Дiзнавшись на Сабуровiй дачi, що деяким хворим роблять рентгенознiмки мозку, В. Сосюра попросив професора Юдiна зробити i йому такий знiмок, на що той, показавши собi пальцем на лоба, вiдповiв:
– У вас здесь все в порядке.
Я:
– Зачем же вы меня здесь держите?
Вiн:
– Инструкции.
Менi все стало ясно.
(«Третя Рота», с. 280)
Олександр Муратов згадуе, як йому довелося вiдвiдати у пiслявоенний час iз своiм батьком Ігорем Муратовим хворого поета у Киiвськiй психiатричнiй лiкарнi:
«Зайти туди було дуже не просто. Довго довiдувалися, хто ми, чого йдемо. Кудись телефонували, просили зачекати. Ми терпляче чекали. Врештi-решт нас впустили. Лiкарня, як лiкарня, вiддiлення, як вiддiлення. Та не зовсiм. У коридорi бiля палати Сосюри чергують мордатi санiтари, у яких з-пiд халатiв видно галiфе i чоботи…
Хоча нас нiбито нiхто не пiдслуховував, все ж таки Володимир Миколайович притиснув пальця до губiв, показуючи, що нiчого зайвого не слiд говорити. Балакали про якихось спiльних знайомих, згадували iхнi вiршi. Сосюра попросив батька прочитати щось свое, останне. Потiм прочитав свого вiрша. Тепер не пам’ятаю, якого саме.
Перед тим, як побачення закiнчилося, Володимир Миколайович тихесенько витягнув з-пiд матраца папiрцi, що були складенi вчетверо, i передав iх батьковi. Той зробив менi пальцем, щоб я пiдiйшов до нього, i засунув папiрцi менi за сорочку. І не спереду, а ззаду, за спиною. Батько був досвiдченим конспiратором, бо пройшов концтабори. І був правий: при виходi його безсоромно обшукали. Мене нi. Але якби i обшукали, то, безсумнiвно, обмацали б тiльки спереду.
Що можу сказати? Не справив на мене Володимир Миколайович враження психiчно хвороi людини. Бачив я людей, що несповна розуму, i до цього, i пiсля. Це була зовсiм iнша картина. Те, що Сосюра тодi сказав, могла сказати тiльки цiлком здорова i дуже розумна людина. Але, як i бiльшiсть генiальних поетiв, вiн не поводився як звичайнi люди. Про нього у цьому сенсi розповiдали багато байок» (Муратов О. Як тебе не любити // Киiв. – 2001. – № 5–6. – С. 134).
Іще один цiкавий факт перебування В. Сосюри в Павлiвськiй психiатричнiй лiкарнi, де, як вiдомо, вiн потайки писав своi твори. Пiклуючись про iх збереження, вiн намагався передати своi рукописи на волю, що не завжди вдавалося.
У киянина Олександра Сакуна зберiгаеться неопублiкований досi вiрш росiйською мовою «Сибирячке», написаний 21 сiчня 1949 року iз присвятою Олександрi Авдiiвнi Юр’евiй, яка працювала тодi в лiкарнi кастеляншею. Цей вiрш був, очевидно, виявом вдячностi поета цiй жiнцi за те, що вона згодилася винести з лiкарнi i зберегти зошит iз його вiршами. Але не встигла вона у своiй киiвськiй квартирi по вул. Жданова на Подолi розкрити цього «крамольного зошита», як з’явився спiвробiтник НКВС i буквально вирвав iз рук цей нiким ще не читаний манускрипт. Можливо, й досi цей унiкальний рукопис лежить поруч iз iншими «захалявними» творами В. Сосюри «в сумних архiвах ГПУ»-МДБ-КДБ.
Згадаймо початок поеми «Розстрiляне безсмертя», яку В. Сосюра хотiв поновити наприкiнцi 1950-х рр., як i втрачену поему «Махно» (1924):
Безумство бурi свiтовоi
одгуркотiло вже давно…
Ти знов стоiш передi мною
й в поему просишся, Махно!..
Ти просиш (зiр твiй наче жало…)
поему написать нову,
бо першая давно пропала
в сумних архiвах ГПУ.
Про iснування у творчостi В. Сосюри так званих «захалявних» творiв було публiчно сказано О. Шумським ще на червневому (1926) пленумi ЦК КП(б)У: «А може, висновки треба зробити тому, що т. Сосюра мае в захалявнiй лiтературi контрреволюцiйнi вiршi». Якi саме твори мав на увазi О. Шумський – сьогоднi здогадатися неважко. Це насамперед поема «Махно», яку вiн як тодiшнiй нарком освiти вже заборонив не лише друкувати, але й читати авторовi пiд час своiх виступiв. Напевно, i О. Шумський, i В. Затонський, i А. Хвиля не могли не знати i про раннi твори, написанi й опублiкованi В. Сосюрою пiд час служби у вiйську С. Петлюри, i про першу поетичну збiрку «Пiснi крови», видану на кошти командира 3-го Гайдамацького полку Омеляна Волоха. До речi, саме О. Волох вiдрядив юного поета до Кам’янця на навчання в старшинську школу, очевидно, не стiльки для того, щоб потiм отримати молодого командира, а швидше всього, щоб зберегти життя В. Сосюрi, адже знаходитися весь час майже поруч iз головним отаманом С. Петлюрою – це вже означало мати якусь безпеку.
Сучасники В. Сосюри читали напам’ять його навiть хрестоматiйнi твори, вiдомi в публiкацiях у зовсiм iнших текстових варiантах. Поет Олесь Жолдак розповiдав, посилаючись на В. Сосюру, що первiсний варiант балади «Комсомолець» був таким:
* * *
…Бiй одлунав… І червонi знамена
затрiпотiли на станцii знов…
І до юрби полонених
сам комiсар пiдiйшов…
Аж до кiсток пропiкае очима…
Хлопцi стоять перед ним, як мерцi…
П’яно хитаеться смерть перед ними,
холодно блима наган у руцi… —
Є гайдамаки мiж вами!.. Я знаю!..
Кожного кулi чекае печать! —
…Стиснуто губи в останнiм одчаi,
всi полоненi мовчать…
– Всi ж ви такi, як i я, чорнобривi!..
Жалко розстрiлювать всiх!..
Гляньте навколо… i сонце, i ниви… —
Вiдповiдь – смiх…
—
Ну, так пощади не буде нiкому!
Вас не згадае замучений край!.. —
Вийшов один… i сказав комiсару:
Я – гайдамака… Стрiляй!..
1927
Іншi оповiдачi стверджували, що в первiсному варiантi балади не могло бути слова комсомолець, а було украiнець.
У В. Сосюри, як, очевидно, нi в кого з украiнських письменникiв, було чимало неопублiкованих творiв, якi не творилися лише для шухляди, оскiльки автор не утримувався вiд iхнього оприлюднення – читав друзям i навiть випадковим знайомим, дарував декому своi рукописи або дозволяв переписувати твори, ще не санкцiонованi до друку Головлiтом. Таким чином, у 1920 – 1960-х рр. значна кiлькiсть сосюринських творiв поширювалася серед читачiв у рукописних копiях, починаючи вiд поем «Махно» i «Мазепа» i кiнчаючи гострими епiграмами на М. Шамоту, Л. Новиченка, І. Стебуна та iнших. Саме твори В. Сосюри були в тi роки чи не найпопулярнiшою самвидавiвською лiтературою.
У романi «Третя Рота» В. Сосюра згадуе, як вiн у вiршi «Любiть Украiну!» (1944) у третiй строфi першi два рядки
Без неi – нiщо ми, як порох i дим,
Розвiяний в полi вiтрами…
змiнив на
Мiж братнiх народiв, мов садом рясним,
Сiяе вона над вiками…
У такому переробленому виглядi вiрш було включено до збiрки «Щоб сади шумiли» (1947), за яку автора удостоiли Сталiнськоi премii 1-го ступеня у 1948 р. Але в 1951-му центральна компартiйна газета «Правда» вибухнула знищувальною статтею «Об идеологических извращениях в литературе», яка була, по сутi, iдеологiчним ордером на арешт поета: «Що ж до вiрша «Любiть Украiну!», то пiд ним пiдпишеться будь-який недруг украiнського народу з нацiоналiстичного табору, скажiмо Петлюра, Бандера i т. iн.». Через вiсiм днiв та ж «Правда» надрукувала покаянного листа В. Сосюри, але «побиття» поета вже розпочалося у всеукраiнському масштабi, а в кожнiй республiцi шукали свого Сосюру, якого можна було б звинуватити в любовi (!) до своеi краiни. Олександр Ковiнька розповiдав, що навiть у концтаборi, де вiн тодi перебував, начальство, яке нiколи не читало цього вiрша, змушувало таврувати його автора. Стався навiть курйозний випадок, коли начальник табору, порадившись iз письменником Ковiнькою, замiсть осуду закликав зекiв любити Украiну.
Але найдошкульнiше били в Украiнi, згадуючи поетовi i його давнi грiхи – службу в петлюрiвськiй армii, адже вiн щиро зiзнався в цьому у спогадах «З минулого», опублiкованих в журналi «Червоний шлях» ще в 1926 роцi.
О. Корнiйчук на письменницькому пленумi «кричав», що В. Сосюра продався за нацiоналiстичний грiш», А. Малишко вмiстив у газетi «Радянська Украiна» статтю («цiлий пiдвал»), в якiй «доводив», що такому поетовi, який «був у петлюрiвських бандах», «не можна вiрити», бо вiн «на кожному вирiшальному етапi становлення Радянськоi влади на Украiнi «був не з нами» (стаття, як тодi практикувалося, очевидно ж, «замовна», iнспiрована iдеологiчним вiддiлом ЦК КП(б)У). Заради справедливостi треба вiдзначити, що промова А. Малишка на похоронi В. Сосюри була зовсiм протилежного змiсту.
У «Третiй Ротi» В. Сосюра згадуе кiлька випадкiв, якi спричинилися до написання у травнi 1944 р. вiрша «Любiть Украiну!». Обурення поета викликала поведiнка не лише звичайних людей, в яких було вiдсутне почуття украiнського патрiотизму, але й вiдомих державних дiячiв, якi зневажали рiдну мову.
У груднi 1942 р. В. Сосюра, перебуваючи в Москвi, був на прийомi в урядовця високого рангу (голови Президii Верховноi Ради УРСР та члена Полiтбюро ЦК КП(б)У) Михайла Гречухи, який говорив iз поетом лише росiйською мовою. 4 грудня цього ж року В. Сосюра написав М. Гречусi листа з обуренням за зневагу рiдноi мови:
«Ви по-украiнськи не говорите. Ви вважаете це нижчим свого високого державного достоiнства, хоча прiзвище у Вас украiнське: «Гречуха», а по сутi – «гречка». […] Коли я був у Вас на прийомi i почав говорити нашою рiдною мовою, то Ви немовби облили мене цебром крижаноi води, вiдповiвши менi по-росiйськи. Я перейшов теж на росiйську мову, зрозумiвши, з ким маю справу.
