– Чого ви весь час вiд мене хочете? – вигукнув К.
Вони не образилися i повiльно повернулися на своi мiсця. Один iз них, вiдходячи, сказав на свое виправдання з якоюсь незрозумiлою посмiшкою, що вiдбилась i на iнших обличчях:
– Щоразу якiсь новини. – І вiн облизав губи, так нiби новини можна було з’iсти.
К. не сказав нiчого на знак примирення, вiн вирiшив, що буде непогано, коли вони матимуть до нього трохи бiльше поваги, але не встиг сiсти поряд iз Варнавою, як вiдчув чиесь дихання в себе за спиною; селянин прийшов буцiмто за сiллю, але К. так розлютився й тупнув ногою, що той пiшов геть без сiльнички. Було й справдi неважко примусити К. втратити контроль над собою, вистачало напустити на нього селян, iхне нав’язливе спiвчуття дратувало бiльше, нiж замкнутiсть iнших, але це також була замкнутiсть, бо якби К. вирiшив сiсти за один стiл iз селянами, вони швидше за все пересiли б за iнший. Тiльки присутнiсть Варнави стримувала його вiд скандалу. Але вiн усе-таки загрозливо повернувся до присутнiх, а вони теж дивилися в його бiк. Коли вiн побачив, як вони всi разом сидять на своiх мiсцях, не розмовляючи один iз одним, не пов’язанi мiж собою, об’еднанi тiльки цим поглядом на К., йому здалося, що вони переслiдували його зовсiм не зi зла. Можливо, вони справдi хотiли щось вiд нього, просто не знали, як це сказати. Або причина криеться в поширенiй тут дитиннiй поведiнцi, хiба не по-дитячому виглядав господар, який тримав обома руками пиво, що його нiс комусь iз вiдвiдувачiв, а потiм застиг i дивився на К. так уважно, що навiть не почув, як його кликала дружина, визирнувши з кухонного вiконця. Трохи заспокоений, К. повернувся до Варнави, вiн би з радiстю позбувся товариства помiчникiв, але не мiг знайти для цього вiдповiдноi пiдстави. Зрештою, вони мовчки втупилися кожен у свое пиво.
– Я прочитав листа, – почав К. – Ти знаеш змiст?
– Нi, – вiдповiв Варнава, його погляд говорив бiльше, нiж слова.
Можливо, К. помилявся, приписуючи йому надто багато хорошого, а селянам – поганого, але присутнiсть Варнави тiшила К.
– У листi йдеться й про тебе – ти повинен час вiд часу передавати моi повiдомлення керiвництву i навпаки, тому я подумав, що ти знаеш змiст.
– Менi наказали, – пояснив Варнава, – тiльки передати листа, зачекати, поки його прочитають i, якщо буде необхiднiсть, принести назад письмову чи усну вiдповiдь.
– Добре, – сказав К. – Немае необхiдностi записувати, передай пановi начальнику, – як його там звати? Я не змiг прочитати пiдпис.
– Кламм, – вiдповiв Варнава.
– Отже, передай пановi Кламму мою подяку за те, що мене зарахували на службу, а також за його люб’язнiсть, яку я дуже цiную, тим бiльше, що я ще нiчим себе не проявив. Я готовий виконувати будь-якi його вказiвки. Особливих побажань у мене сьогоднi немае.
Варнава все уважно вислухав i попросив дозволу повторити повiдомлення. К. дозволив йому, i Варнава повторив усе слово в слово. Потiм устав, щоб попрощатися.
Досi К. уважно стежив за тим, як реагуе Варнава на його слова, а тепер подивився на нього ще раз. Вони були приблизно одного зросту, але здавалося, нiби посланець дивиться на К. згори донизу, хоча робить це з дуже покiрним виразом обличчя, хлопець узагалi не виглядав на здатного принижувати когось. Зрештою, вiн був лише вiстовим, не знав змiсту листiв, якi розносив, але сам його погляд, його посмiшка, його хода теж несли в собi якесь повiдомлення, навiть якщо вiн про це не здогадувався. І К. подав йому руку, чим явно здивував, Варнава збирався обмежитися звичайним поклоном.
Перед тим як вiдчинити дверi, вiн iще трохи постояв, спершись плечем об одвiрок, i оглянув кiмнату поглядом, що вже не стосувався нiкого конкретного. Вiдразу пiсля його виходу К. сказав помiчникам:
– Я принесу з кiмнати своi нотатки, i ми обговоримо план роботи.
Вони хотiли супроводжувати його, але К. iх зупинив:
– Залиштеся!
Попри це вони таки збиралися пiти за ним, i К. змушений був повторити свiй наказ суворiше. У коридорi Варнави уже не було, хоча вiн щойно вийшов. Перед будинком випав свiжий снiг, але i там К. не побачив хлопця. Вiн покликав:
– Варнаво!
Вiдповiдi не було. Можливо, вiн ще десь у заiздi? Напевно, так воно i е. К. ще раз з усiеi сили прокричав iм’я. Звук прогуркотiв у темряву. І здалеку ледь чутно пролунала вiдповiдь. Отже, Варнава був уже аж так далеко. К. прокричав йому у вiдповiдь i вирушив назустрiч; там, де вони побачили одне одного, заiзду вже не було видно.
– Варнаво, – сказав К. i не змiг стримати тремтiння в голосi. – Я хотiв тобi ще щось сказати. Я подумав, що менi буде досить незручно залежати вiд твоiх принагiдних вiзитiв, якщо я потребуватиму чогось iз Замку. Якби, наприклад, зараз я тебе вже не наздогнав, – ти просто лiтаеш, я думав, що ти ще не вийшов, – хто знае, скiльки менi б довелося чекати на твiй наступний прихiд.
– Ти можеш попросити керiвництво, – сказав Варнава, – щоб я приходив у призначенi тобою години.
– Цього теж недостатньо, – сказав К. – Можливо, менi цiлий рiк не буде що передати, а через чверть години пiсля твого вiдходу трапиться невiдкладна справа.
– То що, менi переказати керiвництву, щоб мiж вами налагодили iнший зв’язок, не через мене?
– Нi, нi, – сказав К. – Я згадав про це мiж iншим, цього разу я тебе, на щастя, наздогнав.
– Може, нам слiд повернутися назад до заiзду, щоб ти мiг дати менi нове доручення?
І вiн зробив крок у напрямку до заiзду.
– Варнаво, – сказав К. – У цьому немае потреби, я пройдуся трохи з тобою.
– Чому ти не хочеш iти до шинку? – запитав Варнава.
– Мене дратують люди всерединi, – вiдповiв К. – Ти ж сам бачив, якi настирливi цi селяни.
– Але ж ми можемо пiти до твоеi кiмнати, – запропонував Варнава.
– Це кiмната служниць, – заперечив К. – Там брудно i душно; щоб не залишатися в нiй, я вирiшив пройтися трохи з тобою, – додав К., щоб остаточно перемогти своi вагання. – Вiзьми мене пiд руку, ти йдеш упевненiше, нiж я.
І К. вчепився в його лiкоть. Було зовсiм темно, обличчя свого супутника К. взагалi не бачив, а постать виднiлася дуже нечiтко, його руку вiн знайшов навпомацки. Варна-ва не заперечував, i вони пiшли геть вiд заiзду. К. вiдчував, що як би не намагався, не може йти так само швидко, як Варнава, i затримуе його. За iнших обставин через цю дрiбницю вже все було б утрачено, особливо в провулках, схожих на той, що в ньому К. застряг у снiгу сьогоднi вранцi, тепер у нього був Варнава, який мiг витягти його на собi. Але вiн вiдганяв геть такi думки, йому подобалося, що Варнава мовчить, бо це означало, що й для нього на цю мить немае нiчого важливiшого, анiж спiльне просування вперед.
Вони йшли, але К. не орiентувався, куди саме, не мiг нiчого впiзнати. Навiть те, чи пройшли вони вже повз церкву, залишалось для нього таемницею. Зусилля, яких доводилося докладати для того, щоб iти вперед, забирали в нього здатнiсть мислити. Думки не зосереджувалися на метi iхньоi подорожi, а плуталися. Час вiд часу вiн згадував рiдну домiвку, i цi спогади переповнювали його. Там також у центрi села стояла церква, з одного боку бiля неi примостилося старе кладовище, оточене високим муром. Лише кiлька хлопцiв змогли видертися на цей мур, але К. не став одним iз них. Дiти хотiли побувати на мурi не з цiкавостi, адже на цвинтарi для них уже не залишилося таемниць пiсля того, як вони не раз заходили туди крiзь маленькi загратованi ворiтця. Гладенький i високий мур приваблював iх своею недосяжнiстю, i вони прагнули вилiзти на нього. Одного ранку порожню i тиху площу заливало свiтло. К. не бачив цю площу такою нi до того, нi згодом. І раптом навдивовижу легко, на тому самому мiсцi, де вiн стiльки разiв здавався i вiдступав, вiн iз першоi ж спроби видерся нагору, тримаючи в зубах невеличкий прапорець. Камiнцi з-пiд його нiг ще сипалися донизу, а вiн уже був нагорi. Установив прапорець, вiтер напнув полотнище, хлопець подивився вниз, потiм довкола i навiть через плече на вкопанi в землю хрести; цiеi митi не було на свiтi нiкого бiльшого за нього. Учитель, який випадково проходив повз, зiгнав К. донизу суворим поглядом. Зiстрибуючи донизу, К. поранив колiно i ледь дiстався додому, але таки побував на мурi. Вiдчуття цiеi перемоги, як тодi здавалося, дасть йому опору на все життя, i це не була аж така дурна думка, бо зараз, через багато рокiв, у цю заснiжену нiч, поряд iз Варнавою, йому допомiг саме цей спогад.
Вiн сильнiше вчепився в руку Варнави – той майже тягнув його, обидва продовжували мовчати. Що стосуеться напрямку iхнього руху, то наскiльки К. мiг здогадуватися з вигляду дороги, вони ще не повернули в жоден провулок. Подумки вiн присягнувся, що нiякi труднощi, навiть страх перед зворотним шляхом, не зупинять його. Його сили мало б вистачити на те, щоб дати себе дотягнути. Чи ця дорога може бути нескiнченною? У денному свiтлi Замок виглядав досить легкодоступною цiллю, а вiстун мав би знати найкоротший шлях.
І тут Варнава зупинився. Де вони? Далi дороги немае? Варнава попрощаеться з К.? Це йому не вдасться. К. так мiцно вчепився в руку Варнави, що заболiла його власна рука. Чи, можливо, сталося неймовiрне, i вони вже в Замку або ж перед його ворiтьми? Але ж вони жодного разу не пiдiймалися вгору, як здалося К. Чи Варнава провiв його якоюсь стежкою, що пiдiймаеться непомiтно?
– Де ми? – тихо запитав К. бiльше себе, нiж свого супутника.
– Удома, – вiдповiв Варнава.
– Удома?
– Тепер, пане, вважай, не послизнися, починаеться спуск.
– Спуск?
– Лише кiлька крокiв, – додав вiн i вже стукав у дверi.
Дверi iм вiдчинила якась дiвчина, i вони опинилися на порозi великоi хати майже в повнiй темрявi, крихiтна гасова лампа висiла десь далеко всерединi, злiва над столом.
– Хто це з тобою, Варнаво? – запитала дiвчина.
– Землемiр, – вiдповiв той.
– Землемiр, – повторила дiвчина голоснiше, звертаючись до людей за столом.
З-за столу пiднялися двое старих людей, чоловiк i жiнка, та ще одна дiвчина. Вони привiталися з К. Варнава познайомив К. з усiма – це були його батьки та сестри Ольга й Амалiя. К. неуважно глянув у iхнiй бiк, з нього зняли мокре пальто i повiсили сушитися бiля пiчки, вiн не пручався.
Отже, не вони опинилися вдома, а лише Варнава. Але чому вони прийшли сюди? К. вiдвiв Варнаву вбiк i запитав:
– Чому ти пiшов додому? Чи ви живете поблизу Замку?
