До нащадків моє послання; Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

Значення «Канцоньєре» в історії національної мови Італії безперечне. Але нам, неіталійцям, можливо, помітніший інший аспект цього шедевра. І ключове слово в його визначенні – риторика. Мистецтво висловлення думки з усіма необхідними нюансами розвинулось в античності перш за все як ораторське мистецтво юристів і політиків, а також як школа літературної майстерності, а в Середньовіччя було поставлене на службу християнству як мистецтво проповіді і теологічного диспуту. Петрарка, засвоївши всі тонкощі риторики зі студіювання античних авторів (Цицерон, Овідій), а також – навчаючись на юриста, застосував засоби цієї науки до змалювання почуттів. Американський експерт з культури Ренесансу Чарлз Трінкаус, пояснюючи цей феномен, для точності вдається до фізіологічної термінології: «Ренесансний гуманізм зусиллями і під впливом Петрарки показав значення поезії та риторики як ефекторів5 інтимного зв’язку між раціональним мисленням і емоціями, думкою і дією, інтелектом і волею»6.

На жаль, тут не маємо нагоди детально обговорювати «Канцоньєре», але навіть структура збірки як така свідчить про її риторичну довершеність: 366 сонетів, канцон, секстин, балад і мадригалів згруповані навколо п’ятнадцяти ключових7. Всі численні переставляння віршів місцями, додавання нових завжди здійснювались автором у цьому непорушному ланцюжку з п’ятнадцяти творів, що визначають різні октави почуття з їх тонами, напівтонами, нюансами, обертонами. Кохання одного чоловіка до однієї жінки постає у всій неохватності, змальоване куртуазно, витончено, алегорично, довірливо, просто, розкрите через чутливість, побожність, психологізм, філософію, сповнене щастя, мрійливості, болю, каяття, страху… І все це, за висловом Яна Парандовського, «перша сторінка роману, якого ніхто вже ніколи не напише». Роман той пишеться, однак, донині. Октави «Канцоньєре» перемістились у музику – єдину, здатну висловити невимовне: мадригал «Non al suo amante» був написаний Якопо да Болонья, сучасником Петрарки, ще за життя поета, і відтоді вірші «Канцоньєре» не припиняли надихати композиторів Відродження – Палестріну, Чіпріано де Роре, Тромбончіно, Луку Маренцо і Клаудіо Монтеверді – і пізніших часів (варто згадати, принаймні, романтиків – пісні Шуберта і фортепіанні твори Ференца Ліста на сонети Петрарки), включаючи експресіоніста Шенберґа.

Впродовж сторіч наймогутніші літературні напрями європейської літератури – гуманізм, романтизм, поезія нового часу знову й знову відкривали для себе Петрарку. Тема надто вагома, щоб намагатись бодай побіжно тут її розкрити. Обмовмося тільки, що йдеться, майже винятково, про Петраркову «Канцоньєре». І якщо в слов’янську та східноєвропейську, а зокрема й українську культуру ім’я Петрарки прийшло відносно пізно (в українській традиції, якщо не брати до уваги окремі рядки, цитовані на зламі XVI—XVII сторіч таємничим Кліриком Острозьким чи то Мелетієм Смотрицьким, перші поодинокі переклади з Петрарки датують другою половиною ХІХ ст.), то, слід зазначити, прийшло вже з усталеним уявленням про вторинність (читай – незначущість) усього, створеного поетом поза «Канцоньєре».

Тим часом таке ставлення до латиномовної спадщини Петрарки на сьогодні, схоже, безнадійно застаріло. Спадщина ця неосяжна (заснована у 1904 році законом № 365 Італійської держави Комісія з видання творів Петрарки активної діяльності відтоді не припиняла, і сьогодні, по 110 роках плідної роботи, з поставленими перед нею завданнями ще не впоралась) і, з усією очевидністю, належно не була оцінена ні сучасниками, ні нащадками, включаючи найвідданіших послідовників поета, «петраркістів». Розвиток національних літератур у добу Відродження остаточно обмежив роль латини суто науковою цариною раніше, ніж хтось зумів знайти в історії європейської культури гідне місце для Петраркових еклог чи незавершеної поеми «Африка», в якій автор, поєднуючи ліричну лінію з епічним відтворенням історичних подій, вдався до стилістичних методів, зрозуміліших у наші часи, але неприйнятних для ближчих послідовників «отця гуманізму». Виняткова за своєю цілістю, грандіозна особистість Петрарки розкололась на уламки, і наступні епохи, окремі культурні течії обирали для себе той чи інший фрагмент здебільшого… з «Канцоньєре». Як на те, автор новітньої версії італійського перекладу «Африки», професор Вінченцо Ферра, зазначає, що в цій поемі «заховані тисячі сонетів, які ангажований любов’ю до Петрарки читач мав би видобути на світ Божий»8.

Саме інтерес до особистості автора «Канцоньєре» пробудив інтерес до його так званих автобіографічних творів, серед яких, перш за все, послання «До нащадків» (Posteritati). Перша редакція цього своєрідного документа була написана, ймовірно, близько 1350 року, одного з так званих Ювілейних років, найліпших для паломництва в Рим, яке Петрарка здійснив, принагідно, вперше в житті, зазирнувши у Флоренцію на запрошення Джованні Боккаччо. Вони вперше зустрічаються особисто, але Боккаччо вже написав за три роки до того Vita Petracchi – «Книжку про життя і звичаї Франческо Петрарки», свого кумира. Той нині підбиває підсумки свого життя: пише листи безсмертним – Вергілію, Титу Лівію; складає збірку вибраного зі свого листування, за зразком «Листів Цицерона». Можливо, до написання Posteritati його надихнула також робота над «Книгою про славетних» (De Viris Illustribus). Уже в перших рядках Posteritati знаходимо алюзію до «Життя дванадцяти цезарів» Светонія: був я, заявляє Петрарка, «походження ні надто високого, ні низького, але – як Август про себе сказав, – з родини стародавнього кореня».

Беручись до обговорення автобіографічних творів Франческо Петрарки, до портрета автора маємо додати не надто помітну, але надзвичайно важливу рису – іронічну усмішку, що, можливо, ховається в кутиках вуст або грає іскорками в очах. Це особлива іронія, якої тривалий час не траплялось у літературі до Петрарки і яка на тривалий час зникла після нього. Натомість вона чимало може пояснити в особистості Франческо Петрарки. Здебільшого прихована, але невідступна, хоч би на що спрямована, вона завжди пропущена через власну особистість. Це завжди, більшою чи меншою мірою, самоіронія. Тому, коли Петрарка зізнається у посланні «До нащадків», що брався до виконання розмаїтих місій здебільшого заради самих подорожей і з бажання побачити нові краї, його слова не слід сприймати буквально, хоча любов до подорожей справді невід’ємна риса його вдачі. Але за удавано наївним зізнанням ховається гірка іронія. Адже численні місії, що бере на себе Франческо Петрарка, зазвичай закінчуються невдачею. Як, зокрема, й головна його політична ідея – сприяти поверненню папи в Рим, на здійснення якої поклав стільки зусиль і якій навіть у коротенькому посланні присвячує окремий пасаж. Розчарувавшись у папі, він згодом звернеться до імператора Священної Римської імперії Карла IV, і той прийде в Італію на заклик поета, вінчається в Мілані і в Римі і піде геть у своїх імператорських справах, квапливо залишивши італійську глушину, а Петрарка відсилатиме йому наздогін гнівні інвективи. Щоправда, похід Карла в Італію в посланні «До нащадків» не згадується, як і чимало фактів з більш раннього періоду 1343—1348 років. Але наприкінці побіжно згадуються обставини з початку 1370-х. За деякими даними, Петрарка планував включити Posteritati у так звані «Старечі» послання (Seniles) окремою і останньою, XVIII книгою, що дозволяє деяким дослідникам дивитись на звернення «До нащадків» як на своєрідний заповіт прийдешнім поколінням. Але не виключено, що сучасне покоління упізнає в цьому творі славетного мужа деякі риси отих CV9, які ми складаємо у розрахунку на потенційного роботодавця і в яких, змальовуючи факти своєї біографії і свої особисті риси й особистий досвід, робимо це так, щоб читач зрозумів, до якого ідеалу ми завжди прагнули і на що чекаємо з його боку. Мармуровий Петрарка спускається з п’єдесталу й опиняється серед нас, таким собі Франческо, обдарованим європейцем, що вже чогось досяг, але, попри кризу середнього віку, не припиняє шукати свого місця в житті, хоче справити краще враження на спільноту, але найперше – на себе самого.

Можливо, нас іноді віддаляє від нього ілюзія, нібито він жив у світі, геть відмінному від нашого, і перед ним стояли проблеми, що згодом, упродовж сторіч, були вирішені людством (можливо, навіть завдяки поширенню гуманізму?). Натомість і прихід до влади авантюриста і демагога на хвилі народного гніву і стихійного бажання суспільних перемін, і криваве протистояння двох братніх народів за панування на Кримському узбережжі – хіба не нагальні загрози нашого часу? Тільки конкретизація обставин переносить їх у часи Петрарки: в першому випадку це римське повстання Нікколо (Кола) ді Рієнцо, який сам надихався ідеями Петрарки, і якого Петрарка гаряче підтримав, і в якому дуже скоро розчарувався; а в другому – це чорноморська суперечка Генуї та Венеції, у спробах залагодження якої діяльно, хоча й безуспішно, брав участь Франческо Петрарка.

Інший твір, що відносять до автобіографічних, «Таємницю», він написав у період духовної кризи. Обставини неспокійного життя лауреата (у випадку Петрарки можемо вживати слово у його первинному розумінні) повсякчас запалювали його новими сподіваннями, щоразу приводячи до чергових розчарувань. 1343 року у нього народжується ще одна позашлюбна дитина – донька Франческа; брат Ґерардо постригається в ченці; помирає його вельможний друг – король-інтелектуал Роберт, і Петрарка вирушає в Неаполь з папською місією, як зазвичай – без бажаного результату. У якийсь день того року він пише сім покаянних псалмів. Він відчуває, що життя його дійшло до поворотного пункту. Але наближення цього періоду він відчував іще давно. Іще 1336‐го, під час сходження на Мон-Ванту.

Тодішній свій стан, оте осяяння, що нині називають англійським словом insight, а латиною називали – revelatio, поет змалював з типовим для нього поєднанням алегоричності й естетизму, з краплиною містицизму і не без самоіронії, розповівши в одному з послань «До родини» (Familiares V 1) про свій, спільно з братом Ґерардо, похід на верхівку гори Ванту. В розповіді знаходимо кілька подробиць, для автора символічних, судячи з того, що до цих образів він вдавався згодом знову і знову. Діставшись роздоріжжя на шляху до вершини, вони з братом обирають різні стежки: Ґерардо – пряму й прямовисну, Франческо – зручнішу, положисту. Петрарка часто у своїх творах говорить про життя як про шлях, стежку, а про життєвий вибір як про роздоріжжя; тож зазначмо, що Ґерардо згодом став ченцем, обравши таким чином пряміший шлях до спасіння душі. Скоро Франческо переконується, що легший шлях не завжди ліпший – його спадиста стежка петляє, забираючи сили і час: «неможливо […] зійти на вершину, спускаючись». Тому Ґерардо опиняється на місці призначення раніше. З найнеобхіднішого Франческо прихопив із собою в похід «Сповідь» Блаженного Августина. Милуючись з вершини на Альпи, Італію та Прованс, він замислюється про швидкоплинність життя і тягар гріхів і розгортає навмання «Сповідь». «Люди йдуть споглядати височину гір, глибини океану, хвилі морів, простори річок і круговорот зірок, але на себе самих погляду не звертають», – прочитав він («Сповідь» Х 10, 15). Після чого обернув свій зір всередину себе10.

Згодом, знову перечитавши «Сповідь» (хтозна вкотре), напевне, у згаданому 1343-му, Петрарка складає уявний діалог свій з Августином, у присутності мовчазної Істини, на тему байдужості до мирського (De contemptu mundi). Він називає цей твір своєю таємною книжечкою, не призначеною для стороннього ока. Якщо дата справедлива, то був драматичний щоденник духовної кризи. Але з повного, відомого нині тексту ми можемо зробити висновок, що він редагувався наприкінці 1340-х (смерть Лаури) і, ймовірно, у 1350-ті роки. Про свою обізнаність з текстом згадували за життя Петрарки Джованні Боккаччо, Франческо Неллі і Барбато да Сульмона, але опублікований діалог був лише посмертно, що дозволяє деяким дослідникам дивитись на «Таємницю» як на духовний заповіт Петрарки. В деяких перекладах твір видавався як «Сповідь». У ньому читач нового часу (треба думати, певною мірою неочікувано) відкрив для себе найвищого ґатунку психологізм і винятковий зразок психоаналізу на матеріалі пізнього Середньовіччя. Повна назва De secreto conflictu curarum mearum частіше перекладалась дослівно, як «Про потаємне протиборство моїх турбот», але саме байдужість до мирського, «contemptu mundi» (з основної назви діалогу), є способом зцілення, який пропонує Франческо Блаженний Августин.

Форма діалогу, взагалі освячена античною традицією, – до неї вдавались Платон і Арістотель, – викликає законні асоціації з улюбленим автором Петрарки, Цицероном, надто що впродовж трьох днів розмови і Августин і Франческо щедро цитують славетного римлянина. Але уважне порівняння «Таємниці» з діалогом «Про старість» і «Тускуланськими бесідами» розкриває всю оригінальність задуму «Таємниці» і новизну здійсненого. У Цицерона діалог спрямований на читача і, по суті, є формою монологу чи промови, рушіями якої стають репліки, потрібні як привід для висування нових аргументів, переходу до чергового аспекту. У Петрарки діалог – часто сократівський за способом – не передбачає іншого слухача, крім Істини, іншого читача, крім Петрарки («ти, книжечко моя, уникай людського тлуму і, вірна імені своєму, задовольняйся моїм товариством, бо назвав я тебе Таємницею»). У Цицерона ролі учасників діалогу сталі, раз назавжди розподілені (зайве уточнювати, у Платона теж) – це учитель і учень/учні або п’ятеро друзів, як у «Тускуланських бесідах». Що маємо у «Таємниці»? Блаженний Августин, поява якого змушує Франческо зашарітись від збентеження, бере на себе роль не так вчителя, наставника, як старшого, більш досвідченого товариша. У перший день, коли Августин переконує Франческо в необхідності медитації і зосереджених роздумів про неминучість смерті, той підігрує Блаженному, слухняно подаючи наївні учнівські репліки, посилаючись на брак кмітливості. Однак скоро ми усвідомлюємо, що постать самого Августина представлена у розвитку. Не можна сказати, що він геть не відповідає нашим уявленням про Августина історичного, але його прихильність до стоїцизму нагадує радше Августина раннього періоду, яким знаємо його з творів «Про порядок» чи «Про блаженне життя», ніж Августина «Сповіді». І першим відзначає це Франческо: «Ти хочеш нагадати мені про стоїчні приписи, що суперечать загальнопоширеним уявленням і стоять ближче до ідеалу, ніж до практики». Зрештою, Августин сам пропонує йому відкинути схиляння перед авторитетом і дає карт-бланш Франческо, який «з трепетом» вступає у дискусію. Суперечка триває в цьому ключі, аж доки Франческо ідентифікує себе з Августином, обираючи смоківницю духовного осяяння Августинової «Сповіді» замість лавра своєї слави. Відтак починається спільна робота із самоаналізу, спрямована на зцілення від внутрішнього конфлікту, впродовж якої обидва учасники діалогу навперейми цитують Вергілія, Цицерона, Сенеку і самого Петрарку. Можливо, в наступних двох днях дебатів Августин – це Петрарка, яким він бачить себе у майбутньому, за умови зцілення, а Франческо – це лауреат Петрарка ще до того, як Істина застукала його вночі, в годину розпачу, але головним персонажем «Таємниці» є оновлений античний діалог; і відколи Петрарка його розпочав, діалог цей триватиме вічно. «Я людина двох світів, що дивиться одночасно назад і вперед», – зізнався Петрарка у передньому слові до свого «Життя славетних мужів». Канадська теолог М. О’Рурк Бойл, переводячи цю думку в контекст духовних творів Петрарки, зазначає, що «благочестя середньовічного поета може бути щирим, але благочестя ренесансного поета іронічне. Якщо Петрарка опиняється в непевній позиції між цими двома культурами, як дволикий Янус, то благочестя його має бути підозрілим: двозначним чи, принаймні, двоїстим»11. Але суперечка між стоїцизмом і середньовічним християнством, між Арістотелевим дуалізмом і тринітаризмом Августина, яку бачать між рядками «Таємниці» теологи, не заступає нам універсальнішого діалогу.

Заручники лінеарного уявлення про час, маючи позаду минуле, а попереду майбутнє, ми схильні бачити Середньовіччя якщо не темною, то «темнішою» добою, а Відродження, звісно, добою дедалі світлішою, коли зароджується гуманізм; далі гуманізм розвивається у набагато більший гуманізм і… Яким чином тоді людство знову й знову опиняється на краю чергової духовної кризи?

«Був час, коли поети, так само, як решта їхніх сучасників, не тільки вірили у надприродне, але й знали точно його будову і могли легко його уявити. Первинна форма поезії […] це гімн поринулості в Бога. Поволі народжується припущення, що це надприродне не є лицем природи. Скажемо, що припущення це народилося з Петраркою. Від тієї миті не вважалося більше, що Бог створив природу, оскільки людина, на свій розсуд, могла її інтерпретувати. Поезія перестала бути словом Божим. Кожна річ почала прибирати, разом з людиною, свого характеру творіння, а божественне – віддалятись, знову ставши непізнаваним. Картини пам’яті поставали у світлі споглядання природи, і поезія вичерпувалась грою відблисків. Людина виявилась замкненою у своїй глибині, пам’яті», – писав засновник герметизму і неофіт Джузеппе Унґаретті12 наприкінці 1940-х, тобто за 600 років по написанні Петраркою «Таємниці».

Безперечно, духовні пошуки Франческо Петрарки відбувались на зламі двох великих епох. Але хоч би в яку добу жила людина, духовні пошуки завжди приводять її до цього «зламу», де по один бік болісне усвідомлення своєї недосконалості, по інший – надія на зцілення. На черговому зламі епох, наприкінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя, наш геніальний український вчений, далекий від релігії раціоналіст І. І. Мечников по роках духовних, філософських і природничих пошуків прийшов до висновку, що дисгармонія і обумовлене нею прагнення до гармонії спрямовують розвиток природи13, ілюструючи свою ідею вражаючим масивом природничих спостережень. Тим часом діалог, розпочатий понад 600 років тому Франческо Петраркою і проілюстрований цитатами з античних авторів, спрямовує пошуки духовної гармонії, обростаючи дедалі новими аргументами учасників, що приєднуються.

Влітку 2013 року в заснованому шведом Акселем Мунте унікальному культурному центрі Вілла Сан Мікеле на Капрі (точніше, на Анакапрі) відбулась прем’єра спектаклю «Між небом і землею», поставленого Алесандром Нордштрьомом за текстом «Таємниці» Франческо Петрарки. Режисер, що не визнає кордонів, працюючи в Швеції, Білорусії, Росії, Італії, Україні, зумів розкрити таємницю Петрарки, поєднавши у виставі середньовічну і сучасну духовність, текст діалогу із сонетами «Канцоньєре», атмосферу домірної капели між морем і небом з фортепіанною музикою. Сама Істина заговорила в його інтерпретації (забравши репліки Августина). Місцева курортна подія тодішнього літа, попри її мікроскопічність на тлі світового шоубізу, певною мірою знакова: можливо, ми вже готові збирати докупи велетенську спадщину Франческо Петрарки, припасовуючи її елементи один до одного. Можливо, тоді нам відкриється шлях до зцілення від духовних суперечностей – своєї єдиної, але тяжкої недуги, – який він шукав до самісінької смерті і який, на певному етапі свого життя, починає шукати чи не кожен з нас.

До нащадків моє послання

[1] Можливо, тобі випало про мене почути, попри малоймовірність того, щоб негучне й незрозуміле ім’я досягло віддалених місць і часів. Тож, либонь, закортить тобі дізнатися, що за чоловік я був і заради чого творились мої праці – ті, яких слава протривала до твоєї доби, або й ті, від яких сама тільки назва збереглася.

[2] Проте судження людські щодо першого різнитимуться: частенько поговір народжується не з істини, а з красного слівця; і ні хвала, ні осуд меж не знають. Був я одним з отари простих смертних, такий самий чолов’яга, як ви, походження ні надто високого, ні низького, але – як Август про себе сказав14 – з родини стародавнього кореня. Вдачу, від природи, мав я приязну і скромну настільки, наскільки спромігся уникнути причепливого впливу звичаїв.

[3] Юність мене баламутила, молодість знаджувала, старість, навпаки, виправила мене, показавши наочно правдивість істини, яку ще задовго до того вичитав у мудрих: молоді роки і любострастя – то суцільна марнота. Чи, сказати б, напоумив мене сам Творець Віку й Віковічності, який часом дозволяє смертним у нікчемній їхній гордині збитися з путі істинної, щоб, принаймні згодом, усвідомивши скоєні гріхи, вони пізнали себе.

[4] Замолоду тіло я мав не стільки кремезне, скільки вправне. А зовнішність моя не стільки відзначалася винятковою вродою, скільки приваблювала юнацькою свіжістю: чиста, ледь смаглява шкіра, живі очі, що до старості зберігали відмінну гостроту зору – аж, доволі несподівано, на сьомому десятку я таки змушений був, усупереч власному бажанню, призвичаюватись до окулярів15. Завше цілком здорове, тіло моє на старості взяли в облогу звичайні для літнього віку недуги.

[5] Багатством я завжди нехтував: не стільки з відрази до самого багатства, скільки з відрази до клопотів, його неодмінних супутників. Ані не мав я потреби в ньому, щоб тішити себе розкішними стравами, бо, харчуючись скромно і простою їжею, жив ліпше за всіх послідовників Апіція16, з їхніми вишуканими трапезами.

[6] Бенкети, як їх заведено називати і які насправді є ворожими скромності і добрим звичаям пиятиками, мене ніколи не приваблювали. Обтяжливою і марною справою видавалось мені скликати заради цього товариство, а надто ж – самому приставати на такі запрошення. Інша річ – застілля зі щирими друзями, несподіваний прихід яких завжди спричиняв мені невимовне задоволення, оскільки без співтрапезника я не дуже охоче навіть сідав до столу. Так само не любив я надмірної пишності, не тільки за її вадливість і несумісність зі смиренням, а ще й тому, що вона обтяжлива і ворожа спокою.

[7] Замолоду знемагав я від пристрасного, але єдиного і шляхетного кохання, і страждав би від нього й донині, якби жорстока, але розсудлива смерть не згасила його й без того примерхлий жар. Хотів би я сказати, буцімто чужий мені був плотський потяг, але, сказавши так, збрехав би. Натомість скажу впевнено: хоча пал юних бажань і чуттєвість мене схиляли до хоті, в душі я завжди проклинав її17.

[8] Зрештою, наближаючись до сорокалітнього віку, ще маючи в собі доволі чоловічої снаги, я не тільки цілковито відпав від соромітної цієї справи, але і від усякого спогаду про неї, так, наче я зроду й не дивився на жінок. Маючи цю обставину за одну з найщасливіших для себе, дякую Богові, що визволив мене, іще при доброму здоров’ї та при силі, від завжди ненависного мені рабського служіння. Відтак, переходжу до інших речей.

[9] Зверхність відзначав я в інших, та аж ніяк не у себе; якби в чому я був малий, судження про себе мав іще скромніше. Мій гнів, траплялося, шкодив мені самому, але ніколи іншим. Впевнено стверджую, – бо знаю, що кажу правду, – попри надзвичайну чутливість до всякої кривди, я забував особисті образи так само міцно, як пам’ятав благодіяння. Найпожадливіше прагнув я шляхетної дружби і плекав її найвірніше. Але мука старості полягає в тому, щоб повсякчас оплакувати смерть близьких18.

[10] Князі й королі обдаровували мене прихильністю, а вельможі – дружбою, гідною заздрощів. Однак від багатьох з їх числа, щиро мною шанованих, я віддалився: настільки сильною була моя природжена волелюбність, що я всіма силами уникав тих, чиє бодай саме ім’я видавалося мені супротивним свободі. Найславетніші владарі моєї доби виявляли до мене приязнь і турботу, а чому – не відаю; про це їм судити. А що деякі з них ставились до мене більш невимушено, ніж я до них, то високе становище їхнє не завдавало мені жодної докуки, а самі тільки вигоди19.

[11] Обдарований розумом радше розсудливим, ніж проникливим, я охочіше засвоював дисципліни спасенного і благого спрямування, а переважно схильний був до моральної філософії, а також до поезії, до якої з плином часу охолов, захопившись Священним Писанням, в якому знайшов приховане блаженство, раніше нехтуване мною, а поезія відтак залишилася для мене тільки засобом красномовства. Та з найбільшим завзяттям брався я до вивчення давнини, бо часи, в які випало мені жити, не до вподоби мені були, і якби не відданість моя тим, кого любив, то волів би я радше бути народженим у будь-яку іншу добу; отож, щоб забути свої часи, душею завжди тягнувся до минувшини. Через це я зачитувався творами істориків, хоча мене й бентежили розбіжності в них, що спричиняють сумніви, які я долав, керуючись більшою ймовірністю викладеного або ж більшою авторитетністю викладу як такого.

[12] Мова моя була, як стверджували, ясна і переконлива; хоч мені вона видавалася слабкою і туманною. Зрештою, у повсякденних розмовах з друзями та знайомими я ніколи не дбав про красномовство, і, по щирості, мені дивно, що кесар Август виявляв у цьому педантизм. Але в разі, коли я відчував, що суть справи, або конкретне місце, або співрозмовники потребують іншого ставлення, я докладав зусиль, щоб домогтись виразності; а чи справляв належне враження, про те судити тим, перед ким тримав слово. Також гідно прожите життя я ставив вище за красне слово, бо марною є слава, зажита самою пишномовністю.