щоб горi вiдпустити голу душу.
Без болю й скрухи рушу
В обiйми смертi передчасно,
бо сподiванням тiшусь,
що знайдуть мир i тишу
дух змучений i плоть нещасна:
душа – в блаженнiй високостi,
в могилцi серед квiтiв – костi.
Якби ж то повернулась
в розмай гордячка мила,
нехай би, озирнувшись на долину,
там поглядом ковзнула,
де в перший раз уздрiла
мене в благословенну днину;
побачила б там каменину —
надгробок мiй непишний —
i нiжно б так зiтхнула,
що стиха б сколихнулась
могилка, а вона, невтiшна,
сльозу змахне габою
i до небес обернеться з журбою.
Весняним цвiтом крони
на неi засiвали;
(менi коштовний спогад досi)
вона немов на тронi:
ii оповивали,
хмаринки цвiту, i на коси
спадали золотоволосi,
i на ii тунiку,
убравши у перлини
ii саму й долину;
сiдали пелюстки на рiку,
i тихе те кружляння,
здавалось, дихае коханням.
Я завжди твердив
у трепетi побожнiм:
Вона прийшла iз райських кущiв —
я знаю твердо.
Лик вельможний,
манери, мова, смiх живлющий
зачарували мою душу,
мене вiд гордих iстин
безжально вiдiрвали.
Що робиш тут? – мене питали.
Я тут в гаю тiнистiм
такий шукаю спокiй,
якого не знайду в обителi високiй.
Якби тобi удосталь тi оздоби,
яких собi бажаеш,
могла б ти помiж люди вийти з гаю.
Разом з братом Герардо Франческо зiйшов на верхiвку однiеi з гiр Воклюзу, Мон-Ванту («Вiтряноi гори»), що височiе на 1912 м над рiвнем моря i добре вiдома вболiвальникам «Тур де Франс» як частина маршруту престижних велоперегонiв i мiсце загибелi необачного британця Тома Симпсона. Оскiльки Петрарка детально змалював це сходження i вказав точну дату – 26 квiтня 1336 року, – воно вважаеться першим зареестрованим в iсторii, що дозволяе деяким «фанатам» шанувати Франческо Петрарку також як «отця альпiнiзму». Насправдi сам Петрарка надавав цьому сходженню iншого значення, про що мова трохи далi, оскiльки подiя ця, за деякими обставинами, пов’язана з написанням «Таемницi», саме того твору, що пропонуе читачевi дане видання.
Однак далi в життi Франческо Петрарки вiдбуваеться подiя не тiльки значима, але набагато публiчнiша за все, що траплялося з ним досi: дiйство, що розтяглося, в цiлому, на кiлька тижнiв: увiнчання Петрарки в Римi навеснi 1341 року золотим лавровим вiнком як короля поетiв. Звiсна рiч, цей епiзод не обминае жодна бiографiя поета, та й сам вiн не пропускав нагоди прямо i непрямо про нього згадати. Разом з тим, вiдшукати якiсь конкретнi подробицi практично неможливо, внаслiдок чого доволi поширена думка, буцiмто вся iсторiя з увiнчанням чи то вигадана, чи то дуже перебiльшена. Насправдi пiдстав сумнiватися в самому фактi «коронування» немае, але загадок навколо нього чимало. Рiч у тiм, що традицiя увiнчання лавром, пов’язана з культом Аполлона, покровителя мистецтв, захирiла ще за кiлька сторiч до народження Франческо Петрарки i вiдновилася, фактично, тiльки для нього, тут-таки знову згаснувши (Данте свого часу у Болоньi вiд такоi честi вiдмовився). Хто був автором iдеi такого вшанування, точно невiдомо: зi свiдчень самого Петрарки можна зрозумiти, начебто звiстка про церемонiю заскочила його зненацька… Причому йому було запропоновано коронуватись на вибiр – у Римi чи Парижi. Що вибрав поет? Вiн поiхав у Неаполь до короля Роберта, званого Мудрим, по дружню пораду… i той запропонував йому вiдбути церемонiю в Неаполi. Петрарка ввiчливо вiдмовився i, прийнявши вiд монарха у подарунок пiдбиту горностаем багряницю (символ королiвськоi шляхетностi), вирушив у Рим.
Нам сьогоднi видаеться законним i обгрунтованим найвище вшанування легендарного автора «Канцоньере», взiрця поетичноi майстерностi на всi часи. Але в 1340 роцi збiрки ще не iснувало (принаймнi, в репрезентативному виглядi). Бiльше того, лiтературознавцi й бiографи охоче цитують слова поета, який називав «дрiбничкою» своi поезii iталiйською, на противагу своiм же творам, написаним латиною. Наскiльки щирою була така оцiнка, ми ще побачимо, але вона пiдтверджуе, що не любовна лiрика iталiйською стала пiдставою до римського вшанування. Тодi латинська творчiсть? Грандiозна поема «Африка» ще тiльки писалась, замислювались духовно-фiлософськi трактати. Вiршованi послання? Так. Але як для номiнацii на лаври? Нi. Енциклопедичного характеру книга про славетних римлян De Viris Illustribus теж iще не завершена. То що ж тодi?
На той час Петрарка вже зажив неабиякоi слави як знавець i дослiдник античноi лiтератури. Його зусиллями в европейську культуру було повернено загубленi твори i забутi iмена, а з тими творами та iменами – втраченi iдеi, вчення, знання. Вiн започатковуе iнтерес до Платона, вiн знаходить i коментуе рукописи, що перебували поза науковим обiгом упродовж багатьох сторiч (щоб не заглиблюватись у ситуацiю з монастирськими бiблiотеками, пригадаймо сюжет з книгою в романi «Ім’я Рози» Умберто Еко), вiн аналiзуе стилiстику мови великих римлян, Цицерона, Вергiлiя, чого, як видаеться, не робив до того нiхто. Вiн вiдроджуе «лiтературнiсть», стилiстичне багатство вжитковоi писемноi латини (поезiю вагантiв, за визначенням – усну, тут не займаемо). Але, знов-таки, це заслуги, що потребують певного часу на осмислення iх суспiльством. Однак, за браком лiпшоi версii, зупинiмось на тому, що Паризький унiверситет, ймовiрно, прагнув ушанувати обдарованого тоскан ця як перспективного, мiжнародного класу експерта з античностi (та найбiльше за нього клопотався декан богословського факультету Роберто дей Бардi). Що ж до Папськоi курii, з iнiцiативи якоi, зрештою, було увiнчано його на Капiтолiйському пагорбi в Римi, тут Франческо добре знали особисто як людину обдаровану (не в останню чергу завдяки Колонна). Останнiй штрих до розв’язання загадки коронування Петрарки на короля поетiв читач знайде у посланнi «До нащадкiв», де Франческо сам змальовуе свiй вiзит до короля Роберта, який по кiлькох днях спiлкування з гостем i собi заповзявся вiнчати його золотим лавром. Думаю, портрет славетного поета ми маемо доповнити надзвичайно iстотною рисою, що ii складно передати на полотнi чи в мармурi, та яку можна, як у нашому випадку, вивести з фактiв бiографii. В нашi днi цю рису зазвичай визначають чудернацьким, але, за аналогiею, добре всiм зрозумiлим словом «харизма». Напевне, Петрарка посiдав цю рiдкiсну властивiсть зачаровувати в особистому спiлкуваннi.
Якби Франческо Петрарка був нашим сучасником, наважусь стверджувати, вiн би зробився заповзятим користувачем Інтернету. Берусь навiть припустити, що вiн вiддав би перевагу сервiсу Livejournal. Власне, у подiбному форматi вiн виявив себе сповна, залишивши нам багатющий «живий журнал» Петрарки на латинi, у виглядi незчисленних прозових i поетичних послань – друзям, рiдним, улюбленим античним авторам; iнвектив – проти лiкарiв, проти французьких прелатiв, проти «дурних аверроiстiв»; збiрки анекдотiв; власних промов. Тут навiть путiвник Itinerarium Syriacum, що змальовуе шлях вiд Генуi до Палестини, iз зазначенням визначних мiсць, радше туристичного, нiж паломницького характеру. Разом з вiдповiдними листами адресатiв, весь цей масив утворюе унiкальний «блог» Петрарки. Нехай пробачае читач лексику високотехнологiчноi доби, але, можливо, у такий спосiб нам легше буде правильно оцiнити характер цiеi спадщини. Рiч у тiм, що головним персонажем ii виступае сам автор, Франческо Петрарка, з його уподобаннями, клопотами, тривогами, захопленнями, проблемами, страхами, радощами, з його честолюбством, амбiцiями, комплексами… Так, так, з усiм цим i не тiльки. Чимало дослiдникiв цiеi спадщини, враженi таким «самомилуванням», по-перше, вiдзначали жахливий «егоiзм» автора, а по-друге – кричущу невiдповiднiсть особистостi, що поставала з приватного листування, тiй особистостi, якою поставав Петрарка в лiрицi i в «публiчних» творах. Думаеться, нам, у XXI сторiччi, з нашим веб-досвiдом, зрозумiлiше прагнення зiбрати пул друзiв, яким дозволяеться доступ до iнтимнiших сторiн особистого життя; нам також зрозумiлiше, що iнтерес до iнших може здiйснюватись через iнтерес до себе.
Ми знаемо, що гуманiзм, «отцем» якого канонiчно вважаеться Петрарка, – це iнтерес до людини, людськоi iндивiдуальностi. Та до якоi «людини»? Якщо Петрарка не перший, хто у ХІV сторiччi зазирнув глибоко у свою душу, вiн перший, хто детально розповiв про все, що вiн там побачив, подiлився усiм, що пережив, дослiджуючи себе. Двiстi рокiв мине пiсля Петрарки, доки iнтерес до людини пiдштовхне Андреаса Везалiя зробити розтин людського тiла, таемно роздобутого вночi на кладовищi. В результатi, анатом виправив понад двiстi помилок в уявленнi про будову тiла, що спиралось на працi визнаного на той час античного автора Галена. А як щодо духовноi будови людини? Чи виправлено хоч одну помилку в уявленнi про душу, вiдколи Франческо Петрарка зробив перший розтин людськоi душi – своеi власноi? В усякому разi, ця робота вiдтодi не припинялась. Через сто рокiв по тому, у XV сторiччi, блискучий поет, волоцюга i фiлософ Франсуа Вiйон повторював рефреном в однiй зi своiх балад (Ballade des menus propos): Je connais tout, fors que moi m?me[4 - Я знаю все, за винятком себе самого (старофр.).]. І сьогоднi, видаеться, будь-хто з нас може повторити за ним слова (що переклав украiнською Леонiд Первомайський):
Я знаю сну й пробудження хвилину,
Я знаю Рим i як вiн всiх скубе,
Я знаю i гуситську всю провину,
Я знаю все й не знаю лиш себе.
Задля справедливостi варто зазначити, що, попри славнозвiсний «егоцентризм» Петрарки, в його епiстолярнiй спадщинi мiститься чимало неоцiненноi iсторичноi iнформацii – треба тiльки придивитись. Його лист з Венецii до давнього друга, архiепископа Генуi Гвiдо Сетте, написаний 1367 року, е унiкальним iсторичним свiдченням про трагiчнi подii i голод у Золотiй Ордi у 60-тi роки XIV ст., документом, на який посилаються тюркологи – навiть тi з них, хто, може, не знайомий з лiрикою Петрарки (в такому разi, ми iм радимо почитати). Взагалi, обсяг написаного такий великий, а коло спiлкування настiльки широке, що творча спадщина Петрарки в цiлому дае уявлення i про добу, i про його сучасникiв. Бiографи видатного майстра Сiмоне Мартiнi саме за двома сонетами Петрарки, написаними у листопадi 1336 року, датують прибуття художника в Авiньйон навеснi того року. Сiмоне Мартiнi на замовлення молодшого друга зробив iлюстрацiю до його улюбленого списку Вергiлiя i портрет монни Лаури. Портрет не зберiгся, але ми знаемо напевне, що вiн був виконаний i що замовник залишився задоволеним, присвятивши майстровi та його роботi згаданi два сонети (77 i 78-й). Хоча, як можна здогадатися, основна тема обох сонетiв – кохання поета до Лаури, адже, за лiченими винятками (серед яких, втiм, такi шедеври, як «Моя Італiе»), уся збiрка «Канцоньере» присвячена цiй темi.
Тут ми наштовхуемось на чергову загадку в бiографii i в особистостi Петрарки. Як уже згадувалось, Петрарка сподiвався здобути вiчну славу своiми латинськими творами, зокрема епiчною «Африкою», а канцони та сонети, написанi «народною» (тобто iталiйською), мав нiбито за iграшку. Цiкаво, що таку оцiнку, неодноразово, хоча й побiжно повторену автором, заведено брати за чисту монету. Тут варто уточнити, що традицiйний переклад застосованого до «Канцоньере» самим Петраркою вислову «Rerum vulgarium fragmenta» як «вiршi народною мовою», що свого часу перекочував в украiнське лiтературознавство з радянського, хоч i не е хибним, однак аж нiяк не точний. (Недарма росiйський перекладач Олексiй Бердников пiдшукав для свого перекладу «Канцоньере» поетичнiший вiдповiдник – «Осколки на просторечии».) Насправдi vulgaris можна перекласти, як «народний» у значеннi радше «простонародний», на противагу iншому латинському прикметнику popularis, власне «народний». Петрарка, з типовою для нього самоiронiею, вживае «Rerum vulgarium fragmenta», щоб вiдмежувати свою лiрику, суто свiтську поезiю, вiд «серйозних» творiв, якi писались на той час винятково латиною – единою мовою освiченоi Європи. Народною мова Canzoniere постае вже в уявi сучасних фiлологiв. У ХІV ст. iталiйська поетична мова, в основi якоi iстотно облагороджений тосканський дiалект i новаторськi знахiдки творцiв Dolce stil nuovo, зрозумiла тiльки певному колу iнтелектуалiв, цiнителiв поезii, бiльшою мiрою в межах Пiвнiчноi та Центральноi Італii. Простий люд Тоскани теж нiяк не мiг сприймати цю рафiновану мову як «народну», а поза межами областi вона взагалi була чужоземною. Але ця мова – зокрема зусиллями Гвiдо Кавалькантi, Чекко Анджольерi, Данте Алiг’ерi – вже виробила досконалi засоби поеднання живих почуттiв з високою духовнiстю i самоаналiзом. Петрарка, виливаючи своi почуття у кiлькох сотнях лiричних вiршiв, доводить iх форму, символiку i силу емоцiйного впливу до найвищого ступеня. Роками опрацьовуючи збiрку, ретельно продумуючи порядок розташування поезiй, редагуючи, вдосконалюючи, вiн, зрештою, представляе цю довершену титанiчну i, безперечно, елiтарну працю як «Окремi вiршi простою мовою».
Значення «Канцоньере» в iсторii нацiональноi мови Італii безперечне. Але нам, неiталiйцям, можливо, помiтнiший iнший аспект цього шедевра. І ключове слово в його визначеннi – риторика. Мистецтво висловлення думки з усiма необхiдними нюансами розвинулось в античностi перш за все як ораторське мистецтво юристiв i полiтикiв, а також як школа лiтературноi майстерностi, а в Середньовiччя було поставлене на службу християнству як мистецтво проповiдi i теологiчного диспуту. Петрарка, засвоiвши всi тонкощi риторики зi студiювання античних авторiв (Цицерон, Овiдiй), а також – навчаючись на юриста, застосував засоби цiеi науки до змалювання почуттiв. Американський експерт з культури Ренесансу Чарлз Трiнкаус, пояснюючи цей феномен, для точностi вдаеться до фiзiологiчноi термiнологii: «Ренесансний гуманiзм зусиллями i пiд впливом Петрарки показав значення поезii та риторики як ефекторiв[5 - Ефектор (у фiзiологii) – кiнцевий елемент рефлекторноi дуги, тобто мiсце здiйснення рефлексу.] iнтимного зв’язку мiж рацiональним мисленням i емоцiями, думкою i дiею, iнтелектом i волею»[6 - Charles Edward Trinkaus, The Poet as Philosopher: Petrarch and the Formation of Renaissance Consciousness. September 10th 1979 by Yale University Press.].
На жаль, тут не маемо нагоди детально обговорювати «Канцоньере», але навiть структура збiрки як така свiдчить про ii риторичну довершенiсть: 366 сонетiв, канцон, секстин, балад i мадригалiв згрупованi навколо п’ятнадцяти ключових[7 - 30, 50, 62, 79, 101, 107, 118, 122, 145, 212, 221, 266, 271, 278, 364. Цiкаве дослiдження з цього питання – The Anniversary Poems in Petrarch’s Canzoniere автора Dennis Dutschke у часописi Italica Vol. 58, № 2 (лiто 1981), pp. 83—101.]. Всi численнi переставляння вiршiв мiсцями, додавання нових завжди здiйснювались автором у цьому непорушному ланцюжку з п’ятнадцяти творiв, що визначають рiзнi октави почуття з iх тонами, напiвтонами, нюансами, обертонами. Кохання одного чоловiка до однiеi жiнки постае у всiй неохватностi, змальоване куртуазно, витончено, алегорично, довiрливо, просто, розкрите через чутливiсть, побожнiсть, психологiзм, фiлософiю, сповнене щастя, мрiйливостi, болю, каяття, страху… І все це, за висловом Яна Парандовського, «перша сторiнка роману, якого нiхто вже нiколи не напише». Роман той пишеться, однак, донинi. Октави «Канцоньере» перемiстились у музику – едину, здатну висловити невимовне: мадригал «Non al suo amante» був написаний Якопо да Болонья, сучасником Петрарки, ще за життя поета, i вiдтодi вiршi «Канцоньере» не припиняли надихати композиторiв Вiдродження – Палестрiну, Чiпрiано де Роре, Тромбончiно, Луку Маренцо i Клаудiо Монтевердi – i пiзнiших часiв (варто згадати, принаймнi, романтикiв – пiснi Шуберта i фортепiаннi твори Ференца Лiста на сонети Петрарки), включаючи експресiонiста Шенберга.
Впродовж сторiч наймогутнiшi лiтературнi напрями европейськоi лiтератури – гуманiзм, романтизм, поезiя нового часу знову й знову вiдкривали для себе Петрарку. Тема надто вагома, щоб намагатись бодай побiжно тут ii розкрити. Обмовмося тiльки, що йдеться, майже винятково, про Петраркову «Канцоньере». І якщо в слов’янську та схiдноевропейську, а зокрема й украiнську культуру iм’я Петрарки прийшло вiдносно пiзно (в украiнськiй традицii, якщо не брати до уваги окремi рядки, цитованi на зламi XVI—XVII сторiч таемничим Клiриком Острозьким чи то Мелетiем Смотрицьким, першi поодинокi переклади з Петрарки датують другою половиною ХІХ ст.), то, слiд зазначити, прийшло вже з усталеним уявленням про вториннiсть (читай – незначущiсть) усього, створеного поетом поза «Канцоньере».
Тим часом таке ставлення до латиномовноi спадщини Петрарки на сьогоднi, схоже, безнадiйно застарiло. Спадщина ця неосяжна (заснована у 1904 роцi законом № 365 Італiйськоi держави Комiсiя з видання творiв Петрарки активноi дiяльностi вiдтодi не припиняла, i сьогоднi, по 110 роках плiдноi роботи, з поставленими перед нею завданнями ще не впоралась) i, з усiею очевиднiстю, належно не була оцiнена нi сучасниками, нi нащадками, включаючи найвiдданiших послiдовникiв поета, «петраркiстiв». Розвиток нацiональних лiтератур у добу Вiдродження остаточно обмежив роль латини суто науковою цариною ранiше, нiж хтось зумiв знайти в iсторii европейськоi культури гiдне мiсце для Петраркових еклог чи незавершеноi поеми «Африка», в якiй автор, поеднуючи лiричну лiнiю з епiчним вiдтворенням iсторичних подiй, вдався до стилiстичних методiв, зрозумiлiших у нашi часи, але неприйнятних для ближчих послiдовникiв «отця гуманiзму». Виняткова за своею цiлiстю, грандiозна особистiсть Петрарки розкололась на уламки, i наступнi епохи, окремi культурнi течii обирали для себе той чи iнший фрагмент здебiльшого… з «Канцоньере». Як на те, автор новiтньоi версii iталiйського перекладу «Африки», професор Вiнченцо Ферра, зазначае, що в цiй поемi «захованi тисячi сонетiв, якi ангажований любов’ю до Петрарки читач мав би видобути на свiт Божий»[8 - Ferra Vincenzo. Interpretare e tradurre l’Africa di Petrerca (на http://www.provincia.padova.it).].
Саме iнтерес до особистостi автора «Канцоньере» пробудив iнтерес до його так званих автобiографiчних творiв, серед яких, перш за все, послання «До нащадкiв» (Posteritati). Перша редакцiя цього своерiдного документа була написана, ймовiрно, близько 1350 року, одного з так званих Ювiлейних рокiв, найлiпших для паломництва в Рим, яке Петрарка здiйснив, принагiдно, вперше в життi, зазирнувши у Флоренцiю на запрошення Джованнi Боккаччо. Вони вперше зустрiчаються особисто, але Боккаччо вже написав за три роки до того Vita Petracchi – «Книжку про життя i звичаi Франческо Петрарки», свого кумира. Той нинi пiдбивае пiдсумки свого життя: пише листи безсмертним – Вергiлiю, Титу Лiвiю; складае збiрку вибраного зi свого листування, за зразком «Листiв Цицерона». Можливо, до написання Posteritati його надихнула також робота над «Книгою про славетних» (De Viris Illustribus). Уже в перших рядках Posteritati знаходимо алюзiю до «Життя дванадцяти цезарiв» Светонiя: був я, заявляе Петрарка, «походження нi надто високого, нi низького, але – як Август про себе сказав, – з родини стародавнього кореня».
Беручись до обговорення автобiографiчних творiв Франческо Петрарки, до портрета автора маемо додати не надто помiтну, але надзвичайно важливу рису – iронiчну усмiшку, що, можливо, ховаеться в кутиках вуст або грае iскорками в очах. Це особлива iронiя, якоi тривалий час не траплялось у лiтературi до Петрарки i яка на тривалий час зникла пiсля нього. Натомiсть вона чимало може пояснити в особистостi Франческо Петрарки. Здебiльшого прихована, але невiдступна, хоч би на що спрямована, вона завжди пропущена через власну особистiсть. Це завжди, бiльшою чи меншою мiрою, самоiронiя. Тому, коли Петрарка зiзнаеться у посланнi «До нащадкiв», що брався до виконання розмаiтих мiсiй здебiльшого заради самих подорожей i з бажання побачити новi краi, його слова не слiд сприймати буквально, хоча любов до подорожей справдi невiд’емна риса його вдачi. Але за удавано наiвним зiзнанням ховаеться гiрка iронiя. Адже численнi мiсii, що бере на себе Франческо Петрарка, зазвичай закiнчуються невдачею. Як, зокрема, й головна його полiтична iдея – сприяти поверненню папи в Рим, на здiйснення якоi поклав стiльки зусиль i якiй навiть у коротенькому посланнi присвячуе окремий пасаж. Розчарувавшись у папi, вiн згодом звернеться до iмператора Священноi Римськоi iмперii Карла IV, i той прийде в Італiю на заклик поета, вiнчаеться в Мiланi i в Римi i пiде геть у своiх iмператорських справах, квапливо залишивши iталiйську глушину, а Петрарка вiдсилатиме йому наздогiн гнiвнi iнвективи. Щоправда, похiд Карла в Італiю в посланнi «До нащадкiв» не згадуеться, як i чимало фактiв з бiльш раннього перiоду 1343—1348 рокiв. Але наприкiнцi побiжно згадуються обставини з початку 1370-х. За деякими даними, Петрарка планував включити Posteritati у так званi «Старечi» послання (Seniles) окремою i останньою, XVIII книгою, що дозволяе деяким дослiдникам дивитись на звернення «До нащадкiв» як на своерiдний заповiт прийдешнiм поколiнням. Але не виключено, що сучасне поколiння упiзнае в цьому творi славетного мужа деякi риси отих CV[9 - Curriculum vitae (лат.) – резюме.], якi ми складаемо у розрахунку на потенцiйного роботодавця i в яких, змальовуючи факти своеi бiографii i своi особистi риси й особистий досвiд, робимо це так, щоб читач зрозумiв, до якого iдеалу ми завжди прагнули i на що чекаемо з його боку. Мармуровий Петрарка спускаеться з п’едесталу й опиняеться серед нас, таким собi Франческо, обдарованим европейцем, що вже чогось досяг, але, попри кризу середнього вiку, не припиняе шукати свого мiсця в життi, хоче справити краще враження на спiльноту, але найперше – на себе самого.
Можливо, нас iнодi вiддаляе вiд нього iлюзiя, нiбито вiн жив у свiтi, геть вiдмiнному вiд нашого, i перед ним стояли проблеми, що згодом, упродовж сторiч, були вирiшенi людством (можливо, навiть завдяки поширенню гуманiзму?). Натомiсть i прихiд до влади авантюриста i демагога на хвилi народного гнiву i стихiйного бажання суспiльних перемiн, i криваве протистояння двох братнiх народiв за панування на Кримському узбережжi – хiба не нагальнi загрози нашого часу? Тiльки конкретизацiя обставин переносить iх у часи Петрарки: в першому випадку це римське повстання Нiкколо (Кола) дi Рiенцо, який сам надихався iдеями Петрарки, i якого Петрарка гаряче пiдтримав, i в якому дуже скоро розчарувався; а в другому – це чорноморська суперечка Генуi та Венецii, у спробах залагодження якоi дiяльно, хоча й безуспiшно, брав участь Франческо Петрарка.
Інший твiр, що вiдносять до автобiографiчних, «Таемницю», вiн написав у перiод духовноi кризи. Обставини неспокiйного життя лауреата (у випадку Петрарки можемо вживати слово у його первинному розумiннi) повсякчас запалювали його новими сподiваннями, щоразу приводячи до чергових розчарувань. 1343 року у нього народжуеться ще одна позашлюбна дитина – донька Франческа; брат Герардо постригаеться в ченцi; помирае його вельможний друг – король-iнтелектуал Роберт, i Петрарка вирушае в Неаполь з папською мiсiею, як зазвичай – без бажаного результату. У якийсь день того року вiн пише сiм покаянних псалмiв. Вiн вiдчувае, що життя його дiйшло до поворотного пункту. Але наближення цього перiоду вiн вiдчував iще давно. Іще 1336?го, пiд час сходження на Мон-Ванту.
Тодiшнiй свiй стан, оте осяяння, що нинi називають англiйським словом insight, а латиною називали – revelatio, поет змалював з типовим для нього поеднанням алегоричностi й естетизму, з краплиною мiстицизму i не без самоiронii, розповiвши в одному з послань «До родини» (Familiares V 1) про свiй, спiльно з братом Герардо, похiд на верхiвку гори Ванту. В розповiдi знаходимо кiлька подробиць, для автора символiчних, судячи з того, що до цих образiв вiн вдавався згодом знову i знову. Дiставшись роздорiжжя на шляху до вершини, вони з братом обирають рiзнi стежки: Герардо – пряму й прямовисну, Франческо – зручнiшу, положисту. Петрарка часто у своiх творах говорить про життя як про шлях, стежку, а про життевий вибiр як про роздорiжжя; тож зазначмо, що Герардо згодом став ченцем, обравши таким чином прямiший шлях до спасiння душi. Скоро Франческо переконуеться, що легший шлях не завжди лiпший – його спадиста стежка петляе, забираючи сили i час: «неможливо […] зiйти на вершину, спускаючись». Тому Герардо опиняеться на мiсцi призначення ранiше. З найнеобхiднiшого Франческо прихопив iз собою в похiд «Сповiдь» Блаженного Августина. Милуючись з вершини на Альпи, Італiю та Прованс, вiн замислюеться про швидкоплиннiсть життя i тягар грiхiв i розгортае навмання «Сповiдь». «Люди йдуть споглядати височину гiр, глибини океану, хвилi морiв, простори рiчок i круговорот зiрок, але на себе самих погляду не звертають», – прочитав вiн («Сповiдь» Х 10, 15). Пiсля чого обернув свiй зiр всередину себе[10 - Грунтовна доповiдь на цю тему, зроблена Нiколасом Манном у Варвiкському унiверситетi, доступна в Свiтовiй мережi: Nicholas Mann, Petrarch at the crossroads (a paper given at the University of Warwick in 1992 in honour of Donald Charlton).].
Згодом, знову перечитавши «Сповiдь» (хтозна вкотре), напевне, у згаданому 1343-му, Петрарка складае уявний дiалог свiй з Августином, у присутностi мовчазноi Істини, на тему байдужостi до мирського (De contemptu mundi). Вiн називае цей твiр своею таемною книжечкою, не призначеною для стороннього ока. Якщо дата справедлива, то був драматичний щоденник духовноi кризи. Але з повного, вiдомого нинi тексту ми можемо зробити висновок, що вiн редагувався наприкiнцi 1340-х (смерть Лаури) i, ймовiрно, у 1350-тi роки. Про свою обiзнанiсть з текстом згадували за життя Петрарки Джованнi Боккаччо, Франческо Неллi i Барбато да Сульмона, але опублiкований дiалог був лише посмертно, що дозволяе деяким дослiдникам дивитись на «Таемницю» як на духовний заповiт Петрарки. В деяких перекладах твiр видавався як «Сповiдь». У ньому читач нового часу (треба думати, певною мiрою неочiкувано) вiдкрив для себе найвищого гатунку психологiзм i винятковий зразок психоаналiзу на матерiалi пiзнього Середньовiччя. Повна назва De secreto conflictu curarum mearum частiше перекладалась дослiвно, як «Про потаемне протиборство моiх турбот», але саме байдужiсть до мирського, «contemptu mundi» (з основноi назви дiалогу), е способом зцiлення, який пропонуе Франческо Блаженний Августин.
Форма дiалогу, взагалi освячена античною традицiею, – до неi вдавались Платон i Арiстотель, – викликае законнi асоцiацii з улюбленим автором Петрарки, Цицероном, надто що впродовж трьох днiв розмови i Августин i Франческо щедро цитують славетного римлянина. Але уважне порiвняння «Таемницi» з дiалогом «Про старiсть» i «Тускуланськими бесiдами» розкривае всю оригiнальнiсть задуму «Таемницi» i новизну здiйсненого. У Цицерона дiалог спрямований на читача i, по сутi, е формою монологу чи промови, рушiями якоi стають реплiки, потрiбнi як привiд для висування нових аргументiв, переходу до чергового аспекту. У Петрарки дiалог – часто сократiвський за способом – не передбачае iншого слухача, крiм Істини, iншого читача, крiм Петрарки («ти, книжечко моя, уникай людського тлуму i, вiрна iменi своему, задовольняйся моiм товариством, бо назвав я тебе Таемницею»). У Цицерона ролi учасникiв дiалогу сталi, раз назавжди розподiленi (зайве уточнювати, у Платона теж) – це учитель i учень/учнi або п’ятеро друзiв, як у «Тускуланських бесiдах». Що маемо у «Таемницi»? Блаженний Августин, поява якого змушуе Франческо зашарiтись вiд збентеження, бере на себе роль не так вчителя, наставника, як старшого, бiльш досвiдченого товариша. У перший день, коли Августин переконуе Франческо в необхiдностi медитацii i зосереджених роздумiв про неминучiсть смертi, той пiдiгруе Блаженному, слухняно подаючи наiвнi учнiвськi реплiки, посилаючись на брак кмiтливостi. Однак скоро ми усвiдомлюемо, що постать самого Августина представлена у розвитку. Не можна сказати, що вiн геть не вiдповiдае нашим уявленням про Августина iсторичного, але його прихильнiсть до стоiцизму нагадуе радше Августина раннього перiоду, яким знаемо його з творiв «Про порядок» чи «Про блаженне життя», нiж Августина «Сповiдi». І першим вiдзначае це Франческо: «Ти хочеш нагадати менi про стоiчнi приписи, що суперечать загальнопоширеним уявленням i стоять ближче до iдеалу, нiж до практики». Зрештою, Августин сам пропонуе йому вiдкинути схиляння перед авторитетом i дае карт-бланш Франческо, який «з трепетом» вступае у дискусiю. Суперечка тривае в цьому ключi, аж доки Франческо iдентифiкуе себе з Августином, обираючи смокiвницю духовного осяяння Августиновоi «Сповiдi» замiсть лавра своеi слави. Вiдтак починаеться спiльна робота iз самоаналiзу, спрямована на зцiлення вiд внутрiшнього конфлiкту, впродовж якоi обидва учасники дiалогу навперейми цитують Вергiлiя, Цицерона, Сенеку i самого Петрарку. Можливо, в наступних двох днях дебатiв Августин – це Петрарка, яким вiн бачить себе у майбутньому, за умови зцiлення, а Франческо – це лауреат Петрарка ще до того, як Істина застукала його вночi, в годину розпачу, але головним персонажем «Таемницi» е оновлений античний дiалог; i вiдколи Петрарка його розпочав, дiалог цей триватиме вiчно. «Я людина двох свiтiв, що дивиться одночасно назад i вперед», – зiзнався Петрарка у передньому словi до свого «Життя славетних мужiв». Канадська теолог М. О’Рурк Бойл, переводячи цю думку в контекст духовних творiв Петрарки, зазначае, що «благочестя середньовiчного поета може бути щирим, але благочестя ренесансного поета iронiчне. Якщо Петрарка опиняеться в непевнiй позицii мiж цими двома культурами, як дволикий Янус, то благочестя його мае бути пiдозрiлим: двозначним чи, принаймнi, двоiстим»[11 - O’Rourke Boyle Marjorie. Petrarch’s Genius: Pentimento and Prophecy. Press: University of California, 1991 (с. 2).]. Але суперечка мiж стоiцизмом i середньовiчним християнством, мiж Арiстотелевим дуалiзмом i тринiтаризмом Августина, яку бачать мiж рядками «Таемницi» теологи, не заступае нам унiверсальнiшого дiалогу.
Заручники лiнеарного уявлення про час, маючи позаду минуле, а попереду майбутне, ми схильнi бачити Середньовiччя якщо не темною, то «темнiшою» добою, а Вiдродження, звiсно, добою дедалi свiтлiшою, коли зароджуеться гуманiзм; далi гуманiзм розвиваеться у набагато бiльший гуманiзм i… Яким чином тодi людство знову й знову опиняеться на краю черговоi духовноi кризи?
«Був час, коли поети, так само, як решта iхнiх сучасникiв, не тiльки вiрили у надприродне, але й знали точно його будову i могли легко його уявити. Первинна форма поезii […] це гiмн поринулостi в Бога. Поволi народжуеться припущення, що це надприродне не е лицем природи. Скажемо, що припущення це народилося з Петраркою. Вiд тiеi митi не вважалося бiльше, що Бог створив природу, оскiльки людина, на свiй розсуд, могла ii iнтерпретувати. Поезiя перестала бути словом Божим. Кожна рiч почала прибирати, разом з людиною, свого характеру творiння, а божественне – вiддалятись, знову ставши непiзнаваним. Картини пам’ятi поставали у свiтлi споглядання природи, i поезiя вичерпувалась грою вiдблискiв. Людина виявилась замкненою у своiй глибинi, пам’ятi», – писав засновник герметизму i неофiт Джузеппе Унгареттi[12 - Ungaretti Giuseppe. Innocenza e memoria. Цит. за: Graziano Maria Luisa. Le rime setose del canzoniere di petrarca (tessute dal bozzolo delle sue memorie) на http://www.thefreelibrary.com.] наприкiнцi 1940-х, тобто за 600 рокiв по написаннi Петраркою «Таемницi».
Безперечно, духовнi пошуки Франческо Петрарки вiдбувались на зламi двох великих епох. Але хоч би в яку добу жила людина, духовнi пошуки завжди приводять ii до цього «зламу», де по один бiк болiсне усвiдомлення своеi недосконалостi, по iнший – надiя на зцiлення. На черговому зламi епох, наприкiнцi ХІХ – на початку ХХ сторiччя, наш генiальний украiнський вчений, далекий вiд релiгii рацiоналiст І. І. Мечников по роках духовних, фiлософських i природничих пошукiв прийшов до висновку, що дисгармонiя i обумовлене нею прагнення до гармонii спрямовують розвиток природи[13 - Цю iдею викладено, зокрема, у двох його грунтовних працях «Етюди оптимiзму» та «Етюди про природу людини».], iлюструючи свою iдею вражаючим масивом природничих спостережень. Тим часом дiалог, розпочатий понад 600 рокiв тому Франческо Петраркою i проiлюстрований цитатами з античних авторiв, спрямовуе пошуки духовноi гармонii, обростаючи дедалi новими аргументами учасникiв, що приеднуються.
