– Я спускався.
– Ви нiчого про це не розповiдали.
– А що тут особливого?
– Я цього не знала, – панночка з цiкавiстю глипнула на мене. – Смiливий учинок!
– Менi нiчого iншого не залишалося. Якщо хочеш написати хороший нарис, треба самому побувати на мiсцi подii.
– Який прозаiчний мотив! Це зводить нанiвець усю романтику. Але все одно я дуже рада, що ви спускалися в штольню.
Я не мiг не поцiлувати простягнутоi менi руки – стiльки грацii та гiдностi було в цьому русi.
– Ви, вочевидь, вважаете мене навiженою, котра не розлучаеться зi своiми дiвоцькими мрiями. Але вони такi реальнi для мене! Не можу не зважати на них – це увiйшло в мою плоть i кров. Якщо колись вийду замiж, то лише за знаменитiсть.
– Як же може бути iнакше! – вигукнув я. – Кому ж надихати чоловiкiв, як не таким жiнкам? Нехай менi лише випаде нагода, тодi побачимо, чи зумiю я скористатися нею. Кажете, що людина мае сама творити свою славу, а не чекати, коли вона прийде iй до рук. Та от хоча б Клайв – скромний клерк, а пiдкорив Індiю! Нi, присягаюся, свiт iще дiзнаеться, на що я здатен!
Гледiс розреготалася над спалахом мого iрландського темпераменту.
– Що ж, дiйте. У вас е для цього все – молодiсть, здоров’я, сили, освiта й енергiя. Менi стало дуже сумно, коли ви почали цю бесiду. А тепер я радiю, що вона пробудила у вас такi думки.
– А якщо я…
Їi рука, немов м’який оксамит, торкнулася моiх губ.
– Нi слова бiльше, сер! Ви i так уже на пiвгодини запiзнилися до редакцii. Менi просто забракло духу нагадати вам про це. Але з часом, якщо завоюете собi мiсце пiд сонцем, ми, можливо, поновимо нашу сьогоднiшню бесiду.
Ось чому я такий щасливий наздоганяв того туманного листопадового вечора кембервелльський трамвай, твердо вирiшивши не гаяти марно жодного дня в пошуках великоi справи, яка буде гiдною моеi прекрасноi ледi. Але хто мiг передбачити, яких химерних форм набуде ця справа й якими дивними шляхами я дiйду до неi!
Читач, либонь, скаже, що цей вступний роздiл не мае жодного зв’язку з моею оповiдкою, але без нього не було б i ii самоi, бо хто, як не чоловiк, натхнений думкою, що вiн – творець своеi слави, i готовий на будь-який подвиг, здатен рiшуче порвати зi звичним трибом життя i податися навмання в оповиту таемничим мороком краiну, де його чекають неймовiрнi пригоди та видатна нагорода за них!
Уявiть собi, як я, п’яте колесо до воза «Дейлi газетт», згаяв цей вечiр у редакцii, коли в моiй головi визрiло непохитне рiшення: якщо вдасться, сьогоднi ж знайти можливiсть вчинити подвиг, який буде гiдний моеi Гледiс. Що керувало цiею дiвчиною, яка змусила мене ризикувати життям заради ii прославляння, – бездушнiсть чи егоiзм? Такi думки можуть бентежити в зрiлому вiцi, але нiяк не у двадцять три роки, коли людина пiзнае запал першого кохання.
Роздiл 2. Спробуйте щастя з професором Челленджером
Я завжди любив нашого редактора вiддiлу «Останнi новини», рудого буркотуна МакАрдла, i сподiваюся, що й вiн також непогано до мене ставився. Нашим справжнiм власником був, певна рiч, Бомонт, але вiн зазвичай жив у розрiдженiй атмосферi олiмпiйських висот, звiдки його погляду вiдкривалися лише такi подii, як мiжнароднi кризи або крах кабiнету мiнiстрiв. Інодi ми бачили, як вiн величаво пливе в свое святилище, спрямувавши погляд кудись у далечiнь, подумки блукаючи десь на Балканах або в Перськiй затоцi. Для нас Бомонт залишався недосяжним, i ми зазвичай мали справу з МакАрдлом, котрий був його правою рукою.
Коли я увiйшов до редакцii, старигань кивнув менi та зсунув окуляри на лисину.
– Отже, пане Мелоун, звiдусiль про вас чую. Ви робите успiхи, – привiтався вiн.
Я подякував.
– Ваш нарис про вибух на шахтi просто чудовий. Те саме можу сказати i про пожежi в Саутворку. Маете все необхiдне, щоб стати хорошим журналiстом. Ви прийшли в якiйсь справi?
– Хочу попросити вас про послугу.
Погляд МакАрдла злякано забiгав по кiмнатi:
– Гм! Гм! А що таке?
– Чи не могли б ви, сер, послати мене з якимось дорученням вiд нашоi газети? Я зроблю все, що в моiх силах, i привезу вам цiкавий матерiал.
– А яке доручення маете на увазi, пане Мелоун?
– Будь-яке, сер, аби воно було пов’язане з пригодами та небезпеками. Я не зраджу сподiвань, сер. І чим важче менi буде, тим краще.
– Ви, здаеться, не проти попрощатися з життям?
– Нi, просто не хочу, щоб воно минуло даремно, сер.
– Любий мiй пане Мелоун, ви вже занадто… занадто перейнялися. Часи не тi. Витрати на спецiальних кореспондентiв перестали себе виправдовувати. І, в будь-якому разi, такi доручення даються репортеру з iм’ям, котрий уже завоював довiру публiки. Бiлi плями на мапi давно заповненi, а ви нi сiло нi впало розмрiялися про романтичнi пригоди! Втiм, стривайте, – додав вiн i раптом усмiхнувся. – До речi, про бiлi плями. А що, коли ми розвiнчаемо одного шарлатана, сучасного Мюнхгаузена, i пiдiймемо його на кпини? Чому б вам не викрити його брехню? Це буде непогано. Погоджуетеся?
– Що завгодно, куди завгодно – я готовий на все!
МакАрдл занурився в роздуми.
– Є один чоловiк… – озвався вiн нарештi. – Тiльки не знаю, чи вдасться вам налагодити з ним стосунки або хоча б домогтися iнтерв’ю. Втiм, у вас, здаеться, е дар викликати прихильнiсть людей до себе. Не збагну, в чому тут суть, – чи ви такий уже симпатичний юнак, чи це тваринний магнетизм, чи ваша життерадiснiсть, але я на собi це вiдчув.
– Ви дуже добрi до мене, сер.
– Так от, чому б вам не спробувати щастя з професором Челленджером? Вiн живе в Енмор-парку.
Мушу зiзнатися, що був дещо спантеличений такою пропозицiею.
– Челленджер? Знаменитий зоолог професор Челленджер? Це не той, котрий проломив голову Бланделлу з «Телеграфу»?
Редактор вiддiлу новин похмуро всмiхнувся:
– Що, не до шмиги? Ви ж були готовi на будь-який подвиг!
– Нi, чому ж? У нашiй справi всiляке бувае, сер, – вiдповiв я.
– Саме так. Утiм, не думаю, щоб вiн завжди перебував у такому лютому настроi. Бланделл, вочевидь, потрапив пiд гарячу руку або не так iз ним обiйшовся. Сподiваюся, що вам пощастить бiльше. Сподiваюся також на властивий вам такт. Це якраз ви вмiете, а газета охоче помiстить такий матерiал.
– Я зовсiм нiчого не знаю про цього Челленджера. Пригадую лише його iм’я в зв’язку iз судовим процесом про побиття Бланделла, – розгубився я.
– Якусь iнформацiю я маю, пане Мелоун. Свого часу й я цiкавився цим iндивiдом. – Редактор витягнув iз шухляди аркуш паперу. – Ось коротка довiдка: «Челленджер Джордж Едвард. Народився в шотландському Ларгсi 1863 року. Освiта: середня школа в Ларгсi, Единбурзький унiверситет. 1892-го – асистент у Британському музеi. З 1893 року – помiчник хранителя Музею порiвняльноi антропологii. Того ж року покинув цю посаду, обмiнявшись iдкими листами з директором музею. Удостоений медалi за науковi досягнення в галузi зоологii. Член iноземних товариств». Ну, тут поданий довгий перелiк, рядкiв на десять петитом: Бельгiйське товариство, Американська академiя, Ля-Плата тощо, екс-президент Палеонтологiчного товариства, Британська асоцiацiя тощо. «Друкованi працi: «До питання про будову черепа калмикiв», «Нариси еволюцii хребетних» i безлiч статей, у тому числi «Хибна теорiя Вейсмана», яка викликала гарячi суперечки на Вiденському зоологiчному конгресi. Улюбленi розваги: пiшохiднi прогулянки й альпiнiзм. Адреса: Енмор-парк, Кенсингтон». Ось, вiзьмiть це собi. Сьогоднi вам бiльше нiчим не можу зарадити.
Я сховав аркуш до кишенi i, побачивши замiсть червонощокоi фiзii МакАрдла його рожеву лисину, сказав:
– Одну хвильку, сер. Менi не зовсiм зрозумiло, з якого приводу потрiбно взяти iнтерв’ю у цього джентльмена. Що вiн такого наробив?
Перед моiми очима знову постала червонощока пика.
– Що вiн наробив? Два роки тому вирушив сам в експедицiю до Пiвденноi Америки. Повернувся звiдти торiк. У Пiвденнiй Америцi побував, однак вказати точно де саме, вiдмовляеться. Почав було вельми туманно патякати про своi пригоди, але пiсля першоi ж причiпки, як води до рота набрав. Сталися, либонь, якiсь дива, якщо тiльки вiн не готуе нам грандiозну брехню, що, до речi, бiльш нiж iмовiрно. Посилаеться на зiпсованi свiтлини, якi вважають фальсифiкованими. Довели чоловiка до того, що вiн став буквально кидатися на всiх, хто звертався до нього iз запитаннями, i вже не одного репортера спустив зi сходiв. На мою думку, це просто небезпечний манiяк, котрий уявив себе великим ученим i до того ж здатен на вбивство людини. Ось iз ким вам доведеться мати справу, пане Мелоун. А тепер забирайтеся звiдси i спробуйте вичавити з нього все, що вдасться. Ви чоловiк дорослий i зумiете себе зберегти. Зрештою, ризик не такий уже й великий, беручи до уваги закон про вiдповiдальнiсть роботодавцiв.
Усмiхнена червона фiзiя знову зникла з моiх очей, i я побачив рожевий овал, облямований рудуватим пушком. Наша бесiда закiнчилася.
