Володимир Сосюра
Сергiй А. Гальченко
Митцi на прицiлi
У цьому виданнi маловiдомоi i невiдомоi спадщини видатного украiнського поета-лiрика i полум’яного борця за незалежнiсть Украiни – козака петлюрiвськоi армii у 1918–1919 роках – Володимира Сосюри вмiщено високопатрiотичнi вiршi перiоду визвольних змагань i лiричнi шедеври 1920-х рокiв, частина яких була покалiчена радянською цензурою. Тут представлено твори, якi не друкувалися за життя поета (поема «Мазепа» та деякi вiршi), що зберiгалися в недоступних для читачiв сховищах спецхранiв або поширювалися в копiях як найпопулярнiшi зразки дисидентськоi лiтератури.
У книзi вперше друкуються документи iз архiвно-слiдчоi справи дружини поета Марii Гаврилiвни Сосюри, репресованоi у листопадi 1949 року, яку було згодом реабiлiтовано за вiдсутнiстю складу злочину.
У науковiй розвiдцi Сергiя Гальченка розкриваються невiдомi сторiнки життя i творчостi неординарноi особистостi – украiнського поета Володимира Сосюри.
Володимир Сосюра
«Захалявна творчiсть» Володимира Сосюри
Бiографiчна довiдка
Сосюра Володимир Миколайович (06.01.1898 (25.12.1897) – 08.01.1965) – поет, перекладач. Народився у селищi станцii Дебальцеве (нинi м. Дебальцеве Донецькоi обл.). Трудову дiяльнiсть розпочав у с. Верхне (нинi у складi м. Лисичанська) на Донецькому содовому заводi (1909–1911); у 1914–1918 рр. навчався в трикласному нижчому сiльськогосподарському училищi на станцii Яма (нинi м. Сiверськ Бахмутського району Донецькоi обл.); 1918-й – член повстанськоi робiтничоi дружини Донецького содового заводу; 1918–1919 рр. – козак 3-го Гайдамацького полку армii Украiнськоi Народноi Республiки; восени 1919 – взимку 1920-го – вiйськовополонений денiкiнськоi армii; у лютому – квiтнi 1920 р. – червоноармiець, курсант вiйськових полiтичних курсiв, полiтпрацiвник; навеснi – восени 1921-го – iнструктор преси при ЦК КП(б)У; в 1922–1923 рр. навчався в Комунiстичному унiверситетi iменi Артема, а в 1923–1925 рр. – на робiтничому факультетi Харкiвського iнституту народноi освiти; 1923–1941 рр. – займався виключно лiтературною роботою; 1941–1944 рр. – пропагандист при ЦК КП(б)У, старший науковий спiвробiтник Інституту мови i лiтератури АН УРСР, лiтературний працiвник партизанського штабу, вiйськовий кореспондент фронтових газет; вiйськове звання – пiдполковник. Із 1944-го – на лiтературнiй роботi.
Писати вiршi почав росiйською мовою пiд впливом поезii О. Апухтiна, С. Надсона, К. Бальмонта. Першi публiкацii росiйською та украiнською мовами з’явилися в повiтовiй бахмутськiй «Народной газете» (1917, березень) та в лисичанськiй газетi «Голос рабочего». Першу поетичну збiрку «Пiснi крови» пiд прiзвищем «Сюсюра В.» було видано на грошi командира 3-го Гайдамацького полку Омеляна Волоха (Проскурiв, 1918; збiрку досi не вiднайдено). Перебуваючи у вiйську С. Петлюри, писав i друкував своi вiршi в газетi «Украiнський козак». Спогади про свою участь у визвольних змаганнях «З минулого» опублiкував у журналi «Червоний шлях» (1926, № 10), вони згодом увiйшли до автобiографiчного роману «Третя Рота», над яким Сосюра працював iз перервами 1926–1930, 1942 i 1959–1960 рр. (у первiсному варiантi, що не зберiгся, роман-трилогiя складався iз трьох частин: 1) «Володька»; 2) «Крiзь вогонь»; 3) «Поет»). Публiкацiю скороченого варiанта роману було розпочато навеснi 1960-го в газетi «Молодь Украiни», але призупинено вольовим рiшенням тодiшньоi партiйноi номенклатури.
За життя поета вийшло понад 80 видань його творiв. Перша книжка «Поезii» (1921), в якiй було передруковано поему «Червона зима» за збiрником «На сполох» (1921), та збiрка «Червона зима» (1922) принесли Сосюрi велику популярнiсть як спiвцевi недавнiх революцiйних подiй в Украiнi, якi вiн намагався показати у свiтлi новоi соцiалiстичноi iдеологii. Але щирiсть i винятковий лiризм його поезii засвiдчили те, що навiть у художнiй лiтературi не можна оминути правдивого вiдображення iсторичних подiй, свiдком яких вiн був.
Найталановитiшим твором 1920-х рр., на думку сучасникiв, була поема «Махно» (1924), про яку е згадка в романi «Третя Рота»: «Я написав поему «Махно», за яку стiльки випив горя, що й нащадкам стане», – писав Сосюра. Поема викликала гостру критику, про що йдеться в книзi Ю. Смолича «Розповiдi про неспокiй немае кiнця»: «Повнiстю вона [поема] надрукована не була, не дописана й до кiнця, з’явилися, либонь, лише окремi з неi уривки. […] Поетична сила поеми була величезна. Можливо, ця втрачена поема була одним iз найдужчих Сосюриних творiв», – зазначав Ю. Смолич. За спогадами дружини поета Марii Сосюри, один iз варiантiв рукопису поеми «Махно», боячись за життя свого чоловiка, вона вiднесла 1931 р. в Державне полiтичне управлiння УСРР, про що е згадка на початку поеми «Розстрiляне безсмертя» (1960) («…поему написать нову, // бо першая давно пропала // в сумних архiвах ДПУ»), задумом створення якоi було поновлення втраченоi поеми «Махно». Повний текст цього твору не зберiгся. У збiрках «Осiннi зорi» (1924), «Мiсто» (1924), «Снiги» (1925), «Сьогоднi» (1925) i «Золотi шулiки» (1927) поруч iз шедеврами поетичноi лiрики друкувалися твори, в яких були картини недавнього трагiчного минулого перiоду громадянськоi вiйни в Украiнi 1917–1921 рр. (лiробалада «Перстень») та реалiстичнi образи iз новоi соцiалiстичноi дiйсностi, в якiй розчаровувався поет (поеми «Нальотчиця», «Робфакiвка»). Збiрку «Серце» (1931) було конфiсковано пiсля критичних звинувачень у роздвоеностi таланту поета i нерозумiннi ним тогочасноi соцiалiстичноi дiйсностi.
Великоi популярностi, а водночас, вульгарних критичних зауважень здобули iсторичнi поеми «Тарас Трясило» (1925) i «Мазепа» (1928). 1929 р. в журналi «Життя й Революцiя» (№ 1) було надруковано першi чотири роздiли поеми «Мазепа», а над рештою роздiлiв (V–XXVI), прологом i епiлогом поет працював у 1959–1960 рр. Сосюра, на вiдмiну вiд деяких своiх попередникiв (Вольтер, Дж.-Н. Байрон, Ю. Словацький, К. Рилеев, О. Пушкiн та iн.), по-своему трактував образ І. Мазепи. Не iдеалiзуючи його як неординарну особистiсть, поет творив насамперед художнiй образ, а не полiтичний портрет гетьмана. Автору не можна дорiкнути в незнаннi iсторичних чи лiтературних джерел, що, очевидно, й дало йому змогу уникнути тенденцiйностi у вирiшеннi цiеi складноi проблеми. Сосюра намагався розкрити психологiю особистостi І. Мазепи, щоб з’ясувати для себе i для читача не лише мотиви розриву iз царем Петром I, але й показати справжнього борця за суверенну Украiну.
У 1920 – 1960-х рр. деякi твори Сосюри поширювалися серед читачiв у рукописних копiях (списках): поеми «Махно», «Мазепа», «Слово» (1930-тi рр.), «Розстрiляне безсмертя» (1960), окремi вiршi та гострi епiграми переважно на сучасникiв-можновладцiв i деяких письменникiв.
Творча спадщина Сосюри зазнавала постiйного ревiзування як iз боку офiцiйноi влади, так i вимушеного самоцензурування опублiкованих творiв, що вже стали хрестоматiйними. Із них вилучалися нацiональна символiка i проблематика, нiвелювалися гострi проблеми переслiдування украiнськоi мови тощо. Навiть у поемi «Червона зима» (1921) були замiненi такi поетичнi образи, як «блакитний бiй сердець» – на «гарячий бiй сердець», а «золотосинiй сон» – на «золотобарвний сон». Написаний i опублiкований вiрш «Любiть Украiну» (1944) теж зазнав пiзнiших редагувань у збiрцi «Щоб сади шумiли» (1947). 2 липня 1951 р. в газетi «Правда» з’явилася стаття «Об идеологических извращениях в литературе», в якiй пiддано жорстокiй критицi цей вiрш.
Газета «The New York Times» 3 липня 1951 р. опублiкувала статтю «“Правда” б’е по червоних», у якiй давалася критична оцiнка виступу офiцiйного органу КПРС: «“Правда” пише, що пан Сосюра неправильно тлумачить тему любовi до соцiалiзму i батькiвщини, яка збуджуе в наших серцях великi патрiотичнi почування». Навпаки, писала газета, його вiрш «викликае настроi розчарування i протесту». І. Багряний у передмовi до украiнсько-англiйського видання вiрша Сосюри «Любiть Украiну – Love Ukraine» (вид-во «Украiна», 1952 [США]) писав: «Вiдколи я знав Сосюру особисто, вiн все був у конфлiктi з окупацiйною владою через свою полум’яну любов до свого народу».
Сосюра – автор поем на бiблiйну тематику («Каiн», 1948; «Мойсей», 1948; «Христос», 1949; «Ваал», без вказiвки на дату написання але, ймовiрно, 1948–1949), якi теж не друкувалися за життя поета.
Серед невиданих книжок Сосюри опинилася i збiрка «Колос викинув ячмiнь», яка готувалася до друку 1950 р., коли дружину поета Марiю Сосюру було репресовано. Рецензент рукопису збiрки засумнiвався в доцiльностi назви збiрки: «Вiдомо з народноi мудростi, що, коли ячмiнь викидае колос, то соловей губить голос» (А. Трипiльський).
Лауреат Сталiнськоi премii (1948, за збiрку поезiй «Щоб сади шумiли»; 1947), Державноi премii УРСР iм. Т. Шевченка (1963, за книги лiрики «Ластiвки на сонцi» (1960) i «Щастя сiм’i трудовоi»; 1962).
Помер у санаторii пiд Киевом, похований на Байковому цвинтарi.
Основнi масиви архiву Сосюри зберiгаються в Центральному державному архiвi-музеi лiтератури i мистецтва Украiни (далi ЦДАМЛМУ) (фонд № 44) та у вiддiлi рукописних фондiв i текстологii Інституту лiтератури iм. Т. Шевченка НАН Украiни (фонд № 139). Зошит iз рукописами поезiй за квiтень 1918 – лютий 1919 зберiгаеться в архiвi украiнського письменника А. Любченка в Торонтському унiверситетi в Канадi.
Працi:
1. Твори, т. 1 – 10. – К., 1970 – 71.
2. Вибранi твори, т. 1–2. – К., 2000.
3. Всiм серцем любiть Украiну: вибранi твори. – К., 2003.
Лiтература:
1. Бурляй Ю. Володимир Сосюра. – К., 1959.
2. Радченко Є. Володимир Сосюра. – К., 1967.
3. Голос нiжностi i правди: Спогади про Володимира Сосюру. – К., 1968.
4. Моренець В. Володимир Сосюра. – К., 1990.
5. Костюченко В. Бiль аж до краю дороги…: есе. – К., 2004.
«Путь моя у камiння закута…»
Зацитований у заголовку рядок Володимира Сосюри iз його чи не найпопулярнiшоi лiричноi перлини «Коли потяг у даль загуркоче…», вперше опублiкованоi у журналi «Всесвiт» (1926. – № 17. – С. 17) i включеноi до збiрки «Золотi шулiки» (1927), був вилучений разом iз передостанньою строфою у виданнi «Вибранi поезii» (1936. – С. 74–76. Вiдтодi вiрш друкувався i виконувався спiваками як романс без цiеi строфи:
Вже до серця доходить отрута…
Як старому колишнього жаль…
Путь моя у камiння закута,
i на кожному розi печаль…
Очевидно, редактору чи цензору не сподобався не лише присутнiй у перших двох рядках мiнорний настрiй, але й насторожив змiст двох останнiх – вiдомий «вкраiнський поет» натякае на те, що вiн перебувае, немовби «у кам’янiм мiшку», тобто в ув’язненнi. Згадаймо для прикладу вiрш Михайла Драй-Хмари, написаний у травнi 1937 р. в концентрацiйному таборi на Колимi:
І знов обвугленими сiрниками
на сiрих мурах сiрi днi значу,
i без кiнця топчу тюремний камiнь,
i туги напиваюсь досхочу.
І клаптик неба, розп’ятий на гратах,
i недрiманне око у «вовчку»…
Нi, нi, на вороних уже не грати.
Я – в кам’янiм, у кам’янiм мiшку.
Умови для творчостi (не побутовi, звичайно) для радянських поетiв були однаковими i на волi, i в ув’язненнi – всюди «кам’яний мiшок», з якого могли виходити у свiт лише хвалебнi оди, пiснi, пеани, гiмни, тобто лише те, що оспiвуе i звеличуе тоталiтарну систему, ii вождя та керiвну й спрямовуючу силу – КПРС. Але i це не рятувало вiд репресiй – навiть найголоснiшi оспiвувачi не уникнули всеперемелюючих жорен. Життя одних обiрвала куля в застiнках НКВС, другим судилося страждати i не повернутися з Колими, Соловкiв, Караганди, а третiм – залишатися на волi, але в «кам’янiм мiшку». «Кам’яним мiшком» могла бути навiть i власна квартира, де цiлодобово очiкували дзвiнка чи стукоту у дверi, або й психiатрична лiкарня, як це не раз траплялося iз В. Сосюрою.
Із автобiографiчного роману «Третя Рота» та iз спогадiв сучасникiв вiдомо, що В. Сосюра не раз перебував на лiкуваннi у психушках. Як правило, туди не потрапляють iз власноi волi…
Пiсля нещадноi критики публiкацii перших чотирьох роздiлiв поеми «Мазепа» (Життя й Революцiя. – 1929. – № 1) В. Сосюра випустив збiрку «Серце», в якiй, за власними спогадами, «гiперболiзував образ поета, що приходив щоночi п’яний i бив свою бiляву дружину, словом, розкладався, забувши про свое заводське оточення, з якого вийшов» (Третя Рота. – К.: Укр. письменник. – 1997. – С. 273). У газетi «Комунiст» з’явилася критична стаття «Жовта муть», яка стала сигналом для повторного «побиття» поета, а найголовнiше – за розкриття роздвоеноi сутi його творчоi i людськоi особистостi:
Рвали душу мою
два Володьки в бою;
i обидва, як я, кароокi,
i в обох ще незнаний, невиданий хист, —
рвали душу мою
комунар
i червоний фашист.
Збiрку було конфiсковано, а далi – цькування «лiтературною сараною», голод 1933-го, позбавлення можливостi друкуватися, а значить, i заробляти на хлiб насущний. Все це вивело поета зi стану рiвноваги. Лiтературнi i партiйнi бонзи вважали це за божевiлля. А ближчi лiтературнi «побратими» обзивали В. Сосюру «лiтературним паразитом», який, на жаль, «не сошел с ума большевистски, а сошел с ума националистически» (Я. Городськой), а його поема «Червона зима» – «махновская поэма» (І. Фефер). У 1934 р. особистою машиною В. Затонського, який ще в 1926 р. говорив на засiданнi Полiтбюро ЦК КП(б)У, що з В. Сосюрою необхiдно «расправиться ножом», пiд охороною переодягненого мiлiцiонера поета завезли в будинок божевiльних на Сабурову дачу у Харковi. Незважаючи на тi фiзичнi муки, що довелося витерпiти вiд уколiв, яких не витримувало серце, – це був свого роду порятунок вiд неминучих репресiй.
Перечитуючи i роман «Третя Рота», i спогади сучасникiв, закрадаеться думка: чи справдi мав В. Сосюра дiагноз психiчно хвороi людини? Якщо й були симптоми якоiсь хвороби, то наскiльки вони порушили нервову систему? Адже, як вiдомо, навiть у психiатричному «кам’яному мiшку» вiн написав твори, якi не назвеш витвором фантазii божевiльного автора.
