– Тихо, – сказав К. – Ви, здаеться, починаете вiдрiзнятися один вiд одного.
Але перший також сказав:
– Вiн мае рацiю, без дозволу жоден чужинець не мае права зайти в Замок.
– А де потрiбно взяти дозвiл?
– Не знаю, можливо, в каштеляна.
– Тож ми зателефонуемо туди, берiться за роботу i негайно телефонуйте каштеляновi!
Вони пiшли до апарату i попросили з’еднати, – обое просто зi шкiри лiзли, щоб показати, як стараються догодити, – потiм запитали, чи можна iм разом iз К. завтра вiдвiдати Замок. «Нi» у слухавцi було таким гучним, що долетiло навiть до вух К. Але вiдповiдь була ще бiльш вичерпною i звучала так: «Нi завтра, нi в будь-який iнший день».
– Я сам подзвоню, – сказав К. i встав.
Досi у залi майже не звертали уваги на К. i його помiчникiв, якщо не рахувати сутички з селянином, але пiсля цiеi фрази до них повернулися всi голови. Присутнi пiднялися разом iз К., i попри намагання господаря затримати iх, вишикувалися пiвколом бiля телефону. Серед них переважала думка, що К. не отримае жодноi вiдповiдi. К. довелося попросити iх затихнути, iхньоi думки вiн узагалi не питав.
Звук зуммера у слухавцi був дивним, К. нiколи ранiше не чув нiчого подiбного. Це було схоже на гудiння багатьох дитячих голосiв, чи навiть не гудiння, а спiв, що долинае звiдкись iздалеку, дуже здалеку, так нiби з цього звуку в якийсь неможливий спосiб формуеться один високий, але сильний голос, i так сильно б’е у вухо, наче намагаеться проникнути не лише всередину нещасного слухового органу, а кудись iще глибше. К. слухав, навiть не намагаючись зателефонувати. Сперся лiвим лiктем на телефонний апарат i слухав.
Невiдомо, як довго вiн так простояв, аж поки господар не смикнув його за полу зi словами, що до нього прийшов вiстовий.
– Геть! – вигукнув К., утративши контроль над собою. Можливо, це стосувалося когось у слухавцi, бо там раптом озвалися. Вiдбулася наступна розмова:
– Освальд слухае вас, iз ким я розмовляю? – запитав суворий зверхнiй голос. К. почув у ньому невеличкий мов-ний дефект, який намагалися приховати цiею пiдкресленою суворiстю. К. вагався, чи варто йому себе називати, бо був безборонним перед телефонним апаратом, чоловiк на тому кiнцi дроту мiг накричати на нього й кинути слухавку, таким чином К., здаеться, перекрив собi досить важливий шлях. Нерiшучiсть К. посилила нетерплячiсть його спiврозмовника.
– Хто там? – повторив той i додав: – Я був би дуже вдячний, якби звiдти трохи менше дзвонили, щойно нас уже турбували.
К. не вiдреагував на це зауваження i раптом прийняв рiшення:
– Телефонуе помiчник пана землемiра.
– Який помiчник? Який пан? Який землемiр?
К. пригадав собi вчорашню телефонну розмову.
– Запитайте Фрiца, – коротко сказав вiн i здивовано зауважив, що це подiяло.
Але ще бiльше вiн був здивований вiд органiзованостi тамтешнiх слуг. Вiдповiдь була:
– Я вже знаю. Вiчно цей землемiр. Добре, добре. Що далi? Який помiчник?
– Йозеф, – сказав К.
Йому трохи заважало перешiптування селян у нього за спиною, здаеться, вони засуджували те, що вiн неправильно себе назвав. Але К. не мав часу займатися ними, розмова вимагала великих зусиль.
– Йозеф? – прозвучало питання у вiдповiдь. – Помiчники називаються, – невеличка пауза, очевидно, вiн запитав iмена в когось iншого, – Артур i Єремiя.
– Це новi помiчники, – сказав К.
– Нi, це старi.
– Це новi, а я старий, я прибув сьогоднi за паном землемiром.
– Нi, – крикнули в слухавцi.
– Тодi хто ж я? – запитав К. спокiйно, як i досi.
І за мить та сама людина iз тим-таки дефектом мовлення сказала:
– Ти – старий помiчник, – але цього разу голос був iнший, глибший, у ньому з’явилося бiльше поваги.
К. услухався у звучання голосу i майже прослухав питання:
– Чого ти хочеш?
Вiн би iз задоволенням поклав слухавку. Вiд цiеi розмови вже можна було нiчого не чекати. Але змушений щось казати, вiн запитав скоромовкою:
– Коли мiй господар може прийти до Замку?
– Нiколи, – прозвучала вiдповiдь.
– Добре, – сказав К. i поклав слухавку.
Селяни пiдступили вже зовсiм впритул. Помiчники косо позирали на К. i намагалися не пiдпустити селян надто близько. Але все це робилося тiльки задля годиться, бо селяни, задоволенi результатом розмови, потроху вiдступали. Тут iхню групу ззаду роздiлив чоловiк, який рiшучим кроком пiдiйшов до К., уклонився i дав йому листа. К. взяв листа до рук i подивився на вiстового, це видалося йому на ту мить важливiшим. Вiстовий був разюче схожий на помiчникiв, – такий самий стрункий, у вузькому вбраннi, такий самий швидкий i спритний у рухах, але все-таки iнший. Краще б йому в помiчники дали цього хлопця! Вiн трохи нагадував К. жiнку з немовлям у хатинi чинбаря. Убраний у майже все бiле, ясна рiч, не шовкове, а зимове, як i в усiх довкола, але його одяг мав у собi витонченiсть та святковiсть, притаманну шовку. Обличчя посланця було свiтлим i вiдкритим, очi – величезними. У посмiшцi промайнуло заохочення, яке вiн невдало спробував приховати, провiвши рукою по обличчю.
– Хто ти? – запитав К.
– Мене звати Варнава, – вiдповiв той. – Я – вiстовий.
Його губи рухалися пiд час розмови м’яко, хоча водночас дуже по-чоловiчому.
– Тобi тут подобаеться? – запитав К. i показав на селян, якi все ще не втратили цiкавостi до нього. Їхнi черепи виглядали так, нiби по них били зверху аж до сплющення, а риси обличчя здавалися сформованими внаслiдок биття, вони пороззявляли роти iз набряклими губами i то втуплювалися в К., то вiдволiкалися на щось iнше, iхнi погляди безцiльно блукали довкола i раптом зупинялися, прилипали до якогось випадкового предмета. Далi К. показав на помiчникiв, якi обiйняли один одного, притислися щоками i посмiхалися чи то напiвсором’язливо, чи то напiвзнущально, показав на всю свою свиту, нав’язану йому випадковими обставинами, i, сподiваючись на таку потрiбну йому зараз довiру, очiкував, що Варнава раз i назавжди збагне рiзницю мiж К. i всiма цими людьми. Але Варнава цiлком щиро, й це було помiтно, не зрозумiв питання, вiн лише чемно прослухав його, як вишколений слуга слухае кожне слово свого господаря, слухняно озирнувся довкола, помахав рукою знайомим, обмiнявся кiлькома словами з помiчниками, i все це вiльно та невимушено, хоча при цьому вiн i тримався окремо вiд усiх. К. вiдчув, що його поставили на мiсце, хоча й не присоромили, i взявся до принесеного листа, вiдкрив його. У листi було написано:
«Шановний пане! Як вам уже вiдомо, вас прийняли на службу до Замку. Вашим безпосереднiм начальником буде сiльський староста, вiд якого ви довiдаетеся про всi деталi вашоi роботи, а також умови оплати, перед ним ви повиннi будете звiтувати про виконану роботу. Але я особисто також не втрачатиму вас iз поля зору. Варнава, який передав вам цього листа, час вiд часу навiдуватиметься до вас i передаватиме менi вашi побажання. Я завжди готовий допомогти вам у всьому, наскiльки зможу. Я зацiкавлений у тому, щоб працiвники Замку були задоволенi». Далi стояв нечiткий пiдпис, а бiля нього друкованими лiтерами: «Начальник канцелярii».
– Зачекай! – звернувся К. до Варнави, i той вклонився.
Потiм К. покликав господаря i попросив про можливiсть перечитати листа наодинцi в якiйсь вiльнiй кiмнатi. К. спохопився, що Варнава всього-на-всього вiстовий, хоча й викликае до себе довiру, та замовив хлопцевi пиво. При цьому звернув увагу на його реакцiю: Варнава прийняв кухоль дуже радо i вiдразу ж узявся пити. Тодi К. пiшов iз господарем. У заiздi знайшлася лише одна крихiтна вiльна кiмнатка пiд дахом, але навiть i з нею виникли проблеми, бо досi там спали двi служницi, яких тепер потрiбно було кудись переселити. Окрiм того, що з кiмнати забрали служниць, бiльше там нiчого не змiнилося, едине лiжко не було застелене, на ньому лежало кiлька подушок та попона, що залишилися ще вiд попереднiх мешканцiв. На стiнах – репродукцii на релiгiйнi теми i свiтлини солдатiв. Тут навiть не провiтрили, очевидно, сподiвалися, що новий гiсть прибув ненадовго, i не докладали жодних зусиль, щоб затримати його. Але К. на все погодився, закутався в попону, сiв до столу i при свiчцi прочитав листа ще раз.
Текст був неоднорiдним, у деяких мiсцях К. вважали вiльною людиною, з чиею волею рахуються, наприклад, у звертаннi, а також у реченнi, де йшлося про його побажання. Але були й фрази, у яких вiдкрито або приховано його трактували як дрiбного, з позицii начальства майже непомiтного працiвника, i керiвництво повинно було напружитися, щоб «не втрачати його з поля зору». Його безпосереднiм керiвником був сiльський староста, i вiн навiть зобов’язаний перед ним звiтувати, единим колегою ймовiрно мав би стати сiльський полiцай. Усе це, без сумнiву, суперечило одне одному, i то настiльки очевидно, що, мабуть, так було зроблено навмисне. К. нi на мить не дозволив собi божевiльного припущення, що той, хто писав листа, був непевний свого ставлення, вагався, в уявi К. це було несумiсно з такою поважною установою. Вiн бiльше схилявся вбачати тут наданий йому вибiр, а вже вiн мав би самостiйно визначитися, як трактувати сказане в листi. Можна стати справжнiм селянином i мати певний, постiйно пiдкреслюваний, хоча й цiлком умовний зв’язок iз Замком. Або ж навпаки, лише умовно вважатись одним iз селян, а насправдi узгоджувати всю свою роботу iз вказiвками, що iх передаватиме Варнава. К. нi на мить не засумнiвався у своему виборi, вiн не вагався б навiть у тому випадку, якби за весь час, проведений у Селi, ще так нiчого й не збагнув. Тiльки як селянин, якомога бiльше вiддалений од Замку, мiг вiн чогось досягнути в Замку. Тi люди в Селi, якi все ще йому не довiряють, почнуть розмовляти з ним по-iншому, коли вiн стане якщо не iхнiм другом, то хоча б односельцем, коли перестане вiдрiзнятися од Герштекера чи Лаземана, а так мусить статися чимшвидше, бо вiд цього залежить його подальша доля. І тодi перед ним раптом вiдкриються всi шляхи, якi залишаться не лише закритими, а й невидимими, якщо вiн розраховуватиме на милiсть начальства. Але iснувала ще одна небезпека, пiдкреслена в листi, там говорилося про неi зловтiшно, так нiби уникнути цього не вдасться. Це був статус зарахованого на службу. Робота, начальник, праця, оплата, звiт, посада – таких слiв у листi було бiльш нiж достатньо, i навiть коли йшлося про речi бiльш особистi, про них говорилося з тiеi ж точки зору. Якщо К. хотiв найнятися на роботу, вiн мав на це право, але остаточно, без жодних iнших перспектив. К. усвiдомлював, що на нього не будуть тиснути i змушувати, цього вiн не боявся, тим бiльше тут, у Селi, але тягар неприемного оточення, необхiднiсть звикнути до розчарувань, гнiтючiсть непомiтного впливу кожноi прожитоi так митi – цього вiн побоювався, але з цiею небезпекою вiн повинен наважитися на боротьбу. У листi також не замовчувалося того, що К. вже дозволив собi нахабство зробити перший напад в оголошенiй вiйнi, якщо вiйну таки оголошено. Натяк був дуже тонкий, i лише неспокiйне сумлiння, неспокiйне, не йдеться про нечисте, – могло зауважити цi чотири слова «як ви вже знаете», що стосувалися його зарахування на службу. К. дав про себе знати, i з цiеi митi, як зазначалося в листi, вiн усвiдомлював, що його зараховано.
К. зняв картину зi стiни i причепив на цвяшок листа, вiн житиме в цiй кiмнатi, отже, лист також повинен бути тут.
Потiм вiн спустився до загального залу. Варнава сидiв iз помiчниками за одним столом.
– Ось i ти, – сказав К. просто так, бо радий був побачити Варнаву.
Той вiдразу пiдхопився. Щойно К. зайшов, селяни теж повставали, щоб пiдiйти ближче, вони вже звикли постiйно ходити за К.
