Я не малорос, а украiнець!
У мене е нацiональна гордiсть, а у Вас ii немае.
У Вас у номерi рояль, розкiшна обстановка, а я «манiяк». Так, можна i без лапок. Я манiакально люблю Украiну!
А Ви? Чи любите Ви ii? Нi, Ви не любите Украiни!
Своiми сумнiвами в художнiй вартостi написаноi мною за завданням ЦК КП(б)У поеми «Украiна» Ви ударили в серце не мене. Менi на це наплювати!
Ви просто не розумiете, не хочете розумiти, не цiкавитесь украiнською поезiею. А художнiй смак – це велика справа.
Пiсля розмови з Вами, до i пiд час ii, я побачив, що у Вас художнього смаку немае. Я переконаний, що i музики Ви не розумiете, i рояль у Вас тiльки для меблiв. Ви не розумiете краси, не цiнуете ii, а значить, не розумiете людей.
Я не люблю тих, хто державне мислення розумiе, як якусь загальну кабiнетно-телефонну абстракцiю з реально-гардинним флер-д’оранжем.
Це не люди, а футляри. […]
Менi боляче не за себе, менi боляче, що нами керують люди такого типу, як Ви».
Перебуваючи тодi в Москвi, В. Сосюра спiлкувався iз М. Хрущовим, Д. Коротченком, Старченком i при цьому не забував зауважити, якою мовою (украiнською чи росiйською) говорили цi державнi мужi. Очевидно, й тi подii стали теж однiею з причин написання вiрша «Любiть Украiну!».
Вивчаючи спадщину В. Сосюри, найкраща частина якоi десятилiттями лежала захованою (заарештованою!) в спецiальних архiвосховищах i була практично недоступною навiть фахiвцям – дослiдникам його творчостi, ще раз переконуемося в тому, яким великим талантом володiв поет: i неперевершений лiрик, i прозаiк (роман «Третя Рота»), i безкомпромiсний полiтик, коли йшлося про Украiну, ii iсторiю, мову i культуру взагалi, а ще – безпощадний сатирик, який у своiх байках та епiграмах не шкодував нi тодiшнього голови Верховноi Ради (байка «Магнат»), нi мiнiстра культури, нi чиновника-пiгмея, який своею нiкчемною рукою «рiзав» тиражi украiнських видань:
Небезпека нашiй мовi
знов загрожуе… Ножi!
Рiжуть, рiжуть воробйови
украiнськi тиражi.
Або:
Ще е, ще е щенята зiнськi
на зло культурi украiнськiй…
Живуть, як тля, на цiй землi
i воробйови, й ковалi.
Такого увiчнення заслужили комвидавiвськi чиновники, якi на початку шiстдесятих рокiв доклали рук до скорочення тиражiв украiномовних видань. Не менше дiсталося тодi небезталанним вченим М. Шамотi, Л. Новиченку, І. Бiлодiду за iхню вiрну службу тоталiтарнiй системi. В чернетках поеми «Розстрiляне безсмертя» знаходимо такi рядки:
Про вас писати неохота,
гер Новиченко i Шамота,
та треба. Ти, довготелесий,
як штрикать мiг критичним лезом
поета серце, повне ран,
критичних шавок отаман.
Ти вже не раз терзав поета
за те, що любить рiдний край.
В життi ти просто – спiрохета,
в лiтературi – полiцай.
В. Сосюра, очевидно, найбiльше з-помiж украiнських письменникiв переймався (i головне – не мовчав!) найнагальнiшими проблемами свого народу – здобуттям незалежностi i збереженням рiдноi мови. У вiдомому тiльки тепер поетичному посланнi «До брата» (31.V.1960) поет в останнiй строфi проголошував:
Нi, наша мова не загине,
Їi не знищать сили злi!
Ти власним свiтлом, Украiно,
Сiяти будеш на землi.
Цей вiрш В. Сосюра теж пустив ще недрукованим помiж людей i навiть записав у книзi вiдгукiв для вiдвiдувачiв одного з музеiв Украiни. І лояльна дирекцiя давала переписувати цей вiрш деяким екскурсантам. Майже тридцять рокiв цей твiр робив свою справу – не дозволяв приспати нацiональну свiдомiсть.
Невже народ мiй мову гудить?!
Не вiрю я! Це не народ!
Окремi люди. Їм не знати
Сяйливих творчостi висот.
І хоч людей таких багато,
Але нас бiльше! Ми – народ!
Я вiрю в тебе, моя мати.
Мiй Бог, що дивиться з висот.
В народiв iнших старцювати
Повiк не буде мiй народ!
Нiхто й нiколи не змiг примусити В. Сосюру мовчати.
О нацiе моя, роздерта i розбита
На табори ворожi i чужi.
У кров твою вмочив жидiвський[1 - Пiзнiше В. Сосюра це слово замiнив на «ворожий». – Тут i далi прим. упорядника.] кiнь копита
І настромив на леза, на ножi.
Цi рядки кiнця двадцятих рокiв (вони збереглися лише в пам’ятi незабутньоi дружини поета – Марii Гаврилiвни), коли для багатьох стало зрозумiлим, що подальший поступ у бездержавнiй краiнi Украiнi – це намагання летiти з поламаними крилами до зiрок:
Навколо радости так мало!
Який у чорта днiв бадьор,
коли ми крила поламали
у летi марному до зор.
Історiя цього вiрша – «Навколо радости так мало» – вельми цiкава i характерна для епохи, в якiй жив поет (про це буде сказано нижче). Вiрш (пiзнiше його визнано як вступ до поеми «Мазепа») написано влiтку 1927 р. в Одесi. Оригiнал автографа (можливо, авторську копiю) було подаровано бiлоруському поетовi i критику Алесю Дударю, якого вперше репресували в 1927 p., вилучивши в нього в Мiнську i рукопис В. Сосюри. Пiсля третього арешту 1937 р. Дударя розстрiляли, а вiрш украiнського поета пролежав в архiвах КДБ Бiлорусi до 1996 p., коли напередоднi 5-i рiчницi проголошення Незалежностi Украiни керiвник спецслужби Бiлорусi передав його Надзвичайному i Повноважному Пословi Украiни. Аж восени 1996 p. MЗC Украiни передало цей раритет до Інституту лiтератури iм. Т. Г. Шевченка НАН Украiни, де вже зiбрано у вiддiлi рукописiв найцiннiшi архiвнi матерiали В. Сосюри.
Драматичною була доля багатьох наших нацiональних скарбiв, шляхи до пошукiв яких часто перекривалися чавунними дверима сховищ колишнiх спецхранiв, якi ще й досi залишаються за сiмома печатками. Ми докладаемо багато зусиль, щоб повернути на Батькiвщину нашi культурнi цiнностi, але не маемо можливостей витягти на свiт божий того, що лежить у наших сховищах. Можливо, колись-таки повнiстю розкриються i «сумнi архiви ГПУ», де за свiдченнями i самого В. Сосюри, i його сучасникiв опинилося те, чого не могла сприйняти тодiшня тоталiтарна система.
Перша збiрка «Пiснi крови» (1918). Реальнiсть чи авторська легенда?
До 90-х роковин вiд дня народження Володимира Сосюри у 1988 р. нами було розпочато публiкацiю невiдомоi спадщини поета. Саме ця ii частина (поеми «Мазепа», «Розстрiляне безсмертя», автобiографiчний роман «Третя Рота» та iншi твори) зберiгалася у спецфондi Центрального державного архiву-музею лiтератури i мистецтва Украiни i була практично недоступна для дослiдникiв, не кажучи вже про ii оприлюднення. Опинилася вона там iще в 1973 р. пiсля передачi до державного сховища родиною поета всього архiву, де його ретельно «проревiзували» спецiальнi служби. Пiсля такоi «ревiзii» з’явилися два описи особового фонду В. Сосюри: один (№ 44) – загальнодоступний для всiх дослiдникiв, i другий – iз лiтерою «С», тобто секретний, що означало на практицi – вiдкритий лише для тих, хто мае допуск, наданий спецiальними службами для роботи з таемними матерiалами. Здаеться, такi допуски мали одиницi з-помiж особливо довiрених лiтературознавцiв, критикiв. Як спiвробiтник архiву-музею, допуск найнижчоi категорii для роботи з таемними документами мав i я, але жодного разу як дослiдник ним так i не скористався: кожну зроблену мною виписку iз «секретних матерiалiв» переглядав працiвник спецчастини i давав чи не давав дозвiл на ii «винос», тобто на використання у своiй працi.
1973 р. у процесi передачi архiву В. Сосюри родиною поета – дружиною Марiею Гаврилiвною i сином Володимиром Володимировичем – до державного архiвосховища менi пощастило, ще до його ревiзii спецслужбами, переглянути цей унiкальний комплекс творчих матерiалiв i прочитати, а дещо навiть переписати з того, що майже на двадцять рокiв буде заховане в недоступному мiсцi. Що ж крамольного iз творчоi спадщини В. Сосюри зберiгалося за масивними чавунними дверима «спецхрану» архiву-музею? Там опинилися рукописи переважно недрукованих творiв – уже згадуванi поеми «Мазепа», «Розстрiляне безсмертя», роман «Третя Рота» та чимало поем («Каiн», «Христос», «Мойсей») i вiршiв, листiв поета i листiв до нього, про якi можна сказати таке: у них В. Сосюра порушував забороненi на той час нацiональнi проблеми, що офiцiйна влада трактувала як прояви нацiоналiзму.
Про публiкацiю таких творiв до початку так званоi перебудови й гласностi годi було i мрiяти, але й з iх настанням це зробити було нелегко, адже «спецхрани» не випускали зi своiх сховищ накопичених матерiалiв. У 1985–1987 рр. вже можна було дещо друкувати iз шухляд приватних, але доступ до державних «спецхранiв» залишався обмеженим.
Упродовж багатьох рокiв я пiдтримував дружнi стосунки iз родиною В. Сосюри, це, очевидно, i стало причиною того, що в 1987 р. Марiя Гаврилiвна вирiшила передати для публiкацii саме менi три рукописи («Третя Рота», «Мазепа» i «Розстрiляне безсмертя»), якi вона ще з 1973 р. (з часу повноi, здавалось би, передачi архiву поета до архiву-музею лiтератури i мистецтва Украiни) переховувала у своiй квартирi.
