Країна імли
– З того часу становище значно погіршилося, – зауважив Челленджер і вказав на стосик телеграм. – Я весь час підтримую зв’язок як із владою, так і з пресою, тому знаю, що відбувається в усіх частинах світу. Всі висловлюють наполегливе бажання, щоб я повертався до Лондона. Але це було б, на мою думку, безвідповідально. Судячи з повідомлень, отруєння насамперед проявляється в психічному збудженні. Наскільки я збагнув, сьогодні вранці в Парижі відбулися дуже велелюдні заворушення. Якщо можна вірити матеріалам, які маю в своєму розпорядженні, то слідом за цим станом збудження, який набуває вельми розмаїтих форм, залежно від раси й індивіду, настає активізація життєдіяльності та загострення духовних здібностей, ознаки чого я, здається, спостерігаю тепер у нашого юного приятеля. Далі настає, після достатньо тривалого проміжку часу, сонливість, яка веде до смерті. Гадаю, що мої знання з токсикології дають мені право дійти висновку, що існують відомі рослинні отрути, які діють на нервову систему аналогічним чином…
– Дурман! – вирвалося у Саммерлі.
– Чудово! – вигукнув професор Челленджер. – Заради наукової точності, дамо назву цій отруті… а саме: дурман, datura[3]. За вами, мій милий Саммерлі, буде, утім, після вашої смерті, на жаль, визнана честь встановлення назви для руйнівника Всесвіту, дезінфекційного засобу, яким користується доля. Отже, ми приймаємо, що вплив дурману такий, яким я його описав. Для мене не підлягає сумніву, що весь світ зазнає його на собі і що жодна жива істота не залишиться неушкодженою, бо ефір заповнює собою весь світ. Досі це явище виявлялося непланомірно, але відмінність у часі складає всього кілька годин, що можна уподібнити приливу, який вкриває одну смугу землі за іншою, прямуючи то сюди, то туди, поки, нарешті, залитим не виявляється все без винятку. Всі ці явища, вплив і розподіл дурману, керуються певними законами, встановити які було б надзвичайно цікаво, якби ми мали для цього час. Наскільки мені вдалося простежити, – професор зазирнув у телеграми, – менш розвинені раси виявилися першими жертвами. З Африки приходять дуже тривожні вісті, австралійські ж тубільці, здається, вже винищені поголовно. Північні народи поки що виявляють більшу опірність, ніж населення півдня. Ось це повідомлення відправили сьогодні з Марселя о дев’ятій сорок п’ять. Прочитаю вам його від початку до кінця:
«Цілу ніч у всьому Провансі населення перебуває в шаленому збудженні. Раптові спалахи недуги з подальшою сонливістю спостерігалися сьогодні вранці. Епідемічна смертність. Безліч трупів на вулицях. Життя зовсім завмерло. Загальний хаос».
Годиною пізніше той самий інформатор телеграфує:
«Нам загрожує повне знищення. Церкви та собори переповнені більше мертвими, ніж живими. Жах і незбагненність! Смерть настає, невидима, безболісна, але швидка та невідворотна».
Така ж телеграма прийшла з Парижа. Індія та Персія, здається, вимерли вщент. Слов’янське населення Австрії охоплене епідемією, германських же народів вона майже не торкнулася. На підставі своєї неповної інформації я можу в загальних рисах встановити, що жителі рівнин і приморських областей швидше підпали під вплив отрути, ніж жителі гористих країн. Будь-яка нерівність ґрунту відіграє тут роль, і якщо справді комусь пощастить пережити людство, то він би мав перебувати на шпилі гори, високої, як Арарат. Навіть невеличкий пагорб, на якому перебуваємо ми, може на короткий час стати острівцем порятунку в морі загибелі. Але при таких темпах за кілька годин затопить і нас.
Лорд Джон витер собі чоло хустинкою.
– Я неспроможний збагнути, як ви могли сидіти тут і сміятися, тримаючи в руках ці телеграми. Я вже доволі часто зазирав у вічі смерті, але те, що приречене на смерть усе, мене дуже лякає.
– Що стосується моїх веселощів, – зауважив Челленджер, – то ви маєте зважати на те, що й я не залишився осторонь від впливу ефірної отрути на людський мозок, так само, як і ви. Що ж до відчаю, до якого вас, либонь, доводить загальне вмирання, то вважаю це почуття перебільшеним. Якби вас самого на зовсім маленькому човнику змусили пливти у відкрите море, то у вас були б усі підстави журитися. Невідомість і самотність домінували б над вами. І навпаки, коли вирушаєте у плавання на великому кораблі, коли вас супроводжують близькі та друзі, то, незважаючи на невизначеність мети, черпаєте розраду в зв’язку та спілкуванні з ними. Самотня смерть, мабуть, страшна, але загальна погибель, особливо якщо вона настає так хутко та безболісно, нічого жахливого, як мені здається, не спричиняє. Я швидше погодився б із тим, для кого найстрашніше пережити все піднесене, грандіозне та велике.
– То що ж ви пропонуєте? – поцікавився Саммерлі, котрий, як виняток, схвально кивав під час промови свого колеги.
– З’їсти ланч, – запропонував Челленджер, оскільки в цю мить якраз пролунав ґонґ. – У нашої куховарки кулінарне мистецтво приготування омлету затьмарюють лише шницлі її ж виробництва. Будемо сподіватися, що її кухарські таланти не постраждали від космічних впливів. До того ж необхідно врятувати від загального знищення моє шварцберзьке вино 1896 року, наскільки це вдасться нашими спільними зусиллями. Було б прикро через марнотратство дати загинути цьому шляхетному напою.
Він важкувато скотився з письмового столу, на якому сидів, коли патякав про майбутню загибель планети.
– Ходімо, – запросив професор, – часу у нас справді обмаль, тому скористаємося ним за можливості раціонально та розумно.
Ланч минув дуже весело та жваво, хоча ми весь час усвідомлювали своє жахливе становище й урочиста серйозність господаря миролюбно впливала на наш настрій. Тільки ті, хто ще ніколи не опинявся в смертельній небезпеці, сахається перед кончиною. Тим часом кожен із нас мав у своєму житті нагоду освоїтися з цією думкою, а дружина Челленджера знаходила опору в своєму могутньому чоловікові. Їхні шляхи були спільними. Наше майбутнє було вже визначене, але теперішнє ще належало нам. Час, що залишився в нашому розпорядженні, ми гаяли в приязній і багатослівній бесіді. Наш розум працював, як я вже казав, надзвичайно гостро. Навіть я інколи відзначався дотепністю. А Челленджер був просто чудовий. Ніколи ще не була мені такою зрозумілою стихійна велич цього чоловіка, всебічність і міць його розуму, як цього дня. Саммерлі провокував його своєю їдкою критикою. Лорд Джон і я розважалися, слухаючи її. Дружина Челленджера, поклавши руку на плече чоловіка, стримувала ревіння філософа. Життя, смерть, фатум, доля людства – такими були теми нашої розмови цієї пам’ятної години, значення якої ускладнювалося тим, що дивна та раптова активізація нашої життєдіяльності і легкий свербіж у тілі свідчили про повільне та поступове наближення до нас смертельної хвилі. Я помітив, що лорд Джон раптом затулив рукою очі на мить, що Саммерлі на таку ж мить відкинувся на спинку свого крісла. Кожен подих був заряджений дивними силами. І все ж нам було весело та радісно на душі.
Остін поклав на стіл цигарки й уже хотів було піти.
– Остіне! – гукнув його професор.
– Що накажете, пане?
– Дякую вам за вірну службу.
Посмішка ковзнула по обвітреному обличчі слуги:
– Я лише виконував свій обов’язок, – зронив він.
– Сьогодні загине світ, Остіне.
– Слухаюсь, сер. О котрій годині, сер?
– Не можу вам точно сказати, Остіне. Ще до вечора.
– Дуже добре.
Неговіркий Остін вклонився і вийшов. Челленджер закурив цигарку, підсунувся ближче до дружини й узяв її руку в свою.
– Знаєш, моя люба, що відбувається? – зазначив він. – Я вже пояснив це нашим друзям. Адже ти не боїшся?
– Не буде боляче, Джордже?
– Не більше, ніж якби ти дала себе приспати дантистові. Щоразу, піддаючись дії наркозу, ти помирала.
– Але ж це було дуже приємне відчуття.
– Настільки ж приємна, мабуть, і смерть. Неоковирна машина людського тіла не здатна утримувати сприйняті враження, але ми здогадуємося, яка духовна насолода криється в стані сну чи трансу. Можливо, природа побудувала чудові ворота і спорядила їх безліччю запашних і мерехтливих покривал, аби створити нам переддень нового життя. Щоразу, коли я глибоко досліджував буття, то знаходив в основі лише добро та мудрість. І якщо боязкий смертний інколи потребує особливої ніжності, то таким моментом, безумовно, є небезпечний перехід від буття до вічності. Ні, Саммерлі, нічого не хочу я знати про ваші закони, бо я, принаймні, здаюся собі занадто потужним явищем, аби мені загрожував суто фізичний розпад на жменьку солей і три відра води.
– Якщо ми вже згадали про смерть, – озвався лорд Джон, – то я вам ось що скажу. Я чудово розумію наших пращурів, котрі заповідали ховати себе з сокирою, сагайдаком, стрілами й іншими речами, ніби їм належало продовжувати свій звичайний триб життя. Не знаю, – при цьому він зніяковіло поглянув на нас, – мабуть, і мені було б затишніше, якби мене поховали з моєю мисливською рушницею, з тією, що коротша і забезпечена прогумованим ців’ям, і з патронташем… Це, певна річ, безглузда примха, але я маю її висловити. Що скажете на це, Herr Professor?
– Ну, – відказав Саммерлі, – якщо вам заманулося знати мою думку, то це мені видається безперечним пережитком кам’яного віку, а, може, ще й більше віддаленої ери. Я особисто належу до двадцятого століття і хотів би померти як справді культурна людина. Я не зміг би сказати, що боюся смерті більше за вас усіх, тому що жити мені в будь-якому разі залишається недовго. Але я не в змозі спокійно сидіти і чекати її без спроб до опору, як баран чекає на різника. Вочевидь, ви знаєте, Челленджере, що порятунку немає?
– Порятунку немає, – підтвердив той. – У кращому випадку нам вдасться продовжити наше життя на кілька годин і безпосередньо спостерігати розвиток цієї величної трагедії, перш ніж ми самі станемо її жертвами. Це, мабуть, мені до снаги. Я вдався до певних запобіжних заходів.
– Кисень?
– Саме так. Кисень.
– Але як допоможе нам кисень, коли отруєний весь ефір? Між киснем і ефіром так само мало спільного, як, скажімо, між цеглою й якимось газом. Це зовсім різні речовини. Одне ж не може впливати на інше. Челленджере, ви ж не можете стверджувати це серйозно!
– Мій милий Саммерлі, на цю ефірну отруту, без сумніву, впливають елементи матерії. Ми бачимо це за характером і розподілом її дії. Апріорі ми, звісно, не могли цього передбачити, але тепер це факт, проти якого сперечатися немає сенсу. Тому я твердо впевнений у тому, що газ, подібний до кисню, що підвищує життєздатність і опірність організму, здатен послабити дію отрути, настільки влучно названої вами дурманом. Можливо, я помиляюся, але я завжди твердо покладаюся на правильність своїх припущень.
– Ну, знаєте, – кинув лорд Джон, – якщо ми сядемо і почнемо, як немовлята, смоктати кожен свою пляшечку, то дуже дякую, я від цього відмовляюся.
– У цьому не виникне потреби, – спростував Челленджер. – Ми подбали про те, – і маєте бути вдячні за цю ідею головним чином моїй дружині, – щоб її кімната стала за можливості повітронепроникною. За допомогою грубих ковдр і лакованого паперу…
– О, небо, Челленджере, чи не вважаєте ж ви можливим відгородитися від ефіру лакованим папером?
– Вчений друже мій, ви дали маху. Адже не проникненню ефіру, а зникненню кисню мають на меті завадити ці запобіжні заходи. Я впевнений, що ми не втратимо свідомості, поки повітря буде перенасичене киснем. У мене було два балони з киснем, а ви привезли ще три. Правда, це небагато, але все ж краще, ніж нічого.
– Чи надовго нам його вистачить?
– Цього не можу сказати. Ми не відкрутимо балонів, поки повітря не стане нестерпним. А потім почнемо випускати газ у міру потреби. Можливо, доля нам подарує кілька зайвих годин, а може, навіть днів, упродовж яких ми будемо дивитися на згаслий світ. Таким робом віддалимо власну кончину, наскільки зможемо, і наш незвичайний жереб полягатиме в тому, що ми вп’ятьох ніби опинимося ар’єргардом людства на шляху в невідоме. Але чи не будете ви ласкаві трохи допомогти мені впоратися з балонами? Повітря стає ніби трохи спертим.
Розділ 3. Занурення
Покій, якому призначалося стати ареною цієї незабутньої події, був чарівним будуаром, обставленим із жіночим смаком, розмірами приблизно чотирнадцять на шістнадцять футів. До нього примикала, будучи від нього відокремлена червоною оксамитовою завісою, невеличка кімнатка, що слугувала професорові гардеробною. Звідти двері вели в простору спальню. Запинало продовжувало висіти, але для нашого експерименту будуар і гардеробна складали спільне приміщення. Одні двері та віконні рами були суцільно обклеєні смужками лакованого паперу, так що стали в буквальному сенсі непроникними. Над другими дверима, що провадили в передпокій, була віддушина, яку можна було відчинити, смикнувши за мотузок, якби знадобилося дати доступ свіжому повітрю. По кутах кімнати стояли в діжках великі листяні рослини.
– Особливо делікатне та важливе питання полягає в тому, як нам позбуватися зайвої вуглекислоти, яку ми видихаємо, не витрачаючи якимось чином кисню, – промовив Челленджер і задумано поглянув на п’ять приставлених до стіни резервуарів із киснем. – Якби я мав для цих приготувань більше часу, то міг би зосередити весь свій розум на вирішенні цього завдання. Але якось буде і так. Ці рослини також підуть нам на користь. Два резервуари з киснем готові і можуть за кілька секунд бути запущені в справу. Таким чином, нас не захопить зненацька. У кожному разі нам буде корисно не надто віддалятися від цієї кімнати: критичний момент може настати раптово та несподівано.
Низьке, широке вікно виходило на балкон. Звідси нам відкривався той самий краєвид, яким ми вже милувалися з кабінету. Я поглянув у вікно, але ніде не помітив чогось незвичайного. Переді мною м’якими вигинами пагорбу спускалася дорога. По ній повільно повз тарантас – один із тих допотопних пережитків, які ще можна знайти лише в небагатьох селах. Внизу віддалік я помітив няньку, котра пхала перед себе дитячий візочок і вела поруч із собою за руку іншу дитину. Над дахами здіймалися синюваті клуби диму, надаючи широкому ландшафту відбиток заспокійливого ладу та затишного добробуту. Ніде, ні на синьому небі, ні на залитій сонячним світлом землі не видно було ознак катастрофи, що насувалася. Женці знову з’явилися на полях, а гравці у гольф групами по двоє і по четверо метушилися по майданчиках. У моїй голові відбувалося таке дивне сум’яття, а роздратовані нерви були настільки напружені, що байдужість цих людей здалася мені вражаючою та незбагненною.
– Ці люди, здається, чудово почуваються, – зауважив я, вказуючи на майданчик для гольфа.
– А ви ніколи не грали в гольф? – перепитав лорд Джон.
– Ні, не грав.
– Ну, юначе, якщо вам колись доведеться грати в гольф, то ви дізнаєтесь, що справжнього гравця, якщо він уже почав гру, можуть зупинити хіба що труби архангелів до Страшного суду. Чуєте? Телефон знову дзеленчить!
Час від часу, поки ми їли й опісля, пронизливий дзвіночок закликав професора до апарата. Кількома фразами він після цього повідомляв нам новини, про які дізнавався. Ще ніколи не доводилося чути про такі надзвичайні події. З півдня підкралася гігантська тінь, подібна жахливій нищівній хвилі. Єгипет пройшов через безумство і заснув. В Іспанії та Португалії шалені бої між клерикалами й анархістами стихли в тиші смерті. З Південної Америки вже не приходило жодних телеграм. У південних частинах Північної Америки населення після жахливих битв на ґрунті расової ненависті вимерло від отрути. На північ від околиць Меріленду її дія наразі ще проявлялася незначною мірою, проте в Канаді майже зовсім не була відчутна. Зате Бельгію, Нідерланди та Данію хвиля накрила одну за одною. Відчайдушні волання про допомогу мчали з усіх боків до наукових центрів, до знаменитих хіміків і лікарів, благання порадити й урятувати. Астрономів також засипали запитаннями. Але нічого вже не можна було вдіяти. Це явище було тотальним і перебувало за межами людської науки та влади. Це була смерть – безболісна, але невідворотна, для старих і молодих, для хворих і здорових, для бідних і багатих, і не було від неї порятунку. Ось такими були новини, які ми дізнавалися з уривчастих і відчайдушних повідомлень телефоном. Великі міста вже знали про долю, що їх чекала і, наскільки ми могли зрозуміти, готувалися до неї смиренно та гідно.
Ми все ще бачили внизу перед собою селян і спортсменів, котрі переймалися власними справами, безтурботних, як барани під ножем різника. Це здавалося неймовірним. Але звідки вони могли б знати?
Відтак на всіх нас хвиля насунулася з жахливою, велетенською швидкістю, тільки-но вдарило третю годину пополудні.
У той час як ми витріщалися у вікно, поширилася якась чутка, бо женці повтікали з полів, а гравці в гольф сховалися в будівлях клубу: вони метушилися, немов рятувалися від грози, що насувалася. Хлопчаки, які підбирали м’ячі, мчали за ними. Кілька людей все ж іще продовжували гру. Нянька повернула назад і квапливо штовхала свій візочок під гору. Я помітив, що вона притиснула до чола свою руку. Дрожки зупинилися, втомлена коняка опустила морду. Так вона, здавалося, й заснула.
Над нами простягалося темно-синє небо в літній сяючій красі, кілька легких білих хмаринок пливли неосяжним склепінням. Якщо людський рід був приречений сьогодні померти, то це була, в будь-якому разі, смерть, овіяна красою. Втім, якраз ця лагідна принада природи своїм контрастом із страшною подією, що насувалася, залишала на всьому особливий відбиток. Адже життя, з якого нас так скоро і безжально погрожував вирвати фатум, було таким мирним і радісним!
Я вже казав, що телефон знову задзеленчав. Раптом до мене долинув із вітальні громовий голос Челленджера.
– Мелоуне! – гукнув він. – Вас просять до апарата.
Я швидко підбіг до телефону й упізнав голос МакАрдла. Той викликав мене з Лондона.
– Це ви, пане Мелоун? Тут, у Лондоні, діється щось неймовірне. Заради Бога, спитайте професора Челленджера, що він пропонує задля порятунку.
– Він нічого не може вам запропонувати, – відповів я. – Він вважає кризу загальною та невідворотною. Ми тут трохи запаслися киснем, але це може відтермінувати для нас катастрофу лише на кілька годин.
– Кисень! – злякано видихнув він. – Уже немає часу діставати кисень. З часу вашого від’їзду редакція перетворилася на справжню божевільню. Половина службовців знепритомніла. Я сам від утоми насилу можу пересуватися. З моїх вікон бачу купи людських тіл, що валяються на Фліт-стрит. Рух у місті припинився повністю. Судячи з останніх телеграм, весь світ…
Його голос стишився до шепоту і завмер, нарешті, абсолютно. За мить я почув у телефоні глухий удар, немов його голова з грюкотом впала на письмовий стіл.
– Пане МакАрдл! – ридав я. – Пане МакАрдл!
Жодної відповіді. Вішаючи слухавку, я знав, що почув його голос востаннє.
Тієї миті, коли я зробив крок у бік від телефону, це звалилося і на нас. Ми були, наче плавці, котрі по плечі стоять у воді, коли їх раптом досягає набігла хвиля і вони в неї занурюються з головою. Немов незрима рука повільно вхопила мене за горлянку, стиснула її м’яко, але невблаганно і взялася вичавлювати з мене життя. Я відчував у грудях неймовірний тиск, голову буцімто стягував обруч, у вухах гуділо, а перед очима пролітали страшні блискавки. Похитуючись, я поплентався до поручнів сходів. Тієї ж миті повз мене кинувся Челленджер, шаленіючи та сопучи, як поранений віл. Він справляв жахливе враження своїм багряним опухлим обличчям, виряченими очима та скуйовдженим волоссям. Свою тендітну дружину, котра, мабуть, зомліла, він ніс на плечі і так збігав, спотикаючись і хитаючись, сходами. Підіймаючись і ковзаючи, просуваючись уперед лише завдяки своїй силі волі, він вибрався, нарешті, із смертоносної атмосфери та прибув у гавань тимчасового добробуту. Наслідуючи його приклад, я також зібрався з останніми силами. Хитаючись, падаючи та чіпляючись за перила сходів, я тягнув уперед, поки не впав непритомний ниць на останньому щаблі. Лорд Джон ухопив мене залізною рукою за комір, і миттю пізніше я вже лежав на килимі в будуарі, на спині, нездатний ворухнутися чи промовити хоча б слово. Поруч зі мною лежала дружина професора, а в кріслі біля вікна дрімав Саммерлі, зіщулившись і схилившись головою майже до колін. Немов уві сні я бачив, як Челленджер повільно повз по підлозі навкарачки, схожий на гігантського жука, і наступної миті я почув тихе шипіння, що виходить із резервуара кисню. Челленджер узявся його жадібно вдихати, затягуючись глибоко та довго; з гучним бульканням його легені поглинали живодайний газ.
– Діє! – вигукнув він із тріумфом. – Моя гіпотеза виправдалася!
Він знову стояв на ногах, прямий і дужий. Підбіг до дружини з гумовим шлангом у руці та підніс рурку до її рота. За кілька секунд молодиця застогнала, заворушилася і, нарешті, підвелася. Професор кинувся до мене, й я відчув, як життєвий струмінь знову тече моїми жилами. Розум підказував мені, що це лише короткий перепочинок, і все ж, хоча ми й легковажно теревенимо зазвичай про ціну життя, тепер мені кожна зайва година здавалася безцінною. Ніколи я ще не відчував такої напруженої чуттєвої радості, як при цьому пожвавленні. Важкість покидала мої груди, обруч навколо черепа розтискався, солодке відчуття спокою та звільнення опановувало мною. Я лежав і спостерігав, як Саммерлі починав приходити до тями під впливом цілющого повітря. Нарешті очуняв і лорд Джон. Він схопився і подав мені руку, щоб мене підняти, а Челленджер підхопив і поклав на канапу свою дружину.
– О, Джордже, як шкода, що ти мене розбудив! – сказала вона, тримаючи чоловіка за руку. – Брама смерті справді затягнута чудовими, блискучими запонами, як ти й казав. Тільки-но проходить відчуття задухи, все стає неймовірно прекрасним і заспокійливим. Навіщо ти мене розбудив?
– Тому що хочу разом із тобою ще помандрувати. Адже стільки років ми були вірними супутниками один одному! Сумно було б нам розлучитися тепер, у цю останню мить.
На хвильку мені примарився незнайомий досі образ м’якого та ніжного Челленджера, настільки відмінний від того галасливого, пихатого та зухвалого чолов’яги, котрий по черзі дивував та ображав своїх сучасників. Тут, осяяний смертю, випірнув на поверхню той Челленджер, котрий ховався в найглибших надрах цієї особистості, чоловік, котрому вдалося завоювати й утримати кохання своєї дружини.
Раптом його настрій змінився, і професор знову перетворився на енергійного лідера.
– Я один із усіх людей усе це передбачив і передрік, – заявив він, і в голосі вченого звучала гордість наукового тріумфу. – Ну, милий мій Саммерлі, тепер, сподіваюся, розсіялися ваші останні сумніви щодо зникнення спектральних ліній, і ви, ймовірно, не будете більше вважати результатом помилки мого листа до «Таймс».
Наш завжди готовий до бою товариш уперше нічого не відповів. Він сидів, хапав ротом повітря і простягав свої довгі кінцівки, немов насамперед хотів переконатися, чи він насправді ще перебуває серед живих на цій землі. Челленджер підійшов до балонів із киснем, закрутив кран, і гучне шипіння змінилося тихим гудінням.
– Нам треба обережно ставитися до наших запасів, – пояснив він. – Повітря в цій кімнаті достатньо тепер насичене киснем, і гадаю, що ніхто з нас більше не відчуває якихось гнітючих симптомів. Відтак можемо дослідним шляхом встановити, яку кількість кисню потрібно додавати, щоб нейтралізувати дію отрути. Треба трохи зачекати.
Ми мовчки прочекали п’ять хвилин у нервовій напрузі, стежачи за своїм самопочуттям. Як тільки я помітив, що обруч знову починає стягувати мої скроні, пані Челленджер гукнула нам із тапчана, що відчуває наближення непритомності, й її чоловік знову відкрутив кран.
– У давнину, коли наука ще не стояла на такому високому рівні, як зараз, – сказав він, – на кожному підводному човні команда тримала переважно білих мишей, оскільки їхній ніжніший організм швидше сприймав вплив шкідливої атмосфери, ніж організм моряків. Ти, моя люба, будеш відігравати для нас роль тієї білої мишки. Я знову пустив газ, і ти, сподіваюся, почуваєшся краще.
– Авжеж, мені стало легше.
– Можливо, ми тепер натрапили саме на відповідний склад суміші. Як тільки встановимо, на скільки часу вистачає нам певної кількості кисню, будемо також знати, скільки нам залишилося жити. На жаль, ми витратили значну частину першого балона на наше оживлення.
– Чи не байдуже? – спитав лорд Джон, котрий стояв біля вікна, сховавши руки до кишень. – Якщо ми все одно помремо, то немає й сенсу віддаляти смерть. Адже ви не вірите в можливість порятунку?
Челленджер усміхнувся та похитав головою.
– Чи не вважаєте ви в цьому випадку гіднішим самому зістрибнути в безодню, ніж чекати, щоб тебе в неї штовхнули? Якщо вже нам доведеться померти, то я виступаю за те, щоб ми зупинили газ і відчинили вікна.
– Ще б пак, – сміливо зауважила дружина професора. – Послухай, Джордже, лорд має цілковиту рацію, так вчинити буде краще.