– Чи довго ще? – поцiкавився лорд Джон.
– Мабуть, ще години зо три, – вiдповiв той i стенув плечима.
– Ранiше менi було страшно, – зронила дружина професора, – але чим ближча ця мить, тим вона менi видаеться легшою.
– Я зовсiм не можу зараз похвалитися своiм настроем! – пробурчав Саммерлi, посмоктуючи люльку. – Я мирюся, бо менi нiчого iншого не залишаеться, але маю вiдверто зiзнатися, що прожив би охоче ще один рiк, аби закiнчити свою класифiкацiю крейдяних штолень.
– Ваша незакiнчена робота не мае аж такого значення, – величаво заявив Челленджер, – якщо подумати, що мiй власний magnum opus[4 - Велика робота, справа всього життя (лат.).] «Драбина життя» ще тiльки розпочатий. Мiй розумовий капiтал, все те, що я досi прочитав, моi дослiди та спостереження, мiй справдi абсолютно винятковий талант – все це мала сконцентрувати в собi ця праця. Вона, без сумнiву, вiдкрила б собою нову еру в науцi. І все ж, мушу сказати, з нездiйсненням своiх задумiв я змирився.
– Гадаю, – зауважив лорд Джон, – що всiм нам доводиться залишити щось недокiнчене в цьому життi. А як, до речi, справи у вас, мiй юний друже?
– Я саме працював над томиком вiршiв, – вiдповiв я.
– Принаймнi, свiт буде вiд них врятований, – покепкував лорд. – У кожнiй справi е хороший бiк, треба лишень умiти його знаходити.
– А ви? – поцiкавився я.
– Я якраз уже закiнчував збиратися в дорогу, бо обiцяв Мерiвейлу навеснi вирушити з ним до Тибету полювати на леопардiв. Але вам, панi Челленджер, мабуть, сумно розлучатися з цим затишним будиночком, який ви нещодавно збудували.
– Мiй дiм там, де е Джордж. Але я б багато чого вiддала за те, щоб востанне пройтися з ним у ясному ранковому повiтрi цими дивними пагорбами.
Їi слова знайшли вiдгук у наших серцях. Сонце тим часом пронизало туман, який до цього огортав мiсцевiсть, як ковдра, й уся широка долина простяглася тепер перед нами, купаючись у його золотих променях. Ми душилися в затхлiй та отруенiй атмосферi, тому нам видався чарiвно прекрасним цей чистий, сонячний, умитий вiтром ландшафт. Панi Челленджер у тузi простягла до нього руки. Ми присунули крiсла до вiкна та сiли перед ним пiвколом. Повiтря ставало надзвичайно спертим. Тiнi смертi вже немов пiдкрадалися до нас, до останнiх людей на Землi. Здавалося, що незрима завiса опускаеться навколо нас зусiбiч.
– Цього балона вистачило ненадовго, – резюмував лорд Джон, важко сапаючи.
– Кiлькiсть кисню не у всiх балонах однакова, – пояснив Челленджер. – Це залежить вiд тиску при наповненнi i вiд способу закупорення. Менi також здаеться, що цей балон мав якусь ваду.
– Отже, у нас вкрали останнi години нашого життя, – гiрко зронив Саммерлi. – Характерний фiнал для пiдлого столiття, в якому ми живемо. Тепер, Челленджере, вам випала нагода спостерiгати суб’ективнi явища фiзичного розпаду.
– Сiдай на цей ослiнчик бiля моiх нiг i подай менi руку, – попросив Челленджер свою дружину. – Менi здаеться, друзi, що подальше перебування в цьому нестерпному повiтрi не бажане. А ти якоi думки, люба?
Його дружина застогнала та сховала обличчя в його колiнах.
– Я бачив людей, котрi купалися взимку в ополонцi, – озвався лорд Джон. – Тi, хто мерз на березi, заздрили плавцям, котрi зважилися зануритися в крижану воду. Я був би за те, щоб за один стрибок покiнчити з цiею iсторiею.
– Отже, ви вiдчинили б вiкно та подалися назустрiч ефiру?
– Краще загинути вiд отрути, нiж задихнутися!
Саммерлi, кивнувши в мовчазному схваленнi, простягнув Челленджеру свою худу руку.
– Хоча ми часто з вами сперечалися, але тепер усе вже минулося, – мовив вiн. – Ми завжди були при цьому добрими друзями i в душi вiдчували навзаем найбiльшу повагу. Прощавайте!
– Прощавайте, мiй хлопчику! – сказав менi лорд Джон. – Вiкна заклеенi, i вам не вдасться iх вiдчинити.
Челленджер нагнувся, пiдняв свою дружину i мiцно пригорнув ii до грудей, а та обхопила руками шию свого чоловiка.
– Подайте менi далекогляд, Мелоуне, – попросив вiн.
Я виконав його бажання.
– Ми вiддаемося тiй силi, яка нас створила! – вигукнув вiн потужним, гучним голосом.
З цими словами розбив шибу, пожбуривши пристрiй у вiкно. Перш нiж завмер останнiй дзенькiт вiд уламкiв, що розсипалися, чисте свiже повiтря сильним i нескiнченно-солодким подихом наповнило нашi розпеченi легенi.
Не знаю, наскiльки довго ми сидiли, обiмлiвши вiд подиву. Потiм, як крiзь сон, я почув голос Челленджера.
– Ми знову повернулися в нормальне середовище, – вигукнув вiн. – Свiт вислизнув iз отруйного потоку, але лише ми пережили весь людський рiд.
Роздiл 5. Мертвий свiт
Пригадую, як ми, жадiбно ковтаючи повiтря, сидiли в своiх крiслах i насолоджувалися цiлющим пiвденно-захiдним вихором, який свiжими поривами долiтав до нас iз боку моря, надимаючи на вiкнах серпанковi фiранки й обвiтрюючи нашi палаючi щоки. Не знаю, наскiльки довго ми сидiли в такiй мертвотнiй мовчанцi. Згодом ми всi по-рiзному визначали цей промiжок часу. Бо були абсолютно пригнiченi, приголомшенi, а в головi паморочилося. Всю свою мужнiсть ми закликали на допомогу, щоб зустрiти свою смерть, але цей страшний новий факт, що будемо змушенi жити й надалi, переживши всiх своiх сучасникiв, ми сприйняли, як потужний удар, що розплющив нас i паралiзував. Потiм призупинений механiзм знову повiльно повернув собi рух, знову запрацював мозок, i думки знову набули внутрiшнiх зв’язкiв. З рiзкою, невблаганною яснiстю ми усвiдомили спiввiдношення мiж минулим, сьогоденням i майбутнiм, мiж життям, яке вели ранiше, i тим, що нас чекало. У нiмому розпачi ми витрiщалися один на одного, i кожен читав в очах iншого те саме болюче запитання. Замiсть радощiв, якi вiдчувае людина, котра перебувала за волосок вiд погибелi й урятувалася вiд неi, нами запанувала повна зневiра. Все, що ми любили на землi, зжер великий, невiдомий, бездонний океан, i ми залишилися на цьому пустельному островi без супутникiв i без якихось надiй. Ще кiлька рокiв, упродовж яких ми мали, наче шакали, метушитися навколо могил наших мертвих сучасникiв. А потiм i нас чекала самотня, запiзнiла смерть.
– Це жахливо, Джордже, нестерпно! – гiрко заридала панi Челленджер. – Краще б нам було вiдiйти разом iз усiма iншими. Ах, навiщо ти зберiг нам життя? Маю таке вiдчуття, немов це ми померли, а всi iншi живi.
Густi брови Челленджера зiйшлися в напружених роздумах, а його величезна волохата лапа стиснула руку, яку йому простягнула дружина. Я вже й ранiше помiчав, що вона при будь-якому смутку простягае до чоловiка руки, як дiти до матерi, коли iх щось гнiтить.
– Хоча я й не настiльки фаталiст, аби без опору миритися з усiм, – зауважив професор, – та все ж переконався на досвiдi, що вища мудрiсть завжди полягае в умiннi освоюватися з обставинами насущноi митi.
Вiн промовляв повiльно, i в його повнозвучному голосi чулося глибоке почуття.
– Я з вами не згоден, – рiшуче заперечив Саммерлi.
– Не думаю, щоб ваша згода або незгода могла б мати хоча б найменший вплив на стан речей, – зауважив лорд Джон. – Неволею чи волею вам у кожному разi доведеться з ним змиритися. Яке ж значення для нього мае ваш особистий погляд? Наскiльки пригадую, нас нiхто не питав на початку цiеi iсторii, чи згоднi ми, щоб вона сталася, i, вочевидь, тепер нас також не спитають, чи вона нам подобаеться. Що б ми не думали про неi, це нiяк не може на неi вплинути!
– Не на неi, а на нас, – докинув Челленджер у задумi, все ще любовно погладжуючи руку своеi дружини. – Ви можете плисти за течiею та знайти душевний спокiй, можете також противитися течii i при цьому втрачати бадьорiсть i сили. Отже, вся справа в нас, тому приймiмо речi, якими вони е, i не будемо бiльше про це сперечатися.
– Але що ж нам робити, скажiть на милiсть, iз нашим життям? – спитав я i в розпачi скерував погляд на похмуре, порожне небо. – Що робити, наприклад, менi? Газет бiльше не iснуе, то чим же менi ще зайнятися, на що витрачати власне дозвiлля?
– Моя кар’ера також скiнчилася, якщо бiльше немае студентiв та унiверситетiв! – вигукнув Саммерлi.
– Я ж дякую небу за те, що ще iснуе мiй дiм i мiй чоловiк. Мета життя для мене залишилася колишньою, – зронила панi Челленджер.
– І моя також, – додав Челленджер. – Науковоi роботи зараз – хоч греблю гати, i сама катастрофа дае нам дозвiл вирiшувати безлiч надзвичайно цiкавих проблем.
Вiн вiдчинив вiкно, i ми споглядали мовчазний i безмежний краевид.
– Дозвольте менi помiркувати, – продовжував вiн. – Учора, о третiй годинi пополуднi або дещо пiзнiше, земля настiльки глибоко занурилася в отруйний потiк ефiру, що цiлком захлинулася в ньому. Тепер дев’ята година. Запитання: о котрiй годинi ми вийшли з отруйноi зони?
– На свiтанку повiтря було особливо задушливим.
– Саме так, – пiдтвердила панi Челленджер. – Приблизно о восьмiй годинi я дуже чiтко вiдчула ту саму задуху, яку вiдчула вчора, на початку катастрофи.
– Отже, будемо вважати, що ми вийшли iз зони о восьмiй годинi ранку. Сiмнадцять годин земля була просякнута отруйним ефiром. Цей час знадобився, щоб очистити свiт вiд людськоi цвiлi, що поглинае на поверхнi землi ii плоди. Та хiба не можна допустити, що дезiнфекцiя була неповною i що, як i ми, залишилися жити й iншi люди?
– Я також про це подумав, – докинув лорд Джон. – Чому саме нам бути единими камiнчиками, що залишилися на узбережжi пiсля вiдливу?
– Припущення, що, крiм нас, хтось iще мiг пережити катастрофу, абсолютно безглузде, – надзвичайно рiшуче не погодився Саммерлi. – Згадайте лишень, як шкiдливо дiяла отрута. Така людина, як Мелоун, дужий, як бугай, i з канатами замiсть нервiв, – i той ледь видерся сходами, а потiм звалився, як мрець. Тому неможливо припустити, щоб хтось мiг опиратися дii цiеi отрути хоча б сiмнадцять хвилин, а про багато годин i говорити смiшно.
