– Там палае будинок, – зауважив Челленджер i вказав на стовп диму, що здiймався над деревами. – Мабуть, ще виникне не одна пожежа. Можливо навiть, що полум’я поглине цiлi мiста, бо багато людей падали на пiдлогу, тримаючи в руках свiчку або щось подiбне. Сама ж ця пожежа доводить, що вмiст кисню в повiтрi продовжуе бути цiлком нормальним i що причину катаклiзму потрiбно шукати лише в ефiрi… А! Подивiться-но на шпиль пагорба Кровборо: там також, здаеться, спалахнула пожежа! Це – будiвля гольф-клубу, якщо не помиляюся. Чуете, б’е годинник на церковнiй дзвiницi! Нашим фiлософам було б, либонь, цiкаво дiзнатися, що створенi людьми механiзми пережили своiх творцiв.
– О Боже! – вигукнув лорд Джон, схопившись вiд хвилювання. – Що означае ця хмара диму? Це потяг!
Ми почули його сопiння, й ось вiн з’явився здалеку, пересуваючись, як менi здалося, просто зi страхiтливою швидкiстю. Звiдки вiн мчав i наскiльки довго був у дорозi, не могли встановити. Вочевидь, вiн тiльки з якоiсь дивноi випадковостi досi не зiйшов iз рейок. Тепер нам довелося побачити страшний кiнець його маршруту. На рейках нерухомо стояв iнший потяг, завантажений вугiллям. Ми затамували подих, коли переконалися, що швидкий поiзд мчить тим ж шляхом. Сталося жахливе зiткнення. Паротяги та вагони люто сунули один на одного й утворили гiгантську гору дерев’яних балок i чавунного брухту. Язики вогню зметнулися над уламками, полум’я охопило всю купу. Ми бiльш нiж пiвгодини сидiли мовчки, пригнiченi страшним видовищем.
– Бiднi, бiднi люди! – застогнала нарештi панi Челленджер i вхопилася за руку чоловiка.
Той заспокiйливо погладив ii по руцi i мовив:
– Мила дитино, люди, котрi сидiли в потязi, були живими не бiльше за вугiлля, з яким вони змiшалися, або вуглець, в який тепер перетворилися. Коли поiзд вiдбув iз вокзалу Вiкторiя, вiн вiз iще, звiсно, живих людей, але вже задовго до того, як досяг своеi мети, був наповнений лише самими мерцями.
– У всьому свiтi вiдбуваються, безумовно, такi ж речi, – правив вiн далi, мiж тим, як у моiй уявi пролiтали картини цих надзвичайних подiй. – Подумайте тiльки про кораблi у вiдкритому морi: вони ж будуть димiти i димiти, поки не згаснуть iхнi казани або поки вони не розiб’ються об пiдводнi рифи. А вiтрильники будуть продовжувати линути хвилями зi своiм мертвим екiпажем i наповнюватися водою, поки дерево не зогние i шви не луснуть i поки вони, нарештi, один за одним не пiдуть на дно. Можливо, ще й через сто рокiв Атлантичний океан буде всiяний старими уламками, що гойдаються на хвилях.
– А люди в штольнях! – нервово реготнув Саммерлi, але це аж нiяк не свiдчило про веселий настрiй. – Якщо з волi якогось випадку колись знову з’являться геологи на цiй землi, то вони будуватимуть кумеднi теорii iснування сучасних нам людей у вугiльних шарах грунту.
– На цих речах я розумiюся мало, – зауважив лорд Джон, – але гадаю, що вiдтепер свiт буде перебувати в ролi порожнього примiщення, яке хочуть вiддати у винайм. Якщо вимре все наше людське поколiння, то звiдки ж узятися новому?
– Спочатку земля була порожня та незаселена, – серйозно заперечив Челленджер. – За певними законами, зв’язок яких лежить за межами нашого розумiння, вона заселилася. Чому б цьому процесу не повторитися?
– Мiй любий Челленджере, ви жартуете?
– Не маю звички, колего Саммерлi, стверджувати щось серйозне жартома. Ваше зауваження було зайвим.
Його борода велично пiднялася, а повiки склепилися.
– Гаразд, гаразд… Ви прожили свое життя впертим догматиком i хочете залишитися ним до кiнця, – кинув Саммерлi з квасною гримасою.
– А ви, колего, були завжди цiлком позбавленим фантазii сперечальником, i немае надii, що ви змiнитесь.
– Авжеж, маете рацiю, вашi найлютiшi вороги не закинуть вам вiдсутнiсть фантазii, – вiдрубав Саммерлi.
– Присягаюся, – вигукнув лорд Джон, – що це цiлком вiдповiдало б вашому характеру – витратити останнiй ковток кисню на те, щоб наговорити грубощiв навзаем. Що нам до того, з’являться знову люди на землi чи нi? Нам до цього все одно не дожити.
– Цим зауваженням, пане, ви довели надзвичайну вузькiсть поглядiв, – строго зауважив Челленджер. – Справжнiй науковий розум, – я кажу в третiй особi, щоб не здатися хвальком, – iдеальний науковий розум мае бути спроможним винайти нову абстрактно-наукову теорiю навiть у той промiжок часу, який потрiбен його носiю, щоб iз повiтряноi кулi звалитися на землю. Потрiбнi мужi настiльки мiцного гарту, щоб пiдкорити природу i стати пiонерами iстини.
– Менi щось видаеться, що цього разу гору вiзьме природа, – кинув лорд Джон, споглядаючи у вiкно. – Менi траплялося читати в газетах передовицi, судячи з яких ви, панове вченi, ii пiдкорили, але менi здаеться, що вона знову у вас вiдвоювала свою законну владу.
– Це лише тимчасова поступка, – запевнив Челленджер. – Що означае кiлька мiльйонiв рокiв у нескiнченнiй круговертi часiв? Ви ж бачите, рослинний свiт залишився неушкодженим. Подивiться лишень на листя цих платанiв! Птахи померли, але рослини живуть. З цього рослинного життя в стоячих водах, в ставках i болотах виникнуть у вiдповiдний час мiкроскопiчнi органiзми, пiонери безмежно великоi армii життя, i нам якраз судилося цiеi митi прикривати ii тил. А як тiльки утвориться цей нижчий вид живих iстот, з нього миттю розвинеться новий людський рiд iз такою ж непохитнiстю, з якою з жолудя мусить розвинутись дуб. Колишня круговерть повториться знову.
– Але хiба отрута не задушить в зародку кожен слiд життя? – спитав я.
– Можливо, що ми маемо справу лише з одним шаром отрути в ефiрi, з таким собi шкiдливим Гольфстрiмом посеред безмежного океану, яким пливемо ми. Можливо також, що вiдбудеться зрiвняльний процес i що нове життя розвинеться шляхом пристосування до нових умов. Однак вже та обставина, що порiвняно незначного пересичення нашоi кровi киснем досить для боротьби з отрутою, доводить можливiсть тваринного життя без будь-яких значних органiчних змiн.
Будинок, що димiвся за деревами, розгорiвся так, що було боляче очам. Величезнi язики вогню здiймалися в повiтря.
– Це справдi жахливо, – бурмотiв лорд Джон, котрого ця пожежа, здавалося, вжахнула бiльше, нiж усе iнше.
– Що нам до цього кiнець кiнцiв? – зауважив вiн. – Свiт мертвий, спалення – найкращий спосiб для похорону. Для нас скоротився б час очiкування, якби вогонь поглинув i наш будинок.
– Я передбачав цю небезпеку i попросив дружину вдатися до запобiжних заходiв проти цього, – поiнформував Челленджер.
– Все зроблено, милий. Але в моiй головi знову почало стукотiти. О, Боже, яке жахливе повiтря!
– Треба його знову покращити, – погодився Челленджер i схилився над балоном iз киснем. – Вiн майже порожнiй, – констатував вiн. – Його вистачило безмаль на три з половиною години. Тепер приблизно восьма година вечора. Ми проведемо нiч доволi приемно. За моiми розрахунками, кiнець мае настати завтра вранцi о дев’ятiй годинi. Ще одним сходом сонця ми отримаемо задоволення милуватися, ми единi в усьому свiтi!
Вiн пiдiйшов до другого балона й одночасно вiдкрутив на пiвхвилини вiддушину над дверима. Коли повiтря пiсля цього помiтно покращилося, а симптоми отруення у нас посилилися, професор знову зачинив вiддушину.
– Втiм, – сказав вiн, – не одним киснем живе людина. Час обiду вже настав. Запевняю, панове, коли я запросив вас у гостi, щоб пережити цю визначну, як менi здаеться, подiю, то сподiвався, що моя кухня пiдтримае свою репутацiю. Тепер, однак, маемо допомогти собi самi. Ви схвалите мое рiшення, якщо вiдмовлюся запалювати вогонь в плитi, щоб уникнути непотрiбного витрачання нашого повiтря. Нам доведеться вдовольнятися холодним м’ясивом, хлiбом i пiкулями. Приготував я також пляшку кларету. Дякую, люба! Ти, як завжди, найкраща з господинь.
І справдi, не можна було не висловити подяку панi Челленджер, котра iз самоповагою та почуттям пристойностi, властивим англiйськiй господинi, за кiлька хвилин накрила бiлоснiжною скатертиною стiл, що стояв посерединi. Пiсля цього вона розклала серветки та подала скромну вечерю з усiею витонченiстю сучасноi культури. Навiть про настiльну електричну лампу посеред столу не забули. Але ще бiльше здивував нас власний апетит, який мало не межував iз ненажерливiстю.
– Це наслiдок нашого хвилювання, – пояснив Челленджер iз тим поблажливим виглядом, якого вiн зазвичай набував у тих випадках, коли йому з його науковим розумом доводилося пояснювати буденнi явища. – Це свiдчить про молекулярнi втрати, якi доводиться компенсувати. Глибоке страждання i сильна радiсть викликають великий апетит, а не вiдсутнiсть апетиту, як нас хочуть переконати романiсти.
– Ймовiрно, серед сiльського населення тому й прийнято влаштовувати урочистi поминальнi тризни, – зауважив я.
– Саме так! Наш юний приятель знайшов чудову iлюстрацiю для цього явища. Дозвольте вам покласти ще шматок копченого язика?
– Зовсiм, як у дикунiв, – зронив лорд Джон, поглинаючи свою порцiю холодноi телятини. – Я був присутнiй на похоронi одного вождя на рiчцi Арувiмi, пiд час якого дикуни з’iли цiлого бегемота, що важив, мабуть, не менше за все плем’я вкупi. У Новiй Гвiнеi живуть племена, якi мають звичку з’iдати шанованого покiйника, котрого оплакують, iмовiрно, з любовi до ладу, щоб прибрати його з дороги. Але менi здаеться, що з усiх поминальних трапез у свiтi наш обiд – найоригiнальнiший.
– Менi здаеться особливо дивним ось що, – зауважила панi Челленджер. – Не можу викликати в собi жодноi скорботи по нинi померлих. Моi батько i мати живуть у Бедфордi. Я знаю точно, що вони тiльки-но померли, i все ж не можу посеред цiеi всесвiтньоi катастрофи оплакувати окремих людей, навiть менi найближчих.
– А моя стара мати в своiй сiльськiй хатинцi в Ірландii! – додав я. – Я бачу ii перед собою в хустинi та мереживному очiпку, як вона лежить у своему старому фотелi бiля вiкна, вiдкинувшись на його високу спинку, заплющивши очi, поклавши поряд книжку й окуляри. Навiщо менi ii оплакувати?
– Як я вже й ранiше казав, – зауважив Челленджер, – загальна смерть не така жахлива, як смерть поодинцi.
– Це, як на вiйнi, – докинув лорд Джон. – Якби тут на пiдлозi лежав перед вами лише один мрець, iз великою дiркою в черепi та проламаною грудною клiткою, вам моторошно було б на нього дивитися. У Суданi ж я бачив десятки тисяч таких трупiв, що лежали горiлиць, i це не справило на мене жодного особливого враження. В ходi iсторii життя окремоi людини означае дуже мало, щоб про неi турбуватися. Коли вмирають тисячi мiльйонiв, як це сталося сьогоднi, то в масi нiкого особливо й не видiлиш.
– Ах, скорiше б уже настав кiнець! – сумно зронила панi Челленджер. – О, Джордже, менi так страшно!
– Ти зустрiнеш кiнець хоробрiше за нас усiх, моя дружинонько. Звiсно, я поводився з тобою, як старий буркотливий ведмiдь, але маеш узяти до уваги, що Джордж Едвард Челленджер такий, яким його створила природа, i вiн не мiг поводитися iнакше. Адже ти не хотiла б iншого чоловiка, чи не так?
– Нiкого в усьому свiтi, крiм тебе, любий, – сказала жiнка та поклала руку на його бичачу потилицю.
Ми трое вiдiйшли до вiкна й, обiмлiвши вiд подиву, взялися споглядати картину, яка постала перед нами.
Насунулася iмла, i мертвий свiт лежав у пiтьмi. Але на пiвденному обрii простягалася вогняна, багряна, досить довга смуга, яка, то гаснучи, то спалахуючи, починала променiти найяскравiшими барвами i знову тьмянiла.
– Льюiс палае! – вигукнув я.
– Нi, це Брайтон, – заперечив Челленджер, пiдiйшовши до нас. – Ось бачите, хвиляста лiнiя гiр височiе перед урвищем: отже, пожежа тривае за пагорбами та простягнулася, ймовiрно, на багато миль. Мабуть, усе мiсто у вогнi.
На рiзних напрямках спалахували червонi вогнi, а багаття на рейках колii продовжувало пашiти, та це були лише цятки, що свiтяться, порiвняно з гiгантською загравою над пагорбами. Яку б про це замiтку можна було написати до газети! Чи було колись стiльки багатого матерiалу у журналiста i при цьому так мало можливостей ним скористатися? Найбiльш приголомшливе видовище – i нiкого, хто б йому дивувався!
Раптом на мене нахлинуло натхнення репортера. Якщо люди науки до останньоi митi залишалися на своiх постах, то й я вирiшив не вдарити перед ними обличчям у багнюку i зробити те, що було в моiх скромних силах. Нiколи, певна рiч, моiй статтi не доведеться знайти читача, але довгу нiч треба ж якось згаяти: я, у будь-якому разi, не мiг склепити повiк. Ось чому зараз передi мною лежить нотатник, сторiнки якого були всуцiль списанi тiеi ночi й який я тримав на колiнах у химерному свiтлi лише однiеi електричноi жарiвки. Якби мав поетичний дар, то написане мною було б на рiвнi цього виняткового явища. У такому ж виглядi цi сторiнки слугуватимуть для ознайомлення сучасникiв iз моiми страшними переживаннями та почуттями тiеi трагiчноi ночi.
Роздiл 4. Щоденник умираючого
Якими дивними здаються менi цi слова на титульному аркушi мого нотатника! Але ще дивнiше те, що iх написав я, Едвард Мелоун, котрий тiльки якихось дванадцять годин тому вийшов зi свого помешкання в Стритемi, ще не передчуваючи, якi дивовижнi подii принесе iз собою цей день. Я ще раз перебираю в пам’ятi подii, мою бесiду з МакАрдлом, першого тривожного листа Челленджера в «Таймс», божевiльну поiздку залiзницею, приемний снiданок, катастрофу, i ось уже дiйшло тепер до того, що ми единi залишилися живими на спорожнiлiй планетi. Наша доля така невiдворотна, що цi рядки, якi пишу за професiйною звичкою й яких нiколи вже не прочитають людськi очi, здаються менi сповiддю покiйника. Я стою перед входом у те царство тiней, куди вже увiйшли всi, хто перебував за межами нашого притулку.
