Влiтку 2013 року в заснованому шведом Акселем Мунте унiкальному культурному центрi Вiлла Сан Мiкеле на Капрi (точнiше, на Анакапрi) вiдбулась прем’ера спектаклю «Мiж небом i землею», поставленого Алесандром Нордштрьомом за текстом «Таемницi» Франческо Петрарки. Режисер, що не визнае кордонiв, працюючи в Швецii, Бiлорусii, Росii, Італii, Украiнi, зумiв розкрити таемницю Петрарки, поеднавши у виставi середньовiчну i сучасну духовнiсть, текст дiалогу iз сонетами «Канцоньере», атмосферу домiрноi капели мiж морем i небом з фортепiанною музикою. Сама Істина заговорила в його iнтерпретацii (забравши реплiки Августина). Мiсцева курортна подiя тодiшнього лiта, попри ii мiкроскопiчнiсть на тлi свiтового шоубiзу, певною мiрою знакова: можливо, ми вже готовi збирати докупи велетенську спадщину Франческо Петрарки, припасовуючи ii елементи один до одного. Можливо, тодi нам вiдкриеться шлях до зцiлення вiд духовних суперечностей – своеi единоi, але тяжкоi недуги, – який вiн шукав до самiсiнькоi смертi i який, на певному етапi свого життя, починае шукати чи не кожен з нас.
Володимир Чайковський
До нащадкiв мое послання
[1] Можливо, тобi випало про мене почути, попри малоймовiрнiсть того, щоб негучне й незрозумiле iм’я досягло вiддалених мiсць i часiв. Тож, либонь, закортить тобi дiзнатися, що за чоловiк я був i заради чого творились моi працi – тi, яких слава протривала до твоеi доби, або й тi, вiд яких сама тiльки назва збереглася.
[2] Проте судження людськi щодо першого рiзнитимуться: частенько поговiр народжуеться не з iстини, а з красного слiвця; i нi хвала, нi осуд меж не знають. Був я одним з отари простих смертних, такий самий чолов’яга, як ви, походження нi надто високого, нi низького, але – як Август про себе сказав[14 - …як Август про себе сказав… – цi слова Августа наводить Светонiй у кн. 2 з «Життя дванадцяти цезарiв» – творi, що залишався бестселером до початку ХХ ст.] – з родини стародавнього кореня. Вдачу, вiд природи, мав я приязну i скромну настiльки, наскiльки спромiгся уникнути причепливого впливу звичаiв.
[3] Юнiсть мене баламутила, молодiсть знаджувала, старiсть, навпаки, виправила мене, показавши наочно правдивiсть iстини, яку ще задовго до того вичитав у мудрих: молодi роки i любострастя – то суцiльна марнота. Чи, сказати б, напоумив мене сам Творець Вiку й Вiковiчностi, який часом дозволяе смертним у нiкчемнiй iхнiй гординi збитися з путi iстинноi, щоб, принаймнi згодом, усвiдомивши скоенi грiхи, вони пiзнали себе.
[4] Замолоду тiло я мав не стiльки кремезне, скiльки вправне. А зовнiшнiсть моя не стiльки вiдзначалася винятковою вродою, скiльки приваблювала юнацькою свiжiстю: чиста, ледь смаглява шкiра, живi очi, що до старостi зберiгали вiдмiнну гостроту зору – аж, доволi несподiвано, на сьомому десятку я таки змушений був, усупереч власному бажанню, призвичаюватись до окулярiв[15 - Високоякiснi лiнзи на той час виготовлялись у Венецii, але оправа стала бiльш-менш зручною лише у XV ст.]. Завше цiлком здорове, тiло мое на старостi взяли в облогу звичайнi для лiтнього вiку недуги.
[5] Багатством я завжди нехтував: не стiльки з вiдрази до самого багатства, скiльки з вiдрази до клопотiв, його неодмiнних супутникiв. Анi не мав я потреби в ньому, щоб тiшити себе розкiшними стравами, бо, харчуючись скромно i простою iжею, жив лiпше за всiх послiдовникiв Апiцiя[16 - Можливо, M. Gavius (Gabius) Apicius – епiкуреець, що зажив слави своею гостиннiстю в часи Августа i Тиберiя. Збереглась також праця з кулiнарii «De re coquinaria» (або culinaria) у 10 книгах такого собi Апiцiя, що жив у третьому сторiччi.], з iхнiми вишуканими трапезами.
[6] Бенкети, як iх заведено називати i якi насправдi е ворожими скромностi i добрим звичаям пиятиками, мене нiколи не приваблювали. Обтяжливою i марною справою видавалось менi скликати заради цього товариство, а надто ж – самому приставати на такi запрошення. Інша рiч – застiлля зi щирими друзями, несподiваний прихiд яких завжди спричиняв менi невимовне задоволення, оскiльки без спiвтрапезника я не дуже охоче навiть сiдав до столу. Так само не любив я надмiрноi пишностi, не тiльки за ii вадливiсть i несумiснiсть зi смиренням, а ще й тому, що вона обтяжлива i ворожа спокою.
[7] Замолоду знемагав я вiд пристрасного, але единого i шляхетного кохання, i страждав би вiд нього й донинi, якби жорстока, але розсудлива смерть не згасила його й без того примерхлий жар. Хотiв би я сказати, буцiмто чужий менi був плотський потяг, але, сказавши так, збрехав би. Натомiсть скажу впевнено: хоча пал юних бажань i чуттевiсть мене схиляли до хотi, в душi я завжди проклинав ii[17 - Всiй нумерологii, пов’язанiй з Лаурою, Петрарка надае величезного значення. Зокрема, це 6 квiтня 1327 р., коли поет уперше ii побачив, i 6 квiтня 1348 року, коли вона померла, що становить рiвно 21 рiк болiсного кохання.].
[8] Зрештою, наближаючись до сорокалiтнього вiку, ще маючи в собi доволi чоловiчоi снаги, я не тiльки цiлковито вiдпав вiд соромiтноi цiеi справи, але i вiд усякого спогаду про неi, так, наче я зроду й не дивився на жiнок. Маючи цю обставину за одну з найщасливiших для себе, дякую Боговi, що визволив мене, iще при доброму здоров’i та при силi, вiд завжди ненависного менi рабського служiння. Вiдтак, переходжу до iнших речей.
[9] Зверхнiсть вiдзначав я в iнших, та аж нiяк не у себе; якби в чому я був малий, судження про себе мав iще скромнiше. Мiй гнiв, траплялося, шкодив менi самому, але нiколи iншим. Впевнено стверджую, – бо знаю, що кажу правду, – попри надзвичайну чутливiсть до всякоi кривди, я забував особистi образи так само мiцно, як пам’ятав благодiяння. Найпожадливiше прагнув я шляхетноi дружби i плекав ii найвiрнiше. Але мука старостi полягае в тому, щоб повсякчас оплакувати смерть близьких[18 - Це не перебiльшення. Крiм рiдного сина i коханоi Лаури, це, зокрема, друг i покровитель кардинал Колонна i прихильний до поета король Роберт. Наприкiнцi 1360-х помер його улюблений онук Франческо.].
[10] Князi й королi обдаровували мене прихильнiстю, а вельможi – дружбою, гiдною заздрощiв. Однак вiд багатьох з iх числа, щиро мною шанованих, я вiддалився: настiльки сильною була моя природжена волелюбнiсть, що я всiма силами уникав тих, чие бодай саме iм’я видавалося менi супротивним свободi. Найславетнiшi владарi моеi доби виявляли до мене приязнь i турботу, а чому – не вiдаю; про це iм судити. А що деякi з них ставились до мене бiльш невимушено, нiж я до них, то високе становище iхне не завдавало менi жодноi докуки, а самi тiльки вигоди[19 - Петрарцi часом докоряли за те, що користався з прихильностi диктаторiв (зокрема, мiланських, Вiсконтi), нащо в одному з листiв до Боккаччо поет зазначив: «То тiльки видавалося так, що я жив при князях, а насправдi вони жили при менi».].
[11] Обдарований розумом радше розсудливим, нiж проникливим, я охочiше засвоював дисциплiни спасенного i благого спрямування, а переважно схильний був до моральноi фiлософii, а також до поезii, до якоi з плином часу охолов, захопившись Священним Писанням, в якому знайшов приховане блаженство, ранiше нехтуване мною, а поезiя вiдтак залишилася для мене тiльки засобом красномовства. Та з найбiльшим завзяттям брався я до вивчення давнини, бо часи, в якi випало менi жити, не до вподоби менi були, i якби не вiдданiсть моя тим, кого любив, то волiв би я радше бути народженим у будь-яку iншу добу; отож, щоб забути своi часи, душею завжди тягнувся до минувшини. Через це я зачитувався творами iсторикiв, хоча мене й бентежили розбiжностi в них, що спричиняють сумнiви, якi я долав, керуючись бiльшою ймовiрнiстю викладеного або ж бiльшою авторитетнiстю викладу як такого.
[12] Мова моя була, як стверджували, ясна i переконлива; хоч менi вона видавалася слабкою i туманною. Зрештою, у повсякденних розмовах з друзями та знайомими я нiколи не дбав про красномовство, i, по щиростi, менi дивно, що кесар Август виявляв у цьому педантизм. Але в разi, коли я вiдчував, що суть справи, або конкретне мiсце, або спiврозмовники потребують iншого ставлення, я докладав зусиль, щоб домогтись виразностi; а чи справляв належне враження, про те судити тим, перед ким тримав слово. Також гiдно прожите життя я ставив вище за красне слово, бо марною е слава, зажита самою пишномовнiстю.
[13] Я походив з родини чесних флорентiйцiв, скромного достатку, чи – як сказати вже по правдi – майже нужденних, вигнаних з вiтчизни, через що й народився в Ареццо, на свiтанку в понедiлок першого серпня в рiк 1304-й вiд народження Христа.
[14] Вiдтак, почасти за велiнням долi, почасти за моею власною волею, мое життя дотеперiшне розподiлилось у такий спосiб: перший рiк свого життя, не до кiнця, я згаяв у Ареццо, де природа привела мене на свiт, наступнi шiсть рокiв в Інчiзi, у батьковому маетку, заледве у чотирнадцяти милях вiд Флоренцii[20 - Римська миля (mille passus) = 1478,7 м.]. По поверненнi моеi матерi з вигнання восьмий рiк я згаяв у Пiзi, а дев’ятий i подальшi – у Заальпiйськiй Галлii, на лiвому березi Рони, в мiстi, що зветься Авiньйон, де римський первосвященик Церкву Христову тримае – i тривалий уже час тримае – у ганебному вигнаннi, хоч трохи рокiв тому Урбан V начебто намiрявся повернути ii на законне мiсце[21 - Урбан V, уроджений Гiйом де Грiмоар (Guillaume Grimoard); 1309 (або 1310) – 19 жовтня 1370. На спонукання Петрарки i Бригiтти Шведськоi, а найбiльше – через англо-французькi вiйни, зробив першi кроки до повернення в Рим, прибувши туди 1367 року.].
[15] Задум цей його, як вiдомо, звiвся на нiщо, та менi особливо прикро, що папа ще за життя не розкаявся у цiй добрiй справi. Проживи вiн трiшечки довше[22 - 5 вересня 1370 р. папа вирушив морем у Францiю, а 19 жовтня помер в Авiньйонi.], вiн, неодмiнно дiзнався б, якоi я думки про його вiд’iзд. Я вже тримав у руцi перо, коли вiн раптово полишив свiй славний намiр, а разом з ним також i життя. Нещасний! Наскiльки щасливiшою була б його смерть перед вiвтарем Петра i у власному домi! Оскiльки якби його наступники залишилися в Римi, то йому належав би почин благоi справи, а якби вони пiшли вiдти, його заслуга представлялась би тим блискучiшою, що наочнiше бачилась би iхня провина. Втiм, дальшi моi нарiкання тут недоречнi.
[16] Отже, там, на вiтряних берегах рiчки, минало мое дитинство пiд наглядом батькiв, а згодом i вся юнiсть пiд владою моеi суетностi. Не без тривалих вiд’iздiв, бо за цей час я повних чотири роки мешкав у Карпантра, невеличкому мiстечку, найближчому зi сходу до Авiньйона; i в тих двох мiстах я засвоiв пiдвалини граматики, дiалектики i риторики, наскiльки дозволяв мiй вiк або, точнiше, наскiльки заведено викладати у школах: тобi судити, любий читачу, чи грунтовними е такi знання.
[17] Звiдти перебрався я у Монпелье, де чотири роки вивчав закони, а потому поiхав до Болоньi, де, зокрема, упродовж трьох рокiв прослухав повний курс цивiльного права: попри юний вiк, менi передрiкали великi успiхи в разi, якби я далi простував цiею стежкою. Натомiсть я, щойно звiльнився вiд батьковоi опiки, цi заняття геть покинув. Не тому, що менi не до вподоби влада закону, безперечно сповненого римськоi давнини, так менi милоi, а тому, що ницiсть людська спотворюе його в застосуваннi. Прикро було менi заглиблюватися у вивчення того, з чого безчесно користуватися я не бажав, а чесно застосувати не мiг би, а якби й спромiгся, чистота моя сприймалась би як надмiрна простодушнiсть.
[18] Отож, двадцятидволiтнiм я повернувся додому. Домiвкою тут називаю наше авiньйонське вигнання, в якому перебував з дитинства: звичне набирае силу притаманного. Там я зробився знаною особою, i можновладцi почали шукати моеi дружби: сьогоднi я й сам, щиро кажучи, не знаю, з якого дива, але тодi, з юнацькою самовпевненiстю, вважав себе цiлковито гiдним такоi шани.
[19] Найбiльше горнули мене до себе славнi й шляхетнi Колонна – послiдовнi члени й, сказати б, окраса Римськоi курii. Вони дбали про мене i виявляли до мене таку шану, на яку хтозна чи навiть тепер заслуговую, а тодi й поготiв. Зокрема, славетний i незрiвнянний Джакомо Колонна, на той час епископ Ломбезький, рiвного якому я не зустрiчав i навряд чи коли знов зустрiну, запросив мене в Гасконь, де у передгiр’i Пiренеiв, у чарiвному товариствi господаря i його наближених, згаяв я лiто в такому неземному блаженствi, що донинi солодко зiтхаю, згадуючи тi мiсяцi[23 - …згадуючи тi мiсяцi. – Зокрема у сонетi Х (див. «Канцоньере»).].
[20] По поверненнi звiдти я мешкав багато рокiв у його брата, кардинала Джованнi Колонни, що ставився до мене не як повелитель, а як отець, чи радше навiть як улюблений брат, тому й почувався я у нього так, наче в рiдному домi.
[21] На той час охопила мене юнацька жага об’iздити Францiю та Германiю, i хоча я вигадував iншi, вагомi приводи на виправдання своiх подорожей в очах моiх покровителiв, справжня причина полягала в пристрасному потязi до пiзнання всього нового. У тих подорожах я найперше вiдвiдав Париж, i менi надзвичайно цiкаво було з’ясовувати, що розповiдають правдиво про це мiсто, а що е вимислом.
[22] Повернувшись звiдти, я вирушив у Рим, побачити який мрiяв з дитинства, i там заприязнився з великодушним Стефано Колонною, главою згаданоi родини, рiвного будь-кому з мужiв минувшини, i так йому припав я до серця, що вiн не робив рiзницi мiж мною та своiми синами. І як любов i щира його прихильнiсть до мене залишалися незмiнними до кiнця його днiв, так моя любов до цiеi винятковоi людини живе в моему серцi донинi i не згасне, аж доки я сам згасну.
[23] По поверненнi, не здатний надалi витримувати притаманну душi моiй вiдразу до такого мiста, як Авiньйон, настiльки ж мерзенного, наскiльки бундючного, став я шукати тихоi пристанi i знайшов невеличку, але чарiвну i затишну долину, що зветься Замкненою[24 - «Замкнена долина», або Valle Chiusa (iт.) – буквальний переклад «Мiжгiр’я».], в п’ятнадцяти милях вiд Авiньйона, де виноситься джерело Сорга, король усiх джерел. Приваблений красою цього мiсця, я перебрався туди з милими моему серцю книжками, коли менi вже минуло тридцять чотири роки.
[24] Моя розповiдь затягнулась би надмiру, якби став я послiдовно змальовувати, що я робив там рiк по року. Тож ось пiдсумок: там були написанi, або розпочатi, або замисленi майже всi моi твори; а iх так багато, що деякi з них ще й досi не дають менi спокою. Бо й дух мiй, так само як тiло, вiдзначався радше удатнiстю, нiж могуттям; тому чимало творiв, якi у задумi видавалися менi легкими, а у виконаннi виявлялись важкими, я полишив.
[25] Самий вигляд тутешнiх мiсць схиляв до складання пастуших еколог «Буколiчнi пiснi», а також до написання «Самiтницького життя» у двох книгах, що я присвятив Фiлiповi[25 - …Фiлiповi… – Фiлiп де Мезьер (1327, Пiкардiя – 29.05.1405, Париж) – французький письменник i радник короля Карла V. У 1380-му прийняв постриг. Один з перших перекладачiв латинських творiв Петрарки.], чоловiковi завжди великому, хоч i був вiн на той час малим епископом Кавальйонським, а не високим кардиналом-епископом Сабинським. Вiн единий з усiх моiх давнiх друзiв ще живий, i який любив i любить мене не як епископ, подiбно до Августинового Амвросiя[26 - Знайомство Аврелiя Августина у 387 р. з богословом Амвросiем Медiоланським (тобто Мiланським) вiдiграло роль у духовному розвитку першого.], а як брат.
[26] Якось, блукаючи горами, в п’ятницю Святого тижня, менi спало на думку написати велику героiчну поему про старшого Сципiона Африканського, чие iм’я було менi миле вiд самого дитинства. Поема ця, яку, вiдповiдно до ii теми, я назвав «Африка», багатьом, на мое щастя, полюбилася ще до того, як стала широковiдомою; однак незабаром я мусив перервати роботу над нею через численнi iншi клопоти.
[27] Тим часом як провадив неквапливе життя в тих краях – неймовiрна рiч! – отримав я одного й того самого дня два листи: вiд Римського мiського сенату й вiд наукового справникаря Паризького унiверситету, якi запрошували мене, один у Рим, iнший у Париж на почесне вшанування мене як поета. Зважаючи скорiше на стороннi, анiж на власнi судження про своi здобутки, в юнацькому марнославствi, я вважав себе гiдним того, чого гiдним визнали мене шанованi мужi, тож вагався тiльки певний час, кому вiддати перевагу. Через що, листом, я попросив поради у вище згадуваного кардинала Джованнi Колонни, який мешкав так близько, що, написавши йому надвечiр, я мiг отримати вiдповiдь уже назавтра до третьоi пополуднi.
[28] Прислухавшись до думки свого порадника, я рiшуче схилився на користь Рима; збереглися також два моi листи до кардинала, в яких питаю, а тодi – пристаю на його напучення. Вiдтак я вирушив у путь, та хоча моя молодiсть навiювала менi поблажливiсть до себе, соромно було б надмiру покладатись тiльки на власну самооцiнку або на оцiнки шанувальникiв, якi запрошували мене i якi, поза сумнiвом, не робили б цього, якби не вважали мене гiдним пропонованих почестей.
[29] Тому я вирiшив спершу вiдвiдати Неаполь i поiхав до великого короля i фiлософа Роберта, славного не стiльки своiм царюванням, скiльки вченiстю, щоб вiн, единий мiж суверенами нашоi доби друг наук i чесноти, висловив свою думку щодо мене. Поцiнування i прийом, що я у нього знайшов, донинi дивують мене, та й тебе, читачу, напевне здивували б, коли б ти таке побачив.
[30] Почувши про мету мого приiзду, вiн був потiшений надзвичайно, почасти довiрою молодоi людини, почасти, можливо, шанобою, якоi додав я до слави цього чоловiка, з усiх смертних його единого обравши собi гiдним суддею. Що тут можна додати?
[31] Пiсля численних наших бесiд на рiзнi теми я представив йому свою «Африку», яка привела його у такий захват, що вiн, як високоi нагороди, вимагав, щоб я присвятив цю поему йому, в чiм я, звiсна рiч, не мiг та й не хотiв йому вiдмовити. По чому вiн, нарештi, призначив на певний день те, заради чого я приiхав, i протримав мене з полудня аж до вечора. Та оскiльки предмет обговорення дедалi розширювався, цього часу видалось обмаль, тож випробування мое протривало iще два днi. Отак три днi вiн дослiджував мое невiгластво, а на третiй день визнав мене гiдним лаврового вiнка.
[32] Вiн настiйливо пропонував менi церемонiю увiнчання в Неаполi i всяк намагався схилити мене до згоди. Але моя любов до Рима взяла гору, попри вельможнi наполягання. Вiдтак, зауваживши мою непохитну рiшучiсть, король дав менi листа i надiслав звiстку до Римського сенату, в якiй висловив схвальну думку про мене. Тодi ця королiвська оцiнка збiгалася як з моею власною, так само з оцiнкою багатьох iнших осiб; натомiсть нинi я не пiдтримую нi його судження, нi свого тодiшнього, нi решти всiх, хто такоi думки тримався, бо особиста приязнь i поблажливiсть до юностi переважала в нiй над справжньою оцiнкою знань.
[33] Зрештою, я таки подався в Рим, i нехай навiть не достойний, але твердо покладаючись на авторитетну рекомендацiю, прийняв, сирий iще початкiвець, лаври поета, пiд бучнi вiтання тих римлян, яких зацiкавила урочиста церемонiя. Подiя ця вiдобразилась у моiх посланнях, як у вiршованих, так i у прозаiчних. Як на те, почеснi лаври, не додавши менi анi крихти знань, накликали на мене заздрiсть багатьох; але розповiдь про це потребувала б забагато мiсця, щоб тут ii починати.
[34] З Рима я вирушив у Парму, де якийсь час мешкав у можновладних синьйорiв Корреджо, якi до мене ставилися надзвичайно милостиво i з повагою, але мiж собою геть не ладнали, забезпечивши своему князiвству таке недоладне правлiння, якого там, либонь, зроду не бачили, i боронь Боже, щоб знову колись таке вiдновилося.
[35] Усвiдомлюючи, якi почестi менi надавались, я непокоiвся, аби не пiшов поговiр, буцiмто я отримую iх незаслужено. І от якогось разу, блукаючи пагорбами, що за рiчкою Енца, я дiстався гаю на околицi областi Реджо, що називався Пiяна; i тамтешнiй краевид справив на мене таке враження, що я знову взявся до перерваноi роботи над «Африкою»: згаслий, здавалося, пломiнь натхнення знову розгорiвся; я трохи написав того ж таки дня i в подальшому писав якусь дещицю щодня, аж доки, повернувшись у Парму i пiдшукавши собi порожнiй затишний будинок, який згодом викупив i який досi належить менi, за такий короткий час i з таким завзяттям довiв цей твiр до кiнця, що й сам нинi дивуюсь тому.
[36] З тих краiв я повернувся до джерела Сорга, у свое заальпiйське усамiтнення…
[37] Тривалий час по тому завдяки чуткам, що розходились про мою славу, я здобув прихильнiсть Якопо Каррари Молодшого[27 - Джакопо да Каррара ІІ, падуанський «авторитет», «капiтано дель пополо», мовою тих часiв. Здобувши владу шляхом обману i полiтичних убивств, показав себе мудрим тираном i покровителем мистецтв.], чоловiка виняткового, з яким навряд чи хто з iталiйських володарiв того часу мiг би рiвнятись, а радше, я вважаю, нiхто. Виряджаючи до мене своiх вiстовикiв та надсилаючи листи навiть за Альпи, коли я перебував по той бiк гiр, i всюди в Італii, хоч би де я був, вiн упродовж багатьох рокiв невiдступно засвiдчував менi свою дружбу i кликав до себе. І хоча я нiчого не прагнув вiд сильних свiту цього[28 - У даному випадку «нiчого» вилилось, поза рештою, у солiдний будинок i канонiкат, що давав 200 золотих дукатiв на рiк.], я вирiшив нарештi вiдвiдати його i з’ясувати, що мае означати така незвичайна настiйливiсть могутньоi, хоч i геть менi незнайомоi особи.
[38] Отак, хоч i не одразу зважившись i затримавшись принагiдно в Пармi та Веронi, я вирушив у Падую, де цей блаженноi пам’ятi чоловiк прийняв мене не тiльки по-людськи щиро, але так, як у небесах приймають щасливi душi, – з такою радiстю i такою безмежною любов’ю i нiжнiстю, що, не сподiваючись сповна змалювати цей прийом словами, вважаю за лiпше промовчати. Зокрема, знаючи, що з юних рокiв я був прихильний до церковного життя, вiн, щоб тiснiше зв’язати мене не тiльки з собою, але також зi своiм краем, звелiв призначити мене канонiком Падуi. І в цiлому, якби йому судилося трохи тривалiше життя, моiм блуканням i мандрам настав би край.
[39] Але ж, гай-гай! Немае нiчого тривкого помiж смертними, i те, що на початку видаеться солодким, наостанку виявиться гiрким. Не минуло й два роки, як Господь забрав його[29 - Джакопо був зарiзаний своiм неврiвноваженим незаконнонародженим сином Гульельмо. Для надгробка свого друга i покровителя Петрарка склав шедевральну епiтафiю латиною.] вiд мене, вiд вiтчизни та вiд свiту. Втiм, якщо тiльки любов не заслiплюе мене, нi я, нi вiтчизна, нi свiт не були гiднi його.
[40] І хоча йому спадкував його син[30 - Франческо да Каррара І Старий.], чоловiк виняткового розуму i шляхетностi, який, за прикладом батька, завжди виявляв до мене любов i шану, я, втративши того, з ким мене особливо еднала рiвнiсть рокiв, знову повернувся до Францii, нездатний сидiти на мiсцi не стiльки через бажання знову побачити те, що вже тисячi разiв бачив, скiльки заради того, щоб, подiбно до знидiлого вiд чекання, перемiною мiсця заспокоiти тугу.
Таемниця мого зцiлення,
або Книга бесiд про байдужiсть до мирського
(Сповiдь)
Вступ
Обсiдають мене, i доволi часто, роздуми про те, як ми приходимо у це життя i як пiдемо з нього; тож нещодавно, розмiрковуючи з цього приводу – не у дрiмотi, яка, трапляеться, огортае пригнiчений бездiяльнiстю хворий дух, а в ясному розумi, – я побачив перед собою жiночу постать у блиску краси i невимовного сяйва, яких нездатна осягнути людська уява. Мала вона подобу дiви. Тим часом як, вражений ii несподiваною появою i сонячним пломенем ii погляду, я потупився i не смiв пiдняти очi, вона промовила: «Не тремти i не бентежся з незвичного видива. Я зглянулась на твоi блукання i, доки ще е час, зiйшла сюди з височини, щоб тобi допомогти. Доволi вже мiцно, аж надто мiцно, прикутий до землi затуманений погляд твоiх очей. Якщо так тiшить серце твое смертна юдоль, то як сподiваешся ти розкрити його в майбутньому вiчним сферам?» На ii слова, ще не оговтавшись вiд потрясiння, тремтячим голосом я вiдповiв Вергiлiевим вiршем:
Дiво, чи як тебе звати? Безсмертне-бо в тебе обличчя
Й голос нелюдський…[31 - Вергiлiй. Енеiда, I, 327—328. – Тут i далi цитати з Вергiлiевоi «Енеiди» у перекладi Михайла Бiлика за редакцiею Бориса Тена.]
«Я та, – вiдповiла вона, – яку ти оспiвав у нашiй «Африцi», з точнiстю i вишуканiстю, гiдною фiванського Амфiона, i якiй ти своею витонченою поетичною майстернiстю спорудив дивовижний осяйний палац на крайньому заходi, на верхiвцi Атласу. Тож слухай мене спокiйно i не лякайся, зустрiвшись вiчна-вiч iз тiею, котра тобi давно i добре знайома, що ти алегорично й сам засвiдчив». Заледве скiнчила вона свою мову, я вже знав, усвiдомивши сказане, що маю перед собою не когось, а оспiвану мною Істину. Саме ii палац на вершинi Атласу, як пригадалось, я змалював; i хоч не мiг я знати, з якого краю вона зараз прибула, проте безсумнiвно, зiйшла вона з неба. Я звiв погляд, жадаючи побачити ii, та людський зiр не витримуе небесного свiтла. Я знову опустив очi долу, а вона, помiтивши це, пiсля нетривалоi паузи порушила мовчання i, вдруге до мене заговоривши, дрiбними запитаннями втягнула мене у довiрливу розмову. Для мене, як я вiдчув, розмова ця стала подвiйним благом, бо, по-перше, я здобував з неi нове знання, а по-друге, бесiда як така заспокоювала мене, завдяки чому я поступово набув здатностi дивитися просто в осяйне обличчя, що попервах лякало мене своiм слiпучим блиском. Потроху опанувавши себе, зачарований ii дивною мовою, я став придивлятись, чи сама вона увiйшла в мое самотне житло, i тодi помiтив поруч з нею славного, лiтами поважного чоловiка з величною поставою.
