– А що, якщо хтось передбачав катастрофу й ужив своiх заходiв обережностi, як наш старий приятель Челленджер?
– Це дуже неправдоподiбно, – зазначив Челленджер, пригладивши собi бороду знизу догори i примруживши очi. – Поеднання спостережливостi, залiзноi логiки та надзвичайноi фантазii, що дозволило менi передбачити небезпеку, зустрiчаеться настiльки рiдко, що навряд чи в одному i тому ж поколiннi можливi два таких випадки.
– То ваш висновок такий, що всi, крiм нас, загинули?
– Щодо цього майже не може бути сумнiвiв. Однак маемо узяти до уваги ту обставину, що отрута дiяла в напрямку знизу догори i таким чином менше вплинула на гiрськi райони. Це, без сумнiву, вражаюче явище. У майбутньому воно створить надзвичайно спокусливе поле для наших дослiджень. Якщо хтось iще вижив, крiм нас, то пошуки таких найiмовiрнiше увiнчалися б успiхом десь у тибетському селищi або в куренi на альпiйськiй вершинi, позаяк вони лежать на багато тисяч футiв вище за рiвень моря.
– Але якщо мати на увазi, що вже не iснуе нi кораблiв, нi залiзниць, то нам вiд цього не бiльше користi, нiж якби вцiлiлi перебували на Мiсяцi, – зауважив лорд Джон. – Але я хотiв би, принаймнi, точно знати, чи справдi небезпека вже цiлком минула, чи все ж лише ii частина залишилася позаду.
Саммерлi мало не скрутив собi карк, щоб оглянути весь горизонт.
– Повiтря стало нiби прозорiшим i чистiшим, – повiдомив вiн, вагаючись, – але i вчора воно було таким самим, i я нiтрохи не впевнений, що нам бiльше нiчого не загрожуе.
Челленджер стенув плечима.
– Менi доведеться знову повернутися до фаталiзму. Якщо колись така подiя вже вiдбулася у Всесвiтi (а це можливо), то вона сталася, безумовно, дуже давно, i тому можемо твердо розраховувати, що ще одна така катастрофа повториться нескоро.
– Все це було б дуже милим i приемним, – скривився лорд Джон, – але з досвiду знаемо, що при землетрусi, зазвичай, за одним поштовхом негайно стаеться iнший. Менi здаеться, що нам вартувало б трохи пройтися i подихати свiжим повiтрям, поки у нас ще е така можливiсть. Адже наш кисень витрачений, тому байдуже, нас застане загибель тут, чи на лонi природи.
Разючою була та повна летаргiя, що нахлинула на нас у виглядi реакцii пiсля гарячкового хвилювання та напруги останньоi доби. Апатiя повнiстю опанувала i тiлом, i духом i наповнювала нас мiцно вкорiненим почуттям, що все даремне i недоречне. Навiть Челленджер пiддався впливу цього вiдчуття. Вiн сидiв на своему мiсцi, пiдпираючи обома руками могутню голову та поринувши в глибокi роздуми, поки лорд Джон i я не пiдхопили його пiд руки i мало не силою поставили на ноги, за що були нагородженi лише злiсним поглядом i сердитим бурчанням роздратованого бульдога. Та коли ми вийшли з нашого тiсного притулку на свiже повiтря, звична енергiя стала повiльно повертатися до нас.
Але що було нам робити на цьому цвинтарi людства? Нiколи не траплялося людям постати перед таким запитанням! Правда, ми мали можливiсть вдовольняти нашi буденнi потреби i навiть потреби в будь-якiй розкошi, в найширших межах. Всi харчовi продукти, всi виннi пивницi, всi скарбницi мистецтв були до наших послуг. Нам досить було простягнути до них руку. Але що нам було робити з нашим часом? З певними завданнями доведеться впоратися негайно, вони вже чекали на нас. Тому ми вирушили на кухню та поклали обох служниць на призначенi для них лiжка. Вони, здавалося, померли зовсiм безболiсно; одна сидiла на своему крiслi перед вогнищем, iнша лежала перед раковиною для миття посуду. Потiм ми принесли з двору бiдного Остiна. Його м’язи були твердi, як дерево. Вiн лежав у надзвичайно дивному окостенiннi, i м’язи губ стяглися так, що обличчя спотворилося огидно-глузливою гримасою. Такi ж ознаки спостерiгалися у всiх, хто помер вiд дii цiеi отрути. Куди б ми не приходили, всюди бачили цi усмiхненi обличчя, якi немов глузували з нашого жахливого становища i мовчки, з глумливою злiсною усмiшкою лупали очима на останнiх представникiв iхнього роду.
– Послухайте! – звернувся лорд Джон, невтомно мiряючи кроками iдальню, поки ми пiдкрiплювалися легким перекусом. – Не знаю, як у вас на душi, але я зовсiм не спроможний спокiйно всидiти тут, аби нiчого не робити.
– Чи не будете ви такi люб’язнi, – вiдказав на це Челленджер, – запропонувати нам, що, на вашу думку, маемо робити?
– Збадьоритися та пiти поглянути на все, що сталося.
– Саме це я й хотiв запропонувати.
– Але не тут. Що сталося в селi, видно навiть iз цього вiкна.
– Куди ж нам податися?
– До Лондона.
– Вам легко казати, – буркнув Саммерлi. – Сорок миль пiшки крокувати – це вам до снаги. Але чи зважиться на це Челленджер iз його товстими, короткими нiжками – зовсiм iнша рiч. Та й я не можу бути певним за себе.
Челленджер розсердився.
– Якби ви засвоiли собi звичку, ясновельможний пане, цiкавитися лише власними тiлесними особливостями, то переконалися б, що вони послужили б вам вельми широким полем для спостережень i надзвичайно рясним матерiалом для бесiд.
– Я зовсiм не мав намiру вас засмутити, мiй любий Челленджере, – вiдповiв наш нетактовний товариш, – нiхто не вiдповiдае за свiй фiзичний стан. Якщо природа надiлила вас гладким коротким тулубом, то зрозумiло, що i ноги вашi мають бути товстими та короткими.
Челленджер упав у таку лють, що не мiг i слова вимовити. Вiн мiг лише гарчати та мружити очi, а волосся мав скуйовджене. Лорд Джон поквапився втрутитись у суперечку, поки вона не загострилася надмiру.
– Навiщо ж нам iти пiшки? – спитав вiн.
– Ви, можливо, прагнете вирушити до Лондона залiзницею? – поцiкавився Челленджер, все ще закипаючи вiд гнiву.
– А ваш автомобiль навiщо? Чому б нам не скористатися ним?
– В цьому менi бракуе досвiду, – Челленджер у задумi смикав себе за бороду. – Але ви маете рацiю, лорде Джон, якщо думаете, що людина з високим розумовим рiвнем мусить умiти впоратися з будь-яким завданням. Ваша думка реально чудова. Я сам вiдвезу вас до Лондона.
– Вiд цього я наполегливо прошу вас утриматися, – енергiйно замахав руками Саммерлi.
– Нi, Джордже, це справдi неможливо! – вигукнула панi Челленджер. – Згадай тiльки, як ти зробив одного разу таку спробу i при цьому рознiс у друзки половину гаража.
– Це була лише випадкова невдача, – абсолютно спокiйно пояснив професор. – Отже, питання вирiшене, я особисто вiдвезу вас усiх до Лондона.
Становище врятував лорд Джон.
– Скажiть-но, а яка у вас, машина?
– «Гамбер», двадцять кiнських сил.
– Та я керував таким автомобiлем упродовж багатьох рокiв! – жваво вигукнув вiн. – Присягаюся, що нiколи не думав, що зможу колись посадити в автомобiль залишки всього людства. Там якраз п’ять мiсць, наскiльки я пригадую. Готуйтеся в дорогу, о десятiй годинi подам його до брами.
Рiвно о десятiй годинi до ворiт, з пихканням i гудiнням, пiд’iхав автомобiль, яким керував лорд Джон. Я сiв поруч iз ним, а панi Челленджер, як корисна маленька буферна держава, була змушена вклинитися мiж обома ворогуючими краiнами. Лорд Джон вiдпустив гальмо, увiмкнув першу швидкiсть, другу, третю, i ми помчали в найбiльш незвичайну подорож, яка тiльки й вiдбувалася в iсторii людства.
Читач може собi уявити чудову красу природи цього розкiшного серпневого ранку, прохолодне чисте повiтря, золотий вiдблиск лiтнього сонця, безхмарне небо, соковиту зелень знаменитих Сассекських лiсiв i чудовий контраст, який становили темно-червонi барви квiтучоi долини.
Коли погляд зупинявся на цiй розкiшнiй красi, думки про катастрофу мали б зникнути безслiдно, якби iх не пiдтримував занадто явний доказ: мертва, врочиста, всеосяжна тиша. Кожна заселена мiсцина була просякнута якимось тихим дзижчанням життя, таким глибоким i незмiнним, що привчений слух зовсiм уже не сприймае його, так само, як тi, хто живуть на морському березi, втрачають будь-яке вiдчуття вiчного шуму хвиль. Щебетання птахiв, дзижчання комах, звуки окремих голосiв, мукання худоби, собачий гавкiт, гудiння потягiв, стукiт кiнських копит на дорозi – все це утворюе нечiтке, безперервне звучання, яке вже не доходить до свiдомостi тих, хто його чуе. Тепер нам цього тла бракувало. Мертва тиша викликала страхiтливе вiдчуття. Така була вона врочиста, така трагiчна, що сопiння i гул нашого автомобiля здавалися непристойним ii порушенням, профанацiею цього величного спокою, що простягнувся, наче величезний саван, над руiнами людства. Ця зацiпенiла, цвинтарна безмовнiсть, в поеднаннi з хмарами диму, якi там i тут пiдiймалися до неба над згарищами, стримуючи, як крижаний подих, наше тепле схиляння перед красою природи.
А всi цi тiла! Спочатку незлiченнi групи спотворених та усмiхнених людських осiб щоразу наповнювали нас жахом. Враження, яке вони справляли, було таким стiйким i глибоким, що я тепер нiби знову все переживаю – цю повiльну iзду долиною повз няньку з ii вихованцями, повз стару, похилену мiж голоблями шкапину, повз кучера, котрий зiщулився на козлах, i молодика в екiпажi, котрий вхопився за дверцята, щоб зiстрибнути на землю. Вiддалiк – шестеро женцiв, котрi лежать покотом, задивившись у небо мертвими вибалушеними очима. Всi цi картини бачу перед собою, як на свiтлинi. Але з милостi добродiйки природи нашi нерви незабаром обважнiли. Неосяжнi розмiри катастрофи тамували почуття жалю щодо окремих жертв. Індивiди зливалися в групи, групи – в маси, а цi останнi складалися в едине, загальне явище, з яким доводилося рахуватися, як iз неминучим заповненням ландшафту. Тiльки iнколи, побачивши особливо трагiчну або химерну сцену, ми знову починали осягати весь жах становища. Головним чином нас вражала доля дiтей i наповнювала непереборним усвiдомленням жахливоi несправедливостi. Нам хотiлося ридати. Панi Челленджер вiдверто лила гiркi сльози, коли ми проiжджали повз велику мiсцеву школу й побачили довгi ряди маленьких тiлець, якими була всiяна дорога до неi. Вчителi у вiдчаi вiдпустили школярiв, i тих дорогою додому накрила хмара смертоносноi отрути. Багато дiтлахiв лежало у вiдчинених вiкнах своiх будинкiв. У Танбрiдж-веллсi майже не було вiкна, з якого б не визирало iз застиглою усмiшкою хоча б одне обличчя. В останню мить вiдчуття задухи, потреба в киснi, задовольнити яку змогли лише ми, гнали iх до розчахнутих вiкон. Сходи ганкiв також були заваленi тiлами чоловiкiв i жiнок, котрi з непокритими головами, в тому виглядi, в якому iх застала хвиля, вибiгали зi своiх осель. Дехто з них попадали на землю посеред дороги. Ще щастя, що лорд Джон був таким вправним водiем, бо торувати собi шлях було завданням не з легких. Через села i мiста ми могли проiжджати лише зовсiм повiльно, й я ще пригадую, що одного разу, перед школою в Танбрiджi, нам довелося зупинитися, щоб очистити путiвцi вiд безлiчi тiл, що захарастили iх. Деякi особливо характернi картини в довгiй панорамi смертi на вулицях Сассексу та Кенту закарбувалися в моiй пам’ятi з надзвичайною чiткiстю. Одна з них – великий, чудовий автомобiль, що стояв перед готелем у Саузборо. Тi, хто сидiв у ньому, як можна було припустити, поверталися з вiдпочинковоi поiздки до Брайтона чи Істборна. Це були три елегантнi ледi, всi трое – молодi та вродливi. Одна з них тримала на колiнах пекiнеса. Їхнiми супутниками були – один дещо потертий на вигляд лiтнiй чолов’яга i молодий аристократ, у котрого досi стирчав у оцi монокль, а мiж пальцями затягнутоi в рукавичку руки був затиснутий недопалок сигари. Смерть наступила миттево, i вони завмерли в своiх природних позах, за винятком лiтнього пана, котрий в останню мить задухи зiрвав iз себе комiр, аби легше було дихати, всi вони були дуже схожi на поснулих. Перед автомобiлем, бiля пiднiжки, сидiв скорчений офiцiант, тримаючи в руках тацю з кiлькома розбитими склянками. З iншого боку лежали двое обiрванцiв – чоловiк i жiнка. У чоловiка ще була протягнута за милостинею довга, кiстлява рука. Одна коротка мить знищила всi соцiальнi вiдмiнностi, перетворивши аристократа, жебрака та песика в однакову мляву масу протоплазми, що розкладаеться.
Не можу забути ще одну приголомшливу картину, що постала перед нами за кiлька миль вiд Севеноуксi, вже ближче до Лондона. Там лiворуч розкинувся гарненький монастир на високому, порослому травою схилi. На початку катастрофи на цьому схилi зiбрався великий натовп школярiв, i всi вони були захопленi зненацька. Перед ними лежала цiла гора монахинь, а трохи вище, звернена до них, самотня жiноча постать, ймовiрно, мати-настоятелька. На вiдмiну вiд веселоi компанii, вони, здавалося, передбачали близьку небезпеку й усi зiбралися докупи, щоб гiдно зустрiти невiдворотне. Виховательки й ученицi зiйшлися для пiдсумкового спiльного уроку.
Мое нутро досi насичене жахiттями, якi ми бачили в дорозi, й я марно шукаю слiв, аби хоча б приблизно передати нашi вiдчуття та переживання. Найкраще буде обмежитися простим звiтом. Навiть Саммерлi i Челленджер були цiлком пригнiченi. Ми чули за своiми спинами лише тихе схлипування панi Челленджер. Лорд Джон був занадто поглинутий важким завданням долати всi перешкоди на шляху автомобiля, щоб мати час i настрiй балакати зi мною. Лише одну фразу вiн повторював собi пiд нiс весь час, яка неприемно лоскотала моi нерви, i врештi-решт мало не кинула мене в iстерику, позаяк пiдсумовувала весь жах цього дня останнього суду:
– Гарно зроблено, щоб йому…
Це вiн повторював перед кожною новою картиною жаху та руйнацii.
– Гарно зроблено, щоб йому… – вигукнув вiн у ту мить, коли ми вже спускалися з Розерфiлдського пагорба.
– Гарно зроблено, щоб йому… – не переставав вигукувати, коли ми проiжджали пустелею смертi головною вулицею Льюiшему i старою Кентською дорогою.
У цьому мiсцi ми були по-справжньому шокованi. У вiкнi нарiжного будинку простоi архiтектури ми побачили бiлу хустку, що майорiла, i тримала ii довга худа людська рука. Жодного разу ще до небаченого видовища смертi не завмирали аж настiльки нашi серця й не починали миттю пiзнiше битися так часто, як тут, перед цим чудовим знаменом життя. Лорд Джон зупинив машину, i наступноi митi ми кинулися крiзь вiдчиненi ворота вгору сходами до зверненоi вiкнами на вулицю кiмнати другого поверху, звiдки нам махали хустинкою.
У крiслi перед вiдкритим вiкном сидiла дуже стародавня бабега, i поряд iз нею на iншому крiслi лежав балон iз киснем, трохи менший, нiж тi, яким ми були зобов’язанi своiм порятунком, але такого ж типу. Коли ми увiрвалися в дверi, вона звернула до нас свое худе, виснажене обличчя в окулярах.
– Я вже боялася, що назавжди залишуся тут сама, – зронила вона. – Я хвора i не можу навiть ворухнутися.
– Щасливий випадок привiв нас сюди, – сказав Челленджер.
– Маю до вас надзвичайно важливе запитання, – прошамкала вона. – Будь ласка, скажiть, джентльмени, цiлком щиро: який вплив матимуть цi подii на Лондон i на акцii Пiвнiчно-захiдноi залiзницi?
