувався, що ніяка війна мені ані під шапку. Наступати на Лукерку, щоправда, я не наступав, більше одбивав атаки, а воюватися доводилось мало не щодня..

Одного разу, в неділю, ми з кумом, ще й на достойне не дзвонили, не видержали: хильнули. I добренько-таки хильнули. Коли ось Лукерка з церкви!

– Держись, – кажу, – куме, битва буде! Якщо поодинці, будемо биті. Давай згуртуємось у військове соєдінєніє, бо інакше розгром. Перемеле живу силу й техніку! Утворили ми соєдінєніє. Тільки-но вона на ганок, я зразу вроді як на «ура»:

– Що це ти по церквах до полудня товчешся?! Піп медом частує, чи що?

А кум з правого флангу заходить. Але тут у нас обшибка організаційна вийшла: рогачів ми не поховали. Ех! – вона за рогача і в контратаку! Прорвала фронт. Ми з кумом на зарані підготовані позиції – в погрібник. Опорний, вроді пункт.

Уже й пироги похололи, а вона все в погрібнику в окруженії держить. Сидю я за діжкою з сирівцем, куняю.

Кум і каже:

– Як знаєш, – каже, – Свириде, а я до своїх пробиватися буду. У моєї Христі теж сьогодні пироги.

– Дивись, – кажу, – куме, тобі видніше. А краще не ризикувати завидна, хай як смеркне.

– Що ти, Свириде, як смеркне? Та які ж смерком пироги?

Перехрестився кум і рвонув в н-ському направленії. I таки пробився в расположеніє своєї Христі. Щоправда, рогачем його таки контузило, але з ніг не збило!

А я аж до вечора в окруженії за діжкою з сирівцем просидів. Тільки ввечері уласкавилась трохи Лукерка; підходить, одчиняє погрібника:

– Сидиш? – каже.

– Сидю! – кажу.

– Iди ж хоч галушок попоїж, а то охлянеш!

– Кинь, – кажу, – рогача, тоді вийду!

Бойова була покійниця!

Було з нею й стратегії, й тактики. Де ми з кумом тільки не маскувались: і в картоплинні, і в коноплях. Та обнаружить було враз! Обнаружить – і витіснить! Та тіснить було аж до водяного рубежа, до річки. А ми з кумом плавати не вміли, стоїмо у водяному рубежі на дистанцію, щоб рогачем не дістало. Стоїмо, мокнемо.

А вона:

– Мокнете?! Мокніть, іродові душі, я з вас конопель натіпаю!

Та після такої практики мені з отими гнидяними хрицями й робити не було чого. Шкода – кума нема: ми б з ним у соєдінєнії не те б показали.

Кум і льотчик кріпкий був. Ас!

Трусимо ми якось кислиці з кумом. Повилазили на дерево й трусимо. А кислиця висока була, розложиста. Фашисти, кляті, зрубали її. Лукерка в пелену кислиці збирає. Трусили, трусили, – хе, думаємо, закуримо. Люльки в зуби, кум огню креше…

Коли це знову як бахне:

– Знову за люльки!

Так ми з кумом, як стій, з кислиці у піке. Кум таки приземлився, хоч і скапотував, а я з піке – в штопор, із штопора не вийшов, протаранив Лукерці спідницю й урізавсь у землю! За півгодини тільки очунявся, кліпнув очима, дивлюсь; ліворуч стоїть кум, аварію зачухує, праворуч Лукерка з цеберкою води. Ворухнувсь – рулі повороту ні в руках ні в ногах не дєйствують, кабіна й увесь фюзеляж мокрі-мокрісінькі…

– Живий, слава богу! – кум каже.

А Лукерка:

– Був би, – каже, – він живий, якби не моя кубова спідниця! Хай скаже спасибі спідниці, що затримала, – угруз би був у землю по самісінький руль глибини! Ех, льотчики, – каже, – молодчики!

А ви кажете, чи не злякався я трьох гітлерівців!

Після такої практики?! Таке й вигадаєте!

– А що тепер поробляєте, дідусю?

– Прийшли наші, – я демобілізувався. Дуже швидко німці тікають, не наздожену. Хай уже молодші гонять. А я оце дітлахам у дитячий садок пищики роблю. Такі ж утішненькі дітоньки! Та колгоспну череду з евакуації виглядаю. Треба випасати, треба відбудовувати після німецької погані. Ех, кума б оце мені, ми б оце вдвох… Хочете, може, «зенітку» мою побачити? Ось вона!

I погладив ніжно дід Свирид свої вила-трійчата…

Олександр Петрович Довженко

1894 (хутір В’юнище, Чернігівська область) – 1956 (Пєрєдєлкіно, Московська область)



Щоденник 1941–1956[55]

(уривки)

5/V 1942

– Ну, как нравится на фронте?

– А ми українським братам помагаєм, – відповів вірменин-боєць.

Таджики привезли подарунки. «Помагаєм українським братам».

Там, на фронті, справжнє братство народів-бійців. Всі народи, всі нації – всі рівні, у всіх однакова любов до Батьківщини, до дітей…

Тут залицяються до жінки, що носить воду. Тут плачуть, коли штаб іде далі.

В кілометрі од фронту орють, завидують один одному.

– Глибше!

– Що, не важко?

– Чого важко? Цю землю можна їсти.

Бійці і командири сіють, сіють! Орють і сіють! Я дивлюсь на це і плачу од радості.

Написати новелу про хлопчиків, що у них у хатах стоять коні.

Розмова, у кого кращі коні. Потім про трофеї – у кого що є (у кожного збірка речей, здобутих від убитих німців).

Про хлопчиків не простих, а хитрющих розвідників, надзвичайно спостережливих і розумних.

– А у нас ще стоїть собако-міна… – ударив напослідок один хлопчик другого.

– Яка собака?

– Протитанкова собака.

Тут пішов довгий дитячий диспут.

У хлопчиків мусить бути досконала військово-технічна термінологія.


6/V 1942

Наказ здати зброю під страхом розстрілу. І от до командира приходить жінка і просить роззброїти її хлопця. У хлопця – арсенал трофеїв. Він крав зброю.

– Ви знаєте, що він раз накоїв? Застрелив офіцера.

– Брешете.

– От щоб я пропала! Щоб я перелякалася… і т. д.

– Потім він убив ще двох фашистів, тільки матері не признався, бо за офіцера я йому таки добре побила с… попругою.

Може, він убив першого фашиста за вбивство, за повішення батька, чи брата, чи дядька.

Як командир послав бійця роззброювати хлопця. Боєць був хоробрий і мав непогані діла з німцями, але хлопця взяти не міг. Довелося кликати підмогу і брати хитрощами. Коли його схопили, він плакав і кусався. Він боявся, що його розстріляють, і вирішив дорого продати своє життя.

Ще краще: пішла мати і вхопила його. Потім уже бійці.

– Кажи, будеш стріляти?

– Буду.

Або:

– Тарас, іди подивись, он у хату коней привели. Он подивись, які гарні коні.

– Бре.

Деталь: бомбардування «мессершмітів». Тарас кричить: «Не стійте там, ховайтесь у щілину». І т. д. Словом, Тараса приводять до командира два бійці, не приводять, а приносять на руках, обоє втомлені і пітні, така велика сила пристрасті одоліла Тараса. Він вертівся, як в’юн, і захищався, як тільки міг.

– Товаришу командир, я б вам легше фріца приніс, ніж оцього пацана.

Розмова командира з Тарасом. Тарас – розвідник.

– Де ти навчився стріляти?

– Уночі за хлівом. Фріци стріляють, і я пристрілюю. А оце як був бій, так я стріляв по них із свого дота.

– Скільки ти убив?

– Шість фріців.

У Тараса був дот. Найти місце правдиве для дота. Крім дота, у Тараса був і весь арсенал зброї.

У Тараса проявився якийсь невідомий, надзвичайний інстинкт бійця-воїна. Його хитрість, витривалість, і упертість, і надзвичайне вміння стежити за ворогом були виняткові. Головною перешкодою у Тараса була мати. Вона з ним не церемонилась, і йому таки перепадало. Тарас і німці. Тарас і діти. Тарас і повішені. Тарас – розвідник. Приклади його спостережливості.


6/V

Тарасів дот був у дядьковій погребні, а ще краще – у дядьковій печі. Дядькову хату і двір геть-чисто розбито снарядом, лишилася тільки велика старовинна піч. «Хата» була на відстороні, і всі про неї забули. Там і влаштував свій дот Тарас. Крім того, у нього був льох з таємним ходом. Він пропадав цілими днями, як провалювався.

В оповіданні про матір: німці дізналися, що поранені – не сини, через їхнє невміння говорити по-українськи.

Тарас Бульба

Тарас був месник. Коли німці привезли з лісу до села дванадцять трупів партизанів і зігнали все село для опізнання трупів, ніхто нікого не пізнав.

– Не наші це люди. З якогось, може, іншого села, не знаємо ми цих людей.

Довго добивалися німці признання і таки не дізналися. Це ж саме повторилося і через тиждень, коли привели п’ятьох живих. Ніхто їх не пізнав. Не впізнав і Тарас. Серед п’яти був його батько. Тарас мовчав. Тарас кинувся до батька, коли його вели до петлі, але батько сильно вдарив Тараса носком у живіт, так, що Тарас упав непритомний. Потім він зрозумів, що тато спас його од смерті, і маму, і ще його усіх чотирьох сестер.

Батько Тарасів довго висів серед села мерзлий, увесь в інею, як статуя. Тарас ходив щодня повз батька і навіть звик. Батько його був великий герой. Тарас вирішив зробитись таким, як батько, тільки багато хитрішим – вирішив не попадатися німцям до рук.

Тарас убив німця, того, що вішав батька. Жив він у тітки. Хоча Тарасову тітку за це, правда, і розстріляли, Тарас не горював: все-таки на війні, думав він, тітка менше варта, ніж отакий німець, що може вішати людей. Крім того, тітка була сліпа на одне око і дуже скупа. Нічого було не дасть, як прийдеш до неї гулять. Ні тобі огірка, ні маку, ні яблук, так що Тарасу доводилось все це добувати у тітки іншим способом.

Проте німця, що застрелив тітку, Тарас теж убив. Він замінував його хату.

Тарасу здавалося, що він знав уже німецьку мову. Так він її вивчив. У Тараса було багато різних німецьких речей. Були пляшки з горілкою, гранати, один автомат, чотири парабелуми, маузер з дерев’яною колодкою, сигари, якісь ще гумові скручені плівочки невідомого призначення, були ліхтарики, були десятків два мін, кілька ящиків патронів. Був бінокль і багато зубної пасти, яку він пробував було їсти мерзлу, так вона гарно пахла. Були німецькі казанки, касок з п’ять.

У Тараса ще не було ненависті до німців. Він ще був малий. Але він добре знав і відчував усією своєю маленькою войовничою душею, що їх треба вбивати, і чим більше, тим краще. Треба нищити. Що як їх не понищити, то вони знищать потроху всіх – і маму, і все село. Одного з двох німців він убив у вікно, коли вони роздягалися і голі били воші. Тоді він вистрілив у одного і вбив його наповал, а другий утік з хати голий на мороз. Тим часом Тарас втік у дот.

Один раз він помагав німцям пиляти сад на дрова. Він зносив дрова у хату, уже вечоріло. Розпалили піч, а Тарас заліз під лавку, під піл, а звідти на піч. Повечерявши, німці сіли четверо грати в карти. Двоє сиділи рядом тут же і роздивлялися якісь смішні картинки. Тоді Тарас кинув у них бомбу з печі і вбив усіх.

Тарас ще не мав ненависті до німців, але він почував, що вони не дадуть йому вирости великим і помститися за батька. Вони бояться його, Тараса, і не сьогодні-завтра вб’ють, і Тарас вирішив сам убити їх як можна більше. Тарас знав, що німців треба убивати, треба боротися за своє життя, за існування.

До сторінки про дідів-харонів.

– Така, мабуть, ваша планета. Сильно миша тікала на схід. Віщування таке.

– Нічого, не дрефте, діду. Ми вернемось.

Дід подивився на Т. і плюнув через плече:

– Та ти-то вернешся… А от наших людей багато не вернеться. А ти, як полова, носить тебе всіма вітрами. За тебе поб’ються.

– Этот дед националист.

Часом вони перевозили двома човнами. Тоді вони говорили тихо і спокійно один з одним про своїх клієнтів образливі речі, ніби їх тут не було.

Описати діалог.

У обох дідів онуки чи сини військові на фінському та на Хасані, на Далекому Сході, у Монголії. Вони горді синами.

– Коли б оце мій Лаврін да був тут, так він би оцю шушваль перестріляв би власною рукою. Куди тобі. Той не одступить, чорта з два.

– Еге. Отакий і мій Семен. Його огнем печи, на куски ріж, ну не одступить і ні за які гроші не піддасться.

– А це все мотлох. Тікає, як миша. Думає спастись, а воно, мабуть, вийде так, що харкатимуть кров’ю довго, а це ж бо треба буде забирати назад, – еге. Та треба все одно проливать кров. Шутка сказать, скільки землі прийдеться забирать назад.

– Не вмієте битися?

– Що сказано в уставі? Стріляєш – возненавидь ціль. А де ваша ненависть?

– У радіо!

– Еге. Та в газетках. А вмирать боїтеся. Значить, ненависті нема.

– Іще нема, ще, казав той, тільки прорізається. Ох, буде мороки. О, пливе щось. Наш чи німець? Німець. А, гидота, де ти взявся на нашу голову, до чорта їх пливе, так, як пацюки.

Я з насолодою слухав кожне його слово. Дід вірив у нашу перемогу.

Ми не знали, що казати.

– Прощайте, спасибі.