Лише тепер усвiдомлюю, наскiльки мудро та правильно зважив Челленджер, коли казав, що справжня трагедiя – це пережити все, все прекрасне, добре та шляхетне. Але ця небезпека нам не загрожуе. Уже другий балон iз киснем закiнчуеться. Ми можемо вирахувати з точнiстю майже до хвилини, який жалюгiдний клаптик життя залишився у нашому запасi. Тiльки-но Челленджер читав нам лекцiю добрих чверть години; вiн був такий схвильований, що ревiв на нас i завивав, немов звертався в Квiнс-холi до лав своiх старечих слухачiв, учених скептикiв. У нього була дивовижна аудиторiя: дружина, котра слухняно казала «так», не знаючи, чого вiн насправдi хоче; Саммерлi, котрий сидiв бiля вiкна у роздратованому та буркотливому настроi, але слухав iз цiкавiстю; лорд Джон, котрий забився в куток iз нудьгуючим виглядом, i я, котрий стояв бiля вiкна та спостерiгав цю сцену з невимушеною увагою людини, що немов бачить сон або такi речi, до яких анiтрохи не причетна. Челленджер сидiв за столом посеред кiмнати, й електрична лампа освiтлювала дзеркальне скло пiд мiкроскопом, який вiн принiс iз вбиральнi. Яскраве свiтло, вiдбите вiд скла, рiзко висвiчувало частину його обвiтреного бородатого обличчя, мiж тим, як iнша частина була занурена в глибокий морок. Здаеться, вiн нещодавно приступив до роботи про нижчi мiкроорганiзми, i тепер професора вкрай хвилював той факт, що вiн знайшов ще живою амебу, яку день тому поклав пiд мiкроскоп.
– Ви тiльки погляньте, – повторював вiн схвильовано. – Саммерлi, пiдiйдiть-но сюди та переконайтеся самi. Будь ласка, Мелоуне, пiдтвердьте моi слова. Маленькi веретенчастi тiльця посерединi – це дiатомеi; на них не варто звертати уваги, позаяк це швидше рослиннi, нiж твариннi iстоти. Але праворуч ви бачите безсумнiвну амебу, що лiниво повзе освiтленим полем. Цей верхнiй гвинт слугуе для калiбрування: ви можете вiдрегулювати рiзкiсть.
Саммерлi послухався його вказiвок i погодився з колегою. Я також зазирнув у цилiндр i побачив крихiтну тварючку, схожу на скляного павучка, що залишав своi липкi слiди на освiтленому полi.
Лорд поставився до цього, мабуть, iз повною байдужiстю.
– Навiщо менi ламати голову над питанням, жива вона чи мертва? – буркнув вiн. – Ми ж не знаемо один одного навiть на вигляд, то з якого дива менi особливо перейматися нею. Адже i вона не втрачае душевного спокою через наше здоров’я.
Я мимоволi засмiявся, а Челленджер спрямував на нас надзвичайно докiрливий, спопеляючий погляд.
– Легковажнiсть недоукiв ще гiрша, нiж обмежена впертiсть повних невiгласiв, – кинув вiн. – Якби лорд Джон зважився зiйти…
– Мiй любий Джордже, якби ти не був таким уiдливим, – сказала його дружина i ласкаво поклала руку на чорну гриву вченого, що звисала над мiкроскопом. – Чи не все одно, жива амеба, чи мертва?
– Нi, вiд цього залежить дуже багато, – сердито вiдповiв ii чоловiк.
– Тодi даваймо обмiркуемо це, – сказав iз веселою усмiшкою лорд Джон. – Врештi-решт базiкати про це чи про щось iнше – байдуже, й якщо вважаете, що я занадто легковажно поставився до цiеi тварючки або, чого доброго, образив знiчев’я ii почуття, то я охоче готовий вибачитися.
– Я, зi свого боку, – зауважив Саммерлi своiм трiскучим, сварливим тоном, – взагалi не розумiю, чому ви надаете такого значення питанню, живе ця тварина чи нi. Адже вона оточена тим самим повiтрям, що i ми, i залишилася в живих лише тому, що ще не пiдпала пiд вплив отрути. Поза цiеi кiмнатою вона так само гикнулася б, як i всi iншi тварини.
– Вашi зауваження, мiй любий Саммерлi, – заявив Челленджер iз виразом неймовiрноi переваги (якби я мiг замалювати це самовпевнене, зверхне, яскраво освiтлене рефлектором мiкроскопа обличчя!), – вашi зауваження доводять, що ви хибно збагнули становище. Цей екземпляр був учора препарований i герметично вiдокремлений. Тому наш кисень не мав до нього доступу. Ефiр проник туди так само, як i в будь-яке iнше мiсце Всесвiту. Отже, тварина встояла проти отрути. З цього можемо зробити висновок, що i поза цiею кiмнатою кожна iнша амеба не вмерла, як ви помилково припустили, а пережила катастрофу.
– Але i в цьому випадку я не налаштований вибухнути громовим «ура», – бовкнув лорд Джон. – Яке ж значення мае для нас цей факт?
– Вiн доводить, що свiт не вмер, як ми припускали, i що в ньому тривае тваринне життя. Якби ви володiли науковою уявою, то могли б, виходячи з одного цього факту, уявити собi свiт через кiлька мiльйонiв рокiв, – а такий промiжок – мить у жахливому потоцi часу, – i тодi ви побачили б свiт знову наповненим тваринами та людьми, зобов’язаними своiм виникненням ось цьому крихiтному паростку. Ми з вами бачили степову пожежу, що спалила на поверхнi землi всi слiди трави та рослин i залишила по собi лише обвуглену пустелю. Можна було подумати тодi, що такою вона перебуватиме навiки, але корiння рослин залишилося, й якби ви за кiлька рокiв знову вiдвiдали це мiсце, то нiде не побачили б навiть слiдiв пожежi. Це мiкроскопiчне створiння таiть у собi корiнь зростання всього тваринного життя, й унаслiдок незмiнно триваючоi еволюцii, через якийсь час зникнуть усi слiди пережитоi нами свiтовоi катастрофи.
– Вражаюче цiкаво! – сказав лорд Джон, котрий, спершись на стiл, заглядав у мiкроскоп. – Кумедний карапузик! № 1 у майбутнiй галереi пращурiв людини. У нього на тiлi е гарний великий гудзик.
– Темний предмет – це ядро його клiтини, – пояснив Челленджер тоном няньки, яка вчить абетки свого вихованця.
– Чудово! Отже, нам немае про що турбуватися, – засмiявся лорд Джон. – Крiм нас, хтось iще живе на свiтi.
– Ви, здаеться, вважаете достовiрним, Челленджере, – сказав Саммерлi, – що свiт створений винятково з метою породжувати та пiдтримувати людське життя.
– Звiсно, пане, з якою ж iншою метою? – поцiкавився Челленджер, котрого дратувала навiть можливiсть заперечення.
– Інодi я схиляюся до думки, що тiльки жахлива зарозумiлiсть людини вселяе iй переконання, нiби цей безмежний Всесвiт створений лише як арена, якою вона могла би пихато походжати.
– Щодо цього неможливо будувати теорii, але, навiть залишаючи осторонь жахливу зарозумiлiсть, яку ви ставите нам у докiр, можемо зi спокiйною совiстю заявити, що ми найрозвиненiшi iстоти в усiй природi.
– Найрозвиненiшi iз знайомих нам iстот.
– Це само собою маеться на увазi, вельмишановний.
– Подумайте про всi тi мiльйони, а може навiть i мiльярди рокiв, коли незаселенi землi оберталися в свiтовому просторi або якщо навiть i не зовсiм незаселенi, то все ж без найменших слiдiв людського роду i без думки про нього. Помiркуйте про всi цi незлiченнi епохи, що заливаються дощами, випалюються сонцем, обвiянi грозами. За геологiчним лiточисленням, людство з’явилося на свiт, так би мовити, лише вчора. Як же можна в такому випадку вважати доведеним, що всi цi гiгантськi приготування мали на увазi лише його користь?
– А тодi чию ж? Чию саме?
Саммерлi стенув плечима.
– Що можна на це вiдповiсти? Це за межами нашого розумiння. Але людина, можливо, е всього лише побiчним продуктом, що випадково виник у цьому процесi. Становище цiлком таке ж, якби пiна на поверхнi океану уявила собi, нiби океан мае служити лише ii творенню та збереженню, або якби миша в соборi вважала, що будiвля споруджена лише як житло для неi.
Досi я передавав дослiвно цю суперечку, але тепер вона перейшла в гучну сварку з багатоскладовими науковими термiнами, якими бомбардували один одного опоненти. Певна рiч, дуже приемно бути присутнiм при обговореннi найбiльших питань двома настiльки видатними мислителями; але при постiйних розбiжностях у iхнiх поглядах такi простi люди, як лорд Джон i я, не можуть узяти з такоi суперечки нiчого корисного для себе. Кожен спростовуе сказане iншим, i врештi-решт ми перестаемо тямити будь-що. Але ось дебати скiнчилися, Саммерлi зiщулився в крiслi, а Челленджер усе ще манiпулюе своiм мiкроскопом, який не переставав випускати низький, глухий, нерозбiрливий гул, як море перед штормом. Лорд Джон пiдiйшов до мене, i ми обое лупали очима в нiч.
На небi стоiть блiдий мiсяць – останнiй мiсяць, на який дивляться людськi очi, i зiрки випромiнюють мерехтливий блиск. Навiть у чистому повiтрi пiвденноамериканськоi рiвнини менi не доводилося милуватися яскравiшим зоряним сяйвом. Можливо, що на свiтло впливають змiни в ефiрi. У Брайтонi нищiвне багаття продовжуе вирувати, а в захiднiй частинi неба, на великiй вiдстанi, видно червону пляму, яка вказуе, що пожежа охопила Арундел або Чичестер, а, може, навiть i Портсмут. Я сиджу, мiркую сам iз собою й iнколи щось нотую. Лагiдна меланхолiя розлилася в повiтрi. Невже всьому настав край – молодостi, красi, вiдвазi та коханню? Осяяна зорями земля схожа на сонне царство, сповнене солодкого спокою. Хто б мiг повiрити, що ця земля – жахлива Голгофа, всiяна руiнами загиблого людського роду? Раптом я чую свiй власний смiх.
– Що з вами, мiй хлопчику? – здивовано спитав лорд Джон. – Нам не завадило б трохи розважитися. Що трапилося?
– Я мимоволi подумав про всi тi важливi питання, – вiдповiв я, – на вирiшення яких у нас пiшло стiльки працi та духовних сил. Згадайте, наприклад, англо-нiмецьку конкуренцiю або Перську затоку, якою так цiкавився мiй старий начальник. Хто б мiг подумати, що остаточне вирiшення цих проблем станеться в такiй формi?
Ми знову занурилися в глибоку мовчанку. Менi здаеться, що кожен iз нас думае про близьких, котрi випередили нас зараз. Панi Челленджер тихо рюмсае, а ii чоловiк шепоче iй слова розради. Я згадую людей, про яких весь цей час жодного разу не думав, i бачу в уявi, як усi вони лежать передi мною блiдi, окостенiлi, подiбно нещасному Остiну у дворi. Взяти хоча б МакАрдла. Я точно знаю, де саме вiн лежить, обличчям втелющившись у письмовий стiл, iз телефонною слухавкою в руцi: я ж чув, як вiн упав. Головний редактор Бомонт розпростерся, либонь, на своему турецькому червоно-синьому килимi, що прикрашае його святилище. А моi колеги в репортерськiй кiмнатi – Макдона, Маррi чи Бонд… Вони, ймовiрно, врiзали дуба в розпалi роботи. В руках у них записнi книжки, повнi живих вражень i сенсацiйних звiсток. Я уявляю собi, як першого вiдрядили до медичного iнституту, другого – до Вестмiнстеру, а третього – до собору Святого Павла. Їхнiми останнiми чудовими видивами були, ймовiрно, гучнi рядки заголовкiв, яким нiколи, однак, не доведеться воскреснути в друкарськiй фарбi. Бачу перед собою Макдону у медикiв. – «З надiею дивiться на Гарлi-стрит!» – Мак завжди мав велику пристрасть до алiтерацii. – «Інтерв’ю з паном Солi Вiлсоном. Знаменитий фахiвець радить: «Тiльки не впадайте у вiдчай!» Наш спецiальний кореспондент застав знаменитого вченого на даху його будинку, де вiн ховався вiд натиску своiх схвильованих пацiентiв, котрi облягали його помешкання. Інтонацiею, яка ясно доводить, що вiн цiлком усвiдомлюе серйознiсть становища, знаменитий лiкар вiдмовився визнати його зовсiм безнадiйним». Так, iмовiрно, почав би Мак. Потiм доклався б i Бонд. Вiн дуже пишався своiм письменницьким талантом. Тема припала б йому до смаку! «Коли я стояв на маленькiй галереi пiд куполом Святого Павла та споглядав униз на густi натовпи зневiрених людей, котрi вовтузилися в цю останню мить у пилюцi, до моiх вух долинув iз цього натовпу такий протяжний стогiн, благаючий, сповнений страху, таке страхiтливе волання про порятунок…»
Так, це була хороша смерть для репортера, хоча кожен iз них, як i я, мав померти перед обличчям невикористаних скарбiв. Чого б лише не дав, наприклад, бiдолаха Бонд, аби побачити такий стовпчик, пiдписаний його iнiцiалами!
Але яку ж нiсенiтницю я пишу! Вочевидь, це лише прагнення вiдгородитися вiд стомлюючоi нудьги. Панi Челленджер подалася в гардеробну i, за словами професора, мiцно спить. Вiн же сидить за столом, робить нотатки i перевiряе в книжках, немов його чекають ще цiлi роки мирноi працi. Пише скрипучим пером i нiби цим гучним скрипiнням хоче висловити свое презирство всiм тим, хто не згоден iз його думкою.
Саммерлi задрiмав у крiслi i часом видае дратiвливе хропiння. Лорд Джон лежить, вiдкинувшись на спинку крiсла, встромивши руки до кишень i заплющивши очi. Як можуть люди взагалi спати в таких обставинах – це для мене загадка.
…О пiв на четверту ранку. Я тiльки-но прокинувся вiд сну. Було п’ять по одинадцятiй, коли я зробив останнiй запис. Я це пам’ятаю, бо пiдкрутив тодi годинника та поглянув на циферблат. Отже, я проциндрив п’ять годин iз тих небагатьох, що нам залишилося жити. Менi це здавалося неможливим. Але я почуваюся тепер бадьорiшим i змирився зi своею долею або хочу себе переконати, що змирився. Та все ж чим життерадiснiша людина i чим вона ближча до зенiту свого iснування, тим бiльше мае боятися смертi. Як мудро та милосердно чинить природа, непомiтно, тихцем пiдiймаючи якiр життя за допомогою безлiчi незначних струсiв, поки свiдомiсть не виходить, нарештi, у вiдкрите море з ненадiйноi земноi гаванi.
Панi Челленджер ще спить у гардеробнiй. Професор Челленджер заснув у своему крiслi. Що за вигляд! Його величезне тiло вiдкинуте назад, потужнi волохатi руки складенi на животi, а голова так закинулася, що над комiром бачу лише гущавину скуйовдженоi густоi бороди. Вiн хропе так, що весь аж трясеться, а Саммерлi високим тенором вторить низькому басу Челленджера. Лорд Джон також заснув, його довготелеса постать скорчилася навскiс у солом’яному крiслi. Першi холоднi променi свiтанку прослизають до кiмнати. Тут i назовнi усе сiре та сумне. Я пiдстерiгаю схiд сонця – цей страшний сонячний схiд, який наповнить своiм сяйвом вимерлий свiт. Рiд людський зник, вимер в один день, але планети продовжують кружляти, шепочуться вiтри, i природа живе своiм життям аж до амеби, i незабаром не збережеться жодних слiдiв перебування на землi тих створiнь, якi вважали себе вiнцем творiння. Внизу у дворi лежить розкинувшись Остiн; його обличчя мерехтить у сутiнковому свiтлi бiлою плямою, i захолола рука чоловiка все ще тримае гумовий шланг. Характер усього людського роду показаний у цьому тихому силуетi людини, котра лежить у трагiчнiй i водночас смiшнiй позi поруч iз машиною, над якою вона панувала колись.
На цьому закiнчуються записи, якi я робив тiеi ночi. Починаючи з цiеi митi, подii вiдбувалися настiльки блискавично та були такi приголомшливi, що я iх уже записувати не мiг. Але в моiй пам’ятi вони настiльки чiтко збереглися, що жодноi подробицi не можу пропустити.
Задушливе вiдчуття в горлi змусило мене поглянути на балони з киснем, i те, що я побачив, було жахливим. Ще трохи i нашому життю настане край. За нiч Челленджер перенiс гумовий шланг iз третього на четвертий балон, але й цей був уже, либонь, порожнiм. Болiсне вiдчуття пригнiчення охопило мене. Я пiдiйшов до резервуарiв, вiдкрутив шланг i прикрiпив його до наконечника останнього балона. Я вiдчував докори сумлiння, роблячи це, бо думав про те, наскiльки спокiйно померли б усi увi снi, якби я опанував себе. Наступноi митi ця думка покинула мене, бо я почув зойк панi Челленджер iз гардеробноi:
– Джордже, Джордже, я задихаюся!
– Вже все гаразд, панi Челленджер, – вiдповiв я, мiж тим як iншi посхоплювалися зi своiх мiсць. – Я тiльки-но вiдкрутив непочатий резервуар.
Навiть у цю мить я не мiг втриматися вiд смiху, глипнувши на Челленджера, котрий протирав собi очi величезними волохатими п’ястуками i був схожий на велетенське немовля, яке щойно прийшло до тями пiсля сну. Саммерлi тремтiв, як у лихоманцi; страх смертi перемiг на короткий час стоiчний дух ученого, коли вiн усвiдомив свое становище. Зате лорд Джон був такий спокiйний i гнучкий, наче його розбудили, щоб iхати на лови.
– П’ятий i останнiй, – повiдомив шляхтич, зиркнувши на шланг балона. – Скажiть, друже, невже ви занотували враження цiеi ночi на тому папiрцi, що лежить на ваших колiнах?
– Тiльки кiлька побiжних замiток, аби згаяти час.
– Ну, знаете, на таке здатен лише iрландець. Лише боюся, що ви не дочекаетесь читачiв, поки не пiдросте сестричка амеба, яка наразi недостатньо, здаеться, цiкавиться тим, що вiдбуваеться. Ну що, Herr Professor, якi маете плани на майбутне?
Челленджер споглядав на широкi покриви туману, що одягнули пейзаж. Там i тут iз моря хмар пiдiймалися залiсненi пагорби, подiбнi на якiсь конiчнi острови.
– Наче в саван вбралася природа, – зауважила панi Челленджер, коли увiйшла в кiмнату в домашньому халатi. – Це нагадуе менi твою пiсеньку, Джордже: «Старовина вiддзвонила, новизна задзвонить». Пророча пiсня!.. Але, бiднi любi друзi, ви ж тремтите. Я всю нiч пролежала в теплi, пiд ковдрою, а ви мерзли в крiслах. Зараз зiгрiетесь.
Вона вийшла, ця смiлива маленька жiночка, i незабаром ми почули гудiння казанка. За кiлька хвилин вона принесла на тацi п’ять горняток iз запашним какао.
– Пийте, – запропонувала вона, – i зараз же вiдчуете, що вам краще.
Ми так i зробили. Саммерлi попросив дозволу засмалити файку, а ми взялися за цигарки. Я думав, що курiння заспокоiть нашi нерви; але ми припустилися помилки, бо повiтря в замкненому примiщеннi стало нестерпно задушливим. Челленджеру довелося вiдчинити вiддушину.
