До нащадкiв мое послання; Таемниця мого зцiлення, або Книга бесiд про байдужiсть до мирського (Сповiдь)
Франческо Петрарка
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
«Отець гуманiзму», один з найосвiченiших iнтелектуалiв своеi доби, славетний латинiст, прихильник свобод i республiканських вольностей, що дружив з тиранами та монархами, Франческо Петрарка (1304—1374) за життя часто думав i писав про смерть, а слави у вiках зажив як неперевершений спiвець кохання.
«До нащадкiв мое послання» (1350) – автобiографiчний твiр,
своерiдний заповiт прийдешнiм поколiнням. Це розповiдь обдарованого европейця, що вже чогось досяг, але, попри кризу середнього вiку, не припиняе шукати свого мiсця в життi, хоче справити краще враження на спiльноту, а найперше – на себе самого.
«Таемницю мого зцiлення, або Книгу бесiд про байдужiсть до мирського» (1343) називають щоденником духовноi кризи. У деяких перекладах твiр виходив пiд назвою «Сповiдь». «Таемниця…» побудована як уявний дiалог Петрарки з Блаженним Августином. Упродовж трьох дiб учасники дiалогу цитують Вергiлiя, Цицерона, Сенеку i самого Петрарку. Саме байдужiсть до мирського е способом зцiлення, який пропонуе Петрарцi Блаженний Августин.
Франческо Петрарка
До нащадкiв мое послання
Таемниця мого зцiлення, або Книга бесiд про байдужiсть до мирського
(Сповiдь)
Таемниця його недуги
Мода: То мадам теж петраркiстка, подiбно до тих iталiйських лiрикiв XVI або XIX сторiччя?
Смерть: Я люблю вiршi Петрарки, бо серед них подибую свiй Трiумф[1 - «Трiумф Смертi» – перший iз своерiдного циклу «Трiумфiв» Петрарки. Останнiй з них, «Трiумф Слави», Петрарка написав незадовго до власноi смертi.], i взагалi, там усюди про мене згадуеться.
Джакомо Леопард.
Дiалог Моди зi Смертю
Франческо Петрарка помер у нiч з 18 на 19 липня 1374 року – за день до свого 70-лiтнього ювiлею, з пером у руцi, над рукописом книжки про Цезаря до циклу «Життя славетних мужiв». Помер у власному будинку, в Арквi пiд Падуею, де жив в оточеннi рiдних – дочки, зятя й онуки. Помер у незгасному розквiтi слави: коли, за два роки до того, в час однiеi з тодiшнiх мiсцевих воен, вiн повертався додому рiчкою По, ворожi армii припиняли бойовi дii i пропускали кортеж поета з маршальськими почестями. Помер… За життя вiн часто думав про смерть, писав про смерть… а слави у вiках зажив як нiким i нiколи не перевершений поет кохання.
На початку третього тисячолiття, точнiше, у 2004 роцi, на який припало сiмсотрiччя вiд народження Франческо Петрарки, вирiшено було вшанувати пам’ять славетного поета гiдно доби високих технологiй, а саме – вiдтворити його матерiальний образ, застосувавши найновiтнiшi науковi методи. Надто що останки основоположника гуманiзму майже всi сiмсот рокiв дбайливо зберiгались у мармуровiй гробницi в центрi мiстечка Арква, здавна перейменованого на Арква-Петрарка. Прах переносився тiльки у 1943-му, через бомбардування, у венецiйський Палац дожiв, а 1946 року релiквiю повернули на мiсце вiчного спочинку.
Проте на свiтову культурну спiльноту чекало розчарування: виявилося, що разом з автентичним скелетом у саркофазi зберiгаеться чужий череп – жiночий i рокiв на сто старший. Коли, хто i навiщо пiдмiнив голову в гробницi Франческо Петрарки, напевне залишиться загадкою, а портретнi риси поета так i не буде науково засвiдчено. Щоправда, вигляд скелета пiдтверджуе, що Петрарка був на голову вищий не тiльки вiд своiх, але також вiд пересiчних наших сучасникiв (на зрiст вiн мав, як видаеться, пiд 190 см)[2 - Автентичнiсть скелета пiдтвердив радiовуглецевий аналiз, а також данi «медичноi карти»: слiди переламiв ребер – травми, якоi зазнав Петрарка замолоду.].
Згадка про цю безперечно прикру iсторiю не була б тут доречною, якби не вiдбувалося щось подiбне також з уявленням про Франческо Петрарку як лiтературну та iсторичну особистiсть. Вiн рано зажив слави, життя його вiдоме в усiх подробицях, надзвичайно багата лiтературна, епiстолярна i наукова його спадщина збереглася, але i факти його життя, i творчiсть, i роль в iсторii культури сприймались i сприймаються по-рiзному; нерiдко судження е дiаметрально протилежними, що робить образ «отця гуманiзму» доволi суперечливим. Наочним залишаеться тiльки велетенський масштаб цiеi постатi, добре помiтноi навiть з вiдстанi понад семиста рокiв.
Один з найосвiченiших iнтелектуалiв своеi доби, що не довчився в унiверситетi i так i не навчився читати грецькою; славетний латинiст, латинськими творами якого найближчi нащадки скоро перестали цiкавитись; прихильник свобод i республiканських вольностей, що дружив з тиранами i монархами. Спробуймо визначитись бодай з основними рисами цiеi загадковоi особистостi.
Пишучи про Петрарку, лiтературознавцi нерiдко по факти бiографii поета просто вiдсилають читача до хронологiчних таблиць, настiльки його доля неспокiйна i настiльки детально вивчена (хоча якийсь знавець вiдбувся заувагою, буцiмто «бiографiя поета небагата на зовнiшнi подii»). І на початку хронологiя подiй видаеться цiлком закономiрною для тiеi доби.
Спадкоемець династii флорентiйських нотарiусiв, вiн народився 20 липня 1304 року в Ареццо, що коло витокiв рiчки Арно, куди його батьки, котрi належали до партii бiлих гвельфiв (помiрних прихильникiв папи), втративши все свое майно внаслiдок полiтичних заворушень у рiдному мiстi, змушенi були тiкати з Флоренцii чорних гвельфiв (радикальнiших папiстiв) пiд захист гiбеллiнiв (прихильникiв iмперii). Елетта Канджанi i П’етро дi Паренцо дi Гарцо делль’Інчiза, званий сер Петракко, опинились у вигнаннi разом з однопартiйцем Данте Алiг’ерi i, як вважають, мали з ним дружнi стосунки. Зв’язок символiчний i надзвичайно вагомий, з огляду на те, що двоiна «Данте i Петрарка» зробилася своерiдним фразеологiзмом. Про цю лiтературну наступнiсть, – якоi сам Петрарка нiколи не помiчав i не бажав бачити, – написано томи, але ми скористаемося з мiсткого образу, створеного Миколою Зеровим (до речi, одним з перших перекладачiв Петрарки украiнською) у формi сонета, також надзвичайно символiчнiй для цього наступництва.
Данте
Сагою дивною, без демена й весла,
Ми пропливали вдвох, – я й чарiвник Вергiлiй.
Як бронза вiн рiзьбивсь – i до далеких лiлiй
Рiка незнана нас, гойдаючи, несла.
Латаття там плелось без лiку i числа,
На свiт займалося в пустелi златохвилiй;
Я поглядом тонув у тiй наплавi бiлiй,
А слухом – у речах небесного посла.
Я чув: «Цi лiлii, що упояють чаром,
Далеко вiд землi, вiд valle lacrimarum,
Зросли тут засiвом Господньоi руки;
Далекi вiд тривог i вiд земноi сварки,
Колишуться i снять, одвiчнi двiйники
Сонетiв i канцон майбутнього Петрарки».
Показово, що оповiдачем у цiй картинi е «чарiвник Вергiлiй» – iм’я з двох слiв, що, чималою мiрою, визначае все життя Франческо Петрарки. Рукопис ХІІІ сторiччя – твори Вергiлiя з коментарями Сервiя – практично едине, що вiн отримав у спадщину. Вергiлiй, що водив Данте колами Пекла, Чистилищем i сферами Раю, Петрарку веде земним життям. Вергiлiй разом з Цицероном (не без участi Конвеневоле да Прато, наставника з риторики i граматики) з отроцтва прищеплюють Франческо смак до давньоримськоi лiтератури. Згодом, як своерiдне наслiдування Вергiлiевiй «Енеiдi», виникне задум поеми «Африка». Ще згодом вiн змушений буде покинути улюблений Воклюз, оскiльки, зокрема й через захоплення Вергiлiем, папа Інокентiй VІ вважатиме його небезпечним «чарiвником». Але все це потiм.
Заняття юного Франческо i його молодшого брата Герардо з Конвеневоле да Прато вiдбувались у Карпантра, прованському мiстечку в полiтичнiй орбiтi Авiньйона, тодiшнього центру католицизму, мiсця французького полону пап («вавилонського полону», за влучним висловом Петрарки, який згодом нещадно критикував розкiш i звичаi папського Авiньйона), де, нарештi, осiла родина флорентiйських вигнанцiв, пiсля Ареццо, Інчiзи, Пiзи i невдалих спроб вiдвоювати втрачене становище у Флоренцii.
Сер Петракко, керуючи освiтою сина, вирядив його в Монпелье, на вивчення юриспруденцii, яку юнак на все життя зненавидiв не менше, нiж Авiньйон. Вiн сам потiм змалюе випадок, коли батько, приiхавши у справах в Монпелье, вирiшив перевiрити стараннiсть сина в навчаннi, i, застукавши його за студiюванням древнiх, кинув шкiдливi книжки у вогонь. Юнак у вiдповiдь розридався, i розчулений батько власними руками вихопив з полум’я примiрник Вергiлiя i «Риторику» Цицерона. Вивчення права продовжилось у Болоньi, але з перервами, i тiльки до батьковоi смертi.
Осиротiли брати Франческо i Герардо доволi рано: на час батьковоi смертi старшому, Франческо, заледве виповнилось 22 роки. Елетта, iхня «найкраща мати в свiтi», померла молодою. Франческо написав на ii смерть одну з перших своiх поезiй: 38 рядкiв, за числом прожитих мамою рокiв.
Видаеться, саме завдяки батьковим авiньйонським заслугам перед папою Франческо отримав становище «свiтського канонiка», що давало йому сякi-такi засоби до прожиття i не передбачало особливих турбот. Взагалi, вiдтодi синекура – у тiй чи iншiй формi – давала йому якщо не цiлковиту незалежнiсть, то, принаймнi, можливiсть займатись тим, що серцю любо, i свiтський канонiк Франческо, понад усе цiнуючи особисту свободу, до кiнця життя полював на новi приходи-канонiкати (sine cura, буквально – «без турбот»: своерiдна папська стипендiя, або грант). До того ж, навчаючись у Болонському унiверситетi i покрутившись при Папськiй курii, вiн набув кориснi знайомства, зокрема з родиною Колонна – нащадками аристократичного давньоримського роду.
Інша бiографiчна подробиця, визначальна, увiйшла в шкiльнi пiдручники i згадуеться навiть у найкоротших словникових статтях, де мiж iнформацiею про дату та обставини народження i про дату та обставини смертi неодмiнно буде сказано, що «в лiто Господне 1327, зранку 6 квiтня, у соборi Святоi Клари, в Авiньйонi» Франческо побачив Лауру, кохання до якоi вилилось у кiлькасот поезiй, якi вiн писав усе життя i якi визначили розвиток европейськоi поезii на кiлька сторiч.
Починаеться перiод у життi Франческо Петрарки, особливо «бiдний на зовнiшнi подii»: вiн вiдвiдуе Гасконь, супроводжуючи епископа Джакомо Колонну; виконуе в Авiньйонi доручення кардинала Джованнi Колонни; вiдвiдуе (найiмовiрнiше, з таемними дорученнями родини Колонна) Пiвнiчну Францiю, Фландрiю, Пiвденну Германiю; подорожуе з численними дорученнями мiстами Італii; вирушае морем в Іспанiю, в Англiю. В усiх своiх подорожах Петрарка нiколи не нехтуе нагодою познайомитися зi збiрками рукописiв у монастирях i приватних бiблiотеках по всiй Європi. Вiн не просто колекцiонуе стародавнi рукописи як старожитностi, а занурюеться в iхнi тексти як у вiртуальну реальнiсть, переймаючись iдеями i духом античностi. Вiн згодом листуватиметься з античними авторами. Разом з тим Петрарка не поривае з високою духовнiстю християнства – Блаженний Августин стане його спiврозмовником. Поет сплатить високу цiну за намагання поеднати у собi античний свiтогляд i вчення про спасiння, земне кохання i християнський аскетизм: суперечностi виллються у глибоку духовну кризу. Але про це трохи згодом.
Вiд мешканки Авiньйона, про яку ми не так багато знаемо (точнiше – геть нiчого), у Петрарки народжуеться син Джованнi, якого вiн визнав, як умiв виховував, з яким натерпiвся клопотiв i лиха, з яким сварився i мирився i який рано помер в однiй iз страшних епiдемiй, що регулярно траплялись тодi в Європi.
На перший погляд, чимало спiльного еднае долi Франческо Петрарки i його спiввiтчизника i начебто попередника в лiтературi Данте Алiг’ерi. Обидва флорентiйськi вигнанцi, обидва приреченi на роки поневiрянь, обидва оспiвують свою iдеальну обраницю – Беатрiче, Лауру, – обидва знаходять прихисток при дворi то в одного, то в iншого можновладця. Обидва навiть померли в колi дiтей, яких мали вiд тих жiнок, з якими не жили i яких, схоже, не надто пристрасно кохали. Але за зовнiшнiми подiбностями ховаються глибокi розбiжностi.
Безперечно, доля вигнанця вiдбиваеться на особистостi. Але, напевне, не одне й те саме – стати вигнанцем чи народитись вигнанцем. Якщо для Данте батькiвщина – це те, що у нього забрали, чого позбавили, то для Петрарки вiтчизна – це мрiя, до якоi йому вiльно прагнути. Вiн нiколи не нарiкае, як Данте, на «солоний хлiб чужини». І якщо тосканець Данте, подорожуючи мiстами Апеннiнського пiвострова, вiдчувае себе вигнанцем на iталiйськiй землi, то Петрарка любить Італiю, не виокремлюючи в нiй «малоi батькiвщини». Для тосканця Петрарки тогочасна Європа, роздiлена на – часто ворожi одне до одного – королiвства, князiвства, дукати, маркграфства, – це Європа без меж i без кордонiв. Кордони вiн просто iгноруе. Сьогоднi про Петрарку починають дедалi частiше говорити як про «першого европейця». За словами професора Карло Оссоли з Туринського унiверситету, «ми можемо сприймати Петрарку як трiумф европейського громадянства, яке вiн сам запровадив, а продовжили його послiдовники: в Італii, ясна рiч, усi петраркiсти, а в Європi Шекспiр та iншi, аж до сучасних. Навiть у недавнi часи були поети, як […] Мандельштам, […], що написали дивовижнi сторiнки про Воклюз, акурат iмiтуючи Петрарку»[3 - Професор Карло Оссола в iнтерв’ю Розаннi Фонсека (Il professor Carlo Ossola intervistato da Rosanna Fonseca (UTET Cultura) на www.passioneperlacultura.it.].
Зрештою, найрiднiший дiм вiн знайшов собi не в Італii, а там, де найбiльш затишно почувався, – у невеличкiй долинi серед гiр Провансу, що так i називаеться: Воклюз – «Мiжгiр’я» (Vaucluse, фр.). Тут, у мiстечку Фонтен-де-Воклюз, в околицях якого справдi б’е джерело, з якого народжуеться рiчка Сорг, або iталiйською Сорга (згадаймо принагiдно оту рiчку з сонета Зерова), були написанi, замисленi, початi найрозкiшнiшi шедеври, малi й великi. З малих найяскравiше вiдбилась атмосфера Воклюзу, можливо, у канцонi «Chiare, fresche et dolci acque» (126):
Струменi кришталевi яснi,
в яких скупалась
едина та, яку кохаю;
i дерева гiлки приязнi,
на якi спиралась
(я, зачарований, зiтхаю), —
духмяне рiзнотрав’я гаю
квiтчало у стебельця
янгольське лоно, —
ефiр, у владi Купiдона,
де чар очей менi розкраяв серце:
священнi води й луки,
моеi слухайте слова розпуки!
Коли так небо повелiло,
що я на присуд долi
навiк своi склепити очi мушу,
волiю упокоiть тiло
у вашiм чуйнiм колi,
